Такого
висновку дійшов о.Михайло Коліщак під час капеланства на Донбасі. Коли
декан Мокрянського деканату Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ о.
Михайло Коліщак повідомив їмость про намір послужити якийсь час
капеланом на Донбасі, вона спочатку запротестувала. «Якщо не поїду, не
матиму права звертатися до патріотичних почуттів парохіян», — простими
словами переконував отець. Переконав. Поїхав. Став капеланом Західного
територіального командування. А тепер, після повернення, має повне право
сказати всім, хто 23 роки поспіль бив себе в груди, доводячи, що є
патріотом: «Панове, зараз у вас є найкраща нагода проявити свій
патріотизм!». Сьогодні отець – наш співрозмовник.
— Якими були ваші перші враження, отче, коли приїхали на Схід?
— Нам доводилося об’їжджати різні міста та села Донбасу. Я бачив, що
інфраструктурно вони завмерли на рівні 70-х років минулого століття. Та
ще гірше, що в тому часі залишилася ментальність мешканців тих міст і
сіл. Суть її в тому, що ось приїде начальник і все за них вирішить. На
жаль, за майже 24 роки незалежності ми не допомогли цим людям змінитися
внутрішньо, залишивши їх на самоті з місцевими князьками. Князьки
постаралися, щоби вони й досі думали, що їх обкрадає Україна, а не
місцеві олігархи. Цим і підготували підґрунтя для російської агресії.
— А як оцінюєте внутрішній стан наших військових?
— Мені доводилося багато спілкуватися з нашими вояками. Їхній стан –
надзвичайно патріотичний. Їх згуртувало братерство. Тому більшість каже,
що повернеться додому тільки після перемоги. У мене таке ж відчуття.
Тож, коли відчую, що там більше потрібний, ніж тут, обов’язково
повернуся. Та водночас я бачив, що воякам хочеться слухати спів пташок, а
не свист мін. Вони прагнуть миру та спокою, але розуміють: коли підуть
звідти, прийде нещадний ворог, який не зупиниться. Він продовжуватиме
навалу, допоки не досягне своїх цілей. А ціль Кремля – розшматувати
Україну по Дніпро. Та їм це не вдасться.
— На чому базується така впевненість?
— Я мав нагоду спілкуватися з тими вояками, котрі під час Революції
Гідності стояли по різні сторони барикад. Та коли постало питання
захисту Батьківщини, патріотизм заговорив і в одних, і в інших. Їх
об’єднала спільна мета – захист країни. Тепер вони пліч-о-пліч б’ють
ворога. Вони стали воїнами світла. Якщо такою ж об’єднаною постане вся
країна, Путіну тут просто не буде що робити.
— Ви називаєте наших бійців воїнами світла, та вони так само
вбивають російських найманців, як ті – їх. Як все це поєднати із
заповіддю «Не убий!»?
— Це принципове питання. Перед нами не росіянин, а ворог, який
зазіхає на моє життя, життя моїх рідних та близьких, на мій народ. І мій
священний обов’язок стати на захист. Це виправданий захід, який не
повинен супроводжуватися ні жорстокістю, ані ненавистю. Один із вояків
розповідав: «Я ніколи не старався вбивати. Не хотів. Намагався стріляти в
ноги, щоб противник залишився живим, але вже ніколи не мав наміру
підняти руку на мій народ». Там, на Донбасі, наші воїни виконують велику
місію. Там продовжується Майдан – повстання людей проти неправди та
брехні. А князем брехні є хто? Так – сам Люцифер. Тому це і частина
війни невидимої між пітьмою та світлом, між брехнею та правдою.
— Вам не здавалося на Майдані, що Сам Господь зійшов до людей, був серед нас, тільки ми його не бачили?
— Там небо було відкрите, і відповідно аура стосунків між людьми була
особливою. Як серед перших християн, яких об’єднував Сам Господь. І це
продовжується й досі. Братерство серед вояків на Сході особливе. Там –
нова Січ, де кожен робить свою справу. Лінивому тут нема що робити. Щоб
вижити, треба бути відповідальним і за себе, і за побратимів. Це
братерство підсилюється підтримкою народу. Допомагають хто чим може.
Разом працюють на спільну справу, як і під час Майдану. Тому те, що
зараз діється в Україні, з одного боку – страждання, з іншого – благо.
Кожен має унікальну можливість виконати другу із основних заповідей, на
яких тримається християнство – «Люби ближнього свого…» Народ забезпечує
тил, а вояки діляться на Сході із місцевими мешканцями.
— Хіба не чуєте від галичан, що там нема за кого воювати, бо дончани ненавидять нас?
— Коли я їхав поїздом зі сходу додому, зайшов чоловік і сказав фразу,
яка мені запам’яталася: «До тих людей не може бути ненависті – тільки
любов. Бо якщо будемо їх ненавидіти, то як ділитимемося любов’ю?» Це
запитання до кожного галицького християнина, котрий вірує в Бога і читає
в Євангелії від Івана, що Бог є Любов.
— Зустрічаю зараз на Дрогобиччині багато жінок віруючих,
котрі перебувають на межі депресії. Вони не хочуть, щоб їхні сини їхали
воювати. Що їм скажете?
— Захищати свою землю – обов’язок кожного з нас. Але хтось через
страх намагається уникнути його. Та маєте знати: кому Господь дав жити –
обов’язково повернеться живим. Якось я спілкувався з одним чоловіком.
Він каже: «Не піду на війну, бо боюся, що мене заб’ють». Відповідаю:
«Якщо людину має щось спіткати – знайде і тут». Знайшло. Чоловік помер
через хворобу.
Це, по-перше. По-друге, маємо усвідомити, що там ми захищаємо самих
себе тут. Якщо не захистимо там – завтра ворог буде тут, де живуть ваші
батьки, діти, рідні та близькі. А по-третє, війна між добром і злом
відбувається не тільки зовні, а й усередині кожної людини. І це
найголовніше. Мусимо просити Бога перемогти у цій внутрішній війні.
— Але ж чоловіків Донеччини та Луганщини теж переконують, що вони покликані захищати свою землю від жорстоких укропів…
— Звичайно, князь брехні через своїх слуг там працює. Питаєш їхніх
жінок: «Де ваші чоловіки?» Вони відповідають: «Уехали!». А на
запитання, куди поїхали, стискують плечима. Та самі жінки починають
переусвідомлювати те, що там діється. Вони – більш відкриті, краще
розрізняють добро і зло, милосердніші. Тому вже скоро чоловіки відчують
на собі їхній вплив.
Війна відбувається всередині кожної людини. Тільки вона захоче стати
кращою, відразу ж відчуває спротив із боку зла. Так само й народ. Якщо
він вирішив жити по-християнськи, все зло повстає проти нього. Та Бог
переможе! Тільки ми свій вибір маємо захищати до кінця, усвідомлюючи, що
боремося не проти мешканців Донбасу, які заявили про сепаратистські
наміри, а проти зла. А зло злом не переможеш! Ось чому маємо молитися і
за тих, котрі не знають, що чинять, і ставитися до них із любов’ю.
— Чи скоро, на вашу думку, закінчиться війна?
— Війна відбувається в різних вимірах: духовному, інформаційному,
політичному, військовому. Ворог воює не тільки тому, що втрачає нашу
історію та культуру. Він також боїться втратити український розум,
інтелект, нашу працелюбність і буде боротися за це до кінця. Тому маємо
завжди бути напоготові та ставати сильнішими. А закінчиться війна, коли
вороги відчують, що ми єдині. Коли це станеться – залежить від нас.
— Який позитив бачите в тому, що нині діється?
— Війна відкрила в українців те, що інші народи або не мали, або
втратили – віру в Бога. Тому люди, котрі зараз перебувають в окопах або ж
за межами фронту, тягнуться з останньої копійки, щоби допомогти воякам,
насправді можуть позичити великі скарби для багатьох народів. Ми стали
біднішими матеріально, та добрішими. Нас вдарили інфляцією, а ми
натомість стали щирішими і думаємо, як допомогти тим людям на Донбасі,
що втратили дах над головою. Ми знаємо, що треба жити вірою, надією та
без нарікань, щоби пережити цей час. І ми його переживемо.
— Але ж люди починають втрачати довіру до своїх керманичів…
— Знаю, що ворог сіє недовіру до наших поводирів. Але посіяти сумнів
найлегше. Колись таким чином диявол посіяв сумнів у раю, і людина
засумнівалася у правдивості Божих слів. Що сталося внаслідок цього –
знаємо. Нині постає питання: бути чи не бути Україні? Раз не вдається
зовнішня експансія – беруться до внутрішньої. Та ми не повинні
піддаватися на це, розуміючи, що наразі не можемо мати ідеальних
президента та прем’єра. Їх нам ще треба виховати.
А взагалі нам слід виховувати нових вільних людей. Благо, є приклади
для наслідування. Нинішня боротьба за Україну навіть перевершує
упівський рух. Тому вірю, що все буде добре і жертви кращих синів нації
не будуть даремними.
"Франковий край"
Немає коментарів:
Дописати коментар