Святослав
Шевчук, глава Української греко-католицької церкви, розмірковує про
хвороби українського суспільства, називає їхні причини і порівнює з
недугами Європи.
"Руки, схрещені в замок на грудях, у психології означають спробу
сховатися від несприятливої ситуації. Однак для священика цей жест
неприйнятний", - каже Святослав Шевчук, глава Української греко-католицької
церкви (УГКЦ), у відповідь на прохання фотографа НВ скласти на грудях
руки.
45‑річний Святослав Шевчук, відомий як інтелектуал і поліглот, майже
п'ять років очолює третю за популярністю українську церкву — її
парафіянами називають себе 5 млн співвітчизників. Він і справді отримав
чудову освіту філософа-богослова в Буенос-Айресі, а потім у Римі, де
навчався у знаменитому Папському університеті Святого Томи Аквінського.
Наймолодший український предстоятель говорить багатьма мовами: крім
рідної української володіє іспанською, англійською, польською,
старослов'янською, російською, грецькою та італійською. При цьому веде
підкреслено аскетичний спосіб життя: в оточенні Шевчука стверджують, що
всі його пожитки вмістяться в одну валізу.
Главою Церкви він став з подачі свого попередника на цій посаді
Любомира Гузара, якого часто називають українським моральним авторитетом
і одним з найбільш гідних вітчизняних інтелектуалів. Через проблеми зі
здоров'ям Гузар почав шукати наступника, і його вибір спинився на
молодому священику з хорошим резюме та бездоганною репутацією.
Блаженніший зустрівся з НВ у своєму робочому кабінеті на території
Патріаршого Собору Воскресіння Христового. Бесіда тривала близько
години, і протягом цього часу Шевчук демонстрував доброзичливість,
здатність висококласного проповідника точно добирати слова й уважно
слухати співрозмовника.
Ми — суспільство, яке виходить з пострадянського періоду і переживає
швидкий процес емансипації. Ми звільняємося від усього того, що можна
назвати реліктом комуністичної системи. З усіма її хворобами. Коли
ініціатива, свобода та індивідуальність кожного були нівельовані. Коли
людина була гвинтиком великої машини. Уявіть собі трагедію гвинтика,
коли машина розвалилася.
Але зате тепер ми проходимо процес усвідомлення власних гідності і
свободи. Очевидно, що свобода завжди пов'язана з відповідальністю, й
іноді у нас відповідальність кульгає. Зараз українське суспільство
нагадує мені підлітка, який відкриває в собі нові сили і здібності свого
організму, але до пуття не знає, що з ними робити. Цей процес дуже
позитивний, але таїть у собі багато небезпек.
Європа теж деколи нагадує підлітка, який випробовує власні межі. Вона
починає втрачати християнські корені, тобто забуває, на якому
фундаменті стоїть. І це дуже небезпечно, вона ризикує втратити всі
досягнення, отримані після Другої світової війни, такі ключові поняття,
як демократія, мир і справедливі економічні відносини.
Якщо гідність людини більше не пріоритет і не основа державного
устрою — це загроза демократії. Якщо європейське суспільство починає
закриватися, очевидно, що його кордони завжди хтось намагатиметься
порушити [і це загроза миру].
Прикро, що для того, аби виправдати ті чи інші терористичні злочини,
використовується ім'я релігії або віри в Бога. Святість людського життя
повинна бути фундаментом будь-якої спільноти, тим більше, коли ми
говоримо про свободу і демократію. Але є інша складова: не можна
насильно усувати релігійні прояви з суспільного дискурсу. Це може
викликати дуже глибокий дискомфорт.
Цілком секуляризоване суспільство завжди буде стикатися з небезпекою,
коли тим чи іншим способом замовчувані релігійні почуття дадуть про
себе знати. Повага до релігійних почуттів людини повинна бути складовою
поваги її гідності.
Я не згоден з тим, що світ стає менш релігійним. Я думаю, що
змінюється спосіб прояву релігійності сучасної людини, виникають інші
види її прояву. Згадайте СРСР. Я думаю, не було в світі більш
секуляризованої моделі суспільства. Але культ Леніна і сьогодні має
ознаки релігійного. Це сучасне ідолопоклонство, яке набуває ознак
класичного релігійного прояву. Змінюються епохи, культури, але не
змінюється природа людини, а людина за природою своєю істота релігійна. З
іншого боку, ми спостерігаємо сьогодні, що кризи зазнає інститут
церкви.
Але це теж не є чимось поганим. Просто настає час, коли церква починає осучаснюватися і шукати себе в нових обставинах.
В СРСР намагалися створити нову людину, гомо совєтікус, говорили, що
релігія відімре і для неї не буде місця в новому суспільстві. Цього не
сталося. Навіть така тоталітарна система, як СРСР, не могла знищити
релігійне життя. Nil novi sub solemn — немає нічого нового під сонцем.
У багатому суспільстві людина впадає в ілюзію самодостатності. У неї
благополучна життя, вона нікого не потребує — ні Бога, ні царя. Людина
починає вважати сам себе маленьким божком, який усе може. Питання в
тому, що всі багаті суспільства, які переживали такого роду ілюзії і не
зуміли вчасно їх позбутися, зазнали краху й занепаду. Людина — не
всемогутня. У бідних країнах, які тільки на шляху побудови справедливого
суспільства, це розуміють краще.
Поняття довіри до церкви — дуже хитке і відносне. Бо питання в тому,
на чому така довіра будується. Це раз. По-друге, що розуміє та чи інша
людина під словом церква.
Цікавий факт: на останніх виборах всі кандидати-священики програли.
Це ознака мудрості нашого народу. Слава Богу. Священнослужитель, який
іде у владу, я б сказав, розходиться зі своїми місією та ідентичністю.
Не голосуйте ніколи за священиків.
Ніхто з наших священиків не йшов у капелани, переслідуючи інші
інтереси, крім пастирських. Повірте, церква ніколи не женеться за
рейтингом. Церква не підігрує громадській думці. І ніколи суспільна
думка не модифікує ті чи інші релігійні постулати. Наша церква — зі
своїм народом, зокрема там, де йому складніше за все.
Часто саме наші парафії стають центрами волонтерського руху. Тому що
соціальне служіння — один з видів богослужіння. Хоча ми усвідомлюємо, що
багато волонтерів приєднуються до цього виду діяльності не з
релігійних, а з загальнолюдських переконань.
Наші священики [на передовій] — вони поза структурою. У них статус
волонтерів. І з цим пов'язана маса різних труднощів. У СРСР в армії були
тільки політруки. Сьогодні в армії на священика дивляться як на
маленького замполіта.
Те ж саме стосується і соціальних служінь. У нас нещодавно був
випадок в одному з підрозділів Карітас — це благодійна організація, яка
годує тисячі бездомних і допомагає переселенцям. Будівля, в якій це все
відбувається, перебуває в державній власності, і кожен рік ми
переживаємо всі [бюрократичні] труднощі, пов'язані з відновленням
оренди.
А нещодавно нам підвищили оренду [її вартість] у десять разів.
Мені б хотілося, щоб у цих та інших питаннях держава і церква були партнерами або щоб держава хоча би не заважала.
Катерина Іванова
Немає коментарів:
Дописати коментар