Осінь
1989 року у Львові була доволі «спекотна» – люди втратили страх перед
радянською системою і відкрито домагалися свободи. Щодо того, як здобути
Незалежність, ще не було чіткого розуміння, але всі чудово
усвідомлювали, що для цього потрібно відродити загнану у підпілля УГКЦ.
Адже саме вона було оберегом духовності народу, його совістю та пам’яттю
про боротьбу і свободу. І от 17 вересня відбувається перша 200-тисячна
хода віруючих містом, 21 листопада – друга, а поміж тим, 29 жовтня,
греко-католики повернули собі першу святиню – храм Преображення
Господнього.
Про ці події кореспондента ІА ZIK поспілкувався з безпосередніми їх
учасниками о. Матеєм Гаврилівим, с. Володимирою Дмитришин та катехитом
Лідією Чекальською.
Вихід УГКЦ з підпілля співпав з рядом геополітичних подій у світі –
прийняттям Гельсенського заключного акта, що гарантує права людини,
приходом до влади Горбачова з його політикою гласності і перебудови та
відзначенням 1000-ліття хрещення Руси-України.
Всі ці процеси дуже чітко розумів провід УГКЦ – церкви, яка була загнана у підпілля. Робота велась на всіх рівнях.
Митрополит Любачівський працював на рівні Папи Івана Павла ІІ та
Горбачова, єпископи – на рівні європейських правозахисників та
радянських міністерств, а прості священники та миряни – з місцевою
владою.
О. Матей: Люди тоді взялися посвячувати ювілейні
хрести до 1000-ліття освячення Руси-України і ставили ці хрести навіть
біля закритих храмів на церковному подвір’ї. Тоді радянська влада
забороняла зібрання під відкритим небом, окрім двох місць: за церковною
огорожею та на цвинтарі. І ми молились на цвинтарях, біля церков і
посвячували ці хрести, які встановляли люди. Цього вони вже не могли
заборонити, бо було 1000-ліття хрещення і офіційно відбувалися
святкування Російською православною церквою.
І в той час пригадую собі у 1987 році якраз на свято Миколая 19
грудня біля Миколаївської церкви на Богдана Хмельницького з мовчазного
дозволу священника РПЦ, який там служив, ми відспівали молебень по
греко-католицьки за дітей Чорнобиля. Організувала це Ірина Калинець.
Мене покликали, щоби я відправив і я дякую Богу, що мав можливість це
зробити. Це була перша греко-католицька служба у Львові.
Подібні здвиги відбувалися не лише у Львові, активними були громади
на Закарпатті та у Івано-Франківську, чиї єпархіяльні представники
писали листи до європейських лідерів та їздили в Москву в Раду у справах
релігії. Серед ініціатив активістів хочеться виділити вшанування
пам’яті героїв УПА на горі Яворина, яке відбувалось за безпосередньої
участі священників і монахів УГКЦ.
С. Володимира: Гора Яворина – це місце загибелі
старшинської школи УПА «Олені». Ми віднайшли його у 1986 році з
розповідей одного чоловіка, який чув розповіді про це і навіть багато
кого з тих, хто загинули знав особисто. І так щороку в період збору
чорниць ми брали з собою відра для маскування і йшли впорядковувати
могили.
У 1988 в рік великого ювілею ми вже організувались досконаліше і
запросили священика, Василіянина, отця Матея Гавриліва, який походить з
родини репресованих і ця тема йому була не чужою. Він радо погодився
взяти участь в тому поході з нами. І тоді на цьому місці була перший раз
відправлена греко-католицька Служба Божа. І то так було зворушливо
й урочисто, всі учасники по дорозі намагалися висповідатись і на могилах
приступити до святого Причастя. Після служби відправили панахиду,
помолилися і ще довго співали патріотичних пісень. Тоді нас було близько
20 осіб.
Та все ж головні події відбувались у Львові і їх центр також був на
горі, поки ще не Святоюрській, а на узвишші перед костелом Кармелітів
босих на Підвальній (зараз церква Михайла), до речі, по сусідстві з
обкомом партії.
Лідія Чекальська: Там під цим храмом навіть не в
подвір’ї, а перед брамою на цілій тій площі сходилися люди. Сходилися
щонеділі. І відправлялись літургії на різні години, це вже було декілька
літургій в день. То була свобода, коли можна було спокійно приступити
до святого причастя, коли ніхто ні за ким не бігав, не переживав не
боявся. Ця гора гуртувала нас усіх греко-католиків…
17 вересня 1989 року церква вийшла у всій своїй красі. Вийшли
священники, вийшли монахи, монахині, церква була повна, незважаючи на
переслідування, бо радянська влада розраховувала очевидно колись на те,
що виселила на Сибір верхівку церкви і церква згине, вона не буде
існувати. Але тим часом Божі плани були зовсім інші.
Ішли ми вільно – це був відкритий хід, зупинився весь транспорт і ми
собі йшли аж до церкви Юра… йшли від церкви Михайла по вулиці Горького
(зараз Гнатюка) і далі до Юра.
То була маса людей, надзвичайно великий здвиг народу. Це була переможна хода…
Жіночі монастирі тоді були повні молодих дівчат, чоловічі повні
молодих хлопців. Це свідчило про те, що церква є Божою і її ніщо не
переможе.
Організував похід політв’язень Іван Гель.
Таким чином рух за відродження УГКЦ цілковито співпадав з боротьбою
за політичну волю України. Саме тому Західна Україна і вела за собою
решту держави. Адже патріотизм в поєднанні з духовністю подолати було
неможливо. Віра перемогла страх.
О. Матей: Люди втратили страх, прогнали страх. Дуже
важливо з людини прогнати страх і мати впевненість, що ця дорога, яка
тоді ще була ризикованою, має сенс.
І таким чином, відбувався цей сильний рух і ці походи, особливо
перший 17 вересня, та й другий 21 листопада, який налічував може 250
тис. людей. Після того, як говорило Радіо Свобода, Маргарет Тетчер,
котра дуже захищала нашу церкву, сказала до Горбачова, що краще буде для
вас і для нас якщо ви чим скоріше легалізуєте цю церкву. І сталося так,
що генсек поїхав до Ватикану, до Рима і в грудні місяці 1989 року мав
зустріч з Папою Римським і там вже було вирішене, що церква буде
легалізована.
Першим храмом, який перейшов до рук УГКЦ у Львові був Преображенський
собор. Сталося це 29 жовтня 1989 року. За дивним збігом обставин – це
саме та церква, у якій служив і на сходах якої був вбитий керівник
псевдособору 1946 року Гавриїл Костельник.
Через 44 роки, в день Преображення Господнього 19 серпня 1990 року
від порогу цього храму вірні на чолі з архієпископом Володимиром
Стернюком рушили до собору св. Юра, щоби повернути святиню її церкві.
А вінцем відродження УГКЦ став приїзд духовного лідера, митрополита Мирослава Івана Любачівського 30 березня 1991 року.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар