31.10.2014р. Б. / Українське посольство у Ватикані сприятеме католицьким організаціям у допомозі Україні

Відбулась зустріч Посла України при Святому Престолі Тетяни Іжевської та Єпарха Нью-Вестмінстерського УГКЦ архієп. Кеннета (Новаківського) з Керівником департаменту з питань міжнародного співробітництва благодійної організації «Карітас Італія» Паоло Бечегато. 

Архієпископ Кеннет (Новаківський) є засновником благодійної організації «Карітас України».

Учасники зустрічі обговорили можливості більш активного залучення «Карітас Італія» до проектів, які реалізуються по лінії «Карітас України» на Сході України, у тому числі для постраждалих в зоні АТО.

У ході зустрічі було порушено питання стосовно існуючих потреб щодо протезування громадян, які брали участь в АТО і втратили функціональні можливості кінцівок.

Представник «Карітас Італія» пообіцяв надати сприяння у встановленні контактів з благодійною асоціацією «Medicus Mundi», яка займається постачанням за кордон медичного обладнання, у тому числі засобів протезування. Було досягнуто домовленостей про продовження співпраці у цій сфері.

Джерела:  Посольство України при Святому Престолі

 

Воїни Христа Царя

30.10.2014р. Б. / Мій майже рік у Придністров’ї (+фото)

Якби хтось ще бодай два роки тому, коли я навчалася у Норвегії, сказав мені, що найближчим часом працюватиму вчителем у школі в Придністров’ї, то я би здивовано запитала: «А де це?» Справді, сучасна молодь не дуже обізнана з цим топонімом, хіба з назви можна здогадатися, що це якась місцина біля Дністра. Хоча після недавніх подій, які спіткали Україну, Придністров’я стало більш відомим і впізнаваним. Що ж це за Придністов’я таке? Де воно? І чому я хочу про нього вам розповісти?

 

Вікіпедія зазначає, що Придністровська Молдовська Республіка (далі ― ПМР) ― це «проросійське маріонеткове утворення в Східній Європі». Таке визначення мені нагадує якусь зайву родинку або пухлину, які потребують швидкого видалення, інакше особа, яка їх має, може не уникнути ускладнень. Що стосується історії, то ПМР ― це таки частина Молдови, лишень через втручання Росії її мешканці тепер хочуть бути частиною останньої. Нічого не нагадує? 

У складі колишньої Молдавської РСР Придністров’я не мало особливого статусу, це була частина тодішньої Молдавії, яка межує з Вінницькою та Одеською областями, славиться південним кліматом та родючим ґрунтом.  Проте все змінилося, коли 2 вересня 1990 року в Тирасполі на II Надзвичайному з’їзді депутатів було проголошено окрему республіку. Це трапилося через те, що на початку 1990-х років у Молдові, як її перейменували після відокремлення від СРСР, була поширена ідея приєднання до сусідньої Румунії, оскільки їхні мови майже тотожні, а менталітет ― близький. Ця ідея не була прийнята політичною елітою придністровського регіону, оскільки значна її частина складалася з росіян, а тому молдовська мова та культура була для них чужа. Відповідно ті, хто був при владі у цих регіонах, ― це люди, призначені з Москви, які не особливо вболівали за розвиток Молдовської держави. Якби Молдова приєдналася до Румунії, вони втратили б не просто свої посади, але й вплив на ще одну колишню республіку колись великого й могутнього Радянського союзу. У 1992 році виник штучний мовний конфлікт, який був лише приводом до серйозніших заворушень. Річ у тім, що в придністровському регіоні існувала та ж молдовська мова, але у кириличному алфавіті, натомість у Молдові ― у латинському. Молдова намірялася ухвалити закон, який би визначав єдину офіційну мову ― молдовську на основі латинського алфавіту. Але росіяни, які жили в цій частині Молдови, не хотіли користуватися мовою усієї країни, а тому придумали їй таку альтернативу, можливо, в майбутньому були плани від неї відмовитися й замінити її російською, цього я не знаю, але сам факт мовної маніпуляції присутній. Цей, на перший погляд, незначний конфлікт дуже швидко переріс у збройний. Мабуть, Молдова й сама змогла б розібратися зі своїми проблемами, якби Росія не вирішила їй у цьому допомогти.  

Виноградники на кордоні Придністров'я з Молдовою, фото Олі Недогоди

Місто, в якому я жила, двадцять два роки тому було центром збройного протистояння. Саме тут стріляли й гинули люди. Це місто Бендери, яке колись називалося Тігіна й було портом Дністра та залізничним вузлом Молдови, а ще тут свого часу жив та працював наш теперішній Президент . Воно має багату історію, хоч і зовсім невелике, ― тут живе близько 94 тисяч осіб. Тігіна тривалий час була під владою султанської Туреччини. На місці митниці побудували велику фортецю, яка служила оборонним щитом від Речі Посполитої. Саме в цей період турки й перейменували місто на Бендери, що з перської означає «гавань, пристань, портове місто». До середини XVI століття Молдова була остаточно поневолена Туреччиною, однак молдовський народ вів невтомну боротьбу проти своїх поневолювачів. Бендерська фортеця пережила кілька серйозних боїв, у яких російські війська намагалися визволити Молдову від турків. 1806 року настав переможний день для царської Росії, оскільки вона таки визволила Молдову від Туреччини, втім наскільки це було перемогою, важко судити, бо втрати з російського боку були значнішими, ніж з турецького. Після цих подій Молдова стала частиною Російської імперії, що остаточно змінило тамтешній менталітет. Хоча на початку ХХ ст. ця територія на ще 22 роки потрапила до складу Румунії, далі вона була невід’ємною частиною Радянського союзу і його ідеології. Під час Другої світової війни Бендери дуже постраждали, місто відбудовували фактично з нуля. Так от, наприкінці червня 1992 року тут розпочалися бої між армією Молдови та придністровською гвардією, що були припинені 7 липня того ж року. Внаслідок збройного конфлікту загинуло близько 600 осіб. Після цього в Бендери увійшли миротворчі сили, які перебувають там і досі. Наприклад, при в’їзді до міста завжди стоять на посту російські солдати-миротворці, яких заборонено знімати чи фотографувати. Коли в Україні почалися майданні події, їх число помітно зросло. Цікаво, що зараз ПМР має 3 офіційні мови: російську, молдовську та українську. Назви всіх державних установ виконані цими мовами, але найуживанішою є російська. Є, звісно, села, де розмовляють лише молдовською або ж російсько-українським суржиком, але на письмі й офіційних заходах ― тільки російська. 

Бендерська фортеця, фото Олі Недогоди

Тепер про себе. Відверто кажучи, мені завжди хотілося побувати десь на місіях, десь на кшталт Африки чи Латинської Америки, вчити дітей й допомагати тим, хто потребує допомоги. Такою «Африкою» стало для мене Придністров’я. У місті Бендери працюють сестри згромадження Непорочного Серця Марії та отці ордену Найсвятішого Серця Ісуса, з якими я познайомилася під час молодіжних реколекцій «Оазис», де була аніматором. Сестри цього згромадження, яких усі звикли називати просто гоноратками ― від імені їхнього засновника отця Гонората Козимінського, зазвичай працюють на простих світських роботах, служачи там Богові й людям, це особливість їхнього згромадження. Власне, сестра, з якою мені вдалося потоваришувати, була вчителем історії в українській гімназії в Бендерах. Їхня гімназія тоді шукала вчителя української мови, а я планувала десь послужити Богові трохи довший термін, ніж завжди. Тому й вирішила поїхати саме туди.  

Цікаво, що в той час я молилася дев’ятницю до святого Хосемарії Ескріви в намірі роботи, й він мені цю роботу подарував. На щастя, вчителів української було вдосталь, а от вчителька англійської несподівано  зникла, і мені випала нагода нею стати. Раніше я ніколи не працювала в школі, а тому ця справа була для мене не просто новою, а й доволі складною. Крім цього мені дали багато годин, як для вчителя-початківця, а на додачу ― паперову роботу завкафедри. Я щиро не хочу жалітися на суворі будні вчителя, ця професія, направду, не з легких, можливо, фізична праця навіть легша. Так, працюючи, знайомилася з особливостями життя в Придністров’ї. Багато чого мене дуже дивувало. 

Наприклад, у нас був державний вихідний у день, коли приїжджав патріарх Кіріл, хоча ми не встигали за програмою, і багато уроків довелося перенести заради цього. До його візиту в місті відремонтували дорогу, поклали новий асфальт, побілили дерева та встановили ліхтарі вздовж траси з Кишенева. Люди казали, що добре хоч на честь його приїзду це зробили, бо невідомо, чи колись би дочекались. Наступного дня, пам’ятаю, вчителька російської мови та літератури дуже нарікала на те, що ніхто з дітей не те що не відвідав зустрічі, а й не знає, хто такий патріарх Кіріл.  

Ще був один вихідний ― на День республіки, 2 вересня. Тоді до столиці Придністров’я ― Тирасполя ― приїхали російські зірки естради вітати всіх зі святом. І все б нічого, коли б гурт «Хор Турецького» не почав співати ностальгійні радянські пісні, серед яких була «А Лєнін такой маладой». Люди на площі у відповідь завзято підспівували. Тоді це мене ще трохи вражало, але зараз я нічому не дивуюся. 

Окрім роботи в школі, в мене були ще обов’язки в церкві. Перший католицький храм тут побудували ще в 1860 році, оскільки на цій території проживало чимало польської шляхти. В радянські часи католицький храм використовували як спортзал та школу для дітей-сиріт. Але 1992 року почалося відновлення католицької спільноти. Наразі діє каплиця Воздвиження Хреста Господнього та будується новий храм. У Придністров'ї служать римо-католицькі отці серцяни, дехто з них приїхав сюди з Польщі, але вже є покоління молодих священиків ― вихідців із Придністров’я. Греко-католицька спільнота є в Кишеневі, правда, небагато, але вони дуже відкриті.  

До моїх обов’язків належала праця з тутешньою молоддю. Загалом парафія в Бендерах невелика, якщо порівняти її з загальною кількістю населення. Проте за той час, поки я була її членом, кожен парафіянин став мені трішки рідним. Із молоддю ми мали недільні зустрічі в групах, готували парафіяльні святкування, активно відпочивали, проводили молодіжні реколекції «Оазис» та просто вчилися бути разом. Скажу відверто, церква стала для мене не просто домом, а й місцем радості на тлі придністровської похмурості. Я знову переконалася в тому, як важливо помічати й цінувати ті , на перший погляд, дрібниці, які дає Господь, і як насправді мало людині потрібно для щастя. 

Молодіжні реколекції «Оазис», фото Олі Недогоди

Десь у середині зими я вирішила звільнитися з роботи у школі. Увесь мій час забирала непотрібна паперова робота, а моїх аргументів, що я не зовсім компетентна у справі, яку мені доручили, ніхто не слухав. Існували якісь дивні правила на кшталт: хоч умри, але зроби. Там не рахувалися з працівником як із людиною, а швидше його вважали гвинтиком системи. Для мене такі речі були незрозумілими, а тому я вирішила залишити роботу й більше часу присвятити парафії. 

Саме в цей час почали вбивати людей на Майдані у Києві. Настоятель бендерського храму, отець Мартін щоразу молився на Службі за Україну. Він ніколи не говорив нічого негативного на адресу Росії чи її влади, ми просто завжди у молитві вірних згадували Україну, час від часу Сирію. Але якось його та ще кількох священиків викликали до КДБ, де їх запитували про Україну й Росію, про те, за кого вони. Мені здавалося, що такого вже не існує, що все це залишилося в минулому, проте виявилося, що ні. На щастя, мене не викликали в КДБ, і все притихло до весни, але, очевидно, всюдисуще око системи не припиняло стежити за тим місцем і тими людьми. І хоча спочатку мене ця ситуація трохи налякала, потім я впевнилася, що все в руках Божих і Він не дасть терпінь більше, ніж потрібно. Після цього досвіду я почала себе частіше питати: чи є якась атака збоку на моє християнство, бо якщо немає жодної, то, може, я вже не йду за Христом?  

На початку весни по всьому місті з’явилися палатки, у яких місцеві активісти (часто пенсіонери у піджаках з медалями) збирали підписи на прохання приєднатися до Росії. Пам’ятаю, в оголошенні йшлося, що ми, придністровці, не хочемо того, що зараз діється в Україні, з Європою нам теж не по дорозі, а тому єдиний вихід ― це могутня Росія. Тоді й побільшало російських солдатів у місті, й на кордонах ретельніше перевіряли. Щодо спілкування з людьми про те, що в нас відбувається, то, якщо чесно, я часто уникала таких розмов, бо просто не хотіла втрачати деяких знайомих, а переконати їх на нашу користь було просто неможливо. Наприклад, у відповідь на слова, що на Майдані люди відстоювали свою свободу, одна парафіянка сказала мені: «А для чого? Треба терпіти. Ось скільки ми терпіли й терпимо, і ви маєте терпіти». І що тут додаси? 

Тепер, коли я переглядаю фото того часу, мені стає дуже тепло на серці. Я знаю, що ті люди завжди мені раді, й мені приємно згадувати ті хвилини, які ми провели разом, приємно згадувати навіть ті труднощі, які час від часу виникали. І коли хтось дізнається, що мені випало пожити в Придністров’ї майже рік, і питає, як там, я згадую всіх священиків та сестер, молодь та парафіян, які стали моїми друзями, й відповідаю: «Добре». Добре, бо там є Господь.   

Захід сонця на Дністрі, с.Рашків, недалеко від кордону з Україною, фото Олі Недогоди 
 

журнал «Слово» №5 (21)/2014

Джерело:   КРЕДО

29.10.2014р. Б. / Благословення львівських медиків, які вирушили на російсько-українську війну

У понеділок, 27 жовтня 2014 р. Б., священнослужитель Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла благословив військових медиків, що відправилися на війну чи в т.зв. зону АТО.

У цей день до Військового-медичного клінічного центру Західного регіону побажати успіху прийшло керівництво установи, колеги по роботі та працівники госпіталю. Із Божим словом та благословенням прибув о. Роман Прокопець – голова Центру опіки сиріт Львівської архиєпархії та душпастир Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла. Звертаючись до лікарів, о. Роман закликав покладатися на Бога, який у важкі моменти особливо прислухається до молитов кожного. Священнослужитель спільно з медиками помолився, благословив їх свяченою водою та побажав щасливої дороги.

Лікарі відбули у визначені райони для проведення медичного забезпечення підрозділів, які виконують завдання в рамках російсько-української війни, або ж так званої "антитерористичної операції".

Нехай Господь Благословляє та зберігає наших медиків!

Джерела:   Департамент інформації Центру військового капеланства

Воїни Христа Царя

28.10.2014р. Б. / НОВІ ШАНСИ – НОВІ ВКИЛИКИ, А ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НА НАС САМИХ

Минулий тиждень і початок нового виявилися багатими на поді не тільки для України, але й для усього католицького світу. З одного боку, усе ще не вляглося відлуння після праці Синоду єпископів Католицької Церкви над питаннями душпастирювання сім’ї в сучасному світі, а з іншого – стався перший серйозний прорив у інформаційній політиці Церкви на світовому рівні.

Здається, що кардинал Реймонд Берк поставив масну крапку в спекуляціях довкола подій на ІІІ Надзвичайній асамблеї Синоду єпископів Католицької Церкви, фактично звинувативши авторів першого «Повідомлення» у спробі сфальсифікувати вчення Церкви, а також ствердив, що діяльність авторів першого «Повідомлення» не відображала реальних намірів Святішого Отця.

Додаткову масну крапку в цілій історії поставив і сам Святіший Отець Франциск, зустрічаючись в Римі з представниками Шьонштаттського руху. Папа закликав учасників зустрічі сприяти збереженню традиційних сімейних цінностей, боронити традиційну сім’ю перед нападками й атаками. Якщо до цього в когось могли підкрадатись якісь сумніви, то після цієї заяви Папи кожен, хто і надалі спекулюватиме здогадками про правдиве переконання Святішого Отця, наражає себе на небезпеку втратити будь-яку інформаційну правдоподібність.

Минулий тиждень вкотре засвідчив католицьку ортодоксію на найвищому церковному рівні. Оприлюднено текст Папи-емерита Бенедикта ХVІ, у якому він закликав християн не відмовлятися від місії серед нехристиян, наголошуючи на небезпеці підміни місії діалогом. Папа-емерит у цьому бачить реальну загрозу для християнського свідчення істини. На його думку, зречення істини веде до зречення віри. «Проповідуймо Ісуса Христа не для того, щоб отримати більше людей для нашої спільноти, і, щобільше, не для того, щоб отримати могутнішу владу. Промовляймо про Нього, спонукані почуттям обов’язку розділити нашу радість, яка нам дарована», – зазначив Папа-емерит.

Не тільки в інформаційному полі відбулися зміни, але й у самому його формуванні сталися зрушення, які могли би привести до якісно нової ситуації в світовому інформаційному полі.

Визнання Апостольським Престолом Міжнародної асоціації католиків-масмедійників «Signis», як католицької організації, фактично створює всесвітній католицький мас-медійний центр, яка, з великою ймовірністю, стане центром кристалізації нової інформаційної політики не тільки Ватикану, але й усієї Церкви. Як виглядає у теперішньому історичному моменті, «Signis» має усі шанси стати ядром, довкола якого почне формуватися нове католицьке лобі інформаційного простору. Наступним моментом, який може сприяти подальшій католицькій експансії в інформаційному просторі, є створення польськими інтернет-євангелізаторами проекту Nubes Dei – міжнародної цифрової платформи для Нової Євангелізації. У інтернет-просторі організатори хочуть створити місце, де можна буде не тільки обмінюватися інформацією, але і налагоджувати необхідні контакти і просити про молитву. На превеликий жаль, Україна в цьому питанні поки що перебуває на узбіччі світових трендів.

В Україну минулий тиждень приніс також цікаві тенденції у християнське і громадське життя. Найгучнішою подією стала підготовка до парламентських виборів. Та й самі вибори, які відкрили новий тиждень в українському житті. Адже вони, без перебільшення, стали переломним моментом в новітній історії України. Вперше конкуренція відбувалася не поміж двома векторами розвитку: прозахідним та промосковським, а – різними концепціями проукраїнського розвитку держави. І виглядає на те, що Україна вперше за історію своєї сучасної незалежності отримає проукраїнський парламент. І що для українських християн найважливіше – більшість партій, які на цей момент проходять до Верховної Ради, декларують свою відданість традиційним цінностям.

І несподіване потрапляння до парламенту партії «Самопоміч», яка декларує свою відданість християнським цінностям, є добрим знаком, що з трибуни українського парламенту звучатиме відвертий голос на підтримку традиційних цінностей європейської цивілізації, на яких опертою є уся українська культура, у світоглядному сенсі.

Також слід зауважити, що лідер «Народного Фронту» Арсеній Яценюк задекларував вірність традиційним християнським цінностям. Декларативна відданість традиційним цінностям числиться і за ВО «Свободою», а також є сподівання, що і партія «Батьківщина» не буде підтримувати гендеризм у законотворчій діяльності.

Єдиною політичною силою, яка відверто у своїй програмі декларує свою відданість ідеями гендеризму є партія «УДАР», яка є частиною Блоку Петра Порошенка.

Тому, з усього судячи, якщо новий парламент виявиться більш-менш стабільним, у часі його каденції не слід очікувати законодавчого просування основних ідей гендеризму: ліберального статевого виховання в сфері освіти, гомо-партнерств, більших «прав» для сексуальних меншин. Можливо, також ми будемо учасниками спроб законодавчо обмежити «права» на аборти. Тобто з погляду захисту традиційних цінностей новий парламент може бути цілком адекватним. Головне, щоб українські християни в черговий раз не проґавили можливість законодавчо закріпити захист традиційних цінностей в Україні.

Минулий тиждень також продовжив скандальну тему московсько-православних істерик стосовно ситуації в Україні. Причому удару по московсько-православних позиціях було завдано з трьох неочікуваних сторін. Несиметричність цих ударів можна би було вважати неймовірною, якби не віра в те, що Церквою провадить Святий Дух, а не людський чинник.

Скандальний виступ митрополита Алфєєва на ІІІ Надзвичайній асамблеї Синоду єпископів Католицької Церкви, створила тільки чергові проблеми для Московської патріархії у її діалозі з Католицької Церквою. Як зауважив Блаженніший Святослав, навіть православне середовище негативно сприйняло хамську поведінку московського православного діяча. «Дуже цікаво на це прореагував митрополит Атенагорас, який представляв Вселенський Патріархат. Він просто був здивований, що в такий спосіб хтось дозволив собі потрактувати члена католицької родини у присутності усієї сім’ї. Святіший Отець був дуже негативно збентежений. Я мав нагоду спілкуватися з ним майже кожного дня», – повідомив Глава УГКЦ на своїй прес-конференції у Львові.

Направду, влучний коментар. Адже годі собі уявити ситуації сім’ї, яка з пристойності запросила в гості сусіда-хама, а той за першої нагоди напав на одного з членів сім’ї за пристойну поведінку. У такій ситуації сусідові-хамові сподіватися на розуміння з боку господарів не доводиться. Направду, Бог як хоче покарати, то забирає розум, саме так, як Він його забрав очільникам Московського патріархату.

У цьому контексті особливо цікавим виглядає визнання Святішим Отцем заслуг о. Степана Чміля і присутність на святкуваннях 100-річчя з дня народження цього греко-католицького душпастиря у Судовій Вишні Апостольського нунція в Україні. Апостольський Перестіл продемонстрував, що у його стосунках з УГКЦ та його позиції щодо українського питання нічого не змінилося.

Другим ударом з католицького боку стало підписання угоди про співпрацю між Волинською духовною академією УПЦ КП та Люблінським католицьким університетом. І цього разу це не українські уніати, яких московити на дух не переносять, а поляки-римо-католики! Доводиться сумніватися, що московити сприймуть це інакше, аніж як прилюдний ляпас. Чи Московський патріархат відреагує черговою антикатолицької істерією, чи вдасться до якихось інших дій, побачимо згодом. Але майже зі 100% певністю можна твердити: московити про це не промовчать. Якщо поглянути реально, то у Московського патріархату не так вже й багато можливостей дієвої реакції. Окрім істерики, у них є ще дві можливості: спонукати московитську державу тиснути на католиків, які перебувають на територіях підконтрольних Москві, або намагатися зробити те, чим не так давно пробував українських греко-католиків жахати один з провідних інтелектуалів УПЦ МП, – визнати догналітів.

Стосовно першої загрози – не слід думати, що вона фантастична. Ситуація греко-католиків у Криму вказує на можливість такого сценарію. І хоча там московитська окупаційна влада і без спонук з боку РПЦ вдається до переслідувань католиків, то якщо РПЦ зажадає такого переслідування від Кремля, скоріше за все, їй не відмовлять. Ситуація ж з визнанням догналітів тільки прискорить маргіналізацію московського православ’я в Україні. Як би там не було, але українські католики мали би враховувати можливість переслідування католиків на теренах, що підконтрольні Москві, й готуватися, про всяк випадок, приймати католиків-біженців від московського переслідування. У міжнародній ситуації, яка склалася і яку підтверджує «валдайська» промова» Путіна, не слід виключати і такого розвитку подій.

І третій, чи не найнесподіваніший для ширшого загалу удар, прийшов з боку УПЦ МП. Минулого тижня колишній речник УПЦ МП о. Георгій Коваленко оприлюднив на сайті «ТСН» свій перший запис у нововідкритому блозі.  У цьому тексті о. Коваленко різко критикує ситуацію, яка склалася в УПЦ МП, заявляючи, що термін «Московський патріархат», фактично, почав означати «совок». Якщо вірити авторові тексту, в УПЦ МП носії свідомості приналежності до Московського патріархату, є одночасно і носіями совкової свідомості. Якщо ж просто одним реченням виразити суть тексту, то це, вочевидь, буде: Московський патріархат – це совок.  Якщо ж позиція о. Коваленка має хоча б 20% прихильників у середовищі клиру УПЦ МП, то у цієї конфесії усе ще є шанс стати реально українською конфесією, а не п’ятою колоною Москви в Україні.

Також минулого тижня розпочалося святкування 25-ліття виходу УГКЦ з підпілля. Шкода, що ця подія була інформаційно затьмарена виборами до Верховної Ради. Тут, звісно, можна нарікати на українські ЗМІ, але потрібно також і звернути увагу на відсутність чіткої інформаційної політики самої УГКЦ. Як це не дивно, але судячи з усього, дуже слабкий інформаційний супровід цієї події, відсутність відповідного висвітлення, відсутність відповідних наукових заходів, відсутність прямої координації в інформаційному просторі, – дали свій негативний результат: українське суспільство практично не помітило цієї історичної події.

Хоча подія насправді важлива для українського суспільства в цілому. Відважуся твердити, що якби не було УГКЦ – не було б України. І це не пусті слова. Національне відродження йшло і далі продовжує йти саме з греко-католицької Галичини. Адже УГКЦ до сьогоднішнього дня залишається чи не єдиною українською конфесією, яка не лише старається виховувати своїх вірних, як відповідальних громадян, але й виховувати їх у дусі любові не тільки до рідної Церкви, але й до українського народу.

Неприємно вражає відсутність реакції президента України на 25-річницю виходу УГКЦ з підпілля. Це є прямим ігноруванням однієї з великих українських конфесій і якоюсь мірою продовженням політики Януковича стосовно УГКЦ. Проте, не може не тішити, вітання греко-католикам прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка. Це не просто вітання – це подяка Церкві за її героїчну роль в обороні свободи українського суспільства.

«Церква перемогла. Невмирущим є подвиг тих, хто викував і вимолив цю перемогу. Хто відмовився коритися злому, йшов на смерть, проповідував істину у таборах і на лісоповалах, хто підтримував і просвіщав спраглий за правдою народ. 25 років тому Церква йшла з катакомб змучена і знекровлена, але з такою силою духу, якому вже не здатна була протистояти радянська імперія. Голос Церкви зазвучав потужно і пророчо, вона, не вагаючись, викривала суспільні виразки, зловживання владою, людські гріхи і недосконалості.

Українська Греко-Католицька Церква безкомпромісно виступає на захист свободи і фундаментальних прав людини, Незалежності України, європейського майбутнього нашої держави. Її твердість і послідовність у дні Революції Гідності зміцнювала український народ і вселяла в нього впевненість у перемозі над тиранією.

Уряд України високо цінує ту душпастирську, соціальну, правозахисну і просвітницьку діяльність, яку здійснює Українська Греко-Католицька Церква. Ми бачимо, як беззастережно підтримує Церква Українську державу на зовнішній арені, як багато робить вона для Українського війська, молоді, для вимушених переселенців, для тих верств населення, які найбільше потребують допомоги», – звертається  український прем’єр до своїх одновірців.

Роль УГКЦ у сучасному українському суспільстві важко переоцінити. Варто хоча б проаналізувати ідейні переконання Арсенія Яценюка, Андрія Садового чи Олега Тягнибока, щоб, при всій симпатії чи антипатії до цих політичних лідерів, побачити, що їхні переконання багато в чому зумовлені саме їхньою приналежністю до УГКЦ. Не напряму, але опосередковано. Варто проаналізувати конфесійну приналежність тих, хто вийшов на Майдан. Варто проаналізувати і питання, чому багато хто вважає Блаженнішого кардинала Любомира Гузара совістю всієї нації.

Адже суто культурно-антропологічно УГКЦ є феноменом, який у громадянському просторі стверджує принцип: Європа – наш дім, Москва – наш окупант і ворог. Сама Берестейська Унія, яка закріпила Київську митрополію в орбіті західної цивілізації і яка виявилась спробою втечі від імперіальних зазіхань Москви, уже заклала той менталітет, якого так панічно боїться Москва і який викликає припадки істерики у діячі РПЦ: українське – це європейське, московське – це ординське. Українське католицтво, яке є східним, але не московським, яке є західним, але не польським, є хроном в носі московського імперіалізму. Але тут є і духовна компонента. Як і толкініські ельфи та орки, так і українці-католики і московити, хоча й походять з одного пня, проте належать до різних світів. Московити бачать у нас те, якими би вони мали бути, і саме тому ненавидять нас не тільки як коликтивітет, але й кожного індивідуально. Як у вигаданому світі Толкіна орки усім своїм єством ненавиділи ельфів, так і в реальному світі московитське православ’я ненавидить українське католицтво. І це завжди потрібно враховувати у будь-якій спробі спілкуватися з московитським орками.

На жаль, до сьогоднішнього дня не маємо серйозного дослідження на тему реального впливу українського католицтва на формування української ідентичності, української культури, української держави. А без розуміння цього важливого чинника у формуванні сучасної України важко зрозуміти реалії українського суспільства. Без знання цих реалій легко можна спричинити катастрофу і держави, і народу в Україні.

Поза увагою українського інформаційного простору залишилась також важлива не тільки для УГКЦ, але й для усієї України, подія – зустріч греко-католицьких єрархів цілої Європи. Міжнародне значення цієї зустрічі годі переоцінити. Адже тут присутні греко-католицькі єрархи з цілого європейського континенту. І, що важливо наголосити, не тільки ті, що належать до УГКЦ. Це набагато ширше представництво. Після цієї зустрічі вони повезуть свої враження до країн, у яких вони перебувають. Хочемо ми цього, чи ні, саме це враження від України вони передаватимуть своїм священикам і мирянам, а це в свою чергу відіб’ється на формуванні громадської думки стосовно України у європейських країнах. І, як це не дивно, але українська держава та українські ЗМІ повністю проігнорували цей шанс, подарований їм Божим Провидінням.

Характерним є те, що ця зустріч відбулася саме у Львові, тобто Львів не втратив свого значення для УГКЦ. І сподіватимемося, що європейський Львів, який попри всі проблеми під керівництвом свого мера відновлює свою інфраструктуру, справив добре враження на європейських гостей, рівно ж як і сам мер, з яким єрархи мали зустріч.

Новий час відкриває нові перспективи перед українськими католиками, і тепер відповідальність залишається на нас: чи використаємо ми ці шанси, чи змарнуємо їх.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело: Воїни Христа Царя

28.10.2014р. Б. / Закарпатський священик в АТО: «Тут починають вірити у Бога»

Отцеві Івану – 44 роки. У мирному житті він мешкає в Ужгороді, є судовим вікарієм, очолює церковний трибунал Мукачівської греко-католицької єпархії. А нині – сидить в окопах під Дебальцевим, морально підтримуючи наших бійців і допомагаючи їм пережити всі жахіття війни. У зоні АТО він з перервами вже 3 місяці. Тепер служить в районі таких населених пунктів, як Дебальцеве, Чорнухине, Попасна, – там, де на цей час "найгарячіше". Тут поруч і наші закарпатські хлопці стоять, зі 128-ї гірськопіхотної бригади.

– Отче Іване, як ви потрапили на передову?

– Свого часу я служив у війську, тому навіть не здивувався, що мені прийшла повістка. Коли у військкоматі дізналися, що я священик, навіть вибачилися, але я сказав, що готовий служити з однією умовою: зброю не застосовуватиму, буду капеланом. У зоні АТО я з перервами вже 3 місяці. Тепер служу в районі таких населених пунктів, як Дебальцеве, Чорнухине, Попасна, – там, де на цей час "найгарячіше". Тут поруч і наші закарпатські хлопці стоять, зі 128-ї гірськопіхотної бригади.

 – З чим ідуть до вас солдати?

– Часто приходять по благословення, розраду та й просто поговорити. На війні геть усі стають віруючими. Навіть ті, хто до цього був затятим атеїстом, тут починають вірити у Бога, шукати в нього заступництва. Вони щодня бачать смерть, кров, постійно потрапляють під обстріли. У багатьох депресивні стани, особливо це стосується поранених, інвалідів у госпіталях. Найчастіше вони питають: "Господи, чому так сталося, чому саме ми?". А я їм кажу, що у всій цій ситуації винні люди: їхня байдужість, їхня жадібність, їхні злість, амбіції, бажання збагатитися.

– Тобто ви ще десь і психологом хорошим маєте бути...

– Обов'язково. Я не можу себе назвати фаховим психологом з погляду медицини, але маю освіту магістра філософії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, а ще вивчав психологію в семінарії. Священики хоч-не-хоч здобувають непогані знання з психології, бо нам доводиться багато спілкуватися з людьми у складні для них часи і ми мусимо знати, як можемо їм допомогти.

– Ви не боялися йти на війну?

– Я вже бував до цього на війні, тому добре усвідомлював, що мене чекає. Не боїться війни лише дурень. Звісно, як жива людина, я відчуваю страх, потрапляючи під обстріли. Але як духовна особа я також добре розумію, для чого я тут. Смерті як такої не боюся і намагаюся показати це хлопцям, вселяючи в них віру і сміливість.

– Бронежилет носите?

– Так, завжди. Іноді знімаю лише, коли сплю. Знаєте, снайпери терористів особливо влучно ціляться в капеланів та офіцерів. Вважається, що разом із керівництвом та капеланом військо втратить і моральний дух. Але я не криюся і не ховаюся за формою. Намагаюся все ж виділятися, час від часу носити рясу, аби було видно, що я священик.

– Чи достатньо нині капеланів у зоні АТО?

– На моє переконання, дуже мало. У важкому районі Дебальцевого я працюю сам. Знаю, що є священик приблизно за 5 кілометрів від нас, загалом же в 40-кілометровій зоні на Донеччині та Луганщині служить десь із 5 отців греко-католиків і православних Київського патріархату. Чому так – відповісти не можу. Може – бояться, а може – мають інші причини.

– Ви казали, що вже бували до цього на війні. І все ж, чи було щось, що вас вразило в нинішній воєнній ситуації?

– Знаєте, я приблизно усвідомлював, куди я їду. І знав, що це не класична війна військових з військовими. Але не очікував, що побачу таке. Тут є чортівня. У шахтах, де ховалися терористи, ми бачили стільки шприців! Навіть гільз було менше, ніж тих шприців. Хлопці наші ловили чеченців, котрі казали нам щось типу: "Это мой земля – зачем ты сюда пришел?". Тоді справді розумієш, що маєш справу не з патріотами, а з чортівнею: найманцями, готовими заради грошей відібрати життя в людини, наркоманами, колишніми в'язнями, які без докорів сумління грабують, вбивають і руйнують. До цього я, мабуть, таки не був зовсім готовий.

– А як ставитеся до тих священиків, котрі благословляють терористів на війну?

– Благословляти на бій, на вбивство взагалі неприпустимо. Бо сказано: не пожадай чужого. А це стосується і чужого майна, і чужої території. Ми зі свого боку благословляємо військовиків на захист нашої країни, її мешканців. Якщо священик благословляє терористів, – це диявол, а не священик. Якщо священик узяв до рук зброю і готовий вбивати (тут, до речі є багато таких "батюшок", які відкрито воюють проти "бандерівців"), то це не священики, а КГБ в рясах. Це такі ж терористи, а може, ще й гірші за них.

– Вам доводилося спілкуватися з полоненими терористами?

– Так. Одного разу мене до них покликали, бо ті хотіли поспілкуватися. Це були хлопці з Росії, завербовані військкоматами. Їм розповіли, що в Україні вбивають російськомовне населення, забили цим свідомість – от вони й приїхали добровольцями воювати. На Донбасі вони пробули всього дві доби, причому воювати перехотіли вже першого дня, коли побачили, як тут усе відбувається насправді й що терористи самі знущаються зі слов'ян. На другий день вони самі здалися в полон. З такими людьми, хто був обманутий і хто не вбивав, я готовий спілкуватися. Але, хоч би як це жорстко звучало, є полонені, до котрих я б не підійшов.

– Часто змушені ховатися в бліндажах і підвалах?

– Дуже часто. Кожні 40 хвилин – годину відбуваються обстріли, тоді й ховаємося. Зв'язку телефонного часто немає, з рідними зв'язатися буває важко. Тому хлопці виговорюються мені. Багато безсонних ночей ми проводимо разом, говоримо про все на світі. Тут загострюється чимало проблем, які турбували хлопців до цього. З багатьма з них, наприклад, не розмовляли в дитинстві батьки, бо мусили працювати і були зайняті. Когось дуже гнітить слабкість офіцерів, зрада керівництва. Але загалом вони тримаються, воюють дуже достойно. Це, хоч і не оголошена офіційно, але повноцінна війна з Росією. Тут повно професійних військових з табельною зброєю. Багато чеченців також воюють. Їх вважають грізними, та насправді вони перші в полоні здають усіх. Від полонених ми, зокрема, дізналися, що разом з російською гуманітаркою терористам привезли такий собі пересувний крематорій – машину, в якій вони спалюють тіла своїх убитих.

– На передовій вам усього вистачає?

– Не скаржуся. Але дуже хочу подякувати своїм друзям з Ужгорода і Середнього, котрі допомагають бійцям, привозять для них усе необхідне. Не так давно, зокрема, привезли більш ніж тисячу наборів нижньої білизни, теплих шкарпеток. Тепер мої хлопці всі з чистими і теплими речами, я за них спокійний. Скоро, до речі, знову чекаємо вантаж від Мукачівської греко-католицької єпархії та її вірників. Тому ще раз хочу подякувати всім землякам за підтримку.

Джерела:    http://prozahid.com

 

Воїни Христа Царя

27.10.2014р. Б. / Кардинал-Святий Миколай в Україні – голос совісті цілої нації

Під заголовком «Santa Claus cardinal in Ukraine serves as conscience of the nation» відомий католицький інтернет-ресурс «Crux» - своєрідне інтернет-продовження популярного часопису з тією самою назвою, опублікував статтю про ту суспільну роль, яку в Україні відіграє Блаженніший Любомир кардинал Гузар.

На переконання автора статті Інес Сан Мартін кардинал Гузар уже став в Україні голосом совісті цілої нації. Автору статті постать кардинала надзвичайно нагадує Святого Миколая – пухнаста біла борода, привітливість і підтяжки. «Емерит з 2011 року, проте він, як і раніше вважається найбільш шанованим інтелігентом країни. Його присутність на Майдані в Києві у листопаді минулого року, була багатьма сприйнятою, як благословення» - пише автор «Crux».

Сьогодні кардинал Гузар не перестає нагадувати українському суспільству про те, що політичні, економічні та суспільні негаразди в Україні є прямим наслідком її радянського спадку. Але в очах кардинала Листопадова революція стала поворотним пунктом в українській історії.

«Crux» інформує своїх читачів, що кардинал Гузар вважає, що успіх реформ в Україні багато в чому залежить від єдності церков у підтримці цих реформ. У цьому він великі надії покладає на Всеукраїнську раду Церков та релігійних організацій.

Джерело:    Воїни Христа Царя

27.10.2014р. Б. / «Спекотна» осінь 1989: вихід УГКЦ з підпілля

Осінь 1989 року у Львові була доволі «спекотна» – люди втратили страх перед радянською системою і відкрито домагалися свободи. Щодо того, як здобути Незалежність, ще не було чіткого розуміння, але всі чудово усвідомлювали, що для цього потрібно відродити загнану у підпілля УГКЦ. Адже саме вона було оберегом духовності народу, його совістю та пам’яттю про боротьбу і свободу. І от 17 вересня відбувається перша 200-тисячна хода віруючих містом, 21 листопада – друга, а поміж тим, 29 жовтня, греко-католики повернули собі першу святиню – храм Преображення Господнього.

Про ці події кореспондента ІА ZIK поспілкувався з безпосередніми їх учасниками о. Матеєм Гаврилівим, с. Володимирою Дмитришин та катехитом Лідією Чекальською.

Вихід УГКЦ з підпілля співпав з рядом геополітичних подій у світі – прийняттям Гельсенського заключного акта, що гарантує права людини, приходом до влади Горбачова з його політикою гласності і перебудови та відзначенням 1000-ліття хрещення Руси-України.

Всі ці процеси дуже чітко розумів провід УГКЦ – церкви, яка була загнана у підпілля. Робота велась на всіх рівнях.

Митрополит Любачівський працював на рівні Папи Івана Павла ІІ та Горбачова, єпископи – на рівні європейських правозахисників та радянських міністерств, а прості священники та миряни – з місцевою владою.

О. Матей: Люди тоді взялися посвячувати ювілейні хрести до 1000-ліття освячення Руси-України і ставили ці хрести навіть біля закритих храмів на церковному подвір’ї. Тоді радянська влада забороняла зібрання під відкритим небом, окрім двох місць: за церковною огорожею та на цвинтарі. І ми молились на цвинтарях, біля церков і посвячували ці хрести, які встановляли люди. Цього вони вже не могли заборонити, бо було 1000-ліття хрещення і офіційно відбувалися святкування Російською православною церквою.

І в той час пригадую собі у 1987 році якраз на свято Миколая 19 грудня біля Миколаївської церкви на Богдана Хмельницького з мовчазного дозволу священника РПЦ, який там служив, ми відспівали молебень по греко-католицьки за дітей Чорнобиля. Організувала це Ірина Калинець. Мене покликали, щоби я відправив і я дякую Богу, що мав можливість це зробити. Це була перша греко-католицька служба у Львові.

Подібні здвиги відбувалися не лише у Львові, активними були громади на Закарпатті та у Івано-Франківську, чиї єпархіяльні представники писали листи до європейських лідерів та їздили в Москву в Раду у справах релігії. Серед ініціатив активістів хочеться виділити вшанування пам’яті героїв УПА на горі Яворина, яке відбувалось за безпосередньої участі священників і монахів УГКЦ.

С. Володимира: Гора Яворина – це місце загибелі старшинської школи УПА «Олені». Ми віднайшли його у 1986 році з розповідей одного чоловіка, який чув розповіді про це і навіть багато кого з тих, хто загинули знав особисто. І так щороку в період збору чорниць ми брали з собою відра для маскування і йшли впорядковувати могили.

У 1988 в рік великого ювілею ми вже організувались досконаліше і запросили священика, Василіянина, отця Матея Гавриліва, який походить з родини репресованих і ця тема йому була не чужою. Він радо погодився взяти участь в тому поході з нами. І тоді на цьому місці була перший раз відправлена греко-католицька Служба Божа. І то так було зворушливо й урочисто, всі учасники по дорозі намагалися висповідатись і на могилах приступити до святого Причастя. Після служби відправили панахиду, помолилися і ще довго співали патріотичних пісень. Тоді нас було близько 20 осіб.

Та все ж головні події відбувались у Львові і їх центр також був на горі, поки ще не Святоюрській, а на узвишші перед костелом Кармелітів босих на Підвальній (зараз церква Михайла), до речі, по сусідстві з обкомом партії.

Лідія Чекальська: Там під цим храмом навіть не в подвір’ї, а перед брамою на цілій тій площі сходилися люди. Сходилися щонеділі. І відправлялись літургії на різні години, це вже було декілька літургій в день. То була свобода, коли можна було спокійно приступити до святого причастя, коли ніхто ні за ким не бігав, не переживав не боявся. Ця гора гуртувала нас усіх греко-католиків…

17 вересня 1989 року церква вийшла у всій своїй красі. Вийшли священники, вийшли монахи, монахині, церква була повна, незважаючи на переслідування, бо радянська влада розраховувала очевидно колись на те, що виселила на Сибір верхівку церкви і церква згине, вона не буде існувати. Але тим часом Божі плани були зовсім інші.

Ішли ми вільно – це був відкритий хід, зупинився весь транспорт і ми собі йшли аж до церкви Юра… йшли від церкви Михайла по вулиці Горького (зараз Гнатюка) і далі до Юра.

То була маса людей, надзвичайно великий здвиг народу. Це була переможна хода…

Жіночі монастирі тоді були повні молодих дівчат, чоловічі повні молодих хлопців. Це свідчило про те, що церква є Божою і її ніщо не переможе.

Організував похід політв’язень Іван Гель.

Таким чином рух за відродження УГКЦ цілковито співпадав з боротьбою за політичну волю України. Саме тому Західна Україна і вела за собою решту держави. Адже патріотизм в поєднанні з духовністю подолати було неможливо. Віра перемогла страх.

О. Матей: Люди втратили страх, прогнали страх. Дуже важливо з людини прогнати страх і мати впевненість, що ця дорога, яка тоді ще була ризикованою, має сенс.

І таким чином, відбувався цей сильний рух і ці походи, особливо перший 17 вересня, та й другий 21 листопада, який налічував може 250 тис. людей. Після того, як говорило Радіо Свобода, Маргарет Тетчер, котра дуже захищала нашу церкву, сказала до Горбачова, що краще буде для вас і для нас якщо ви чим скоріше легалізуєте цю церкву. І сталося так, що генсек поїхав до Ватикану, до Рима і в грудні місяці 1989 року мав зустріч з Папою Римським і там вже було вирішене, що церква буде легалізована.

Першим храмом, який перейшов до рук УГКЦ у Львові був Преображенський собор. Сталося це 29 жовтня 1989 року. За дивним збігом обставин – це саме та церква, у якій служив і на сходах якої був вбитий керівник псевдособору 1946 року Гавриїл Костельник.

Через 44 роки, в день Преображення Господнього 19 серпня 1990 року від порогу цього храму вірні на чолі з архієпископом Володимиром Стернюком рушили до собору св. Юра, щоби повернути святиню її церкві.

А вінцем відродження УГКЦ став приїзд духовного лідера, митрополита Мирослава Івана Любачівського 30 березня 1991 року.

Підготував Богдан Білан, ІА ZIK

Джерело:    Воїни Христа Царя

25.10.2014р. Б. / Любомир Гузар: Як можемо виховувати народ, якщо керівництво не говорить правди чи краде? (+video)

Знайти резиденцію архієпископа-емерита Любомира Гузара виявилося нелегко. Блаженніший живе на околиці села під Києвом. Живе настільки тихо, що небагато хто з місцевих жителів знає, де розташований його будинок – там, де закінчується асфальтована дорога.

Колишній голова Української Греко-католицької церкви прийняв знімальну групу "Обозревателя" як дорогих гостей. Ми відчували себе в його резиденції, як вдома. І як найстаріший член родини, Блаженніший Любомир, відповідаючи на наші запитання, казав про речі, що видні лише здалека – з відстані фізичної і історичної.

Звісно, говорили про вибори. Але не тільки про це. 81-річний архієпископ-емерит розповів про те, хто винний у війні в Україні і як її припинити, про те, хто стоїть за цими подіями, чи варто звинувачувати в них особисто пана Путіна, а також про "останні дні" та війну, що починається і закінчується у серці кожної людини.

-Кілька місяців поспіль триває війна на сході країни. На вашу думку, чи є можливість зупинити війну і не позбутися територій держави Україна?

-Я не є людина досвіду таких великих справ. Але я як громадянин думаю, що, безумовно, є можлива, цілком гарна, мирна, справедлива розв’язка – така, щоби закінчити війну, припинити збройні сутички будь-якого роду, і щоби ті області залишилися частиною української держави. На мою думку, усяка інша розв’язка була би несправедлива і дуже неприємна для нас.

-Яким саме чином можна залишити ці території за Україною сьогодні?

-Цілком нормальним. Вони були та й є. Це так само, як сталося із Кримом. Це є частина України. Є держава, яка має свої границі, свою територію. Те, що сталося – агресія зі сторони Російської Федерації. Це не сталося з ініціативи людей, українців, громадян, які 20 років тому голосували, що вони хочуть бути частиною України. Це не їхня ініціатива – переходити до іншої держави. Ми сьогодні не маємо жодного сумніву, що після довголітньої підготовки зроблено той крок агресії.

Щодо тої комедії з тим сепаратизмом і так далі… То все підготовлено було – дуже докладно підготовлене, фахово підготовлене. А наша влада за минулих 10 чи 15 років не старалася противитися цьому, не старалася виховувати нарід, дбати за нарід, щоб та частина народу, яка живе на тих територіях, у тих двох областях відчувала себе задоволеною, забезпеченою, захищеною. Вони не дбали про це а, радше, навпаки – послаблювали. Найкращий, найвиразний доказ – як ставилася влада до Збройних Сил. Кожна держава старається мати стільки збройних сил, щоби змогти оборонити себе. Не щоби нападати на когось, а щоби оборонити себе. А наша влада минулими роками старалася тільки послабити, практично зліквідувати ту оборонну силу.

Одним словом, те, що діється сьогодні – це не є щось несподіване. Це для нас, звичайних громадян, несподіване. Але для тих, хто, так сказати, є фахівцями, для урядових осіб, для людей, які розуміються на такій державній політиці, які були при владі – це було дуже ясно. Це вийшло згідно з певною програмою, яка почала діяти цього року. Ну і маємо те, що маємо.

Може, наші сусіди не думали, що нарід так зреагує? Що буде така відсіч, що навіть більше як сама влада буде нарід підтримувати Збройні Сили.

- На вашу думку, які сили – земні або потойбічні – стоять за війною, що відбувається в Україні?

- Я підкреслюю – я не є фахівець-історик. Я говорю як громадянин, який трошки орієнтується в історії. Мені здається, що щоби зрозуміти цю сьогоднішню ситуацію, треба зрозуміти історію російської держави. Це не є щось, що сталося в останніх три роки. Це довга історія відношення Києва і Москви. То є не перший раз. Пригадуєте 1069 рік? То далеко-далеко взад. Вже Андрій Боголюбський нападав на Київ. Хтось би сказав – на місто свого походження. Його батько, Юрій Долгорукий, князі, що пішли на ті території, що сьогодні творять Росію – а він вже нападає на Київ.

Наслідком тієї давньої подіє є те, що Вишгородська Богородиця є не там, де мала би бути, але є в музею на російській території. Ця ікона, яку зграбував Андрій Боголюбський. Це стара-стара історія.

Так що те, що діється сьогодні, то не є проста справа. Але треба вивчати, чому наші сусіди хочуть зайняти Україну. Хтось казав – я тільки повторяю – що міністр закордонних справ Російської Федерації сказав, що Росія не може бути без України. Трошки мені дивно. Це так, якби сказав міністр закордонних справ Німеччини, що Німеччина не може бути без Франції. Як би то люди сприйняли – в Німеччині і у Франції? А у нас так сталося. Міністр закордонних справ одної держави каже, що не може його держава існувати без території сусідньої держави, яка є осібна держава. Україна і Росія – це не є одна держава. Це є дві держави, два народи. Яка підстава?

Але це можна пояснити – я говорю тут знову не як великий фахівець, але говорю як громадянин – наскільки я знаю історію, які були відношення між Росією і Україною впродовж століть. Але також Росією і іншими державами – скажімо, кавказькими. Тут би треба було набагато більше знати і розуміти психіку того російського народу, який сьогодні є, його керівництва. Це би треба було знати – чому вони так поводяться, як поводяться.

-Ви згадали про російське керівництво. Дійсно, сьогодні дуже багато громадян України вважає, що винна в усьому, що сталося, одна людина – Володимир Путін. Чи згодні ви з цим?

-Я раз в житті його бачив. На інаугурації, коли в другий раз входив на посаду президента Леонід Кучма. Пригадую, він був присутній як представник Росії, Єльцина тоді ще. Я його бачив, але не говорив з ним.

-Яке враження він справив на вас тоді?

-Це звичайна людина. Не дуже високий ростом. Один з тих, що там стояли, що були там присутні. Бачите, нічого це мені не дало.

Безумовно, президента кожної держави варто зрозуміти. Але треба зрозуміти на тлі держави, якої він є президент. Візьміть Америку. Обама. Треба зрозуміти його походження, яка історія за ним стоїть, що він собою представляє в очах Америки, що Америка для нього значить. Це певна історія. Не можна його зрозуміти, не знаючи історії Сполучених Штатів.

Так само, я думаю, Володимир Путін – це дитина свого народу. Я особисто думаю, що не можна його зрозуміти, не будучи свідомими історичного тла тієї держави.

-Ваше Блаженство, ви знаєте, що у Святому письмі є згадка про "останні дні". Чи не вбачаєте ви певних ознак цих самих "останніх днів" в подіях, що відбуваються сьогодні?

- Я теж щось таке чув, але я не бачу нічого такого особливого, немов би ми жили вже в останніх часах. Є ще й друга цитата, де Ісус Христос каже до своїх апостолів: ніхто не знає, коли це буде, навіть Син не знає. Знає тільки Отець.

Так що як маємо ми знати? Ісус Христос дав певні невеликі вказівки, які можна дуже по-різному інтерпретувати. Як говориться у Святому письмі, коли з’явиться Син на хмарах – тоді будемо знати, що то є кінець. Але я абсолютно не думаю категоріями останніх часів. У 1960-х, 1970-х, коли була "холодна війна", були різні сказання, примінення до Святого письма.

Але сьогодні я особисто абсолютно не бачу жодної вказівки на те, що ми вже на кінці віків. Побачимо, коли прийде. Якщо за нашого життя, побачимо. А може і за нашого життя не прийде.

-За три дні в Україні відбудуться парламентські вибори. Зараз лунають думки про те, що країні, насамперед, потрібні професіонали, які зможуть врятувати цю країну. На вашу думку, чи важливо, щоб професіонал був ще й духовною людиною?

-Я поділю відповідь на три аспекти. Ми вибираємо депутатів і говориться про те, що ми маємо вибирати професійних політиків. Я особисто маю дуже велике застереження до такого поняття – "професійні політики". Бо дуже часто, коли говориться про професійного політика, воно трошки звучить нечесно. Я абсолютно є за тим, що ті, хто мають бути обрані до Верховної Ради, хоча й на інших виборах – обласних чи районних – повинні бути люди професійні, професіонали в своїй ділянці. Для приміру: то повинні бути фахові, професійні історики, повинні бути професійні юристи, повинні бути професійні економісти, повинні бути професійні соціологи і представники інших професій, які можуть спільними силами, маючи знання, професійне знання, писати закони, які справді служать людям.

Професійні політики не вміють написати закону. Ми маємо того стільки доказів. Прикро сказати, як роблять закони на коліні, як непрофесійно. Мусять повертатися до них. Не знаю, чи плакати, чи сміятися з того. Ми не повинні таких людей брати. Ми повинні брати до депутатів людей, які в суспільних науках є професіоналами.

Коли вони беруться писати закон – а закон то є норматив – коли вони пишуть щось нормативне для цілого народу, то повинно бути зрозуміле, примінене дуже-дуже прискіпливо, дуже сумлінно. Але це можуть зробити тільки люди, які є професіонали. У нашій Верховній Раді були такі комедії, коли був такий "диригент", який давав знак, за що мають голосувати, за що – ні. Коли вони просто не знають, за що вони голосують і не розуміють, чому про це голосують – не повинно так бути.

Ми повинні мати таку Верховну Раду, де кожна людина, кожний депутат знає, що діється, якщо він є професіонал даної ділянки. От, скажімо, економіст. Якщо він є економіст, то він має зробити свій вклад, дуже серйозний, у економічні закони, закони, що відносяться до економіки. Це є перша річ. Перша категорія.

Друга річ – ті люди, які приходять до Верховної Ради, повинні бути людьми, які думають державно і справжні патріоти. Які думають про добро народу в цілому. І думають державними категоріями – цілого народу, цілої держави. Які не думають категоріями якоїсь одної особи, чи одної групи, чи одного клану, чи одної партії, чи навіть одного регіону. Тільки ті, які думають про загальне добро, так зване загальне благо. Які думають на довгий приціл. Не про те, щоб нині розв’язати проблему, яка завтра і так розв’яжеться, але щоби думали далеко наперед, щоб планували.

Я особисто є переконаний, що люди на такому становищі, дуже-дуже відповідальному - є краще, якщо вони є людьми направду віруючими. Я не кажу – приналежними до одної чи іншої конфесії, які покажуться в церкві чи де раз на рік. Але люди, які справді живуть із своєї віри. Віруючі люди, які би вони не були – чи то греко-католики, чи протестанти, чи православні, чи іудеї, чи мусульмани, які є громадянами нашої держави. Той, хто є відповідальним за загальне благо, повинен бути глибоко віруючою людиною. І повинен зберігати свою віру, нікому не нав’язувати якусь певну конфесію чи щось такого. Кожному залишити повну свободу віри, віровизнання. Але мені здається, краще, якщо людина на тому рівні є віруюча. Не та, яка думає категоріями земськими, але також і категоріями віри, або Божими.

Але якщо ти не є віруючий, то шануй віруючого. Навіть якщо трапилася людина формально невіруюча, щоби вона ставилася до віри, до відношення людей до Бога і Бога до людей дуже-дуже серйозно. Мені здається, що це є ділянка, якою не можна легковажити.

-Сьогодні у Верховну Раду ідуть командири батальйонів, люди військові. Можливо, вони також професіонали – але вони професіонали війни.

-Для мене тут нічого дивного. Я пригадую, президентом Америки був Ейзенхауер, генерал. Він був добрий генерал, "п’ятизірковий" генерал. Його не вибрати в другий раз.

Яка різниця між військовим і економістом чи іншим професіоналом? Якби у Верховній Раді попередніх скликань були люди з поважним військовим досвідом, вони, може й не допустили би до того, що сталося, до того знищення армії, оборонної сили держави. Так що я не бачу в тому якоїсь трагедії - якщо вони будуть думати категоріями держави. Вони не можуть думати – "аби нам, воякам, було добре". Так не можна. Вони мусять думати загальним благом. Так само як кожний інший депутат вони мусять думати категоріями державними. То, що їхній досвід, їхнє знання є ділянка воєнна – це не дискваліфікує їх, але вони мають таку саму відповідальність перед державою, яку має кожен інший. Я надіюсь, що при Божій помощі вони щось внесуть в мислення нашої Верховної Ради – так само, як кожен інший професіонал.

- Вчора Папа Франциск сказав: "війни починаються у серці". Ви знаєте, яке розділення існує сьогодні всередині нашого суспільства. Лінія розколу проходить навіть у сім’ях: брат не розуміє брата, мати – сина, батько – дочку і так далі. Як сьогодні припинити цю війну у серцях?

-Війни починаються в серцях – це правда. У поодиноких людей. Тут велике завдання церков всіх конфесій: виховувати людей так, щоби вони мали спокійне серце, щоби вони не допускали, щоб їхнє серце їх вело на війну. То є велике завдання. Але я думаю, що також то не тільки завдання церков - то є завдання усіх громадян. Батьки, матері мають виховувати своїх дітей на добрих людей. Вчителі мають виховувати своїх учнів на добрих людей, на добрих громадян, продовжувати добру працю, доповнювати працю батьків. Вища школа – те саме. Ціле суспільство.

Я вам скажу, як може бути в державі мир. Ми є свідками стільки років, що відповідальні люди, керівники політичні чи інші, живуть нечесно. Як можемо виховувати нарід, якщо керівництво не говорить правди, якщо керівництво краде, якщо керівництво робить всякого роду заходи, щоби собі нагромадити чи своїм нагромадити? Керівництво держави так само, як батьки, вчителі, духовенство, мусять співпрацювати, виховувати нарід своїм приміром, старатися бути чесними, справедливими, правдивими, добрими, бажаючими добра всім людям. Всі мусять працювати в тому напрямі, щоби був спокій в державі і спокій у серцях людей. Коли є лад, коли все іде так, як має іти.

Ми сьогодні говоримо дуже добру фразу: "Революція гідності". Добре. Але та революція має бути здійснена. Перед тим не було розуміння гідності. Я так розумію. А тепер, у зв’язку з подіями на Майдані, прийшла свідомість нашої людської гідності. Добре. Тепер цю людську гідність треба здійснювати: шанувати самого себе, шанувати свою родину, свою громаду, своє місто, свою область, свою державу. Шанувати кожну людину. Кожній людині, кожному співгромадянинові бажати добра. І не тільки бажати, але й у міру того, як можемо, це робити. Своє бажання обертати в діло. Тоді нема чого боятися. Боятися треба, якщо ми не будемо старатися успокоїти наші власні серця, а навпаки будемо запалювати те полум’я в серцях, щоби вони були неспокійні. З того може бути тільки війна, тільки лихо може з того бути. Нічого доброго з того бути не може. Навпаки. Якщо є щире бажання миру - загального миру, не тільки військового миру, - тоді держава розвивається, бо мир – то є передумова розвитку.

-Дякуємо вам за розмову, всім бажаємо миру – миру в душі і миру в країні.

-Дай Боже, щоб воно справді так було. Я хотів би вмирати в спокійній державі, яка розвивається. Я багато років був поза Україною. Через воєнні дії Другої світової війни наша родина мусила покинути Україну. Я майже півстоліття був поза рідною землею. Я такий був радий, коли я повернувся в Україну!

Я не думав, що будуть такі події, які є, але щиро вам скажу: я радий, що вони є. Бо той спокій, який ми мали за останні 20 років, то був мнимий спокій, несправжній спокій. Думаю, війна минеться, але потрясіння, яке наша держава переживає – це є початок зміни на краще. Я думаю, що це є велика Божа благодать, що дійшло до такого потрясіння.  

Люди дещо розгублені, але я думаю, що тепер ми є в ситуації, коли ми направду можемо знайти себе і бути собою. Нам було потрібно, щоби той фальшивий спокій, який був нібито спокійний, але показав, що він не був спокійний. Тепер ми бачимо. Але тепер ми стоїмо на порозі чогось справді кращого. Якщо будемо в тому позитивному напрямі працювати, шанувати один одного, шанувати себе. І старатися завести правдивий, повноцінний мир у нашому суспільстві. То є цілком можливе.

Нам приписують, що в Україні йде громадянська війна. То сміх. То неправда. То не є війна. То ми виходимо з того неправдивого, нещирого нібито миру. І тепер ми стали на порозі справжнього миру, справжнього розуміння людської гідності і цілі людського життя. Я думаю, нам не потрібно війни для того. Ті, що приписують нам якусь громадянську війну – свою політику роблять. Але те, що нам потрібно внутрішньо – це зближення, зрозуміння один одного, відчуття, що ми є одна держава. І здійснювати це. Працювати в тому напрямі, будувати, а не нищити.

Тетяна Гайжевська

Джерела:   http://obozrevatel.com

 

Воїни Христа Царя

25.10.2014р. Б. / «Хоча держава і Церква мають різні компетенції, однак обидві вони покликані чувати над здійсненням Божого плану», - владика Вірджил (Берчеа)

Церква має завдання самоутвердитися у світі. Натомість держава зобов’язана чувати над тим, щоби свобода сумління була гарантована кожній особі. Церква, як інституція, яка перед державою представляє «повноту охрещених християн», доручених її опіці, має завдання захищати і підтримувати своїх вірних. А держава повинна наглядати над функціонуванням всіх соціальних і економічних механізмів, прислухаючись до потреб кожного та запевняючи йому право вільного висловлювання своїх думок і побажань.

Це сказав владика Вірджил (Берчеа), Єпарх Орадеа-Маре (Румунія), у своїй доповіді «Взаємовідносини між Східними Католицькими Церквами та державою і суспільством» 24 жовтня 2014 року під час другого робочого засідання Зустрічі східних католицьких єпископів Європи, що відбувається цими днями у Львові.

За його словами, сьогодні, навіть якщо Церква і держава мають відмінні підходи в різних державах Старого світу, доводиться засвідчити існування прадавнього незаперечного зв’язку співжиття між цими інституціями, який постає на основі суспільної сутності їх обох, позаяк вони складаються з людей, чоловіків і жінок різного віку, національностей, мов та релігій. «Християни в державі є активними членами як Церкви, так і суспільної спільноти. Уникаючи об’єднання дочасної влади із владою Церкви, обидві покликані до співпраці для загального добра», - вважає єпископ.

Владика Вірджил (Берчеа) зробив висновок: навіть якщо компетенції цих структур є різними, обидві вони покликані до того, щоб чувати, кожна на свій лад, над здійсненням Божого плану, який полягає у вдосконаленні всього сотвореного та об’єднанні всієї спасенної загальнолюдської спільноти в Божому Царстві.

Джерело:  Департамент інформації УГКЦ

24.10.2014р. Б. / Священик на війні

«Священик на війні має зробити все, щоби захисники Вітчизни не стали маніакальними вбивцями», — о. Михайло Арсенич

 

Греко-католицький священик із Карпат Михайло Арсенич став відомим через відеоролик кількарічної давності з його виступу на вшануванні загиблих за волю України. Цей ролик російська пропаганда на чолі з Путіним використала для нагнітання антиукраїнської істерії під час Майдану. З цього приводу керівництво УГКЦ дало вичерпне роз’яснення.

 

А коли розпочалася війна на сході України, о. Михайло вирушив туди як капелан і як волонтер із допомогою. За цей час побував у зоні АТО дев’ять разів. Під час останньої поїздки потрапив у полон, у якому пробув 22 дні. Впродовж цього часу його кілька разів вели на розстріл, катували, він був учасником «параду ганьби» у Донецьку, але не зламався. Йому вдалося втекти, він повернувся додому і збирається знову їхати на схід. Тому зустрітися з ним було вкрай важко, оскільки, як сам каже, вільними має 3-4 години на добу, і то лише вночі. 

— З якою місією Ви їхали на схід? 

 

— Я був дев’ять разів на сході. Ми везли речі та продукти. Але переважно це була ідеологічна праця з бійцями, які перебувають на передовій. Їм потрібна сповідь і пояснення того, чому так стається, що вони вбивають людину. Перебуваючи на війні, вони змушені це робити попри особисті християнські переконання. І коли вони чинять це вперше, особливо у віці 18-19 років, — психологічно дуже важко переступити той поріг, усвідомити, що ти все ж таки вбив людину. Бо це не телятко, це не ягня, розумієте?! Це дуже впливає на людину і б’є по свідомості. 

— А священик може брати до рук зброю?

 

— Можливо, воно і не зайве — розумітися на зброї, але це не необхідність. А навіщо? Священик має сильнішу зброю. Священик має хрест у руках і Христа перед собою. 

— Як вони сприймають це? Можливо, це їх змінює?

 

— Не можна сказати, що змінюються. Люди є люди. Вони живуть із цим. У багатьох випадках замикаються в собі і, все-таки, багато з них саме там відчуває християнський голод. 

— А як Ви їх можете заспокоїти, переконати? Бо це дуже важка місія! Адже навичок таких до цього часу не було, та й у семінарії цього не вчили?

 

— У семінарії таких речей не вчать. Але в мене просто тривалий життєвий досвід в українському політикумі від 1988 року. Доводилося працювати і в камері, і з людьми під слідством. Як правильно чинити — підказує сама людина. Не можна для всіх застосувати якийсь один психологічний підхід. 

Там не так багато християн, але є багато невіруючих чи язичників, з якими треба не менше працювати, бо в них інше бачення світу. В тому й наша провина, бо ми не попрацювали на тому щаблі тоді, коли ця дитина виховувалася і ставала повноцінним громадянином. Тобто ми пропустили той самий момент, де можна було пояснити, що таке християнство. 

— Як Ви їм пояснюєте, і як заспокоюєте? 

 

— Це найбільший злочин — сказати, що вони мусять убивати. Вони не мусять убивати, але вони ведуть війну. Війну визвольну, а не вбивчу. Я вважаю, що одне — вести війну, а зовсім інше — вбивати. Важливо навчити бійця не мати маніакального бажання вбити. Війна — це постріли, які приносять смерть, поранення. Але смерть — не мета. 

Дивує наше телебачення, коли воно починає: «Ми знищили…» Коли так оголошують, стає трохи дивним, бо все-таки там є чиясь дитина, батько чи син. 

— Ви їм кажете, що людина прийшла з мечем до вас і ви просто захищаєтесь?

 

— Захищаєте свою державу і змушені воювати, можливо, як найдорожче — віддати своє життя. Але ви не повинні мати маніакального бажання когось ліквідувати. Навіть на війні ворога також треба поважати. Так, він ворог, тому знаходиться по той бік окопів, але якщо ми спроможемося його переконати, то він так само може бути з нами. 

На сьогодні триває україно- російська війна, а не якесь там АТО, вигадане нашим урядом. Давно воно не АТО. І давно ми б завершили антитерористичну операцію, якби це була боротьба з терористами, донецькими чи луганськими. Спочатку повинна була бути листівка, а потім — гвинтівка. Ми цього не зробили. Ми втратили час від початку 1990‑х, і ось сам результат.

— Тобто можна було б весь схід навернути до себе? А як?

 

— 1991 року 1 грудня 86 % Донецької області проголосували за Незалежність України, то чому тепер 60 % взяли проти нас зброю? Значить, ми десь не допрацювали, не працювали так, як на початку 1990‑х, коли їхали з рейдами, з книжковими подарунками для них. Якби наші ЗМІ там працювали на Україну, а не на російську пропаганду, то ми б сьогодні не мали війни, і не мали таких шалених втрат. 

— Отче, а скажіть, будь ласка, як узагалі реагують на священика там, у зоні війни, обидві сторони — військові та цивільні? Зокрема, на греко-католицького священика.

 

— Місцева сторона своєрідно ставиться до наших священиків. Вони не роблять великої різниці між Греко-Католицькою Церквою чи православним Київським патріархатом. Але все одно ми для них не такі, ми не Московської патріархії. Місцеві більше бояться нас як ідеологічних ворогів, ніж військових, які приходять із градами чи літаками. Їм страшна будь-яка ідеологічна праця для місцевого населення. Вони ж мали «єдиний корінь», і тут з’явилися ми, з якоюсь новою ідеєю, новою Україною і новим світобаченням узагалі. «Бандерівське світобачення», як вони кажуть, ми принесли на східні терени України. Ми для них більші вороги, ніж вояки. 

— Тільки священики?

 

— Не тільки священики. Не бракує хлопців, які без зброї ідуть на цей ідеологічний фронт. Саме на передову. Не тільки праця з військовослужбовцем, але й з місцевим населенням, яке вже визволене від ДНР чи ЛНР. 

— А як наші вояки реагують?

 

— Досить приємно, що українські військові, навіть протестанти чи невіруючі, приходять на наші Літургії. Такого не буває ніде в мирний час, а на війні у людей міняється світогляд, і відчуваєш себе потрібним. На заході України священиків багато, щоденна Літургія стає буденністю. А там для тебе свято кожен день. Суто там, в окопі, люди приходять із такими речами, що ніде до того ти не міг їх чути. Заради них священикам туди потрібно їздити навіть під кулі чи «гради». 

— Вони сповідаються?

 

— До сповіді приходять там деколи половина полку, 250-300 чоловік, а часу є 1,5-2 години, тому що починається обстріл, і це треба швиденько встигнути вислухати. Така сповідь — це почуття, яке не передається словами. Тут стоять люди, яким потрібна сповідь, бо вони не знають, чи проживуть ще наступні 10 чи 15 хвилин. 

— Чи багато таких, хто прийшов до сповіді вперше у своєму житті?

 

— Таких дуже багато. Одні приходять нехрещені, інші — невіруючі, але вони поспішають до сповіді, до християнського священика. 

— Отже, розкажіть, що трапилось під час останньої поїздки на схід.

 

— Нас обстріляли, а потім я потрапив у полон. 

— Як до Вас ставилися? Чи застосовувалися якісь тортури?

 

— До нас ставились як до військовополонених. Найбільше вбиває там те, що нами торгують як худобою. Кожен оцінений за якихось 30 срібняків. 

— Як Ви почуваєтеся після полону? Я чула, ви знову збираєтесь їхати?

 

— Нормально (усміхається). Трошки тріснула селезінка, але зарубцювалася, коли я був у полоні. Це не таке страшне, бо не кульові поранення, не наскрізні осколочні. 

Збираюся, бо це обов’язок кожного громадянина України. Ми вже маємо вантаж, транспортний засіб і шукаємо тільки, де взяти причіп, бо є чим його завантажити. 

— А чим можна ще нашим хлопцям допомогти? 

 

— Молитвою. Нічим не зможемо більше допомогти, як молитвою. Це та річ, яка служить і за бронежилет, і за «гради», і за автомати, і навіть за танки. Якщо ми будемо щиро молитися за нашу перемогу, цілими Церквами, цілими громадами, єпархіями, і кожен собі приватно, у своєму помешканні, як промовить у день бодай один раз «Отче наш» за перемогу, — то жодна фінансова допомога так не спрацює, як спрацює молитва. 

Юля Головчин, РІСУ  

Джерело:     КРЕДО