Українське суспільство є багато в чому унікальним явищем. І можна довго і розлого писати про цю унікальність. Але тільки в Україні, принаймні, з держав, розташованих на європейському континенті, зродилось унікальне явище «проти всіх». Здавалося б, що має явище політичного життя до Церкви? Богу – Боже, а цісарю – його. Але насправді політичне «протихвсіхство» просто відкрило ще одну нашу суспільну хворобу.
«Противсіхи» - це люди, які вважають себе високоморальними, етично чистими, реалістами, розумниками, які прозріли усі таємниці підкилимного життя. «Противсіхи» вміють гарно говорити про моральність, дотепно іронізувати над недоліками та лицемірством. Вони в’їдливо вміють описати «страшні» злочини так званої еліти і їхніх менш елітних прислужників. Але насправді їхня позиція зводиться до світогляду типу – усі навколо погані, один я добрий.
Насправді, за «противсіхством», якщо воно дійсно щире, стоїть небажання взяти відповідальність за власні дії, надута гордість вразливого індивіда, екзистенційне розчарування, сконцентрований до безтями егоїзм та надумане відчуття власної вищості над усіма оточуючими.
З політичної перспективи, руйнівні наслідки діяльності «противсіхів» уже видно неозброєним оком. «Високоморальне» противсіхство привело державу перед стан колапсу, а суспільство кинуло у стан совєтизації та деукраїнізації, посилився тиск держапарату на Церкву.
Саме по собі політичне «противсіхство» є просто оберненою стороною медалі менталітету постмодерного часу. Замість твердження «кожен має рацію, кожен має свою істину» висувається твердження «ніхто не має рації», замість етики ситуації висувається своя власна етика, яка так само побудована на власних примхах і уподобаннях. За «противсіхством» стоїть типово постмодерне несприйняття реальності, її фрагменталізація та віртуалізація. Кожен створює собі свій віртуальний світ, у якому живе, відкидаючи усякий прояв реальності, який руйнує цей вигаданий віртуальний світ.
Цей «політичний» стан насправді не є вже аж таким політичним. Це світоглядний принцип релятивізму, сповидно вдягнений у шати етичного абсолютизму. І він є радше відображенням внутрішнього стану людини, аніж політичним явищем. Він є виразом впертого, дитячого егоцентризму. «Противсіхство» - явище скоріше соціальне, породження постмодерного розпаду соціуму на дрібні фрагменти.
І як явище соціальне, «противсіхство» активно впливає на релігійність та її прояви.
З одного боку, маємо категорію людей, які усе ще називають себе християнами, але терпіти не можуть Церкву, вважаючи всяке інституціоналізоване християнство тотальним злом . Їхня аксіома: так – Христу, ні – Церкві. «Усі церкви зблудили, усі священнослужителі – фарисеї і лицеміри, Церква – це форма бізнесу». Таке маніхейсько-катарське чистоплюйство неможливе на довшу перспективу. Властиво ця категорія «християн» дуже скоро і дуже легко перетікає до різних синкретичних сект нью-ейджівської орієнтованості. Адже приймати Христа і заперечувати Церкву, значить заперечувати, що Він Її заснував, як необхідність. А тим самим заперечувати слово Боже, богонатхненність Біблії і Передання. Позиція «Христос – так, Церква – ні» не може опертися на християнських принципах, тому рано чи пізно приводить до переходу в синкретизм, або нехристиянську релігію, яка визнає Христа чи пророком, чи аватаром.
Інший вид релігійного «противсіхства» далеко більш розповсюджений у нас в Україні, а це – антиклерикалізм. Антиклерикалізм дістався нам у спадок від большевицької пропаганди, яка через дискредитацію священнослужителів, прагнула дискредитувати саму релігію. Але у наших часах це явище отримало зовсім інакшу конотацію. Релятивізація істини, як світоглядний постулат, в обов’язковому порядку призводить до релятивізації істин віри, а тим самим позбавляє священнослужителя статусу того, хто посідає абсолютну істину. Християнська проповідь сприймається у такому контексті, як одна з можливих істин. Кожен прагне витворити собі власну релігію, і священик сприймається тільки відносно того чи підтверджує він «догми» окремо взятого індивіда, чи спростовує ці «догми».
Церковні «противсіхи», як і «противсіхи» політичні, з великим упередженням відносяться до тих, хто провадить, у даному випадку Церкву. «Усі єпископи нічого не роблять; ксьондзи жиріють на наших харчах; всі вони однакові» - це світоглядна позиція «побожного» мирянина чи клирика «противсіха». Найцікавіше з усього, що коли питати про конкретне обґрунтування такої позиції, у відповідь можна отримати купу всяких пліток і пересудів, але практично дуже рідко можна отримати якийсь конкретний факт зловживання з боку клирика. Церковних «противсіхів» бісить, що їхній парох їздить на старій іномарці, або на новій «Калині», вони впадають в шал від «церковних поборів», вони завжди усім незадоволені. Але, що найцікавіше, коли виникає потреба чимось допомогти, не те що якійсь там абстрактній Церкві, а власній рідній конкретній парохії, церковні «противсіхи» роблять вигляд, що їх це не стосується. І що найцікавіше – саме ця категорія страждає непомірним релігійним релятивізмом, прихованим під маскою гіпертолеранції: «А шо? – Всі церкви єднакі, Бог – їден».
Уся ця каша, прихована під черепною коробкою церковного «противсіха», має своє закорінення не лише в матері усіх гріхів – гордості, але й будь-якій відсутності співчуття, як категорії людського існування.
Ні, не те, щоб цей тип обивателя не відчував жалю до когось, ні,– далеко від того. Ці люди часто дуже і дуже жалісливі. Але видушити з них краплинку співчуття – нереально.
Вони настільки захоплені самі собою, що практично не можуть увійти у ситуацію інших, зрозуміти іншого – для них це неможлива річ. А жалість – приторне відчуття власної вищості над об’єктом жалю, лише тішить їхню самозакоханість і навіть коли спонукає до якоїсь дії, то це є дуже далеким від правдивого милосердя.
Тому, якщо відсутнє співчуття, чи навіть сама його можливість до конкретної особи, співчуття з Церквою стає так само неможливим. Людині, позбавленій співчуття, необхідно максимально докласти зусиль, щоб вийти з власного дитячого егоцентризму і навчитися співчувати, якщо вона щиро прагне бути учнем Христа.
Можемо прийняти позицію, що церковне «противсіхство» є наслідком нерозуміння природи Церкви, несприйняття Її як Живого Містичного Тіла Христового. І така позиція буде мати велику слушність. Але тут є ще один важливий момент – відсутність співчуття з Церквою.
Історики Церкви часто подивляють діяльність оо. Єзуїтів: їхню роль у порятунку Католицької Церкви в Європі перед атакою протестантизму, їхній успіх в унійному русі, їхню євангелізаційну діяльність між поганами. Часто усе це помилково приписується строгій дисципліні у цьому Чині. Але насправді таємниця єзуїтського успіху прихована деінде. Відповідь насправді прихована в ігнатіанській духовності. Через «Духовні вправи», які покликані допомогти людині кардинально переосмислити своє життя і налагодити тісний зв’язок з Христом, людина має прийти до співчуття з Церквою. Лише людина, яка має правдивий зв’язок з Христом, може мати і правдивий зв’язок з Його Церквою. А правдивий зв’язок з Церквою робить нас чутливими до Її потреб, болів і ран. Саме співчуття з Церквою здатне нас позбавити критиканства і «побожного» церковного «противсіхства» та релігійного релятивізму.
Як грубо для вуха людини сьогодення звучать слова св. Ігнатія Лойоли: «Відклавши на бік усяке власне судження, ми повинні тримати наш розум напоготові і швидким до послуху в усьому справжній обручниці Христа, нашого Господа, а нею є наша свята Мати – Єрархічна Церква» («Духовні вправи» 353), або ще гірше: «Ми повинні бути готові до визнавання і схвалювання як декретів і наказів, так і звичаїв наших настоятелів, а не до їх осудження. Бо, хоча, деколи вони й не були такими, або не є, тобто гідними схвалення, проте мова проти них, чи то в проповідях, чи то в розмовах з простими людьми викликала би більше ремствування і згіршення, ніж користі…» («Духовні вправи» 362), або вже просто взагалі: «Щоб у всьому докопуватися до суті справи, треба бути завжди готовим вірити, що те, що я бачу, як біле, є чорним, якщо так це окреслила Єрархічна Церква. Бо ж ми віримо, що між Христом, нашим Господом, Обручником і Церквою, Його Обручницею, є той самий Дух, що нами управляє і керує для спасіння наших душ…» («Духовні вправи» 365).
Ці цитати є простим тестом на наше власне церковне «противсіхство». Якщо вони в мені викликають бурю спротиву, то значить, що я ще дуже далеко від правдивого співчуття з Містичним Тілом Христовим. Адже написати таке, прийняти таке, а ще більше жити за такими правилами може лише людина, яка є дійсно глибоко віддана Церкві і глибоко з Нею співчуває. Людина, яка не бачить в Церкві лише людську установу, але і Божественну.
Це не означає заплющити очі на проблеми Церкви. Ні. Це означає бачити ці проблеми, але не зловтішатись і не впадати у критиканство, а старатися всіма силами і дозволеними методами поправити, а якщо це не є ні в наших силах, ні в компетенції, то не впадати у тотальний негативізм, а впасти на коліна перед Тим, Хто заснував Церкву і Нею провадить.
А Великий Піст є прекрасним часом, щоб проекзаменувати своє відношення до Бога і Його Церкви. Тож берімося до роботи. Бо в кожному з нас може сидіти маленький церковний «противсіх», адже наша, первородним гріхом зранена природа схильна до егоцентризму, і лише з Божою поміччю, через молитву, читання Святого Письма і Святі Тайни можемо, співпрацюючи з Божою ласкою, перемогти «противсіха» у собі.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя
