Сьогодні,
коли світ відзначає 50‑річчя Декларації ІІ Ватиканського Собору «Nostra
aetate», слова нашого Спасителя – «Хто інший сіє, а хто інший жне» (Ів.
4,37) – набувають особливого значення. Та й сама назва документу, що в
перекладі звучить як «У наш час», говорить про те, що саме поняття часу в
богословському вимірі є неоднозначним. Насамперед належить сказати, що
ця Декларація, яку було прийнято на ІІ Ватиканському Соборі, стосується
ставлення Католицької Церкви до нехристиянських реліґій. Тоді, на
Соборі, за остаточний її варіант проголосував 2.221 учасник собору,
проти – 88. А документ, який, по-суті, став найкоротшим із документів
Собору, своїм підписом затвердив Папа Павло VI.
За півстоліття Декларація не втратила своєї актуальності, адже й
сьогодні плоди її діяльності є надто важливими як для самої Церкви, так і
всього людства.
Хто сіяв?
Історія стосунків між християнами і юдеями є доволі непростою і часто
суперечливою. Але це зовсім не означає, що її, цієї історії, не існує.
Навпаки, вона доводить, що християнство і юдаїзм мають спільні корені, і
то настільки глибокі, що в якійсь мірі навіть можуть конкурувати за
Божу спадщину. Адже Новий Завіт є настільки глибоко вкоріненим у Старому
Завіті, що для християнина обидва становлять нерозривну єдність. На
жаль, у міжреліґійних стосунках обох номінацій завжди існувало
протиставлення, що призводило до взаємопоборювання, яке в часі ІІ-ї
Світової війни взагалі оформилось у радикальний антисемітизм.
Безперечно, у гітлерівському трактуванні цей антисемітизм, як і вся його
ідеологія, був неопоганським, расистським і псевдонауковим. Через це
неоднозначні післявоєнні нападки на Церкву та звинувачення її, і
зокрема, Папи Пія ХІІ, у відсутності реакції на нього, вимагали
спростування і належної відповіді.
Як відомо, ІІ-й Ватиканський Собор був скликаний святим Папою Іваном
ХХІІІ у 1962 році – через неповних двадцять років після завершення
війни. Ця війна спричинила настільки глобальні зміни в існування усіх
сфер тогочасного суспільства, що необхідно було випрацьовувати якісь
нові парадигми, нові принципи життя і співіснування. В результаті роботи
Собору й появилась вже названа декларація «Nostra aetate», яка декларує
ставлення Церкви до нехристиянських реліґій. Особливий і найрозлогіший
його розділ стосується юдеїв. Також у документі міститься заохота
пізнавати інші реліґійні традиції, поважати їх і відшукувати платформи
порозуміння. Але найточніше цю платформу розроблено щодо юдеїв. Плодом
цього документа стало виникнення різних спільних зібрань за участі людей
обох реліґій.
Хто жне?
Від моменту прийняття уже згаданої Декларації минуло 50 років. З цієї
нагоди у Ватикані відбулася презентація нового документу Папської
комісії з реліґійних зв’язків з юдаїзмом. Його назва – «Бо дари й
покликання Божі невідмінні». У цьому документі викладається коротка
історія взаємин між католиками і юдеями за останні 50 років: було
зроблено значний поступ в області діалогу, католики й юдеї перейшли від
відчуженого співіснування до глибокої дружби.
У новому документі, за повідомленням Радіо Ватикан, «йдеться про
особливий статус діалогу між католиками і євреями: його не можна
прирівнювати до діалогу з іншими світовими реліґіями, в силу єврейського
коріння самого християнства. Ісуса Христа можна зрозуміти тільки в
єврейському контексті Його епохи, хоча Він, як Месія Ізраїлю і Син
Божий, виходить за рамки цього історичного горизонту».
Дуже тішить те, що кроки назустріч робить не лише Церква.
Обнадійливою відповіддю на них є заява ортодоксальних рабинів про те, що
християнство «не є ні випадковістю, ні помилкою, але результатом волі
Божої і даром для народів». На їхню думку, воно є «частиною Божого
чудесного плану». Знаменним є те, що Заяву було підписано 3 грудня, в
день 50-річчя підписання «Nostra Aetate» – декларації ІІ Ватиканського
Собору Католицької Церкви про ставлення Церкви до нехристиянських
реліґій. Про це повідомляють непоодинокі християнські ЗМІ.
Заяву під назвою «Виконати волю нашого Небесного Отця: до партнерства
між євреями і християнами» підписали 28 ортодоксальних рабинів з
Ізраїлю, США та Європи з більш ліберального крила традиційних євреїв.
Один з підписантів – рабин Ірвін Ґрінберґ – підкреслив, що християнство –
це така ж частина Божого плану для людства, як і юдаїзм. Також у заяві
підкреслюється, що поділ між християнством і юдаїзмом подібний до
розділення між партнерами, а не розділення між ворогами. На думку
рабинів, сьогодні євреї переживають «щиру любов і повагу багатьох
християн».
А рабин Шломо Ріскін, засновник юдео-християнського центру
взаєморозуміння і співпраці, заявив: «Справжнє значення цієї
ортодоксальної заяви в тому, що вона закликає до братнього партнерства
між єврейськими та християнськими реліґійними лідерами, в той же час
визнаючи позитивний теологічний статус християнської віри. Євреї і
християни повинні бути на передньому плані в навчанні світу основних
моральних цінностей».
А що у перспективі?
Як можемо зауважити із тексту самої заяви, її автори «закликають до
братнього партнерства», стверджуючи, що «євреї і християни повинні бути
на передньому плані в навчанні світу основних моральних цінностей».
Отже, у їхніх планах вбачається подальший поступ у справі взаємовизнання
із Католицькою Церквою. І не лише взаємовизнання, але й співпраця «в
навчанні світу основних моральних цінностей». Можливо, такі заяви хтось
сприйме скептично, хтось – із недовірою, а ще хтось – критично: мовляв,
про яку співпрацю може йтися, а тим більше – в царині моралі, якщо наші
суспільства є абсолютно різними, зокрема, у ментальному плані, не кажучи
вже про реліґійну сторону?
Якщо дивитися на цю проблему суто людськими очима, то рація тут
проглядається. Однак виринає дуже чіткий арґумент: ми не можемо говорити
про Божі речі, нехтуючи Божим інтересом. А Божий арґумент є всім
відомий: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я – в Тобі, щоб і
вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що Ти Мене послав» (Ів.
17, 21). Саме у цих словах нашого Спасителя вбачаємо як Боже єдинство,
так і Боже бажання бачити єдиним увесь свій люд, який стався відкупленим
хресною смертю Господа нашого Ісуса Христа. І зовсім неважливо, чи
хтось це сприймає належно, чи ні. Адже лише Господь може автентично
трактувати Свою дію. А основою нашого відкуплення є незміренна Божа
любов до людини, як про це говорить сам Спаситель: «Бог бо так полюбив
світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не
загинув, а жив вічним життям» (Ів. 3, 16).
Судячи з біблійної історії, у кожному поколінні Господь знаходить
відповідних людей, яким відкриває глибини Своєї премудрості і які
належним чином сповняють Його святу волю. Думається, що у сьогоденні ми
бачимо таких людей, як з боку Церкви, так і з боку старозавітніх
первосвящеників, через котрих Господь в особливий спосіб бажає провадити
світ до спасіння. Доказом цього є останні документи, якими
засвідчується бажання примирення і єдинства.
Півстоліття для Вічності – ніби й невеликий відтинок часу, але для
спасіння людства – це благодатний час. За словами апостола Павла: «Ось
тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння» (2 Кор. 6, 2). Дуже
хочеться вірити, що для повного реліґійного поєднання у Господі
непотрібно буде ще півстоліття. Віриться, що це настане набагато
скоріше. У Бога це можливо. Ми ж закличмо: «Амінь, прийди, Господи
Ісусе!» (Одкр. 22, 20).
о. Іван Галімурка
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар