Новий
тиждень в Україні фактично став початком, чи, радше, виявив початок
глибокої суспільно-політичної кризи: дивне блокування того, що не мало б
блокуватися (постмайданних і прорегіоналівських політичних сил у
Верховній Раді), дивні спроби дивних змін до Конституції країни, кривава
провокація з гранатою під Верховною радою, демарші коаліціантів і
багато чого іншого. Криза, яку порівняно легко передбачити, завітала в
Україну.
Вона здивувала спеціалістів хіба що тим, що розпочалася трохи швидше,
аніж передбачалося. І ця криза буде тільки наростати, оскільки основні
її причини найближчим часом неможливо усунути нормальним шляхом.
Українське суспільство, влада, політично-економічні групи, політикум,
народ – коротко кажучи, увесь український загал увійшли у свої ролі, з
яких уже, на превеликий жаль, їм не вдасться вийти, без якогось
надприродного Божого втручання в ситуацію.
Про тривалість та перебіг цієї кризи можна тільки здогадуватися, але
не можливо точно передбачати. Те саме стосується і її наслідків. Єдине,
про що зараз можна говорити, це про те, що її очікувана інтенсивність є
доволі високою.
Зараз знову стоїть питання виживання українського суспільства, народу
і фізичне виживання українського християнства як такого. Ця криза
вимагатиме від українського християнства багато більше зусиль й
заангажованості, аніж усі кризові моменти в останніх два роки до тепер.
Для християнських конфесій зараз, дуже ймовірно, наступає доволі
важкий період, у якому від навіть найменших заяв залежатиме доля
суспільства в цілому. До певної міри в очах суспільства ця криза
виглядатиме, як епічна боротьба добра і зла мало не вселенського
масштабу. І ставитиме ця криза, в першу чергу, питання моралі. А це не
надає навіть мінімум шансу для українських християнських конфесій
відсидітися в ракушці аполітичності, бо кожен їхній крок оцінюватиметься
суспільством саме під видом політики і моралі.
Тому українське суспільство, яке серйозно вражене секуляризмом й
антиклерикалізмом, на християнські конфесії дивитиметься, з одного боку,
як на острівки моральної стабільності у розбурханому морі кризи, а з
іншого – розглядатиме під лупою кожен крок не лише очільників тієї чи
іншої конфесії, але й кожного, хто в очах суспільства представляє
Церкву.
У цій ситуації варто зрозуміти, що криза – це не катастрофа для
християнства, а новий шанс. Новий шанс на свідчення про Христа, новий
шанс на побудову суспільства на моральних засадах, новий шанс для нової
практичної євангелізації. І використати чи змарнувати його, справа не
лише очільників, офіційних представників тієї чи іншої конфесії, а
кожного християнина зокрема і українського християнства в цілому.
Свідчення словом і ділом, інтенсивна молитва – ось реальний, а не
оманливий шлях виходу з кризи. Це мало б стати вже зараз програмою життя
і діяльності кожного, хто в Україні носить ім’я християнин.
Поки маховик кризи почав тільки розкручуватися, українським католикам
варто не гаяти час, а старатися глибше запізнати багатство вчення
власної Церкви – Її догматичне, моральне та соціальне вчення. Не
обов’язково для цього алярмово записуватися на студії богослів’я. Для
початку варто прочитати Біблію, Катехизм Католицької Церкви і Компендіум
соціального вчення Церкви. І не просто прочитати, а поставити це у
фундамент свого життя, своєї поведінки, усієї своєї діяльності. Адже
опираючись на двотисячолітнє вчення і досвід Христової Церкви, ми,
католики, не лише можемо бути певними, що маємо правдивий шлях до
спасіння, але й також й українському суспільству дати те, чого воно не
має, – вказати реальний шлях до стабільного розвитку, побудови
справедливішого суспільства і допомогти втілювати це в життя.
Але, перше, потрібно, щоб кожен з нас усвідомив собі відповідальність
не тільки за самого себе і свою сім’ю, але й також за свою Церкву, свій
народ.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар