31.12.2015р. Б. / Митрополит Онуфрій категорично виступив проти української мови в богослужінні

28 грудня 2015 в Києво-Печерській лаврі відбулися єпархіальні збори духовенства Київської єпархії "У"ПЦ МП. Під час зборів митрополит Київський і всієї України Онуфрій висловився різко проти здійснення богослужіння українською мовою.

Після оголошення своєї доповіді митрополит Онуфрій відповідав на запитання присутніх. В одній із записок, що надійшли із залу, було поставлено питання про те, які кроки збирається робити керівництво "У"ПЦ для "українізації" богослужіння. Чи планується готувати нові переклади богослужбових текстів українською мовою, і чи будуть видаватися богослужбові Євангеліє і Апостол українською мовою?

Відповідаючи на запитання, митрополит Онуфрій заявив, що "не потрібно плутати Божий дар з яєчнею".

Про це повідомляє портал "Релігія в Україні".

На його думку, церковнослов'янська мова - це "наша рідна мова", така ж, як і сучасні мови. На думку митрополита, в храмі допустимо лише проголошення проповіді українською мовою, що ж стосується богослужіння, то воно повинно відбуватися церковнослов'янською мовою.

Далі митрополит Онуфрій заявив, що на "старих мовах" служать "скрізь". За його відома, і греки, і грузини, і румуни, і англійці здійснюють богослужіння не так на сучасних, як на старих мовах. Висновок митрополита Онуфрія був категоричний: "Богослужбова мова Української Православної Церкви - це мова церковнослов'янська. Ми нічого не будемо міняти".

Тим, хто хоче "заробити" порятунок, він порадив вивчати церковнослов'янську мову.

Позиція, заявлена ​​митрополитом Онуфрієм, входить до різке протиріччя з офіційними церковними документами колишніх років.

Здійснення богослужіння українською мовою було санкціоновано ще 6 червня (24 травня за старим стилем) 1921 Синодом православних єпископів України. Синод тоді визначив, що там, де цього бажають дві третини парафіян, богослужіння може відбуватися українською мовою. Це рішення в тому ж році було схвалено Московським Патріархом Тихоном, який визнав, що воно повністю відповідає "духу Православної Церкви".

У 1922 році рішення про дозвіл здійснювати богослужіння українською було підтверджено Київською нарадою православних єпископів України. Помісний Собор "У"ПЦ (МП), що працював 1-3 листопада 1991 року, ще раз підтвердив санкцію на проведення богослужіння українською там, де цього бажають дві третини парафіян.

У 2012 році глава "У"ПЦ митрополит Володимир (Сабодан) у своїй доповіді на конференції "Українська Православна Церква на межі тисячоліть" цілком схвально відгукнувся про практику здійснення богослужіння українською мовою і заявив про необхідність активізувати в "У"ПЦ перекладацьку діяльність.

У лютому 2012 року керуючий справами УПЦ митрополит Антоній (Паканич) в одному з інтерв'ю підкреслював, що "якщо 2/3 парафіян хочуть службу українською або іншою мовою - жодних питань не виникне. На території України, є парафії, де служби ведуться угорською, румунською, церковнослов'янською та українською мовами. Питання вибору мови богослужіння - не проблемне для церковної свідомості".

Зазначимо, що в "У"ПЦ є десятки і сотні громад (в основному, на заході України), де богослужіння проводиться українською мовою. У Києві українську мову використовують при богослужінні у Спасо-Преображенському соборі, настоятелем якого є митрополит Олександр (Драбинко).

Про все це митрополит Онуфрій у своїй заяві на єпархіальних зборах не згадав. Замість цього в парафіях "У"ПЦ в організованому порядку звозиться друкована продукція для масової роздачі парафіянам і жителям довколишніх місць, в якій доводиться неповноцінність української мови: її "непристойність" і "серйозна богословська помилковість" при використанні в богослужінні. Тези, оприлюднені в анонімних буклетах, цілком співзвучні висловлюваннями митрополита Онуфрія.

Джерела:  ipress.ua

Воїни Христа Царя

30.12.2015р. Б. / Галицьке Різдво: естетика смерті чи життя?

Одні галичани вже відсвяткували Різдво минулого тижня, а інші – щойно збираються його святкувати. А кожне свято має свою естетику. Останніми часами в естетиці галицького Різдва багацько що ся змінило. Так, для приміру, з’явилися «різдвяні» ярмарки, які є ні чим іншим, як тільки передертими з європейських адвентових ярмарків кальками. Але як подивитися на ціни, то нічого спільного з адвентовими ярмарками Заходу вони не мають. Бо на Заході всюди знижують ціни, а наші «адвентові» продавці деруть за свій товар, як за рідну маму. На жаль, естетика наживи давно вже присутня в нашому Різдві.

Але то тільки таке собі дрібне втручання в естетику Різдва. Чи ті адвентові ярмарки є, чи їх нема, як кажуть, то погоди не робит. Значно суттєвіші зміни після падіння комунізму і комсомольського «відродження» народних звичаїв внесено до естетики галицького Різдва.

Останнім часом в Галичині частина клиру доволі гостро почала протиставляти «нашому» дідуху-снопу «чужу» ялинку. Навіть екологічні аргументи долучили до цієї «боротьби». Питання такого ревного поборювання одного і насаджування іншого викликає щонайменше здивування: для чого, з якою метою? Чому скажімо не спрямувати енергію на передріздвяне підвищення цін?

Так, це правда, що ялинка в галицьке Різдво, скоріш за все, перейшла з германського світу. У свою чергу, зоставшись там із поганських часів. Посередниками приходу ялинки в Галичину, ймовірно, були поляки. Судячи з усього, різдвяна ялинка з’явилась в Галичині уже як 100% християнський символ дерева життя, до якого Христос своїм приходом у наш світ знову відкрив людству доступ. Світло на ялинці символізує Христа – Світло світу. А прикраси, якими ще донедавна були переважно яблука, горіхи, цукерки, сушені сливки і т.п., символи солодких і приємних плодів Спасіння, яке Христос приніс людству. З одного боку, чудова символіка, яка дає можливість провести домашню катехизацію для дітей і пригадати старшим смисл різдвяних святкувань, а з іншого – це символи, які нас вводять в різдвяну естетику життя.

Галичани, очевидно, сприйняли ялинку доволі природно, адже легко можемо побачити, що естетика різдвяно-новорічних святкувань традиційної народної культури Галичини просякла символами життя – багатий «плідний» стіл Святих вечорів, новорічні засівання, щедрівки, в яких оспівується плідність і заснування нових сімей. Очевидні також і кулінарні символи життя, плідності й весілля, успадковані з поганських часів, коли новий рік зустрічали в пролітку.

Певним дисонансом у цій естетиці життя виглядає сніп-дідух – необмолочений сніп сухих злаків. Сніп, який робився з останнього або першого снопу на зборі врожаю, який називали Велесовою бородою, відсилає нас до поганського бога підземного світу Вирію і бога мертвих – злодійкуватого Велеса. Необмолочений сніп ні в слов’янському поганстві, ні в християнстві ніколи не символізував життя, його символіка – символіка смерті. А спалювання – отже, знищення дідуха-снопа наприкінці різдвяних святкувань цю символіку смерті тільки поглиблює. Незрозуміло, для чого символ життя – вічнозелену ялинку замінювати на сухий необмолочений сніп, пхаючи в різдвяну естетику життя естетику смерті. Для чого витісняти християнізовану ялинку й християнізований дідух (солому на долівці й сіно під обрусом на різдвяному столі – символи долівки стайні, де Христос родився й ясел, у які Його поклали) символом, який не має жодного зрозумілого і логічного християнського тлумачення.

На сьогоднішній день цей сніп так і не отримав свого християнського тлумачення. Ті спроби, якими «світлі» голови розкидаються в інтернеті, настільки сміховинні, що просто вражають своєю недолугістю. Тлумачення, що сніп начебто символізує св. Йосифа, бо нібито св. Йосиф заткнув дзюрку в стіні стайні, де Христос родився. З одного боку, таке тлумачення снопа-дідуха смішне самим собою, відсилає нас до апокрифічних байок і позбавлене будь-якої логіки. З іншого – відкриває низку запитань: для чого спалювати символ св. Йосифа, для чого дзюрку затикати цілим снопом, для чого впроваджувати у символіку Різдва непотрібний апокриф, де у християнстві св. Йосифа символізує сніп, який катехитичний потенціал такого сміховинного атрибуту? Звісно, таке тлумачення стоїть на рівні дитячого фольклору, але, чи мусить такий казковий «персонаж» витіснити логічний і зрозумілий, багатий катехитичним потенціалом символ, яким є ялинка?

Інше тлумачення, що мовляв сніп-дідух символізує євхаристійного Христа, викликає також здивування. Якщо це символ Христа, навіщо його палити? Де в християнській традиції чи символіці необмолочений сніп символізує Христа? І як сухий, необмолочений сніп взагалі може символізувати щось живе? Хтось може заперечити, мовляв, галичани перед Святою Вечерею діляться просфорою, вмоченою у мед. Так, це натяк, з одного боку, усім зрозумілий – просфору беруть у церкві, після того, як її благословив священик. Просфору використовують для Євхаристійного Таїнства. Але щоб приплести до цього всього сніп-дідух, потрібна уже неабияка фантазія. Якщо прийняти такий символізм, то дідух-сніп перестає бути символом, а стає чимось на зразок гностичної абркадабри чи абраксасу. Символ має бути у своїй суті настільки зрозумілим, що не мусить потребувати ускладнених тлумачень, це вже більше нагадує практику гностицизму та інших окультних угруповань, аніж  практики відкритих релігій.

Ще одна доволі цікава спроба – тлумачити дідух-сніп, як символ дерева життя. Тут взагалі цілком не зрозуміло, як сухе може символізувати життя? Логіки жодної в такому тлумаченні не можна простежити. Це подібно до того, як одному з слов’янських народів спробувати витлумачити чорний колір, як символ життя. Таке тлумачення настільки противиться слов’янському світогляду та слов’янській естетиці, що його запровадження створило би повну шизофренію в символізмах різдвяних святкувань.  

Висновок один: запровадження дідуха-снопа в рівнинній Галичині, це бездумне пхання чогось, що противиться естетиці життя, символізму Різдва й світогляду нашого народу, більше того, це заміна християнізованої символіки на поганську. Це нагадує піонерський запал певного кола «делатинізаторів», які настільки далеко зайшли у своєму запалі, що взяли за взірець чистоти обряду не літургійні книги Петра Могили, а московитські взірці. Здається, що в одного і другого явища корінь один – комплекс галицької неповноцінності.

Якось так склалося, що галичани постійно хотіли бути більшими українцями від всіх решта, більшими східними від православних, більшими поляками від самих поляків, більшими католиками від римо-католиків. І все це закінчувалось, як не бездумним латинофільством, то москвофільством, як не безмозгим полонофільством, то германофільством чи тим самим москвофільством.

Галичани вже майже повністю зреклися своєї власної говріки, однієї з найстарших у слов’янському світі, на користь штучної літературної мови, якою східніше від Збруча мало хто говорить. Галичани зреклися і власної ідентичності на користь, ними ж таки вигаданої, української ідентичності, яка немає нічого спільного з реальною українською ідентичністю. Галичани зреклися самі себе і тим самим підірвали основи майбутнього розвитку української культури, мови, ідентичності, які саме з вини галичан втратили свій живий зв’язок з народними джерелами свого існування та розвитку на заході України.

Але це вже національне, а не релігійне питання. Питання наших релігійних святкувань залишається відкритим: доки ми будемо кривати на обидві ноги – пробуючи бути і Богові свічкою, і чортові кочергою. Чи може нам потрібна чергова навала зі Сходу, щоб виректися усякого поганства і прийняти чистий християнський монотеїзм та повністю християнізувати власну культуру? Вибір, звісно, за нами. Бог ще народові Ізраїлю під горою Синай поставив вибір – життя або смерті. Я обираю естетику життя, а кожен інший най вибирає те, що йому подобається. Тільки одне потрібно пам’ятати – в кінці туземного життя, а часто вже в часі його туземного тривання, мусимо відповідати за свій вибір. Безвідповідальність ж від відповідальності не звільняє. 

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

29.12.2015р. Б. / Блаженний єпископ Григорій Хомишин: Боюсь про долю мого народу

28 грудня минуло 70 років, як після численних допитів і катувань протягом дев’яти місяців у внутрішній тюрмі НКВД УРСР, виснажений знущаннями, побоями, недосипаннями, голодом 79-літній єпископ-ординарій д-р Григорій Хомишин помирає у лікарні Лук’янівської в’язниці. Так блаженний мученик владика Григорій гідно завершить свій земний шлях і ввійде у Божу славу. 

«З Єпископа можна здерти мітру, відібрати відзнаки і окраси його достоїнства, можна його вкинути до в’язниці і закути в кайдани, однак самого достоїнства і влади його ніяка сила світу цього не може йому відібрати і він і з в’язниці, подібно, як св. Апостол Павло, буде управляти своїми вірними. Якраз тоді він буде найсильніший. Не про Церкву, отже, не про віру і релігію я переживаю, але я боюсь про добро і долю цілого мого народу. Бо де влада і повага Церкви знехтувана, чи там можливий послух і пошана для всякої іншої влади? Чи можливий там лад, порядок і спокій? Де Церква переслідувана, де віра і релігія понижена, де духовенство зневажене, чи там нарід може правдиво поступати і правильно розвиватись? Чи там всякий дорібок не обернеться на загибель свого народу?» — скаже одного разу єпископ Григорій Хомишин. Видається незбагненим, але його слова стануть означенням як останніх місяців власного геройського життя українського владики-мученика за Христову віру, так і більш ніж 40-літнього катакомбного періоду УГКЦ.

Від сільської хати — до владичої палати

Доля цього єпископа-мученика стала невіддільною від долі його стражденного народу і певним чином була накреслена Слугою Божим владикою митрополитом Андреєм Шептицьким.

Селянський син Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 році в Гадинківцях Гусятинського повіту Тернопільської області. Навчався у невеличкій сільській початковій школі. Коли йому виповнилося дванадцять, отець Сімович рекомендує здібного хлопчика на навчання в Тернопільську гімназію, яку він закінчує з відзнакою 1888 року. Потому  побожний юнак вступив до Львівського Університету на богословський факультет, завершує теологічні студії й 18 листопада 1893 р. отримує ієрейські свячення та розпочинає своє служіння на посту вікарія у катедральному соборі Станиславова. Скоро станиславівський ординарій владика Юліян Сас-Куїловський направляє здібного й ревного молодого пастиря до Віденської Вищої Духовної Академії («Авґустінеум»), де Григорій Хомишин навчався з 1894-го по 1899 роки. Одночасно з навчанням отець Хомшин несе священичі обов’язки на греко-католицькій парафії св.Варвари у Відні. У 1899 році, здобувши ступінь доктора богослов’я, повернувся до Станиславова і продовжив священиче служіння в катедральному соборі на посту вікарія. 23 грудня 1899 р. призначений настоятелем катедри, а згодом стає парохом міста Коломиї.

У 1902 р. митрополит Андрей Шептицький призначає його ректором Львівської семінарії. Втім, його праця не обмежується богословськими викладами та духовним проводом семінаристів. І вже наступного року о.-ректор Григорій Хомишин гостро виступає проти москвофілів з антикатолицьким спрямуванням їхньої діяльності, в яких він вбачав загрозу як для Церкви, так і національного організму. Через два роки, в 1904-му, завдяки старанням митрополита Андрея, номінований австрійським цісарем Францом Йосифом на єпископа Станиславівської єпархії. 19 червня з рук митрополита Андрея Шептицького, перемиського владики Костянтина Чеховича та архієпископа вірменського обряду Йосифа Теодоровича о.-ректор д-р Григорій Хомишин приймає єпископські свячення в катедрі своєї майбутньої єпархії. У своєму слові нововисвячений єпископ написав: «Програмою мого владицтва буде дбати про славу Божу і спасіння людських душ. Від цієї програми я ані не смію, ані не можу, ані не бажаю відступити».

З тих пір 41 рік провадить вірних ввіреної йому єпархії.

Єпископські труди

За умов відсутності національної великої шляхти й буржуазії, не можливо було легко підняти до європейського рівня свій безправний і неосвідчений п’ятимільйонний народ з «хлопа і попа», який ще п'ятдесять років тому жив у кріпацтві, не було жодного українського університету, а загальна освіта знаходилась в зародковому стані. Отож, першочерговим завданням владики Хомишина було зміцнення єдиної інституції, яка репрезентувала народ, — УГКЦ, і, зокрема його осердя, — духовних провідників. Під цим оглядом вишкіл священичої формації в заснованій ним першій українській духовній семінарії (1907) на Підкарпатті враховував пасторальні завдання та місійні виклики того часу і відбувався на взір західних духовних закладів. І те, що греко-католицький священик в галицькому селі першої пол. ХХ ст. втішався беззаперечним авторитетом у громади, — велика заслуга владики. Сам душпастирюючи й навчаючись у Відні, Хомишин зрозумів багатовікову роль монаших чинів як в освіті й ушляхетненні народів, так і формуванні європейських держав. Звідси його особливо великі зусилля для розвитку як старих, так і нових монаших Чинів і Згромаджень. Так, у липні 1909 року, єпископська капітула віддала будинок на вул. Петра Скарги (тепер — вул. Василиянок) у власність сестер василіянок. В ньому монахині відкрили інститут для дівчат, початкову школу та учительську семінарію. Згодом допомогає їм вибудувати там праве крило будинку, де розмістилися монастир і згадані установи. В 1920 році єпископ Хомишин запросив у Станиславів монаший Чин Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ), яким віддає парафію в околиці Гірки, і де владика спорудив для монахів каплицю і монастир. Завдяки його старанням збудовано монастир для сестер-монахинь в Микуличині. Про його батьківську турботу монахами й монахинями свідчить наступний факт. Коли отець Хомишин став єпископом, було тільки п’ять монастирів, а в 1935 році їх кількість зросла до сорока одного.

За ініціативою Хомишина у єпарії створено мережу читалень «Скала», велася велика доброчинна діяльність: Товариство Івана Милостивого, кооператив «Священича Поміч», «Дієцезіальний фонд» тощо. Зайнявши верхній щабель тогочасного суспільства пам’ятав і за «найменших світу цього». Ще напевно, живі свідки, як кожного року на Різдво Христове, придержуючись заведених із давніх часів старих звичаїв, на сходах катедри владика Григорій — «Татуньо»! — сам роздавав милостиню всім бідним, нужденним, калікам різних вір і національностей. Зауважимо, що роздача милостині часом тривала дві години.

За його порадою «Єпархіяльне Товариство Непорочного Зачаття» придбало дві ділянки землі в Станиславові і спорудило там декілька будинків, які потім здавали в оренду, а отриманий прибуток йшов на спорудження церков, шкіл та інші єпархіальні проекти. Потрібно згадати і за впливовий фінансовий заклад «Lend Lоаn Bаnk», який владика Хомишин заснував разом із митрополитом Андреєм Шептицьким, що сприяв розвиткові українського підприєництва. В такий спосіб єпархія мала можливість отримувала додаткові фонди для розвою Церкви й української громади. Комуністи вже в своїй постанові НКДБ УРСР про його арешт від 26 березня 1945 р. єпископові Української Греко-Католицької Церкви Г. Хомишина не забули порахувати церковні добра, —   «до 1939 года владєл 7 тисячами моргов землі і лєса, імєл в Львовском Зємєльном банкє 2 міліона злотих» які, до речі, були ними загарбані, —  але забули почислити скільки років єпископського служіння, невтомного труду, надзвичайних зусиль і великих церковних коштів владика поклав на розбудову релігійного й суспільного життя свого поневоленого народу.  

Молодий владика не стояв осторонь політичного й культурно-просвітницького життя української Станиславівщини. Перед Першою світовою був членом Палати Панів у Австрійському парламенті на правах віриліста (тобто, того, хто отримав мандат депутата не шляхом голосування, а завдяки своєму статусу в суспільстві). На просвітницькій ниві залишався протектором філії Руського товариства педагогічного у Станіславові, музичного товариства «Станиславівський Боян», допомагав інституту товариства Руських жінок. Як зауважують дослідники, він першим з ієрархів УГКЦ привітав окремим посланням проголошення ЗУНР у листопаді 1918 року, у його пастирському зверненні лунає рішучий заклик дбати про Церкву і національну державу. Згадаймо також, що в роки національно-визвольної революції в Україні владика Хомишин не лише словом, але й ділом спричинився до розбудови молодої Української держави в найскрутніших її часах. Коли Українська Національна Рада ЗУНР переїхала зі Львова до Станиславова, Хомишин не тільки надав їй приміщення для праці й проживання, але й сам брав діяльну участь у її засіданнях і нарадах. Владика активно закликав вірних до вступу в Українську Галицьку Армію, куди направляв священиків як капеланів.

Дбав владика і про розвиток мирянських організацій, дитячих захоронок, шкіл, католицьких видавництв і преси.

Духовні твори і пророчі візії

З важливих теологічних праць владики Григорія, які формували духовне життя священства і вірних єпархії протягом ХХ століття, згадаємо наступні твори: Пастирський лист «Про часте й щоденне приймання Пресвятої Євхаристії» (1910 р.), «Пресвята Євхаристія» (1912 р.), «Культ Пресвятого Серця Господа нашого Ісуса» (1920 р.), що набула особливого пошанівку серед вірних під назвою «червона книжка». Іншою фундаментальною працею владики стала його книга «Парафіяльна Місія», що вийшла у трьох томах перед ІI–ю світовою війною ( Нагадаємо, що в 1999 р. вона перевидана одним томом у видавництві «Нова Зоря»). Ця пасторальна праця, як і попередні духовні роботи, були авторитетними джерелами духовної формації священства, особливо в катакомбний період УГКЦ. Названі роботи, як добрий плід старокатолицької теологічної традиції, не втратили своєї актуальності й досі, залишаючись фаховими практичними порадниками сучасним душпастирям на шляху душепровідництва.

Щодо суспільно-національного розвою Галичини першої половини ХХ століття, за словами одного з дослідників, «владика найбільше переймався  і журився роздробленням і взаємопоборюванням всередині українства, повсякчас закликаючи до національного примирення і порозуміння як запоруки у побудові суверенної держави та суспільного устрою». Звідси його чергові твори: «Пастирське послання про політичне положення українського народу в Польській державі» та книга «Українська Проблема». Маючи особливий Божий дар передбачення, за 10 років до початку ІІ-ї світової війни, єпископ Хомишин побачив велику загрозу атеїстичного більшовизму для Галичини. 7 травня 1929 р. в листі до Осипа Назарука владика пише: «Се справді Божий допуст, що большевизм так обхоплює круги інтелігенції… Зближаються тяжкі часи, ворожий поступ грізний… се наслідок дотеперішніх компромісів чи короткозорості на тлі церковно-релігійнім». А наступного року своїм Пастирським листом до кліру і вірних Станіславівської єпархії «Про большевицьке переслідування релігії» владика прямо застерігав галицьких українців від пагубних впливів комуністів. Подібно ж і в Пастирському листі «Про візантійство» (1931 р.) єпископ назвав більшовизм «найбільш небезпечною силою для українців, яка несе голод, безвір’я, розруху».

З початком Другої світової війни в анексованій СРСР Західній Україні, з осені 1939 р. до осені 1940 р., було репресовано й депортовано до Сибіру без суду й слідства близько 10 % населення. Відповідно до совєтских законів Церкву відокремлено від держави, в школах припинено викладання релігії, націоналізовано церковні і монастирські землі. Крім того, закрито навчальні й виховні заклади УГКЦ: богословську академію, духовні семінарії, наукові установи, навчальні і виховні інституції, дитячі захоронки. Під кінець війни прийшли «другі совіти». Пам’ятаючи про кривавий терор «перших», багато галицьких українців емігрувало на Захід. Натомість  26 січня 1944 р. єпископ Г. Хомишин у зверненні до духовенства Станіславівської єпархії УГКЦ заборонив своїм священикам покидати свої парафії…

Хроніка мучеництва дев'ятьох останніх місяців життя єпископа Хомишина описана на 390 сторінках кримінальної справи, яку вели енкаведисти (№35826, том 1) і яка тепер зберігається в архіві Служби безпеки України. 21 грудня 1945 року 79-літнього єпископа-мученика перевезено в лікарню Лук’янівської тюрми Києва у важкому стані внаслідок побоїв. А 28 грудня о 10 годині ранку його серце зупинилося. Місце поховання єпископа Хомишина залишається невідомим і досі, — орієнтовно поблизу Биківні в околицях Києва, разом із тисячами жертв сталінського режиму.

***

Його піввікове служіння в Станиславівській єпархії, яка на той час обіймала сучасну територію Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей, протягом першої половини ХХ століття, у великій мірі творило з українського поневоленого народу зрілу націю, яка спромоглась двічі відновити самостійну державу. Що більше, завдяки владиці Хомишину середмістя Івано-Франківська пишається кращими зразками австрійської сецесії, адже це він побудував красиві величні будівлі, які належали українцям: духовну семінарію (тепер Католицька школа ім. Василія Великого) і єпископські палати (сьогодні, на жаль, Господарський суд), фешенебельну будівлю «Австрія», де розмістився кінозал, готель, крамниці і приватні помешкання (нині — готель „Дністер” та Народний Дім №1 на розі вул. Шевченка і Січових Стрільців), в якому проголошували злуку УНР і ЗУНР і ще цілий ряд будівель, які й сьогодні залишаються яскравими знаками архітектурної привабливості головного міста Прикарпаття.

Під час історичного візиту в Україну у червні 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив єпископа Григорія Хомишина блаженним мучеником за віру Христову. Іменем владики названі дяківсько-катехитична академія в Чорткові на Тернопільщині, парафіяльна катехитична школа в смт. Більшівці під Галичем, вулиця в Івано-Франківську. Встановлено два пам'ятники: у родинному селі Гадинківцях та Чорткові. На фасаді Івано-Франківської катедри УГКЦ встановлено пам'ятний горильєф. Тут в катедрі, де він більше 40-а років гідно ніс служіння Богові і своєму народові, під надгробною плитою з його іменем спочиває биківнянська земля, яка стала останнім прихистком спочилого мученика-єпископа УГКЦ.  

Слова владики Григорія Хомишина

Ми мріємо про Україну, нею зайняті наші гадки, наші бажання і стремління… Шукаймо Божого Царства в нас самих, стараймося те Боже Царство, його засади і права поширювати і примінювати в житті нашого народу. Тоді будьмо переконані, що Христос не забуде про нашу земну державу».

****

 «…Сиплемо пропам’ятні могили, ставимо на них хрести. Уважаймо однак, щоб вони не були для нашої слави, але для прославлення Ісуса Христа, бо інакше ми готові висипати могилу для цілого народу. Нехай ті хрести нам пригадують, що наш нарід має понести гідно свій хрест, що має понести жертву Ісуса Христа, бо тільки в святій жертві, тільки в хресті — Воскресіння» (24 жовтня 1941 р. Б.).

****

„Поза Церквою можна мати все, тільки не спасіння. Поза Церквою можна мати духовний сан, таїнства, літургію, Євангеліє, віру і проповідь в ім’я Триєдиного Бога, але спасіння можна осягнути тільки у Католицькій Церкві».

****

«Не штука грати ролю великих патрійотів, сипати могили, виголошувати високопарні патріотичні промови, а при грозячій небезпеці утікати, немов заяці з капусти. Тому під строгою відповідальністю забороняю втікати за границю дієцезії в разі інвазії большевиків».

**** 

«Любов до свого народу, — як будь яка інша чеснота, яка не виконується без жертв і праці, — вимагає терпіння, терпеливості, витривалості й самозречення. Така любов не занепадає від спротиву, заподіяної кривди і невдячності, не шукає тільки свого задоволення, не очікує визнання від людей, не має на думці своєї власної користі, словом — не є самолюбною. Бо головний мотив такої любові, це — любов до Бога». 

Роман ІВАСІВ

ДЕТАЛЬНИЙ ЖИТТЄПИС СВЯТОГО

Джерело:   Воїни Христа Царя

29.12.2015р. Б. / 28 грудня минуло 70 років з дня смерті Владики Григорія Хомишина

Вчора, 28 грудня, минуло 70 років з дня смерті Станіславівського (Івано-Франківського) єпископа Григорія Хомишина. Владика Григорій пройшов складний і небезпечний шлях вірного воїна Христової віри, мужнього пастиря Греко-Католицької Церкви.

Кир Григорій відзначався великою активністю та ревністю, так, що неодноразово був заарештований радянським урядом. 21 грудня 1945 року Єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКДБ до лікарні Лук'янівської тюрми. А 28 грудня 1945 року о 10 год. після восьми місяців фізичних і моральних тортур перестало битися його серце. Численні свідки підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.

Святий Папа Іван Павло ІІ проголосив Слугу Божого Григорія блаженним у червні 2001 р. Б.

Довідка:

Владика Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року у родині селянина-середняка в с. Гадинківці Густинського району Тернопільської обл., на Україні. Своє навчання Григорій розпочав у сільській початковій школі. Провчившись там чотири роки, у дванадцятирічному віці, по рекомендації і допомозі священика Сімовича вступає до Тернопільської гімназії, яку закінчив 1888 року на відмінно. З дитинства Григорій відзначався побожністю і вже як учень гімназії належав до товариства "Апостольство Молитви". Завжди був одним з кращих учнів не лише у класі, а й цілій гімназії, був взірцем для інших.

Після здобуття початкової освіти та закінчення Тернопільської гімназії 1888 року, побожний юнак вступив до вступив до Львівської Духовної Семінарії. Роки навчання молодого богослова промайнули у ретельній праці над книжкою та над собою, і невдовзі після закінчення студій, 18 листопада 1893 року, він отримав ієрейські свячення.

Першим призначенням молодого священика був пост вікарія в кафедральному соборі Станіслава. Станіславський ординарій, Владика Юліян Сас-Куїловський побачив у молодому священикові велике майбутнє, і дав йому направлення на поглиблення богословії до Відня (1894-1899), де він навчався 5 років і одночасно був сотрудником греко-католицької парафії св.Варвари.

По закінченні Віденської Вищої Духовної Академії ("Августінеуму") одержав звання доктора богослов'я. Отець Григорій Хомишин спочатку отримав призначення на пост дру­гого вікарія Станіславського кафедрального храму, а з 23 грудня 1899 року - призначення на пост першого вікарія, і до того ж став катехитом (учителем релігії) в школі імені Міцкевича і жіночих школах Станіславова . Незабаром за добру працю на духовній ниві о. Григорія призначено парохом міста Коломиї.

1902 року Митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький покликав талановитого священика собі на поміч до Львова і призначив ректором семінарії.

16 квітня 1904 року о. Григорій Комишин був іменований Єпископом Станіславським. 19 червня того ж року Митрополит Андрей Шептицький, Перемиський Владика Костянтин Чехович і Архієпископ вірменського обряду Йосиф Теодорович довершили інсталяцію новопризначеного Владики в Станіславській кафедрі.

Владика Хомишин очолив Станиславівську єпархію відразу після Андрея Шептицького, і слід особливо наголосити, що це була гідна заміна.

Владика Григорій писав: «Програмою мого владицтва буде дбати про славу Божу і спасіння людських душ. Від цієї програми я ані не смію, ані не можу, ані не бажаю відступити». Владика Григорій Хомишин усе своє життя керувався цим заповітом.

На початку своєї діяльності новий владика зосередив свою увагу на духовній формації священиків, підкреслюючи роль молитви у житті та заохочуючи священиків щоб ті з більшою любов'ю поставилися до пасторальних завдань та місійних викликів часу. Він почав відвідувати парафії, організовувати в них тижневі а деколи і двотижневі місії, коли він сам часто проповідував та сповідав.

Єпископ Григорій Хомишин усіма силами працював над розбудовою єпархії. За стараннями Владики уряд асигнував фонди на утримання духовної семінарії в Станіславі, і 1907 року її нарешті було відкрито. Єпархіальна семінарія стала справжнім осередком духовної та наукової освіти для українців. Таким чином почала здійснюватися мрія Владики - виховати нове духовенство під своїм безпосереднім доглядом.

Одночасно Єпископ Григорій дбав про розвиток монаших Чинів і Згромаджень та допомагав їм матеріально. Так, в липні 1909 року, єпископська капітула (дорадчий орган при єпископові, що складається з священиків) віддала дім з фундації інж. Осостовича на вул. Петра Скарги, 17 (тепер вул. Василіянок) на власність Сестер Василіянок, які заснували там інститут для дівчат, початкову школу й учительську семінарію. З допомогою Владики Сестри вибудували на тій площі праве крило нового будинку, де примістилися монастир і названі установи.

У 1920-х роках Єпископ Григорій Хомишин запросив до Станіслава монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористів). Владика надав їм парохію (парафію) на передмісті Гірка і вибудував каплицю й приміщення на вул. Голуховського (тепер - Чорновола). Владика Григорій дбав про монастирі не лише Станіслава, але й усієї єпархії. Так, за його допомогою побудовано дім Сестер Служебниць в Микуличині. Мріяв також підняти з руїни історичний монастир Манявський Скит, але Друга світова війна перешкодила цьому. А загалом про розвиток монаших чинів у єпархії свідчить таке порівняння. У час, коли Владика Григорій 1904 року став Єпископом в Станіславській дієцезії (єпархії) були один чоловічий монастир і чотири жіночих, то у 1935 році їх було відповідно сім і тридцять чотири.

Будучи Станіславським єпископом Владика Григорій дбав не лише про розвиток і добробут церков та монастирів, а й про розвиток освіти населення краю, виділяючи чималі кошти на розвиток шкіл та сільських читалень. Владика пильно тримав у полі зору розвиток мирянських організацій, дитячих захоронків, шкіл, католицьких видавництв і преси. З його ініціативи, 1927 року у контексті Католицької Акції, було засновано "Українську Католицьку Організацію", яку 1931 року переіменовано на товариство „Українська Народна Обнова". 1935 року створив товариство „Скала", яке вело активну діяльність по зміцненню католицької віри та проти Радянської влади і комуністичних ідей. Організував на місцях "приходські читальні". Також постали католицькі газети „Правда" і „Нова Зоря" тираж яких становив, відповідно, 25 і 1.5 тисяч екземплярів. Часопис „Нова зоря" був заснований наприкінці 1925 року, згодом став друкованим органом Української Католицької Організації - Української Національної Обнови. Перше його число побачило світ 7 січня 1926 року. І хоча газета виходила у Львові, її духовним натхненником був Єпископ Станіславський Григорій Хомишин. Крім того, з метою поширення релігії та заохочення до читання, матеріально підтримував інші станіславські часописи.

Єпископ Григорій Хомишин залишив після себе велику інтелектуальну богословську спадщину, матеріалізовану в книгах, періодиці та більш ніж тридцяти пастирських листах і посланнях.

1910 року Владика видав „Пастирський лист про часте і щоденне св. Причастя", а в 1912 році опублікував працю „Про Найсвятішу Євхаристію".

Вже після Першої світової війни, 1920 року, опублікував книгу „Набоженьство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа// Підручник для священиків". Книга була настільки популярною серед духовенства і вірних, що отримала назву „Червона Книжка". У цій праці Владика Григорій подає богословські основи почитання Пресвятого Серця Христового та Пресвятої Євхаристії, а також різні форми цього почитання: молебні, акафісти, Свята Година, нічні чування з адорацією тощо.

Другою фундаментальною працею Владики Григорія є його книга „Парафіяльна Місія", яка на правах рукопису з'явилися друком у трьох томах перед Другою світовою війною, а у 1999 році перевидана одним томом в Івано-Франківському єпархіальному видавництві „Нова Зоря". „Парафіяльна Місія" є цінною пасторальною працею, актуальною і для наших часів, про що свідчить великий попит на неї серед сучасного молодого духовенства.

Своїми проповідями і видавничою діяльністю сприяв не тільки духовному збагаченню віруючих, а й піднесенню їх національної свідомості.

Він, як мало хто з тодішніх провідників українського народу виразно бачив як переваги, так і недоліки української нації, яка тоді ще формувалася. Непохитною була віра владики Григорія Хомишина в незмінну опіку Божого Провидіння над рідним народом та нашою землею. Він завжди підкреслював, що є гордим з того що він - українець та завжди молився за Україну і її народ. Це часто доводило до конфліктів з польською владою.

Попри всі свої численні душпастирські харизми, Владика був ще й дбайливим і талановитим господарем. Єпархіальне Товариство Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії під натхненням Владики закупило дві площі в Станіславі, на одній з яких вибудував фешенебельне приміщення, де розмістився кінозал, готель, крамниці і приватні помешкання (нині - готель „Дністер" та Народний Дім №1 на розі вул. Шевченка і Січових Стрільців). Здаючи це приміщення в оренду, єпархія отримувала поважні прибутки для своїх потреб. Мала Єпископська консисторія (судово-адміністративна колегія при єпископі) і дві чотириповерхові кам'яниці в місті, які також забезпечували її доходи. Був Владика Григорій, спільно з Митрополитом Андреєм, одним з фундаторів Земельного Банку Іпотечного, поважної фінансової установи, яка дбала про розвиток українського підприємництва і капіталу. У зв'язку з цим єпархія часто брала кредити з цього банку, які спрямовувалися на будову церков, шкіл, захоронків, закупівлю землі і лісу.

В бурхливі роки національно-визвольної революції на Україні після перенесення Національної Ради Західно-Української Народної Республіки зі Львова до Станіслава надав приміщення для Національної Ради ЗУНР в Станіславі, брав участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості капеланів для ідеологічного зміцнення військ, виховання солдат в національному дусі.

Під час польської окупації він вперше, на Зелені Свята, попровадив процесію на могили Січових Стрільців, за що мав великі неприємності від влади.

Актуальною у час видання (1932 р.) і до сьогодні залишається публіцистичний нарис Єпископа Григорія Хомишина „Українська Проблєма", який сповнений мудрим і пророчим словом Архіпастиря на переломі історичної долі України між двома світовими війнами.

В міжвоєнний період вів активну пропаганду проти більшовиків, за що пізніше і був покараний ними. Єпископа Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Цілу ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташувалося НКВС, і тільки над ранком відвезли додому.

Влітку 1941 року, на загальноміському мітингу в Станіславові, Владика першим офіційно привітав Акт відновлення Української Держави.

Владика Григорій всіляко домагався об'єднання представників різних релігійних напрямів, що на той час, було дуже прогресивним явищем не лише для України, а й для всього світу.

З початком Другої світової війни та разом з тим і масового винищення єврейського народу Єпископ звернувся до німецької влади з проханням не порушувати шосту Заповідь Божу („Не вбивай"), зокрема, не винищувати євреїв, відкрито виступив перед громадянами Станіслава з закликом допомагати їм і захищати від фашистів. За це Преосвященний Владика був заарештований і жорстоко побитий німцями.

ДЕТАЛЬНИЙ ЖИТТЄПИС СВЯТОГО

Джерела:   ugcc.if.ua

Воїни Христа Царя 

28.12.2015р. Б. / Глава УГКЦ: «У цьому періоді буття українського народу важливо сповнити особисте життєве завдання»

У час, який ми зараз переживаємо, ми зазвичай робимо підсумок cвого життя впродовж останнього року. Гадаю, кожен із нас, українців, бачить, що в цей час війни Бог є діяльний і присутній з нами. Він готує нас до чогось великого. Але кожен із нас повинен у той час здійснити своє покликання…

Про це говорив учора, у 30-ту неділю по Зісланні Святого Духа, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у Гошівському монастирі сестер Пресвятої родини. Співслужив із Главою УГКЦ владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ.

Проповідник відзначив, що Бог, в якого ми віруємо, якого ми ісповідуємо особистим життям, Бог, якого ми свідчимо в суспільному житті, не є Богом бездіяльним чи байдужим до життя та існування людини і сотвореного світу. Навіть більше, Він говорить до людини і не просто говорить. Він її кличе. Запрошує, аби людина прийшла до Нього і взяла участь у Його житті, у Його блаженстві, у Його багатстві. Якраз саме такий образ Бога бачимо в сьогоднішній притчі... Цей господар, який готує вечерю і запрошує всіх, є образом нашого Бога.

На переконання Блаженнішого Святослава, Господь Бог є господарем часу, але Він цей час готує… Церква сьогодні святкує пам'ять праотців. «Готуючи нас до Різдва, – сказав Предстоятель, – сьогоднішня неділя каже: ось повнота часу зближається. Той момент, який Святе Письмо називає «повнотою часу», є моментом народження Ісуса Христа, який стає ключем, центром історії всього людства. Різдво Христа назавжди поділить усю історію людства на до і після. Праотці, яких ми сьогодні згадуємо, це були ті, які відповіли на поклик, запрошення Боже... Саме оця відповідь на покликання була інструментом, яким Господь Бог готував повноту часу».

Приклад праотців, вважає проповідник, є тим прикладом, який промовляє: вчиніть і ви так само, не пропустіть, не відмовтеся від цього запрошення, бо хто відмовиться, вовік не скуштує вечері Господа, як каже нам сьогодні Святе Євангеліє.

«Тому, – відзначив Глава Церкви, – я сьогодні прибув до цієї святої обителі – до монастиря, щоб подякувати всім богопосвяченим особам нашої Церкви, зокрема сестрам у Гошівській обителі, щоб вони вірно сповняли впродовж цього року своє покликання і своє завдання. У цьому храмі скільки людей віднайшли своє покликання. Як багато людей наново зрозуміли і поновили своє професійне покликання. Але особливо я хочу подякувати нашим сестрам за те, що цей храм у цьому році став лічницею для всіх, хто постраждав унаслідок бойових дій. Скільки воїнів РУВ пройшло тут духовну і психологічну реабілітацію».

«Ми бачимо, – вважає Блаженніший Святослав, – як важливо нам у цьому періоді буття українського народу і Української Церкви сповнити особисте життєве завдання. Бог кличе. Він готує. Він є перший в тому, що пропонує кожному з нас. Але тепер вибір є за нами».

Предстоятель закликав усіх і кожного: «Станьте вибраними, станьте обранцями Божими, щоби взяти участь уже тут, на землі, в Його радості, в Його блаженстві і в повноті особистого життя, у часі, в якому визначив нам наш Господь у повноті і радості святкувати Різдво Христове».

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

28.12.2015р. Б. / «Хто інший сіє, а хто інший жне»

Сьогодні, коли світ відзначає 50‑річчя Декларації ІІ Ватиканського Собору «Nostra aetate», слова нашого Спасителя – «Хто інший сіє, а хто інший жне» (Ів. 4,37) – набувають особливого значення. Та й сама назва документу, що в перекладі звучить як «У наш час», говорить про те, що саме поняття часу в богословському вимірі є неоднозначним. Насамперед належить сказати, що ця Декларація, яку було прийнято на ІІ Ватиканському Соборі, стосується ставлення Католицької Церкви до нехристиянських реліґій. Тоді, на Соборі, за остаточний її варіант проголосував 2.221 учасник собору, проти – 88. А документ, який, по-суті, став найкоротшим із документів Собору, своїм підписом затвердив Папа Павло VI.

За півстоліття Декларація не втратила своєї актуальності, адже й сьогодні плоди її діяльності є надто важливими як для самої Церкви, так і всього людства.

Хто сіяв?

Історія стосунків між християнами і юдеями є доволі непростою і часто суперечливою. Але це зовсім не означає, що її, цієї історії, не існує. Навпаки, вона доводить, що християнство і юдаїзм мають спільні корені, і то настільки глибокі, що в якійсь мірі навіть можуть конкурувати за Божу спадщину. Адже Новий Завіт є настільки глибоко вкоріненим у Старому Завіті, що для християнина обидва становлять нерозривну єдність. На жаль, у міжреліґійних стосунках обох номінацій завжди існувало протиставлення, що призводило до взаємопоборювання, яке в часі ІІ-ї Світової війни взагалі оформилось у радикальний антисемітизм. Безперечно, у гітлерівському трактуванні цей антисемітизм, як і вся його ідеологія, був неопоганським, расистським і псевдонауковим. Через це неоднозначні післявоєнні нападки на Церкву та звинувачення її, і зокрема, Папи Пія ХІІ, у відсутності реакції на нього, вимагали спростування і належної відповіді.  

Як відомо, ІІ-й Ватиканський Собор був скликаний святим Папою Іваном ХХІІІ у 1962 році – через неповних двадцять років після завершення війни. Ця війна спричинила настільки глобальні зміни в існування усіх сфер тогочасного суспільства, що необхідно було випрацьовувати якісь нові парадигми, нові принципи життя і співіснування. В результаті роботи Собору й появилась вже названа декларація «Nostra aetate», яка декларує ставлення Церкви до нехристиянських реліґій. Особливий і найрозлогіший його розділ стосується юдеїв. Також у документі міститься заохота пізнавати інші реліґійні традиції, поважати їх і відшукувати платформи порозуміння. Але найточніше цю платформу розроблено щодо юдеїв. Плодом цього документа стало виникнення різних спільних зібрань за участі людей обох реліґій.

Хто жне?

Від моменту прийняття уже згаданої Декларації минуло 50 років. З цієї нагоди у Ватикані відбулася презентація нового документу Папської комісії з реліґійних зв’язків з юдаїзмом. Його назва – «Бо дари й покликання Божі невідмінні». У цьому документі викладається коротка історія взаємин між католиками і юдеями за останні 50 років: було зроблено значний поступ в області діалогу, католики й юдеї перейшли від відчуженого співіснування до глибокої дружби.

У новому документі, за повідомленням Радіо Ватикан, «йдеться про особливий статус діалогу між католиками і євреями: його не можна прирівнювати до діалогу з іншими світовими реліґіями, в силу єврейського коріння самого християнства. Ісуса Христа можна зрозуміти тільки в єврейському контексті Його епохи, хоча Він, як Месія Ізраїлю і Син Божий, виходить за рамки цього історичного горизонту».

Дуже тішить те, що кроки назустріч робить не лише Церква. Обнадійливою відповіддю на них є заява ортодоксальних рабинів про те, що християнство «не є ні випадковістю, ні помилкою, але результатом волі Божої і даром для народів». На їхню думку, воно є «частиною Божого чудесного плану». Знаменним є те, що Заяву було підписано 3 грудня, в день 50-річчя підписання «Nostra Aetate» – декларації ІІ Ватиканського Собору Католицької Церкви про ставлення Церкви до нехристиянських реліґій. Про це повідомляють непоодинокі християнські ЗМІ.

Заяву під назвою «Виконати волю нашого Небесного Отця: до партнерства між євреями і християнами» підписали 28 ортодоксальних рабинів з Ізраїлю, США та Європи з більш ліберального крила традиційних євреїв. Один з підписантів – рабин Ірвін Ґрінберґ – підкреслив, що християнство – це така ж частина Божого плану для людства, як і юдаїзм. Також у заяві підкреслюється, що поділ між християнством і юдаїзмом подібний до розділення між партнерами, а не розділення між ворогами. На думку рабинів, сьогодні євреї переживають «щиру любов і повагу багатьох християн».

А рабин Шломо Ріскін, засновник юдео-християнського центру взаєморозуміння і співпраці, заявив: «Справжнє значення цієї ортодоксальної заяви в тому, що вона закликає до братнього партнерства між єврейськими та християнськими реліґійними лідерами, в той же час визнаючи позитивний теологічний статус християнської віри. Євреї і християни повинні бути на передньому плані в навчанні світу основних моральних цінностей».

А що у перспективі?

Як можемо зауважити із тексту самої заяви, її автори «закликають до братнього партнерства», стверджуючи, що «євреї і християни повинні бути на передньому плані в навчанні світу основних моральних цінностей». Отже, у їхніх планах вбачається подальший поступ у справі взаємовизнання із Католицькою Церквою. І не лише взаємовизнання, але й співпраця «в навчанні світу основних моральних цінностей». Можливо, такі заяви хтось сприйме скептично, хтось – із недовірою, а ще хтось – критично: мовляв, про яку співпрацю може йтися, а тим більше – в царині моралі, якщо наші суспільства є абсолютно різними, зокрема, у ментальному плані, не кажучи вже про реліґійну сторону?

Якщо дивитися на цю проблему суто людськими очима, то рація тут проглядається. Однак виринає дуже чіткий арґумент: ми не можемо говорити про Божі речі, нехтуючи Божим інтересом. А Божий арґумент є всім відомий: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я – в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що Ти Мене послав» (Ів. 17, 21). Саме у цих словах нашого Спасителя вбачаємо як Боже єдинство, так і Боже бажання бачити єдиним увесь свій люд, який стався відкупленим хресною смертю Господа нашого Ісуса Христа. І зовсім неважливо, чи хтось це сприймає належно, чи ні. Адже лише Господь може автентично трактувати Свою дію. А основою нашого відкуплення є незміренна Божа любов до людини, як про це говорить сам Спаситель: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив вічним життям» (Ів. 3, 16).

Судячи з біблійної історії, у кожному поколінні Господь знаходить відповідних людей, яким відкриває глибини Своєї премудрості і які належним чином сповняють Його святу волю. Думається, що у сьогоденні ми бачимо таких людей, як з боку Церкви, так і з боку старозавітніх первосвящеників, через котрих Господь в особливий спосіб бажає провадити світ до спасіння. Доказом цього є останні документи, якими засвідчується бажання примирення і єдинства.

Півстоліття для Вічності – ніби й невеликий відтинок часу, але для спасіння людства – це благодатний час. За словами апостола Павла: «Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння» (2 Кор. 6, 2). Дуже хочеться вірити, що для повного реліґійного поєднання у Господі непотрібно буде ще півстоліття. Віриться, що це настане набагато скоріше. У Бога це можливо. Ми ж закличмо: «Амінь, прийди, Господи Ісусе!» (Одкр. 22, 20).

о. Іван Галімурка

Джерело:   Воїни Христа Царя

27.12.2015р. Б. / "Кава з цинамоном" - Розмова про дідух (+VIDEO)

"Католицький Оглядач" розпочинає новий проект під робочою назвою "Кава з цинамоном". У цьому проекті, який провадитимуть два греко-католицькі священики о. Віталій Барабаш, автор "Суботньої кухні" та о. Орест Дмитро Вільчинський, керівник медіапроекту "Католицький Оглядач", за горнятком кави отці намагатимуться піднімати різноманітні суспільні теми і шукати відповіді на актуальні виклики.

У першому випуску, який пропонуємо до перегляду, ведучі постараються знайти відповідь на питання: "Що таке дідух і чи варто його вносити до своїх домівок?"

Будемо вдячні за відгуки та побажання, які кожен може надіслати на ел.скриньку головного редактора сайту: ohliadach.redaktor@gmail.com

Джерело:   Воїни Христа Царя

26.12.2015р. Б. / Вгору піднесімо серця!

Наближається кінець року. Багато хто намагається підбити підсумки року, що минає. Це природно, ба більше, кожний мудрий підприємець навіть наприкінці кожного робочого дня рахує, скільки заробив чи втратив за день і чому. Властиво, тільки дотримуючись такої процедури, можна надіятися на успіх.

Журналісти телебачення, радіо чи друкованих ЗМІ в цей останній місяць року нагадують нам про позитивні чи негативні події − у такий спосіб підсумовують рік.

Про наступний рік говорять дуже обережно, пробують робити прогноз.

Я ж бажаю піти іншим шляхом: не забуваючи минулого, говорити про майбутнє. Не створюватиму враження, що посідаю пророчий дар, за допомогою якого можна передбачити майбутні події. А хочу говорити про те, що може і повинно статися.

Особи, які мають нагоду щодня зустрічатися і говорити з багатьма людьми, твердять, що в народі панує дух зневіри, розчарування, тривоги… Правдоподібно, що це справді так.

Однак я ставлю собі запитання: чи такі настрої оправдані? Чи треба піддаватися почуттям розпуки і зневіри, що їх так щедро сіють у нашому народі ті, які хочуть його загибелі?

Ні, не треба.

Пригадаймо деякі факти. Два роки тому тодішній уряд і тодішній президент переконували нас, що ми, українці, не здатні жити за правилами справжнього народовладдя – демократії, за якими живуть і розвиваються нормальні, здорові держави.

Усупереч цим брехливим заявам наш народ вийшов на Майдан і заявив, що ми хочемо і можемо змінити напрям нашого життя.

Чи справді ми це можемо? Так, якщо хочемо.

Звідки в мене таке переконання? Коли супроти нашої держави почалася агресія, практично не було кому захищати наш народ. Але за неймовірно короткий час Україна сформувала армію, здатну протистояти агресії. Це сталося, бо в народі проявилася сила, - сила духу серед людей, які добровільно та відважно перегородили дорогу агресорам.

Крім збройної сили, проявилося ще щось більше, чого ніхто не сподівався, – духовна сила, - духовна сила чоловіків і жінок, старших і молодших, навіть дітей. Що вже казати  про волонтерів, які, правдоподібно, залишаться безіменними в історії нашого народу і, попри свої величезні заслуги, не одержать якихось відзначень…

Якщо всі згуртуються, можна буде багато зробити для здійснення ідеалів, заявлених на Майдані.

Проте немає гарантії, що зміни настануть. Одне певне – наш народ має духовну силу здобути остаточну перемогу. Цю силу треба використати: відректися корупції, забезпечити рівність прав, навчити тих громадян, які ще цього не зробили, служити ближнім, а не тільки собі. Ніхто з тих, хто ще не став на шлях до перемоги, не може виправдати себе, кажучи, що це понад мої сили.

Жодне добро не є понад наші сили.

Ось вам образ майбутнього. Наше минуле та сучасне вчить нас, що ми – можемо, а якщо можемо, то повинні збудувати рідну хату, в якій будемо щасливими мешканцями.

Залишаються два важливі запитання. Перше − що і як треба робити, щоб відбулася справжня зміна? Друге − хто це має зробити? Запрошую читачів задуматися і спробувати відповісти на ці два запитання. Автор цих рядків також щось запропонує в майбутньому. А сьогодні передаю вам своє переконання, що маємо підстави надіятися на успішний розв’язок, і закликаю вас: вгору піднесімо серця!   

 + ЛЮБОМИР

Джерела:   pravda.com.ua

Воїни Христа Царя

25.12.2015р. Б. / Капелани записали відеоролик на підтримку військових: «Усміхнись, брате!» (+VIDEO)

Військові капелани Української Греко-Католицької Церкви під час ІХ Всеукраїнського з’їзду військових капеланів у Києві записали відеоролик на підтримку українських військових під назвою «Усміхнись, брате».

У ролику кожен із капеланів говорить своє слово на підтримку військових: «…Не бійся, брате, надіятися! Крізь біль і відчай відважно дивись уперед, у напрямку остаточної перемоги добра! Навіть коли ніч здається непроглядно темною, світанок неминучий! …І не втомлюйся, брате, любити по-справжньому – щиро, щедро та до кінця вірно! Коли ти любиш, ти – справжній. Коли ти любиш по-справжньому, ти – нездоланний! Біль минає, а краса справжньої любові залишається на віки. ...І усміхнись!.. За себе і за брата твого, який не повернувся з бою. …Усміхнись так, щоб аж ворогу стало лячно від непідробної щирості твоєї усмішки та від щирої любові твого мужнього серця. …І дивлячись в очі самій  смерті, будь ласка, не втомлюйся любити. …І не втомлюйся жити!!! За себе і за брата твого, який не повернувся з бою. …Будь справжнім, брате: найкращим у світі захисником найкращої у світі Вітчизни! Я в тебе вірю!!!.. А щоб ти ніколи не втомився любити, я буду поруч. Завжди…».

Текст о. Андрія Зелінського

Джерело:  Департамент інформації УГКЦ

24.12.2015р. Б. / В неділю у Львові відкриють пам’ятник авторові гімну України о. Михайлові Вербицькому

У Рік 200-річчя від дня народження о. Михайла Вербицького у Львові відкриють та освятять пам’ятник. Про це повідомили у департаменті з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА.

Пам’ятник встановлять на розі вулиць Бандери - Чупринки - Вербицького. Освячення та відкриття пам’ятника відбудеться у неділю, 27 грудня, о 13:00 год.

Автори пам’ятника Володимир і Андрій Сухорські. Пам'ятник має висоту 2,9 метра. Композиція складається з бронзової скульптури – постаті о.Михайла Вербицького та гранітної стели, на якій вирізьблені ноти мелодії Українського Славня.

Виготовлення та встановлення пам’ятника відбувається за доброчинні пожертви.

Для координації всіх дій, пов’язаних зі спорудженням пам’ятника створено громадський комітет, співголовами якого є відомі громадські діячі Ігор Калинець і Тетяна Крушельницька.

Довідково: Замовником на проектування, виготовлення та встановлення пам’ятника є Львівське суспільно-культурне товариство "Надсяння".

У 2013 році проведено Всеукраїнський відритий конкурс на кращу концептуальну ідею пам’ятника, на який було подано 21 конкурсний проект.

У м. Львові Михайло Вербицький провів 13 років свого життя, де він закінчив гімназію та навчався у Львівській греко-католицькій духовній семінарії.

Джерело:  gazeta.lviv.ua

23.12.2015р. Б. / У Полтаві до Центру реабілітіції дітей завітав Святий Миколай

У понеділок, 21 грудня у Полтаві при Центрі реабілітації дітей з органічним ураженням центральної нервової системи відбулося свято Святого Миколая.

Святкування розпочалося молитвою-благословенням, яка була звернена до святого Чудотворця та у якій отець Максим Кролевський разом з медиками, дітьми та їхніми батьками випрошували за посередництвом Святого Миколая Божого благословення на зцілення душі та тіла.

Опісля, медичний капелан розповів про життєвий шлях Архієпископа Мир Ликійського, його харизматичну особистість та доброту. Також священик наголосив на важливості святкування цього християнського празника серед українців, пригадавши справжнє богословське коріння та походження цього великого свята на українських землях. “Сьогодні усі ми маємо докладати багато зусиль до того, — зауважив отець Максим —  щоб реанімувати наші добрі християнські цінності, традиції та свята, які були затерті й знищені у нашій пам’яті атеїстичною системою, переносячи їх на наш побут та повсякдене життя”.

Згодом, на прохання дітей та батьків, до них завітав і сам святий Миколай. Він вслуховувався у мистецькі здібності діточок, які проявляли себе у різний спосіб. Діти співали, розказували вірші, а дехто навіть танцював, щоб принаймі у такий спосіб розвеселити Святого Миколая. А тоді, кожен за свою активність отримав від святого подарунок.

Джерело:    Комісія УГКЦ з питань душпастирства охорони здоров’я

23.12.2015р. Б. / "Комусь потрібно просто виговоритись, комусь посповідатись, а комусь поплакати...",- військовий капелан о. Даниїл Сікора, ЧСВВ

Як відомо, Отці Василіяни продовжують виконувати капеланське служіння у зоні бойових дій на сході України. Станом на сьогодні 11 ченців взяли активну участь в організації душпастирства для військовослужбовців РУВ.

Спілкуємось сьогодні з військовим капеланом о. Даниїлом Сікорою, ЧСВВ, який один із перших василіян вирішив їхати на Схід і опікуватись нашими захисниками.

Отче Даниїле, розкажіть, будь ласка, про себе, своє походження і покликання.

Я народився у чарівному Львові, де і пройшли мої молоді роки. Після армії я працював на заводі, а пізніше їздив на роботу в Чехію та Німеччину. Про монаше життя на той час я не знав нічого, хіба уявляв монахів у печерах, які п’ють воду зі скелі. (сміється)

Коли до моїх рук вперше потрапив журнал «Місіонар», я захотів стати як ті ченці, що видають цей часопис. І так я прийшов на розмову до отця Йосафата Воротняка, ЧСВВ. Він перевірив мої документи і сказав, щоб завтра я виїхав до Крехівського монастиря на новіціят. Пам’ятаю, я ще попросив відтермінувати на один день свій вступ до монастиря , бо дуже хотів подивитись матч Динамо – Порто, адже я переживав, що в монастирі нема телевізора. (сміється)

Ось так я прийшов до монастиря у Крехів. Пізніше мене вислали на навчання до Перемишля, а зараз я уже священик, і служу у василіянському монастирі в Івано-Франківську. До речі, наша парафія в Івано-Франківську надзвичайно хороша. Тут прекрасні люди, і саме місто дуже красиве.

 

Як народилось бажання служити військовим? Куди Ви вперше відправились?

Коли розпочалась війна, то моє сумління постійно мені говорило, щоб я туди їхав. Я чув, що багато священиків служать військовим, і сам бажав стати капеланом. Бог мені послав брата Амвросія, який дуже рвався на передову, але не був священиком. Він шукав когось, щоб їхати на РУВ. І так нас двоє вирушили в Слов’янськ, де ми вперше почали своє капеланське служіння військовим.

А вже через деякий час Бог мене послав у Маріуполь, у сектор «М». І ця місія на Сході не перестає тривати, щоразу Бог відкриває щось нове.

Розкажіть про Вашу останню поїздку на околиці Мар´їнки?

Одного разу я зайшов до нашого монастиря Онуфрія у Львові, де зустрів брата Роберта Леніва. Він запропонував мені поїхати на Схід разом, і я одразу втішився, бо їхати самому дуже важко.

Отримавши необхідні документи, ми відправились у дорогу. Цього разу місце нашого служіння знаходилось недалеко Мар´їнки для хлопців із 14 бригади.

Місце розташування знаходилось у невеличкій лісовій посадці навколо поля, яке було заміноване, а відстань до ворожого розташування становила менше 1000 м.

Ми проживали у бліндажах по кілька чоловік, світло включали завдяки генератору в певні години. Великою проблемою були миші, які збігалися в бліндажі з усього поля. За ніч у бліндажі можна було нарахувати до 60-ти гризунів, які лазили по спальниках, у рюкзаках, гризучи все на своєму шляху. Одного разу миші навіть погризли свічки, які ми привезли для військових.

Зриви і перестрілки лунали кожного дня. Нам показали наш план роботи, дорогу, по якій можемо ходити. Тобто, потрібно було завжди бути обережним.

 

Який психологічний та духовний стан військових?

Найперше слід сказати, що для мене не має значення, якої конфесії військовослужбовець. Я завжди пояснював хлопцям, що я теж грішна людина, яка потребує сповіді і причастя. Тим самим я старався зблизитись із ними. Тут ми вирішили, що будемо ходити позиціями самі, щоб хлопці чекали нас, а не ми їх. І так, ми йшли тими лісами і болотами, щоб кожного разу принести їм Слово Боже.

Потрібно сказати, що серед військових є проблема з алкоголем. Ми стали свідками багатьох небезпечних ситуацій, до яких призвів алкоголь. Суїцид, необережне поводження зі зброєю, не виконування свого чергування, усе це призводить до великих втрат.

Наші захисники дуже втомлені, адже вони несуть службу на цьому місці уже більш ніж пів року. Ця вся обстановка дуже відбивається на психічному здоров’ї. Тому вони були раді бачити капеланів, хоча траплялися випадки, коли військові думали, що ми якась перевірка із штабу. А коли розвідка повідомляла про наступ ворога, то хлопці думали, що капеланів прислали сповідати усіх на смерть.

Там ми хрестили військових, брат Роберт був за хресного батька. Мене дуже зворушило, коли брат Роберт віддав свій нагрудний хрест похреснику. Це був дуже хороший жест.

Взагалі, цього разу ми зустрічали багато тих, які вважали себе атеїстами. Дивно, адже кажуть, що на війні атеїстів немає. Як виявилось пізніше, багато з таких вважають себе атеїстами через поганий приклад священиків і духовних осіб в цілому. Але ми були відкриті до усіх, стараючись нікого не обминути в розмові.

Ви були увесь час в одній роті?

Ні. Через десять днів нас перевели в розбите село, яке називалось Славне. Це була нова позиція іншої роти 14 бригади. Колись у цьому селі жили люди, які після обстрілів покинули свої домівки. Зараз у цих домівках живуть наші захисники, але було кілька хат, у яких залишились літні люди, котрі не мали куди їхати. Ці кілька людей навіть приходили до нас на Літургію.

Дивно, але коли ми обходили позиції хлопців, то наткнулись на холодне відношення. Нас навіть називали штундами. Хлопці бавились телефонами, слухали радіо, відсипались, але спілкуватись з капеланом не бажали.

На день Збройних Сил України ворог обстрілював позиції українських військових. Ці обстріли трохи зворушили хлопців, вони почали задавати питання про життя і смерть, віру у Бога.

Старший цієї роти мав позивний «Дєд». Він був дуже радий приїзду капеланів і кожного вечора запрошував на вечерю. Було дуже приємно.

 

Що б Ви сказали тим, які вважають, що їхати священику на РУВ непотрібно?

З такою думкою я зустрівся навіть у поїзді. А крім цього трапляються люди, які вважають, що туди непотрібно взагалі нікому їхати. Як можна так говорити? Що це за розмови? Як люди не можуть зрозуміти те, що, якщо ми не будемо стояти тут на Сході, то ворог піде до наших домівок на Заході.

А священик має бути там, де є Божий люд, вислуховуючи кожного солдата. Я маю десятки історій про те, як хлопці приходили навіть уночі і хотіли поговорити зі мною як священиком. Комусь потрібно просто виговоритись, комусь посповідатись, а комусь поплакати…

Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

Ми, капелани, зробили свій маленький вклад для військовослужбовців. Когось сповідали, когось просто вислухали, а когось охрестили. А головне - ми були поряд, ділили з хлопцями їхній побут. Це саме те, за що військові нас полюбили.

Розмовляв о. Михайло Лехновський, ЧСВВ

Джерела:   osbm.in.ua

Воїни Христа Царя

22.12.2015р. Б. / Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною

22 грудня 2015 року

Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною

    * Коротка історія свята
    * Про ікону празника
    * Тропар та кондак
    * Празничний Апостол
    * Євангеліє
    * Проповідь

Коротка історія

Давній і глибокий культ Пресвятої Богородиці, що є знаменною віхою Східної Церкви, виявляється у великій кількості Богородичних празників у нашому церковному календарі. Ті празники розказують нам найважливіші моменти з життя Божої Матері від її чудесного зачаття аж до її славного успення.

Святе Євангеліє не багато говорить про життя Пречистої Діви Марії, тож нічого дивного, що більшість Богородичних празників не основується на подіях святого Євангелія, а радше на християнській традиції та на оповіданнях апокрифічних книг перших віків. Сюди належить також і празник Зачаття, який наша Церква святкує 22 (9) грудня. Цей празник має окрему історію на Сході та на Заході.

Згадку про цей празник має типікон святого Сави з V ст., одначе його розвій і поширення припадає аж на VIII сторіччя. У цьому столітті святий Андрій Критський укладає службу для празника, а Георгій Нікомедійський та Йоан Евбейський величають його у своїх проповідях. У IX столітті це свято вже було в цілому візантійському цісарстві. Воно є у всіх Східних Церквах.

Празник Зачаття у давнину мав різні назви. До найдавніших належить "Благовіщення Зачаття Святої Богородиці". У конституції про празники цісаря Мануїла Комнена (1143-1181) він зветься "Зачаття нашої Пресвятої Богоматері". Слов'янський Пролог має "Зачаття Святої і Богоматері Анни, коли зачала Святу Богородицю". Загальнослов'янські Устави називають його "Зачаття Блаженної Анни" або "Зачаття Святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю".

Українська Католицька Церква в Галичині після проголошення догми про непорочне зачаття празник Зачаття Богородиці святою Анною почала називати Непорочним зачаттям Пресвятої Богородиці. Львівський Синод (1891) між Богородичними празниками подає празник Непорочного зачаття і наказує святкувати його на спосіб великих Богородичних празників з одним днем перед- і сьома днями попразденства. Собор також апробував службу Непорочному зачаттю, яку уклав о. Ісидор Дольницький, і наказав служити її у всіх церквах. Римська реформа наших літургійних книг повернула первісну назву празника "Зачаття Святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю".

Про ікону

Сутністю Бога Ізраїля є те, що Він — "живий" і дає життя (див. Євр. 3, 12). Він створив людину на свій образ і подобу, теж "живим створінням", і дав їй дар бути носієм цього життя, "чоловіком і жінкою сотворив їх" (Бут. 1, 27), закладаючи цим основи шлюбу. Єва була названа матір'ю всіх живих (див. Бут. 3, 20).

Але після перших, сповнених світлом оповідей Буття історія Ізраїля постає перед нашими очима як безперервне вигублення життя, як сумне панування смерті. І все ж у цій безодні знищення праведники Старого Завіту вірили в Бога, а отже, надіялися на життя. Продовження роду через шлюб, заснований Богом в Раю, вважається у Біблії святим. Зустріч двох людей утворює ланку в довгій низці поколінь, які не повинні вироджуватись аж до зустрічі з Тим, Хто з'явиться на землі як Даруватель вічного життя.

Отож в шлюбі, яким він постає у біблійній традиції, можна виділити два паралельні аспекти: очікування повного, вічного життя, провісником якого є подружня любов, і водночас продовження життя. Даром, одержаним від Бога, можна насолоджуватись лише у вірі, в обітниці. Ті Отці Церкви, які більш докладно говорять про це, наприклад, св. Йоан Золотоустий, чудовим способом показують зв'язок між святим шлюбом та дівицтвом. Основою священного союзу між чоловіком і жінкою повинна бути любов, як участь у божественній любові. Це — жива сила. Вважаючи, що ці обітниці вже виконані в Христі та в новому Законі, східні Отці залишили нам небагато повчань щодо святості шлюбу. Це, зрештою, цілком зрозуміло, адже подібні твори походять здебільшого з чернечого середовища. У цьому розумінні дівицтво не постає як протилежність шлюбові, воно є есхатологічним сповненням шлюбного союзу. Людина дівична є людиною цілісною, людиною, яка досягла есхатологічного стану, в якій здійснилася любов Бога. Непорочною є та людина, яка в любові Бога долає тріщину гріха. Згідно зі св. Йоаном, любов між чоловіком та жінкою дана людині, для того, щоби те, що за природою є двома, могло стати з любові одним.

Людська любов є єдиною здатністю людини, піднятою до гідності святого таїнства. Це означає, що вона кульмінує у повноті дівицтва. Справді, плодом шлюбу Йоакима та Анни є Діва Марія. Дівицтво, таким чином, є для людини метою, яку треба досягти, а не чимось, що треба оберігати. У наші часи цю думку дуже виразно розвинув Володимир Соловйов.

Якщо взяти до уваги ці міркування, ікона "Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною" — батьків Пречистої Діви — набуває глибокого значення. Св. Йоаким та св. Анна є останніми представниками старозавітної духовності. Саме від них народиться найкраща квітка нового Закону — Богородиця.

У цьому контексті можемо також зрозуміти, чому на іконах не знайти сцен, де підкреслено любов між чоловіком та жінкою (за винятком тих випадків, коли на іконах св. Йоаким та св. Анна зображені в обіймах один одного). Постаті святих на іконах говорять про есхатологічну досконалість. Отже, до дівичої досконалості дійшли й ті, хто був одружений. Сцена несе атмосферу райського спокою, звичну для східних ікон. Відчувається символічна цінність цього союзу між двома людьми: те, що очікується, вже близько.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Днесь узи бездітности розрішаються, Йоакима бо й Анну, вислухавши, Бог проти надії явно обіцює, що вони родитимуть Богодівицю, з якої сам родився неописанний, що, ставши чоловіком, ангелові повелів співати їй: Радуйся, благодатна, Господь з тобою.

Слава, і нині: Кондак, глас 4: Празнує днесь вселенна зачаття Анни, що сталося від Бога, бо вона породила понад усяке слово ту, що родила Слово.

Послання святого апостола Павла до Галатів 4, 22-31

Браття, Авраам мав двох синів: одного від рабині, другого від вільної. Та той, що від рабині, народився за тілом, той, що від вільної - за обітницею. Це має інше значення: ті дві жінки - це два завіти; один з гори Синаю, що родить рабів, це - Агар. Гора ж Синай в Арабії і відповідає теперішньому Єрусалимові, що в рабстві зі своїми дітьми. Але вишній Єрусалим, вільний, він мати всім нам. Написано бо: Веселися, неплідна, що не родиш! Викликуй, рада та весела, ти, що мук пологів не знала, бо в покинутої більше дітей, ніж у заміжньої. Ми ж, брати, як Ісаак, є діти обітниці. Та як тоді той, що народився за тілом, переслідував того, що народився за духом, так і тепер. Та що каже Писання? Прожени рабиню та її сина, бо син рабині не успадкує зі сином вільної. Отак, брати, ми сини не рабині, але вільної.

Євангеліє від Луки 8, 16-21

Сказав Господь: Ніхто не засвічує світила, щоб його вкрити посудиною або поставити під ліжко, а, навпаки, його ставлять на свічнику, щоб ті, що входять, бачили світло. Нічого бо нема схованого, що не стало б явним, нічого тайного, що не стало б знаним і не вийшло на яв. Вважайте, отже, як слухаєте: бо хто має, тому дасться; а хто не має, візьмуть і те, що йому здається, ніби має. Прийшли до Нього мати Його і брати, та через народ не могли до Нього приступити. Йому сказали: Мати Твоя і брати стоять надворі, хочуть побачитись з Тобою. Він у відповідь сказав їм: Мати Моя і брати Мої — це ті, що слухають слово Боже і виконують його.

Проповідь

Сьогодні ми святкуємо ту славу, якою Господь відзначив Матір Свого Сина Єдинородного, Пречисту Діву Марію. Вона одна з-поміж усіх людей була Непорочна у своїм Зачатті, вільна від первородного гріха. Це значить, що Пречиста Діва була охоронена від первородного гріха не тоді, коли народилася, як ми через прийняття Св. Тайни Хрещення, але, що Господь Бог постановив, що первородний гріх не сміє ані на хвильку діткнутися її. І тому Господь так зробив, що в першій хвилі зачаття, коли душа лучиться з тілом, була Вона чиста, свята, непорочна.

Гріх Адама перейшов на всіх людей, що жили і житимуть до кінця світу. Всі люди після Адама не родяться вже такими, яким був Адам перед гріхом тобто здоровими, безсмертними. Всі після Адама родяться смертними, підпадають хворобам, терпінням, родяться в грісі. Не тому, що самі грішать, але тому, що початі з Адама, дістають від нього природу, позбавлену Божої ласки, відвернену від Бога і від надприродного вічного блаженства.

Від того первородного гріха устеріг Господь Бог Пречисту Діву Марію. Чудом своєї благодаті вийняв її, захоронив перед гріхом, наділив щедро своїми ласками в тій хвилі, коли Вона, вийшовши з Божих рук, мала злучитися з людським тілом у лоні св. Анни.

Непорочна Діва Марія, повна ласк і чеснот, є для нас прикладом для наслідування. Наслідувати її маємо у чесноті чистоти. Чистота – то одна з найбільших чеснот, яка дуже подобається Богу. Ісус Христос обіцяє: "Блаженні чисті серцем, бо вони Бога оглядатимуть" (Мт. 5, 8). Іншими словами можна пояснити слова Ісуса Христа, що якщо люди полюблять чистоту, будуть спасенні. Невинність та чистота серця високо підносять людину, зближують людину до Бога. Через непорочне серце стаємо Божими дітьми, подібними до самих Ангелів і Святих.

Ісус Христос голубив маленьких дітей і вчив старших: "Хто з вас не прийме царства Божого, як дитина, той не ввійде в Нього" (Лк. 18, 17). Тут Господь мав на увазі чистоту, якою відзначається невинне серце дитини. Тому чеснота чистоти, що так ясніє в Непорочній Діві Марії, є тою чеснотою, що повинна прикрашати нашу душу. В сьогоднішнє свято Церква особливо наголошує на цій чесноті, закликає до неї особливо молодь. Молодь, яка відзначається чистотою серця, є окрасою і силою церкви і свого народу. До чистого життя закликає сьогодні церква подругів, щоб жили у чистоті, бо де серед молоді та й серед подружжя шириться розпуста – там швидкий занепад, там ніякої користі ні для Церкви, ні для держави немає. Навпаки, занепад моралі шкодить Церкві і державі.

Найкраща порада, сильний середник застереження себе від нещастя розпусти, це обновити своє життя, посвятивши себе Непорочному Серцю Марії. Наша небесна Матінка навчить нас, як любити Бога і ближнього, як сповнити волю Божу. Саме нині відчуває потребу обнови свого життя і життя всього суспільства. А обнову цю сучасному світові дасть опіка Пречистої Діви Марії. Тому поспішаймо всі під Покров Непорочно Зачатої та просімо її про Заступництво для себе і всіх людей. Просімо із серцем невинної дитини про поміч у неї, бо "не маємо іншої помочі, крім Тебе, Пречиста Діво". На Тебе єдину надіємось. Амінь.

о. Михайло Яремчук
"Сівач", грудень 2005 Ч. 12 (74) рік 7

Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;
Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною.

ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF