24.10.2014р. Б. / Священик на війні

«Священик на війні має зробити все, щоби захисники Вітчизни не стали маніакальними вбивцями», — о. Михайло Арсенич

 

Греко-католицький священик із Карпат Михайло Арсенич став відомим через відеоролик кількарічної давності з його виступу на вшануванні загиблих за волю України. Цей ролик російська пропаганда на чолі з Путіним використала для нагнітання антиукраїнської істерії під час Майдану. З цього приводу керівництво УГКЦ дало вичерпне роз’яснення.

 

А коли розпочалася війна на сході України, о. Михайло вирушив туди як капелан і як волонтер із допомогою. За цей час побував у зоні АТО дев’ять разів. Під час останньої поїздки потрапив у полон, у якому пробув 22 дні. Впродовж цього часу його кілька разів вели на розстріл, катували, він був учасником «параду ганьби» у Донецьку, але не зламався. Йому вдалося втекти, він повернувся додому і збирається знову їхати на схід. Тому зустрітися з ним було вкрай важко, оскільки, як сам каже, вільними має 3-4 години на добу, і то лише вночі. 

— З якою місією Ви їхали на схід? 

 

— Я був дев’ять разів на сході. Ми везли речі та продукти. Але переважно це була ідеологічна праця з бійцями, які перебувають на передовій. Їм потрібна сповідь і пояснення того, чому так стається, що вони вбивають людину. Перебуваючи на війні, вони змушені це робити попри особисті християнські переконання. І коли вони чинять це вперше, особливо у віці 18-19 років, — психологічно дуже важко переступити той поріг, усвідомити, що ти все ж таки вбив людину. Бо це не телятко, це не ягня, розумієте?! Це дуже впливає на людину і б’є по свідомості. 

— А священик може брати до рук зброю?

 

— Можливо, воно і не зайве — розумітися на зброї, але це не необхідність. А навіщо? Священик має сильнішу зброю. Священик має хрест у руках і Христа перед собою. 

— Як вони сприймають це? Можливо, це їх змінює?

 

— Не можна сказати, що змінюються. Люди є люди. Вони живуть із цим. У багатьох випадках замикаються в собі і, все-таки, багато з них саме там відчуває християнський голод. 

— А як Ви їх можете заспокоїти, переконати? Бо це дуже важка місія! Адже навичок таких до цього часу не було, та й у семінарії цього не вчили?

 

— У семінарії таких речей не вчать. Але в мене просто тривалий життєвий досвід в українському політикумі від 1988 року. Доводилося працювати і в камері, і з людьми під слідством. Як правильно чинити — підказує сама людина. Не можна для всіх застосувати якийсь один психологічний підхід. 

Там не так багато християн, але є багато невіруючих чи язичників, з якими треба не менше працювати, бо в них інше бачення світу. В тому й наша провина, бо ми не попрацювали на тому щаблі тоді, коли ця дитина виховувалася і ставала повноцінним громадянином. Тобто ми пропустили той самий момент, де можна було пояснити, що таке християнство. 

— Як Ви їм пояснюєте, і як заспокоюєте? 

 

— Це найбільший злочин — сказати, що вони мусять убивати. Вони не мусять убивати, але вони ведуть війну. Війну визвольну, а не вбивчу. Я вважаю, що одне — вести війну, а зовсім інше — вбивати. Важливо навчити бійця не мати маніакального бажання вбити. Війна — це постріли, які приносять смерть, поранення. Але смерть — не мета. 

Дивує наше телебачення, коли воно починає: «Ми знищили…» Коли так оголошують, стає трохи дивним, бо все-таки там є чиясь дитина, батько чи син. 

— Ви їм кажете, що людина прийшла з мечем до вас і ви просто захищаєтесь?

 

— Захищаєте свою державу і змушені воювати, можливо, як найдорожче — віддати своє життя. Але ви не повинні мати маніакального бажання когось ліквідувати. Навіть на війні ворога також треба поважати. Так, він ворог, тому знаходиться по той бік окопів, але якщо ми спроможемося його переконати, то він так само може бути з нами. 

На сьогодні триває україно- російська війна, а не якесь там АТО, вигадане нашим урядом. Давно воно не АТО. І давно ми б завершили антитерористичну операцію, якби це була боротьба з терористами, донецькими чи луганськими. Спочатку повинна була бути листівка, а потім — гвинтівка. Ми цього не зробили. Ми втратили час від початку 1990‑х, і ось сам результат.

— Тобто можна було б весь схід навернути до себе? А як?

 

— 1991 року 1 грудня 86 % Донецької області проголосували за Незалежність України, то чому тепер 60 % взяли проти нас зброю? Значить, ми десь не допрацювали, не працювали так, як на початку 1990‑х, коли їхали з рейдами, з книжковими подарунками для них. Якби наші ЗМІ там працювали на Україну, а не на російську пропаганду, то ми б сьогодні не мали війни, і не мали таких шалених втрат. 

— Отче, а скажіть, будь ласка, як узагалі реагують на священика там, у зоні війни, обидві сторони — військові та цивільні? Зокрема, на греко-католицького священика.

 

— Місцева сторона своєрідно ставиться до наших священиків. Вони не роблять великої різниці між Греко-Католицькою Церквою чи православним Київським патріархатом. Але все одно ми для них не такі, ми не Московської патріархії. Місцеві більше бояться нас як ідеологічних ворогів, ніж військових, які приходять із градами чи літаками. Їм страшна будь-яка ідеологічна праця для місцевого населення. Вони ж мали «єдиний корінь», і тут з’явилися ми, з якоюсь новою ідеєю, новою Україною і новим світобаченням узагалі. «Бандерівське світобачення», як вони кажуть, ми принесли на східні терени України. Ми для них більші вороги, ніж вояки. 

— Тільки священики?

 

— Не тільки священики. Не бракує хлопців, які без зброї ідуть на цей ідеологічний фронт. Саме на передову. Не тільки праця з військовослужбовцем, але й з місцевим населенням, яке вже визволене від ДНР чи ЛНР. 

— А як наші вояки реагують?

 

— Досить приємно, що українські військові, навіть протестанти чи невіруючі, приходять на наші Літургії. Такого не буває ніде в мирний час, а на війні у людей міняється світогляд, і відчуваєш себе потрібним. На заході України священиків багато, щоденна Літургія стає буденністю. А там для тебе свято кожен день. Суто там, в окопі, люди приходять із такими речами, що ніде до того ти не міг їх чути. Заради них священикам туди потрібно їздити навіть під кулі чи «гради». 

— Вони сповідаються?

 

— До сповіді приходять там деколи половина полку, 250-300 чоловік, а часу є 1,5-2 години, тому що починається обстріл, і це треба швиденько встигнути вислухати. Така сповідь — це почуття, яке не передається словами. Тут стоять люди, яким потрібна сповідь, бо вони не знають, чи проживуть ще наступні 10 чи 15 хвилин. 

— Чи багато таких, хто прийшов до сповіді вперше у своєму житті?

 

— Таких дуже багато. Одні приходять нехрещені, інші — невіруючі, але вони поспішають до сповіді, до християнського священика. 

— Отже, розкажіть, що трапилось під час останньої поїздки на схід.

 

— Нас обстріляли, а потім я потрапив у полон. 

— Як до Вас ставилися? Чи застосовувалися якісь тортури?

 

— До нас ставились як до військовополонених. Найбільше вбиває там те, що нами торгують як худобою. Кожен оцінений за якихось 30 срібняків. 

— Як Ви почуваєтеся після полону? Я чула, ви знову збираєтесь їхати?

 

— Нормально (усміхається). Трошки тріснула селезінка, але зарубцювалася, коли я був у полоні. Це не таке страшне, бо не кульові поранення, не наскрізні осколочні. 

Збираюся, бо це обов’язок кожного громадянина України. Ми вже маємо вантаж, транспортний засіб і шукаємо тільки, де взяти причіп, бо є чим його завантажити. 

— А чим можна ще нашим хлопцям допомогти? 

 

— Молитвою. Нічим не зможемо більше допомогти, як молитвою. Це та річ, яка служить і за бронежилет, і за «гради», і за автомати, і навіть за танки. Якщо ми будемо щиро молитися за нашу перемогу, цілими Церквами, цілими громадами, єпархіями, і кожен собі приватно, у своєму помешканні, як промовить у день бодай один раз «Отче наш» за перемогу, — то жодна фінансова допомога так не спрацює, як спрацює молитва. 

Юля Головчин, РІСУ  

Джерело:     КРЕДО