«Духовні
особи не можуть бути осторонь тих, хто потребує духовної опіки», – так
стверджує ієромонах Михайло Лехновський, ЧСВВ. Він зазначає, що ми
повинні нести людям мир за прикладом Христа, який дарує його, незалежно
від того, що відбувається довкола.
Недавно із зони бойових дій на Сході України повернулися
військові капелани о. Михайло Лехновський, ЧСВВ та бр. Роберт Ленів,
ЧСВВ. Про особливості військового капеланства, мотиви для подальшого
служіння, перспективи душпастирства та про звичайні кроки у побудові
кращого суспільства – цими та багатьма іншими думками вони поділилися з
нами.
Особисті передумови для служіння на Сході України
«Одним із важливих аспектів для мене є почуття патріотизму. Бо коли
людина його не має, не розуміє, що відбувається в державі, то, зазвичай,
є пасивною у громадському житті», – зазначає о. Михайло. Він
розповідає, що патріотичний дух йому прищепили в родині. Але
найважливішим рушієм для служіння ближнім, а зокрема, нашим
військовослужбовцям, є любов. Мабуть, саме вона разом із патріотичними
почуваннями стала тим поштовхом, щоб служити, як військовий капелан.
Натомість брат Роберт розповідає, що з дитинства не був вихований у
патріотичному дусі. Проте події, які розгорнулися в листопаді 2013 року,
та участь його друзів і знайомих у першій хвилі добровольчих
батальйонів для військової боротьби з окупантом його глибоко вразили.
Молодий чернець застановився над питанням: «Яку користь я можу принести
своїй Батьківщині і нашим військовим як звичайний монах-василіянин?»
Саме тому шукав нагоди їхати на Схід України як волонтер або військовий
капелан.
Та першопричиною служіння на фронті для нього також є любов, яка може
привести до тих обставин, коли доведеться пожертвувати своїм життям.
«Бувають випадки, коли хлопці можуть поводитися з капеланом
агресивно, ображені на Церкву, Бога, шукаючи відповіді на питання: «Якщо
Бог добрий, то чому навколо є війна?» Тому любов, яка тебе туди
привела, незважаючи на всі обставини, має допомогти все ж таки
залишатися тим, хто несе мир», – ділиться брат Роберт.
Особливості капеланського служіння
«Військовий капелан і священик на парафії – це та сама особа, але в
зовсім інших ситуаціях. Тому й розпорядок дня є відмінний – тут, на
передовій, його треба коригувати і самому підлаштовуватись під нові
умови дійсності, але Божественна Літургія у щоденному розпорядку
залишається незмінною», – говорить о. Михайло.
Ще однією особливістю є військові, які відображають територіальне
розмаїття України, а також мають різне уявлення про Бога та Церкву. «Тут
найважливішою рисою капеланського служіння має бути особиста
присутність, – відзначає бр. Роберт. – Це стосується і того, щоб бути
поруч із солдатами в їхній праці, їсти ту саму кашу та жити в таких же
умовах, що й вони».
«Зважаючи на різноманітність релігійної приналежності особового
складу, священик не має накидати все те, чим він сам живе, а радше
розумно і второпно достукуватись до їхніх сердець. А для цього потрібен
час і твій приклад, щоб знайти спільну мову, оскільки солдати можуть
ставитись до капеланів з упередженням, бо мали досвід священиків, які не
були для них авторитетами. Тому важливо показати реальні вчинки, які
можуть бути одного разу рішучими, іншого – простими та покірними. З
капеланом повинні бути дві головні чесноти – любов та мужність. Жертовна
любов змінює тебе і має силу змінити тих, які перебувають поруч. А
мужність є важливою чеснотою, щоб наважитись на цей крок, адже невідомо,
що буде завтра на передовій. Та довіряючи Богові, віриш, що Він
допоможе тобі, що б там не сталося», – ділиться думками о. Михайло.
Незвичайні спогади військових капеланів
«На фронті в особливий спосіб відчуваєш Божу допомогу. Бачиш, що
Господь є насправді біля тебе, опікується та провадить, – стверджує о.
Михайло. – Спостерігається надзвичайна людяність з боку більшості
солдатів, особливо старших, які також і тобі стараються якось
допомогти».
Брат Роберт розповідає про один випадок із військовим, що мав намір
дезертирувати. Виявляється, вдома в цього воїна було двоє маленьких
дітей, одне з яких він ще не бачив, оскільки народилося під час його
перебування на передовій. І от, з таким наміром, військовий випадково
проходив повз бліндаж, де проживали капелани, і вирішив зайти. Прийшовши
зі сльозами на очах, цей чоловік сказав, що хоче втекти до своїх дітей.
«Звичайно ж, що у таких обставинах підібрати добрі поради було вкрай
важко, але після довгої розмови йому справді стало легше, а згодом ми
навіть ділились один з одним жартівливими історіями. Тому в кожній
простій розмові ти можеш щось зробити від себе», – згадує брат Роберт.
Не обходилося і без курйозів. Одного разу ченці помазували воїнів
пахучим миром. Наступного дня приходять до них солдати і кажуть, що
одних після мирування чоло трішки пече, а інших – ні. От вони й
подумали, що одні з них є святішими, а інші більші грішники. «Ми не
знали, що їм відповісти, але на собі потім перевірили та виявили, що
одне миро має певний складник, який потім пощипує. Насправді у цьому й
полягала проблема, а військові відчитали це по-своєму» (сміються).
Висновки і відкриття
Здебільшого капелани зустрічалися із військовослужбовцями з усіх
регіонів України, які потребують священиків, добрих священиків. Тому
вони ще раз для себе зрозуміли, що наша Церква має розвиватися не лише в
Галичині, але також на інших теренах нашої держави. Це пов’язано не
тільки з капеланським служінням, адже духовні особи мають бути теж із
тими людьми, які повернуться згодом із фронту назад у свої домівки та з
багатьма тисячами тих, які живуть поруч із ними...
«Наші солдати потребують навчання про Бога, який не захований за
релігійними культами, а Бога живого, який насправді їх любить і є поруч.
А священики мають бути тими, які їм це проповідують, даруючи надію…» –
відзначає о. Михайло.
Це підкреслює і брат Роберт у своїх роздумах: «По-перше, я зрозумів,
що війна існує і у ХХІ столітті. Люди, наші ровесники гинуть. Війна
жорстока, несправедлива. Це все є поруч з нами. По-друге, якою б
жорстокою вона не була, все одно Бог присутній і на війні. Там люди
перший раз переживають свій досвід Бога, перший раз пізнали, подумали
про Нього. Я зрозумів, що богопосвячені особи повинні бути там, де панує
страждання, а не там, де є комфорт, і тим самим вони будуть нести Бога в
ті місця, де інші терплять».
Що можуть зробити ті люди, які хочуть допомогти українським воїнам?
Військовий капелан, волонтер – це ще не повний перелік людей, які
видимо допомагають війську. Існують й інші способи сприяти миру та
вкласти свою лепту громадянина, на захист якого стали добровольці та
люди, що у військових умовах відвойовують незалежність.
Розпитуючи капеланів про потреби солдат, чуємо цікаві відповіді.
«Крім молитви, найважливішим нашим вкладом буде пам’ять про війну, де
терплять наші ближні, пам’ять, яка може до чогось спонукати, наприклад,
допомогти родичам військових добрим словом, коштами чи якимось іншим
способом», – зазначає брат Роберт.
Що стосується духовних осіб, то вони мали б розвивати різні
ініціативи для реабілітації військовослужбовців. «Як показує практика
В’єтнамської війни, більшість американських військових загинуло вже
після її закінчення внаслідок різного роду суїцидів, зловживання
алкоголем тощо. Для того, щоб такі речі не відбувалися в нас, то,
звичайно, кожен має докласти максимум зусиль, щоб не залишити наших
військових на самоті. Найелементарніше – це людська повага, подяка їм.
Бо існує багато пасивних людей, що живуть у своєму комфорті, для яких
війни ніби не існує. Але свідомі, побожні люди з почуттям патріотизму,
ті, в яких живе любов, намагаються щось робити для своїх захисників», –
зауважує о. Михайло.
Виявом пошани найперше має бути звичайна людська подяка нашим
солдатам за те, що вони вчинили, адже наші воїни є справжніми героями,
які захищають свій народ. «Це люди, про яких говорить Господь: «Ніхто
неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє
життя віддає» (Ів. 15, 13).
Розмовляв брат Яків Шумило, ЧСВВ
Немає коментарів:
Дописати коментар