Рішення Синоду УГКЦ про створення трьох нових митрополій – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільсько-Зборівської одразу ж було сприйняте як черговий крок однієї з церков Київської Традиції на шляху до створення нею власного патріархату.
Зрештою, сама УГКЦ не приховує такого наміру. Більше того, всіляко наголошується, що намір про утворення нових митрополій благословив Святіший Отець, а отже можна припустити, що незабаром Апостольська Столиця підтримає прохання українських греко-католиків про надання їхній Церкві патріаршої гідності, до якої вони змагають не один десяток років.
Було б перебільшенням стверджувати, що утворення нових митрополій УГКЦ викликало захоплення у представників українських православних церков. Можу припустити, що скоріше навпаки.
На тлі проблем, що існують у вітчизняному православ’ї, зокрема тих, що пов’язані із його розколом, рішення УГКЦ виглядає як докір братам-православним за їх неспроможність дійти хоч якоїсь згоди, не кажучи вже про поступ, а саме створення єдиної помісної Церкви.
І хоча предстоятелі УПЦ-МП, УПК-КП та УАПЦ утримуються від офіційних коментарів щодо патріарших планів УГКЦ, однак вже сьогодні "закидається" у суспільство і ЗМІ думка, що у разі отримання УГКЦ статусу патріаршої Церкви, цей статус буде "неповноцінним", оскільки й надалі передбачатиме залежність греко-католиків від Папи Римського.
Інша справа – патріархат для Православної Церкви, який свідчить про її повну незалежність і самостійність.
Не вникаючи у питання віроучення, що безпосередньо пов’язані з розумінням статусу патріархату католиками і православними, відзначу кілька важливих, на мою думку, аспектів, що стосуються перспектив розвитку традиційних християнських церков в Україні у світлі можливого набуття УГКЦ патріаршої гідності.
Передусім слід наголосити, що незважаючи на Декрети Другого Ватиканського Собору та Кодексу канонів Східних церков, які передбачають для церков східного обряду статус патріархату, УГКЦ тривалий час цього статусу добитися не може.
У цьому плані повчальною і характерною є постать Йосипа Сліпого, який, спираючись на згадані документи, погодився стати першим Патріархом УГКЦ за що одразу ж потрапив у немилість до Апостольської Столиці.
З цього часу Ватикан, з одного боку, завжди визнавав законне право українських греко-католиків на власний патріархат, а з другого – не робив жодних практичних дій для того, щоб це право було реалізоване.
Підтримка нинішнім Папою Римським Бенедиктом XVI рішення про створення трьох нових митрополій, без сумніву, перший реальний крок Ватикану у напрямі надання УГКЦ патріаршого статусу.
Можна не сумніватися у тому, що цей крок зроблено лише тому, що роль і значення УГКЦ в Україні і світі за останній час суттєво зросли. А отже не рахуватися з цим Ватикан уже не може.
Тепер про сам статус. На сьогодні за УГКЦ визнано статус Верховного Архиєпископства. Це означає, що Церкву очолює Верховний Архієпископ. Він, як і Патріарх, обирається синодом єпископів, але в обов’язковому порядку цей вибір має затвердити Папа Римський. Тільки після цього може відбутися його інтронізація.
У разі надання УГКЦ патріархату, глава Церкви обиратиметься синодом єпископів, після чого відбувається його інтронізація. Вже опісля Патріарх звертається до Папи Римського за сопричастям (церковним спілкуванням).
Як бачимо, отримавши патріархат, УГКЦ не дистанціюється від Риму як легітимного духовного центру, але отримає можливість абсолютної автономії у вирішенні практично усіх питань життя Церкви. А це те, чого не мають, але намагаються здобути православні церкви в Україні.
Очевидно, що можливе набуття УГКЦ патріархату остаточно не вирішує питання утворення в Україні єдиної помісної Церкви. Однак і не перешкоджає такій перспективі.
Більше того, робить її більш зримою, адже один із суб’єктів переговорного процесу – УГКЦ набуває більшої самостійності у вирішенні доленосного питання для українських християн.
Важливо підкреслити, що нинішній предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав створення нових митрополій пов’язує із структурою Церкви, яка існувала за часів Київської Русі.
Таким чином підтверджує готовність на ділі реалізувати ідею відновлення єдиної Київської Церкви, про що заявляв колишній лідер Церкви кардинал Любомир Гузар.
Як тут не згадати, що довший час УГКЦ була розмінною монетою в руках лідерів двох важливих релігійних осередків: Москви і Риму Зокрема, для Москви УГКЦ була "незручною", а то й ворожою, оскільки діяла на землях, які Московський Патріархат чомусь вважав своїми ("канонічними").
Для Риму УГКЦ ставала "тягарем" у переговорах з тим же Московським Патріархатом, який домагався від Ватикану припинення "експансії католиків" на Схід.
Переконаний, що з отриманням патріархату УГКЦ стане об’єктом, а не суб’єктом у церковно-релігійному житті, зокрема його європейському і світовому вимірах.
У будь-якому випадку довга "патріарша" історія УГКЦ засвідчує одну неспростовну істину: ніхто українцям як подарунок не піднесе патріархату. За нього вони мають змагатися, й при цьому сподіватися виключно на власні сили.
Богдан Червак, парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі, для УП
Мандрівники Христа Царя
'
