Рим, 11 лютого 1929 р. У цей дощовий понеділок перед Апостольським палацом на Латеранському пагорбі зібралася велика кількість людей: єпископи, священики, численні віруючі і просто жителі Вічного міста. Всі стояли в очікуванні незвичайної події, яка мала тут статися. Близько 10:45 в Апостольський палац увійшов кардинал Держсекретар П'єтро Гаспаррі у супроводі кількох найближчих співпрацівників. Потім почали прибувати представники італійських ділових кіл, одягнені в чорні плащі з циліндрами на головах. Близько 11:35 біля палацу зупинився чорний лімузин, з якого вийшов глава італійського уряду Беніто Муссоліні. Пройшовши в соборний зал, Муссоліні зайняв своє місце за довгим столом. Присутні прочитали і підписали серію документів. Церемонія тривала близько 20 хвилин. Після її закінчення кардинал Гаспаррі і Муссоліні разом вийшли до людей, які чекали на вулиці. Пролунали дзвони на базиліці св. Івана. Пролунали гучні оплески та вигуки: «Віват Папа!», «Віват Савойя», «Віват Муссоліні!». Три документи, підписані в Латеранському палаці, поклали край так званому «римському питанню», яке впродовж 60 років виключало Апостольську Столицю з громадської діяльності і отруювало італійську політику. З того моменту пройшло вже більше 80 років, але не перестають виникати різноманітні протилежні думки з приводу угоди Папи і італійського диктатора. Тож чим були Латеранські угоди: пактом чи перемогою історичної справедливості? Спробуємо відповісти на це питання.
У VI ст., коли імператор Костянтин заснував нову столицю римської імперії у Візантії, Папа, який залишився в Римі без допомоги імперських військ, повинен був сам вирішувати проблеми з нападами варварів і захищати Вічне місто. Так почала формуватися світська влада пап. У 800 р. імператор Карл Великий, захисник Понтифіка, відділив шматок своєї імперії на користь Святішого Отця, і так виникла Папська держава з центром у Римі.
Однак впродовж майже всієї історії ця територія ставала об'єктом атак інших імператорів і світських володарів. У XIX ст. у багатьох європейських народів почала прокидатися національна самосвідомість і Італія не була винятком. Для багатьох діячів італійського національного відродження, які не приховували своєї приналежності до масонських організацій, Папська держава була не інакше як кісткою в горлі. 20 вересня 1870 р. близько 70 тис. італійських солдатів увійшли в Рим. Папа Пій IX, війська якого складалися тільки з 10 тис. воїнів, не чинив опору і закрився в своїй резиденції за ватиканськими мурами. Увечері він написав своєму племіннику Луїджі: «Все скінчено. Без свободи не можна керувати Церквою. Всі моліться за мене!».
Рим був проголошений столицею Італії. З даху Капітолійського палацу був прибраний хрест, закрито близько 200 храмів, в центрі міста було встановлено пам'ятник Джордано Бруно. Але одне важливе питання залишалося невирішеним: що робити з Папою? Навіть для антиклерикальної нової влади видавалося неможливим силою захопити чи вигнати главу Католицької Церкви. Навіть вони не могли не визнати внесок, який зробили Папи для процвітання, багатства і краси Риму. Італійська влада почала шукати можливості компромісу і згладжування наслідків конфлікту. Папа був визнаний недоторканним, вільним у здійсненні своєї духовної влади, гарантувався імунітет Святому Престолу і папським дипломатам. Понтифік залишався володарем Ватиканських палаців і його охороняла італійська поліція.
Однак для Папи захоплення Риму залишалося «нелегальною узурпацією» і «жахливим пограбуванням». Він відлучив від Церкви італійського короля Віктора Еммануїла II, його уряд і парламент. Папа заборонив італійським віруючим брати участь у політичному житті країни-узурпатора і назвав «неприйнятними» односторонні рішення Італії. Пій IX був схильний віддати перевагу перебуванню у «Ватиканському полоні», аніж згоді з тим, щоб проти нього було направлено силу армії.
Такої позиції, з більшим чи меншим потеплінням в бік італійської влади, дотримувалися всі наступні Понтифіки. Надія на кінець конфлікту виникла тільки тоді, коли на престол св. Петра був обраний Пій XI. Саме цей Папа вирішив, що необхідно покласти край протистоянню та знайти шляхи для примирення. У той час правителем Італії був Беніто Муссоліні. Саме їм довелося проводити довгі зустрічі й переговори. Нарешті, через кілька років компроміс був знайдений і затверджений в Латеранських угодах, підписаних 11 лютого 1929 р.
Ці документи складалися з трьох трактатів. Перший стосувався політичного статусу Апостольської Столиці і визнавав повну суверенність міста-держави Ватикан. Крім того, в ньому було визнано власністю Папи резиденцію в Кастель Гандольфо, ряд римських базилік і деякі інші будівлі. Святий Престол, у свою чергу, визнавав королівство Італія і відмовлявся від претензій на відновлення Папської держави. В іншому трактаті Італія зобов'язувалася виплачувати Апостольській Столиці близько 750 млн. лір на рік в якості компенсації за узурповану територію і блага. Ці гроші стали фундаментом для заснування Інституту релігійних справ, відомого як Ватиканський банк. Нарешті, третій трактат - конкордат - гарантував владу призначати єпископів виключно Папі, ввів обов'язкове навчання релігії в школах, забороняв розлучення, надавав монашим згромадженням юридичний статус.
Цікаво, що в результаті Латеранських угод виникла найменша у світі держава, площа якої становить 44 га. Для порівняння, Папська держава в 1859 р. мала територію 18 тис. га. Однак навіть цієї маленької суверенної території достатньо для того, щоб Апостольська Столиця була суб'єктом міжнародного права і вела свою незалежну політику в світі.
Таким чином ми бачимо, що Латеранські угоди були справжньою перемогою справедливості - вони компенсували Папі і Його Церкві збитки, які виникли в результаті окупації Папської держави та її столиці міста Риму.
Підготував Олександр Панченко
За матеріалами be.radiovaticana.va
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар