В
українців прийнято виливати болі і печалі близьким друзям десь на каві
чи за пивом, навіть першому стрічному у маршрутці чи… у нікуди, як от у
фейсбуку. Та якщо запитати на вулиці у перехожих, коли зверталися до
тих, хто справді розуміється на душевних болях, а значить - годен
порадити щось добре, то навряд чи назбирається таких багато.
Наша розмова сьогодні із справжнім Душпастирем,
монахом-редемптористом, доктором богослов’я, єпископом-помічником
Львівської архиєпархії УГКЦ, глибоким і неймовірним владикою Володимиром
про те, з чого треба починати. Про – Сповідь.
Сповідь – не обов’язок, а привілей для християнина, - каже владика
Володимир. – На жаль, багато людей не розуміє суті сповіді або ще гірше –
бояться сповідатися. А якщо хтось боїться йти до сповіді, то значить,
що він точно не розуміє, що це таке і для чого. Найперше Сповідь – то є
Великодній подарунок, який нам залишив Ісус Христос, бо в Євангелії від
Івана читаємо такі слова: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи –
відпустяться їм…» А це означає, що Ісус Христос нам цей подарунок дав.
Якщо ж людина каже, що їй цього не потрібно, то значить, що вона цього
подарунка не приймає. А Ісус не міг помилитися. Сповідь можна прирівняти
до духовного зцілення. Якщо болить рука, нога чи інші органи тіла, то
людина шукає лікаря і лікарню. Але є інший аспект – духовне життя, бо не
лише тіло є у людини. Духовність – невидима, але саме вона є
найважливішим у житті людини. Фундаменту будинку ми не бачимо, але він є
і тримає всю будівлю. Так само й духовність, яка пов’язана із душею
людини. Буває душа зранена і грішна, тобто переживає стан гріха, – тоді
людина йде до сповіді, аби душу очистити й отримати зцілення. Але то не
значить, що відразу людині стане легше, бо корінь гріха виривається під
час сповіді, а рани лишаються й потрібен час, аби вони загоїлися. Якщо
запитати людину, чи вона себе любить. Якщо любить, то мусить дбати про
своє духовне життя.
Грішні усі від часів Адама і Єви. Як часто треба йти до сповіді?
Треба питати голосу свого сумління. На це питання треба шукати відповіді у себе самого.
Традиційно перед великими святами треба йти до сповіді. Бо так треба…
Зовнішній суспільний тиск не завжди є ефективним. Раз мені сказали,
що треба йти до сповіді, то я йду, а не сказали, то вже не йду чи як?
(Усміхається) Якщо людина сама собі виробляє традицію, скажімо, раз на
рік сповідатися перед Великоднем, то певно так буде ефективніше.
То достатньо таки раз на рік?
Ну якщо раз на рік наїстися на Великдень? Є урочистий сніданок,
наїлися і тепер думаєм собі, - наїмося на наступний Великдень. Ясно, що
це недостатньо для душі раз у році сповідатися чи приймати Святе
Причастя. Ісус сказав: «Хто приймає моє тіло й кров, буде жити життям
вічним…» То властиво і є найкоротша дорога до Бога – Святе Причастя.
До сповіді треба готуватися. Що потрібно робити?
Я не є прихильником сповіді як допиту. Мовляв «мене того не питали - і
я того не казав». Якщо людина сповідається рідко, то у допомозі стане
«Іспит сумління», який є у молитовниках доступним для усіх. Там є
перелік заповідей і усього, над чим треба поміркувати, готуючись до
сповіді. Є питання щодо гріхів, над якими треба подумати. Якщо ж людина
виходить на вищий рівень духовного життя і близькості до Бога, то її
духовний стан стає схожим на прибрану кімнату. Будь-який папірець, який
з’являється на її підлозі, створює дискомфорт і людина хоче якнайшвидше
його замести і вичистити. На дуже чистому папері маленька крапка ручкою
відразу помітна. Правда? (Усміхається). Людина хоче очистити своє серце і
душу. Якщо ж є хаос у кімнаті, то найперше розгрібають найбільші завали
і далі поступово, з часом, доводиться прибирання до чистоти. Буває, що
часу на прибирання треба досить багато, тому має бути достатньо
терпіння, аби прибрати у домі свого життя.
Святе Причастя – Тіло і Кров Ісуса Христа. Відомі випадки зцілень і чудес після прийняття святого Причастя…
Я можу розказати, як на краще змінюється життя в людини, якщо вона
часто приймає Святе Причастя. То не означає, що не буде труднощів.
Такого нам ніхто не обіцяв. Але святі таїнства є якраз тою силою, яка
дає нам фундамент під ногами і опору у часі тих труднощів. Можна собі
подумати, що для чого ті терпіння і ходіння до церкви, якщо є ось інша
людина і на мій погляд вона живе щасливо, а до церкви не ходить.
Значить, можна жити і так. По-перше, ми напевно не знаємо, чи та людина є
щасливою. А по-друге, що було би зі мною, якби я не приступав до святих
таїнств. Тобто легше нести своє життя, коли є підтримка.
У теперішній час духівники дуже необхідні, адже людям треба
розповісти свої душевні болі і почути підказку, як жити далі. Друзі чи
родичі не завжди дадуть таку пораду, яка буде правильною. Тобто на
душевні хвороби потрібні фахівці для лікування.
У часі терпіння люди мають потребу комусь віддати свої болі,
звільнитися від них. А основний момент тут – бути почутою. А це народжує
довіру. Людина може відкрити своє серце і життя. То є психологічний
момент, але він провадить далі. Тобто не завжди людина відразу готова до
сповіді. Часом треба просто зустріти, поговорити, зрозуміти і відкрити
їй потребу у сповіді. Є надзвичайний біблійний приклад, коли Ісус
зустрів самарянку біля криниці. Він знає проблеми цієї жінки зі Самарії,
відчуває її труднощі, але Він їй про це не говорить відразу. Тобто не
каже їй: «Ти неправильно живеш чи щось таке інше», а найперше каже: «Дай
мені води напитися». Тобто старається знайти те, що спільне. Бо вона
прийшла по воду, а Він сидить біля криниці. У цей момент народжується
довіра, спільне розуміння, а потім він їй каже: «Так, ти мала чоловіків,
я знаю про це, і про того, що не є твоїм чоловіком…» Тоді вона починає
Йому довіряти, бо бачить, що Він щиро зацікавився її життям.
Зацікавився, аби допомогти, а не докорити. Бо у сповіді ніхто не шукає
винних. То не є трибунал, ані суд, а терапія і порятунок. Суть сповіді
не лише в очищенні нашого минулого, а у тому, що то є сила і захист на
майбутнє. Святе Причастя – то є та ласка, яка мене захищає від спокус
надалі. Це – те, що дає почуття бути під захистом. Не бухгалтерія чи
математика з Богом, а прийняття Божої ласки.
Не усі знають, як правильно приймати Святе Причастя, бо українці
полікультурні, мають церкви різноманітних віросповідань, у яких
по-різному приймають Святе Причастя…
У греко-католицьких храмах священики завжди кажуть попередньо людям,
аби спокійно підходили до священика із хрещеними на грудях руками.
Голову потрібно закинути назад, відкрити широко рот. Завжди наголошуємо:
«Устами ложечку не дотикаємо». Священик сам кладе Святе Причастя і
каже: «Причащається…» і перед цим можна назвати своє ім’я, якщо священик
не знає, як звати людину.
Буває, що люди собі думають, що грішити можна, бо Бог простить. Потім піду, мовляв, висповідаюся…
А рани лишаються. Та часом рани такі, які потребують довгого
зцілення. Навіть може людина мати сумніви, чи Бог їй простив, бо не
відчуває полегшення. А це означає, що рани є дуже глибокі…
Дехто сповідається, кається нібито, а вийде з церкви – і знову туди
ж… Скажімо, покаялася людина за матюки, а вийшла з церкви чи й навіть
вже під церквою не стрималася. Після сповіді, зрозуміло.
Тоді людина не розуміє суті сповіді і умов. Є така умова: жаль за
гріхи і постанови поправитися. Тобто людина постановляє, що буде
виправлятися. Миємо руки щодня. Бруднимо руки наступного дня і миємо їх
знову. Але ж свідомо не бруднимо їх?
Є такі, хто розуміє, що буде грішити і тому не йде до сповіді. Та
навіть кажуть, для чого йти до церкви, якщо Бог усередині нас і
помолитися можна де завгодно…
Якщо Ісус нам це дає, то Він не помилився. Людина відштовхує цю Божу
ласку, - значить, проблема у цій людині. Дехто так втікає від себе.
Хтось каже: «Я і так ніколи не поправлюся», а це є найвищий вияв
нелюбові до себе самого. Уявіть, що хтось має рану на руці, а до лікаря
не йде, бо, мовляв, може себе ще колись поріже… Є загроза, що та рана
людину знищить.
Кажуть, ті, хто часто ходить до сповіді і до Святого Причастя, практично не хворіють…
Доведено медициною, що такі люди мають сильнішу імунну систему, а значить сильніший захист і опірність.
Дехто нарікає, що священик не такий, як треба…
У такому випадку треба шукати такого духівника, який близький до душі, але не миритися і жити з гріхами.
Як Ви вважаєте, наше суспільство є хворим назагал?
Дорога до зцілення має бути постійною і невпинною. Люди шукають
психологів і психотерапевтів, які стають все популярнішими і
актуальнішими. Але ці фахівці не мають тої сили і ласки, які дає тільки
Сповідь і Святе Причастя. Аби це усвідомити, треба прийти і відчути.
Ірина Кушинська.
Немає коментарів:
Дописати коментар