“... але від Господа перемога”
Ігор БРИНДАК, викладач
Назва
цієї статті походить від цитати зі Святого Письма: “Коня готують на
день бою, але від Господа перемога” (Приповідок 21,31). Суть слів є
зрозумілою: “остаточне джерело будь-якої перемоги є в Бозі”. Історія
неодноразовово це підтверджувала, тому про деякі приклади небесної
допомоги християнському воїнству і піде мова у публікації.
Якщо читати Святе Письмо, то можна
зауважити, що історія вибраного ізраїльського народу була дуже часто
наповнена війнами. І у всіх випадках, коли воїни цього народу
перемагали, то ніколи не приписували перемогу собі, а Богові. Найбільш
відомий приклад - це знаменитий поєдинок між ізраїльським пастухом
Давидом і філістимлянським велетнем Голіатом. Ось варті уваги слова
Давида: “Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом і коротким, я ж іду на
тебе в ім’я Господа Сил Бога ізраїльських лав, якого ти зневажив.
Сьогодні ж таки Господь видасть тебе в мої руки, я тебе вб’ю, відітну
голову від твого тіла і дам твій труп і трупи філістимлянського війська –
таки сьогодні птаству небесному і дикому земному звірю. І знає вся
земля, що є Бог в Ізраїля, і ввесь збір взнає, що не мечем і списом
Господь дає перемогу, що війна Йому належить і що він вас видав нам у
руки” (1Сам. 17,47) Далі, як ми знаємо, Давид таки вбив Голіата при
допомозі каменя, запущеного з пращі, а пізніше погромив філістимлянське
військо.
А це слова ще одного біблійного
персонажа – Юди Макавея: “Легко й малому у війську захопити у руки
велике, для неба все одно - врятувати багатьма чи кількома, бо перемога
на війні не в безмежнім війську, а в силі, що походить з неба. Вони
йдуть на нас, повні зухвальства й беззаконня, щоб вигубити нас разом із
жінками нашими і дітьми та щоб з нас здерти здобич, а ми воюємо за життя
наше і наші установи. Сам Бог їх знищить перед нами, тож ви їх не
бійтеся.” (1 Мак. 3,18-22). Кількаразові перемоги, які пізніше здобув
Юда Макавей, тільки підтвердили правдивість його слів. Правда, цей
полководець одними закликами не обмежувався, ось що він робив, готуючись
до військового походу: “Скликано збори, щоб приготуватись до битви, щоб
молитись і просити ласки і милосердя” (1Мак. 3,44). Тобто зі звичайними
мілітарнимим приготуваннями відбувалися молитви за тих, що йшли
воювати. А це вже безпосердньо перед битвою: “На чолі кожної частини
поставив своїх братів: Симона, Йосифа та Йонатана, давши кожному по 1500
мужів. Опісля, звелівши Єлеазарові читати зі Святої Книги, подав клич
“поможи Боже” (2 Мак. 8,22-23). Свята Книга, яка тут згадується, – це
Святе Письмо Старого Заповіту, бо Новий ще не був написаний. А що робив
Юда Макавей після битви: “Тому він і приніс жертву переблагання за
мертвих, щоб вони звільнилися від гріха” (2, Мак. 12,46). Тобто замовив
богослужіння за загиблими вояками свого війська. І ще одна важлива наука
цього полководця: “Юда ж, шляхетний муж, умовив вояків берегти себе
чистими від усякого гріха” (2 Мак. 12,42). У цих всіх діях і полягала
запорука перемоги Юди Макавея та усіх інших провідників ізраїльского
війська.
Вищезгадані події були до Христа, а
тепер поглянемо, що було опісля. У 174 році мала місце битва під
Карнутом між римською армією та германськими племенами. Римляни
потрапили в оточення, у них закінчилися харчі, а через велику спеку
військо сильно терпіло від спраги. Але в римській армії був тоді
малітонський легіон, у якому служили християнські воїни (не забуваймо:
імперія тоді була поганська, а навіть ворожа християнам). А що було
далі, то надамо слово християнському історику з IV століття Євсевію
Кесарійському: “Воїни так званого малітонського легіону з вірою, яка з
того часу і донині підтримувала їх у битвах з неприятелем, опустилися за
нашим молитовним звичаєм на коліна і звернулися з молитвою до Бога.
Видовище для наших ворогів було дивним, але те, що сталося пізніше, було
ще дивнішим: страшна буря змусила ворогів утікати і знищила їх... а
дощ, що полив на тих, які закликали до Бога, відновив сили всього
війська, яке було вже на краю загибелі.
Розповідь про це є в письменників,
далеких від нашої віри, але і вони розповідають про цю подію те, що й
наші. Історики зі сторони визнають чудо, але, нічого у нашій вірі не
розуміючи, заперечують, що сталося воно за нашими молитвами” (Євсевій
Кесарійський “Церковна історія”, книга 5, розділ 5).
У 993 році у Римі відбулася перша
урочиста канонізація, здійснена Папою ІваномXV. Це не означає, що до
того часу не було в Церкві канонізованих святих. Просто канонізація не
здійснювалася в урочистий спосіб. І першим святим, який удостоївся саме
такої канонізації, був Ульріх Аугсбурзький (890-973). Серед інших заслуг
цього подвижника було, зокрема, і сприяння в перемозі християнського
воїнства над уграми (які тоді ще були поганами) у битві біля ріки Лєх.
Все відбулося в 955 році. Німеччина тоді стала жертвою вторгнення
угорських племен. Почувши, що нібито в Аугсбурзі зберігаються великі
скарби, – чого насправді не було , –угри розпочали облогу міста. Святий
Ульріх тоді виконував служіння єпископа міста Аугсбурга, а оскільки
іншої влади у той час там не було, то силою факту єпископ був змушений
очолити оборону. Ульріх із цим завданням належно впорався, правда, слід
наголосити, що особисто зброї до рук ніколи не брав і ніколи не вдягав
на себе обладунків. Зате був на всіх небезпечних ділянках міста. З
деякими вояками навіть брав участь у нічних вилазках, але знову ж таки
без зброіі і без обладунків. На початку серпня 955 року на допомогу
обложеним аугсбурзцям прибув німецький король Оттон I. Тоді угри зняли
облогу і розтаборувалися біля річки Лєх. Ополченці Аeгзбурга приєдналися
до королівської армії і разом стали готуватися до вирішальної битви.
Ульріх став капеланом об’єднаної армії, за його порадою цілий день 9
серпня німецьке військо наклало на себе піст і перебувало у молитві. В
ніч з 9 на 10 серпня Ульріху з’явилася покровителька міста Аугсбурга
свята Афра і пообіцяла перемогу. 10 серпня 955 року відбулася битва біля
річки Лєх, у якій угорська армія була цілковито розбита, хоча чисельно
вона переважала німецьку.
Сучасником святого Ульріха Аугзбурського був святий Атаназій Афонський (925-1000). Для загалу він відомий передусім як настоятель афонського монастиря і старець. Однак менш знаним є факт, що в 961 році святий Атаназій виконував також капеланське служіння у візантійській армії. Тоді Візантія часто потерпала від набігів арабських піратів. Їхнім форпостом був острів Крит, незадовго перед тим захоплений арабами у візантійців. Власне з Криту піратські кораблі робили набіги на узбережжя Візантійської імперії. Імператор Никифор II Фока вирішив відвоювати острів і просив святого Атаназія про духовну опіку над військом. Старець погодився, але водночас у своєму листі до імператора дав деякі поради. Це були поради не стратегічного, а духовного плану. З-поміж усього там говорилося: “... щоб у таборі, де зараз розміщене все військо, під час славослів’я на вечірніх і на ранніх молитвах армійські священики здійснювали усердні моління, а все військо виголошувало “Господи, помилуй” аж до сотні разів з увагою, зі слізьми і страхом Божим, і щоб ніхто в часі молитви не займався іншою справою.” (Цит. за Никифор II Фока “Стратегика”, Санкт-Петербург, 2005, ст.38-39). Імператор всі побажання виконав. Похід на Крит 961 року завершився перемогою.
“Жива Вода” у свій час вже писала про
знамениту Віденську битву 1683 року (див. “Війни на захист віри”, “Жива
Вода” №9-10, 2013), а також про блаженного Марка з Авіано, який був
папським легатом і капеланом хрестоносців під час цієї битви (Див.
“Капелан чудотворець”, Жива Вода”, №12, 2013). Нагадаю, у цій битві
об’єднані сили поляків, австрійців, німців і українців, разом 85000
чоловік розгромили за одними даними 200-, а за іншими – 300-тисячну
турецьку армію, яка вирушила на підбій Європи. Перед битвою отець Марко
звернувся до вояків, де закликав усіх приступити до сповіді, а оскільки в
армії хрестоносців були також і протестанти, у яких сповідь не
практикується, то їх отець Марко закликав збудити досконалий жаль за
гріхи. Пізніше все військо відмовило вервицю і аж тоді пішло в бій,
який, як ми знаємо, завершився повною перемогою християнської армії.
Головнокомандувач об’єднаними силами у Віденській битві польський король
Ян Собеський у своєму листі результат битви охарактеризував
видозміненою фразою Юлія Цезаря: “Прийшов, побачив, але переміг Бог”
(Цезар, як відомо, казав: “Прийшов, побачив, переміг”).
В історії відомі й інші випадки, коли
збройні сили, що вважали себе Божою армією, навпаки, терпіли поразку
через те, що йшли всупереч Божій волі. Так, читаємо у Святому Письмі, що
після смерті Мойсея вибраний ізраїльський народ очолив Ісус Навин. Саме
йому дав Бог вказівку ввести ізраїльтян в обіцяну землю. Спочатку
читаємо, що ізраїльтяни з великим успіхом взяли місто Єрихон. А далі
сталося ось що: “От і пішло туди з народу якихось три тисячі чоловік,
але мусили були втікати від аїян, що вбили з них якихось 36 чоловік і
гналися за ними аж до Шеваріму, б’ючи їх уздовж по схилах. Серце
розтануло в народі і взялося водою” (Іс. Нав. 7, 4-5). Що ж було
причиною поразки ізраїльтян у цьому випадку:.? “А Господь промовив до
Ісуса: “Встань! Чого це припав ти лицем до землі? Ізраїль згрішив, він
переступив союз мій, що його я їм заповідав; присвоїли собі дещо із
забороненого, та й, укравши, сховали його, поклавши в своїм обозі.
Тому-то й не здолають сини Ізраїля встояти перед своїми ворогами і
тікатимуть навтьоки від них” (Іс. Нав. 7, 10-12). Тобто мало місце те,
що прийнято називати мародерством, і це на деякий час позбавило
ізраїльське військо Божої опіки. Пізніше вибраний народ ситуацію
виправив^ і перемога знову до нього повернулася.
Або читаємо ще: “Тоді як Юда і Йонатан
були в Гілеаді, а Симон, брат його, в Галилеї перед Птолемаїдою, Йосиф,
син Захарії та Азарія, начальники війська довідалися про славні подвиги в
боях, що ті вчинили та й сказали: “Зробімо і собі ім’я, ходімо війною
на поган, що навкруги нас”. І дали наказ своєму військові й двигнулися
на Ямнію. Проти них вийшов з міста Горгій і ті, що були при ньому, і
зав’язалася битва, але Йосиф та Азарія були до ноги побиті і гналися за
ними аж до границь Юдеї, і полягло того дня зо дві тисячі ізраїльтян”
(1. Мак. 5, 56-60). Тут, як ми бачимо, причиною поразки була гордість.
У часи хрестових походів проживав у
Франції великий аскет і містик святий Бернард з Клєвро (1090-1153). Він
особисто підтримував саму ідею хрестових походів, але засуджував те, що
часто робили хрестоносці в дорозі до Святої Землі. В тому і бачив
причину їхнього програшу. Ось уривок одного з його листів: “Захищайте
гріб Христа, нашого Господа! Але не пляміть ваших рук кров’ю і не воюйте
проти синів Ізраїлю. Вони є теж тілом Месії, і якщо вчинете їм кривду,
діткнетесь зіниці самого Бога” (Цит. за
“GzegorzKuczrczyk“AntysemityzmKosciola” ,“Milujciesie” № 1, 2004, s.
34). Сплямування кров’ю, про яке згадує святий Бернард , – це пролиття
крові не в бою, а під час погромів. Уся справа в тому, що допоки
хрестоносці добирались до Святої Землі, то по дорозі часто здійснювали
єврейські погроми. Святий Бернард бачив у цьому подвійний гріх: і самі
безчинства, й антисемітизм (ненависть до євреїв), бо останнє згідно зі
Святим Письмом стягує на його носіїв Божий засуд. (Пор. Чис. 24, 8-9;
Зах. 2, 12). Однак заклики святого були проігнорованіж хрестові походи у
Святу Землю завершилися невдачею.
Тепер час підбивати підсумки. Спочатку
слід зауважити, що метою цієї статті не є закликати надіятися на одне
чудо і не робити ніяких мілітарних приготувань, бо навіть біблійна
цитата, яка винесена в заголовок, говорить, що коня все ж таки готують
на день бою. Інша справа, що остаточна перемога приходить тільки від
Господа. Зараз наш народ і наша країна переживають дуже непрості часи і
дуже часто, не тільки з боку церковних людей, чути вислів: “Бог є на
нашій стороні”. Це є правда, але ця правда вимагає від кожного з нас
дати відповідь на питання : “Чи є ми на стороні Бога?” От від цієї
відповіді й буде залежати майбутній розвиток подій. Дуже гарно у свій
час висловився світлої пам’яті Владика Юліян Вороновський: “Що вимолимо,
то і будемо мати”. Це все стосується не тільки тих, хто в зоні бойових
дій, а й кожного з нас. І буде воно актуальним і тоді, коли війна
закінчиться і настане мир. Так, перемога від Господа, а від нашого
вибору залежить, чи ми її приймемо, чи ні.
Ігор БРИНДАК“... але від Господа перемога”//"Жива вода" №10 2014
Джерело: Дрогобицька Духовна Семінарія УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар