Як
відомо, Отці Василіяни продовжують виконувати капеланське служіння у
зоні бойових дій на сході України. Станом на сьогодні 11 ченців взяли
активну участь в організації душпастирства для військовослужбовців РУВ.
Спілкуємось сьогодні з військовим капеланом о. Даниїлом Сікорою,
ЧСВВ, який один із перших василіян вирішив їхати на Схід і опікуватись
нашими захисниками.
Отче Даниїле, розкажіть, будь ласка, про себе, своє походження і покликання.
Я народився у чарівному Львові, де і пройшли мої молоді роки. Після
армії я працював на заводі, а пізніше їздив на роботу в Чехію та
Німеччину. Про монаше життя на той час я не знав нічого, хіба уявляв
монахів у печерах, які п’ють воду зі скелі. (сміється)
Коли до моїх рук вперше потрапив журнал «Місіонар», я захотів стати
як ті ченці, що видають цей часопис. І так я прийшов на розмову до отця
Йосафата Воротняка, ЧСВВ. Він перевірив мої документи і сказав, щоб
завтра я виїхав до Крехівського монастиря на новіціят. Пам’ятаю, я ще
попросив відтермінувати на один день свій вступ до монастиря , бо дуже
хотів подивитись матч Динамо – Порто, адже я переживав, що в монастирі
нема телевізора. (сміється)
Ось так я прийшов до монастиря у Крехів. Пізніше мене вислали на
навчання до Перемишля, а зараз я уже священик, і служу у василіянському
монастирі в Івано-Франківську. До речі, наша парафія в Івано-Франківську
надзвичайно хороша. Тут прекрасні люди, і саме місто дуже красиве.
Як народилось бажання служити військовим? Куди Ви вперше відправились?
Коли розпочалась війна, то моє сумління постійно мені говорило, щоб я
туди їхав. Я чув, що багато священиків служать військовим, і сам бажав
стати капеланом. Бог мені послав брата Амвросія, який дуже рвався на
передову, але не був священиком. Він шукав когось, щоб їхати на РУВ. І
так нас двоє вирушили в Слов’янськ, де ми вперше почали своє капеланське
служіння військовим.
А вже через деякий час Бог мене послав у Маріуполь, у сектор «М». І
ця місія на Сході не перестає тривати, щоразу Бог відкриває щось нове.
Розкажіть про Вашу останню поїздку на околиці Мар´їнки?
Одного разу я зайшов до нашого монастиря Онуфрія у Львові, де зустрів
брата Роберта Леніва. Він запропонував мені поїхати на Схід разом, і я
одразу втішився, бо їхати самому дуже важко.
Отримавши необхідні документи, ми відправились у дорогу. Цього разу
місце нашого служіння знаходилось недалеко Мар´їнки для хлопців із 14
бригади.
Місце розташування знаходилось у невеличкій лісовій посадці навколо
поля, яке було заміноване, а відстань до ворожого розташування становила
менше 1000 м.
Ми проживали у бліндажах по кілька чоловік, світло включали завдяки
генератору в певні години. Великою проблемою були миші, які збігалися в
бліндажі з усього поля. За ніч у бліндажі можна було нарахувати до 60-ти
гризунів, які лазили по спальниках, у рюкзаках, гризучи все на своєму
шляху. Одного разу миші навіть погризли свічки, які ми привезли для
військових.
Зриви і перестрілки лунали кожного дня. Нам показали наш план роботи,
дорогу, по якій можемо ходити. Тобто, потрібно було завжди бути
обережним.
Який психологічний та духовний стан військових?
Найперше слід сказати, що для мене не має значення, якої конфесії
військовослужбовець. Я завжди пояснював хлопцям, що я теж грішна людина,
яка потребує сповіді і причастя. Тим самим я старався зблизитись із
ними. Тут ми вирішили, що будемо ходити позиціями самі, щоб хлопці
чекали нас, а не ми їх. І так, ми йшли тими лісами і болотами, щоб
кожного разу принести їм Слово Боже.
Потрібно сказати, що серед військових є проблема з алкоголем. Ми
стали свідками багатьох небезпечних ситуацій, до яких призвів алкоголь.
Суїцид, необережне поводження зі зброєю, не виконування свого
чергування, усе це призводить до великих втрат.
Наші захисники дуже втомлені, адже вони несуть службу на цьому місці
уже більш ніж пів року. Ця вся обстановка дуже відбивається на
психічному здоров’ї. Тому вони були раді бачити капеланів, хоча
траплялися випадки, коли військові думали, що ми якась перевірка із
штабу. А коли розвідка повідомляла про наступ ворога, то хлопці думали,
що капеланів прислали сповідати усіх на смерть.
Там ми хрестили військових, брат Роберт був за хресного батька. Мене
дуже зворушило, коли брат Роберт віддав свій нагрудний хрест похреснику.
Це був дуже хороший жест.
Взагалі, цього разу ми зустрічали багато тих, які вважали себе
атеїстами. Дивно, адже кажуть, що на війні атеїстів немає. Як виявилось
пізніше, багато з таких вважають себе атеїстами через поганий приклад
священиків і духовних осіб в цілому. Але ми були відкриті до усіх,
стараючись нікого не обминути в розмові.
Ви були увесь час в одній роті?
Ні. Через десять днів нас перевели в розбите село, яке називалось
Славне. Це була нова позиція іншої роти 14 бригади. Колись у цьому селі
жили люди, які після обстрілів покинули свої домівки. Зараз у цих
домівках живуть наші захисники, але було кілька хат, у яких залишились
літні люди, котрі не мали куди їхати. Ці кілька людей навіть приходили
до нас на Літургію.
Дивно, але коли ми обходили позиції хлопців, то наткнулись на холодне
відношення. Нас навіть називали штундами. Хлопці бавились телефонами,
слухали радіо, відсипались, але спілкуватись з капеланом не бажали.
На день Збройних Сил України ворог обстрілював позиції українських
військових. Ці обстріли трохи зворушили хлопців, вони почали задавати
питання про життя і смерть, віру у Бога.
Старший цієї роти мав позивний «Дєд». Він був дуже радий приїзду
капеланів і кожного вечора запрошував на вечерю. Було дуже приємно.
Що б Ви сказали тим, які вважають, що їхати священику на РУВ непотрібно?
З такою думкою я зустрівся навіть у поїзді. А крім цього трапляються
люди, які вважають, що туди непотрібно взагалі нікому їхати. Як можна
так говорити? Що це за розмови? Як люди не можуть зрозуміти те, що, якщо
ми не будемо стояти тут на Сході, то ворог піде до наших домівок на
Заході.
А священик має бути там, де є Божий люд, вислуховуючи кожного
солдата. Я маю десятки історій про те, як хлопці приходили навіть уночі і
хотіли поговорити зі мною як священиком. Комусь потрібно просто
виговоритись, комусь посповідатись, а комусь поплакати…
Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?
Ми, капелани, зробили свій маленький вклад для військовослужбовців.
Когось сповідали, когось просто вислухали, а когось охрестили. А головне
- ми були поряд, ділили з хлопцями їхній побут. Це саме те, за що
військові нас полюбили.
Розмовляв о. Михайло Лехновський, ЧСВВ
Немає коментарів:
Дописати коментар