Цьогорічні
різдвяні свята були для мене особливими, тому що святкував «не в
царській палаті, а межи солдати», і на Святвечір була «перловка», а не
кутя - та її солодило Дитя. Не було й інших страв, не було і важливіших
справ, як тільки те, щоб сповіщати радісну новину, що народився Ісусик,
тут, серед темного морозяного лісу, у незручному бліндажі, щоб в наших
душах не було іржі.
У небеса линули «Бог Предвічний», «Темненькая нічка» і посміхалася
Марічка - єдина дівчина у нашому батальйоні, яка, наче Вифлеємська
зірка, просвітлювала темряву війни.
А далі тиша, яка спонукала бійців до роздумів про рідних і друзів, про радість, хоч в тузі, і мир, якого тут прагнуть усі…
Зранку мене розбудили краплі зі стелі в цім підземельному «готелі».
На горі почалась відлига. То плакала земля, пускаючи сльози, наче
співстраждала з нами усіма.
Старався не захворіти, щоб могти якнайбільше принести користі. Та і соромно було б так швидко занедужати…
Щоб захиститись від усякого зла, ми змайстрували хрест і встановили
на місці шикування, щоб кожного ранку військовослужбовці могли дивитись
на нього і отримувати полегшення у своїх терпіннях.
Літургії, сповіді і проповіді після шикування, в молитві за спокій,
прохання… І так, помаленьку, ми дочекались празника Водохреща.
«Зараз батюшка Михаїл проведе обряд Водохреща», - сказав майор, і ми почали молитись, щоб Святий Дух зійшов на воду.
А далі кожного солдата торкнулась Свята вода, доторкнувся Господь, бо вони дуже близько до Нього, хоч і далекі від релігії.
Як на Різдво, так і тепер, ми з офіцером із позивним «Монах» їздили
до усіх хлопців із нашої бригади, яка розкидана на десятки кілометрів.
Дорогою жартував, що у нас монастир на колесах, в якому два монахи і
послушник (водій). Вітав зі святами, голосив Слово Боже і намагався
підбадьорювати наших воїнів світла.
Час минав і прийшов день мого від'їзду додому, відчув тут і смуток, і
втому, і доброту вояків, з якими молився і їв та швидко подружився, бо
вони справжні, чисті (хоча й у грязюці), в яких не побачив лукавства.
Мовчки збирав речі та й вони були не говіркими. Ми розуміли, що я
повертаюсь, а вони мусять поки що бути тут.
Сидячи у поїзді, я дивився у вікно, немов чорно-біле кіно і, замість
ліхтарів, мені ввижались втомлені очі наших солдатів, які надзвичайно
вимучені чеканням та війною і дуже прагнуть якнайшвидше повернутися до
своїх осель.
Маю надію, що ми ще зустрінемось, але вже не при таких обставинах. І
якщо тут не вдасться, то надіюсь у Небесах, де наша вічна Батьківщина,
яку вже ніхто не зможе у нас відібрати чи окупувати.
Військовий капелан о. Михайло Лехновський, ЧСВВ
Немає коментарів:
Дописати коментар