18.08.2016р. Б. / Кілька слів про мову

Нещодавно в глибинах світового павутиння Інтернету серед іншого наткнувся на доволі грубу критику кількох священиків, які радо глузували з «хлопської мови» в устах священика, тобто, йшлося про використання в мовленні наддністрянського говору. Чимось ці священичі глузування нагадали ситуацію часів Руської трійці. Адже і тоді було несприйняття «хлопської мови» в устах священика.

Біда нашої мови в тому, що вона просто приречена. Адже, коли зникають живі говори та діалекти, літературна мова перестає розвиватися, чахне і вмирає, оскільки відривається від живого словотворення, від збагачення формами й фразеологізмами.

На сьогоднішній день ми стикаємось з катастрофічною ситуацією стосовно діалектів і нарічь української мови – вони просто вимирають, втрачають живих носіїв. Адже, говорити діалектом у нас – соромно, непрестижно, непатріотично… Навіть патріотичне середовище бере на кпини тих, хто пробує зберігати власний діалект. А в школі діти, носії ледь животіючих діалектів, стикаються з висміюванням, поправлянням «ти не правильно говориш» і т.п..

Наші патріоти і націоналісти, воюючи з діалектами, свідомо чи ні просто знищують мову, яку вони, начебто, боронять.

Мій особистий досвід спілкування з європейцями свідчить, що європейці при першій ліпшій можливості стараються спілкуватися рідним діалектом, і не тільки не стидаються цього, а навпаки пишаються. Вони не приховують свого походження, свого коріння. Більше того, їм приємно, коли іноземець у спілкуванні з ними старається вживати, принаймні, слова з їхнього діалекту.

Война з хлопсков говірков – то тилько вислід дикунської меншовартости, котра не може ніяк дійти до розуму. Прикро, але факт – нищачи діалекти – підриваємо коріння отої мови, яку, начебто, боронимо, любимо, плекаємо.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя