30.07.2016р. Б. / Свій серед своїх

За вікном то літня спека, то майже осінній холод, містяни то шукають порятунку на річках, озерах і в парках, то тепліше вбираються, нарікаючи на непередбачуваність погоди. Та чи варто химерувати тут, де не чути вибухи й обстріли, де ти можеш вільно пересуватись і планувати свій день, коли десь там, на східному краї нашої держави, мужні чоловіки кладуть життя і здоров'я за наш же мирний день... Щойно звідти, де виконував капеланське служіння, повернувся отець Даниїл Сікора ЧСВВ. Розмовляємо з ним...

 І. Ш.: Отче Даниїле, не так багато минуло часу, як Ви знов покинули стіни рідного монастиря й подались туди, де гаряче в усіх розуміннях. Де цього разу служили?

Д. С.: Приїхавши на місце нового служіння – в Костянтинівку, я відчув щось рідне, щось своє. Свій серед своїх – таке було відчуття, коли побачив солдата в однострої десантника.

Батальйон, до якого мене призначили, – один із тих, що в перші місяці війни геройськи захищав Донецький аеропорт. Там загинуло багато молодих хлопців (кіборгів). Після останніх кривавих подій під Авдіївкою батальйон зазнав великих втрат – багато вояків загинули й були поранені, тому його забрали з передової в частину. Тепер батальйон носить ім'я Героя України, старшого лейтенанта Івана Зубкова.

Вже з перших кроків, які я зробив на території військової частини, мене вразила красива капличка, яку спорудили волонтери спільно з представниками православної церкви Київського патріархату. Пам’ятник з іменами загиблих героїв України біля каплички нагадував про відданість і мужність наших героїв-десантників. Як не дивно, але пройшовши територією частини, відчув спокій, безпеку перед загрозою війни, яка особливо тут відчувається, бо ж вечорами часто велись інтенсивні обстріли. Саме ввечері ми завжди були очевидцями того, що війна триває.

Приміщення, де мешкають десантники, нагадує хрущовські гуртожитки. Раніше тут була психлікарня. Проходячи військовим містечком, я бачив, що кожен солдат несе службу на тому місці, де йому наказали. Ось спортивний майданчик, футбольне і волейбольне поля, багато турніків... Зразу ж відчувається дух десантної бриґади. Хлопці, які служать тут, переважно мобілізовані. Є також добровольці, які воюють ще від початку Російсько-Української Війни (РУВ), є і контрактники.

І. Ш.: Чи зустріли Вас як свого? Як відбувалося знайомство?

Д. С. Знайомство з батальйоном відбулося на плацу під час шикування. Комбат дав мені слово і я коротко розповів про себе, про своє служіння і мету перебування на фронті РУВ. Опісля була молитва і благословення.

Коли я приїхав, то ще два дні в частині зі мною перебував військовий капелан з УПЦ КП о. Тарас. Він впровадив мене у суть служіння і передав, так би мовити, естафету. Цей батальйон протягом року обслуговували священики УПЦ КП, я був першим греко-католицьким священиком, який на прохання комбата прибув сюди для виконання капеланських обов'язків.

І. Ш.: А які особливості служіння цього разу? Може, якісь спостереження, висновки на майбутнє зробили...

Д. С.: Цього разу погода випробовувала нас: спекотне сонце не давало розслабитися. Через страшну спеку Службу Божу доводилося служити о 5.30.

Якщо ж говорити про службу, мене призначили до СІВ (саперно-інженерного взводу). Мешкав разом із солдатами в казармах по 4-6 осіб. Більшість хлопців були з Центральної України.

Я нічим не відрізнявся від вояків: носив, як і вони, військову форму, на всіх шикуваннях, починаючи від ранкової руханки, був разом із хлопцями, вправлявся з ними на спортмайданчиках, виконував таку ж, що і вони, працю. І це було дуже приємно як солдатам, так і мені. Допомогу в роботі я сам пропонував. Обов'язки не примушують до цього, то була моя ініціатива.

Вважаю, що саме таким повинно бути служіння капелана – священик повинен влитися в лави вояків, бути з ними одним цілим, спільно працювати й бути постійно поряд. Я влився і розчинився в їхньому колективі, розділив з ними труднощі служби на передовій РУВ.

І. Ш: А чим особливі розмови з військовослужбовцями, сповідь?.. Які питання їх найбільше цікавлять?

Д. С.: На розмови я ходив в інші роти. Дуже добре було спілкуватись на блокпостах, бо в частині вдень кожен має обов'язки і не завжди знаходить час для спілкування чи сповіді, а на блокпосту вояки вартують і тому за розмовами їм швидше минає час. Спілкувалися там із кожним по дві-три години. Нема кращої розмови, коли говориш з двома-трьома вояками, а вони переказують іншим і ті вже самі приходять на розмову. Слід зазначити, що хлопці намагалися говорити українською і в моїй присутності не вживати нецензурні слова.

Для них було цікаво все, бо вони далекі від віри, не мають найпростіших знань. Запитували мене, як можна жити без сім'ї. Я пояснював різницю покликань, служіння.

І. Ш.: Чи одразу налагоджується контакт із суворими чоловіками, які радше воюють, аніж розмовляють?

Д. С.: Спершу вояки придивлялися до мене, а я до них, ми звикали одне до одного. Я намагався ввійти до них у довіру через спільні заняття, розмови, навіть ігри, футбол. Дуже об'єднували походи на купання на озері. Хлопці відчувають, хто є хто, особливо чутливі до цього на війні. Найважливіше піти їм назустріч.

Після перших коротких розмов вони записували номер мого телефону й приходили на довшу розмову. А готувалися до сповіді по три-п'ять днів. Сумлінно. Коли казали «батюшка, хочу поговорить» – означало «хочу сповідатися». Багато було таких, що сповідалися вперше в житті. Це була довга розмова, знайомство, зустріч, сповідь.

Служіння капелана – бути поряд з хлопцями, йти до них. Вони тоді приймуть тебе за свого і самі захочуть прийти. Чесно кажучи, їм байдуже, хто перед ними, якої конфесії отець, вони просто хочуть мати свого, довіряти.

Кожен день приносив нові знайомства. В частині зустрів одного римо-католика, колись він хотів бути в монастирі, жив у капуцинів. Ми з ним знайшли спільні теми.

І. Ш.: Розкажіть про окремі випадки, які зачепили.

Д. С.: Пригадую, як вранці, десь півчетвертої, прийшов солдат і попросив просто поговорити. В цій ситуації треба бути терпеливим, второпним. Треба просто вислухати. Треба розуміти специфіку військової служби: там усі військові, всі знаються, всі зав'язані на стосунках керівник-підлеглий, в частині нема нікого чужого. А між них прийшла людина з іншого світу, монах, яка хоче і може вислухати. Тож я просто слухав. Цілу годину. І не лише його, таких випадків було багато. Солдат подякував і зі спокійним серцем пішов виконувати свій обов'язок. Були й такі що приходили до мене і просто дякували, що я з ними поруч.

В батальйоні було багато поранених, скалічених, питав, чому їх не комісують, відповідали, що чекають документів. Особливо важко бачити контужених – вони собою не володіють, кричать ночами, їхня мова нецензурна, хоч вони такими, може, і не були до контузії. Це теж треба розуміти і вміти співпереживати.

І. Ш.: Кажуть, земля тісна, часто в найнесподіваніших місцях і ситуаціях можна мати неочікувані зустрічі. Чи дарувала Вам доля такі несподіванки?

Д. С.: Було дуже приємно зустріти на теренах Донбасу земляка з Івано-Франківська, рідну людину, яку знаю ще з часів навчання в Перемишлі, отця Віталія. Він у Костянтинівці служить на невеликій парафії вже одинадцять років. Одружений, має сина. Служити йому там нелегко. Він час від часу як військовий капелан опікується десантниками 122-го батальйону в Дружківці. Отець радо запрошував мене в гості. Я мав нагоду ближче познайомитися з його сім'єю, служінням на парафії і послухати розповіді про саме місто. Саме в час мого перебування на передовій РУВ отець, уперше за час служіння на парафії, зазнав розбійного нападу у власному будинку. Це неприємно вразило і схвилювало. Тож навідувався до нього і як міг допомагав пережити важкий психологічний стан.

Приємно було також зустріти земляка зі Львова, який ще за совітів служив у тій же, що і я, окремій десантній штурмовій бриґаді біля Миколаєва. Ми розмовляли про спільних знайомих, згадували далекі юнацькі часи й оповідали кожен про свій життєвий шлях.

І. Ш.: Виходить, в цій поїздці на фронт наче зустрілися Ваше військове й студентське минуле з теперішнім священичим служінням...

Д. С.: Так. Бог уміє дивувати і влаштовувати сюрпризи навіть там, де їх не чекаєш. Він уміє потішити навіть там, де нелегко. А ще я почувався добре, бо відчував молитви наших парафіян, які хвилювалися за мене. Їм я також дуже вдячний. І за пожертви, які вони склали, а я передав воякам на їхні потреби. Дякую Богові і всім людям, що долучилися до моєї місії на сході.

І. Ш. І ми дякуємо Вам за щирість і бажання бути там і з тими, де не кожен захоче і зможе навіть з обов'язку бути. Ви ж завжди йдете за покликом серця. Витривалості Вам і сили у Вашому служінні.

 Розмовляла Ірина Шумада

Джерела:     http://osbm.in.ua/

Воїни Христа Царя

29.07.2016р. Б. / "Капелан застрелив двох бойовиків, захищаючи нашого солдата" - Руслан Коханчук (+AUDIO)

В ефірі програми "Не пісні розмови" на Радіо Марія спілкувалися з полковником, організатором духовної підготовки воєнних капеланів при Міністерстві Оборони України.

Один єпископ УГКЦ провів на передовій фронту РУВ (в т.зв. "зоні АТО") всю свою відпустку. Коли про це дізнався Блаженнійший Святослав ШЕВЧУК, подзвонив йому і сказав багато веселих слів. Той єпископ пригадував: "Згадую епізод, ми їхали з воїнами в БТР і вони акуратно прикривали мене своїми тілами".

Знаю три випадки, коли капелан використовував зброю з метою самозахисту. Міжнародне гуманітарне право дає такий дозвіл. Якщо є безпосередня загроза його життю, або життю тих, хто є беззбройним, і здаються, а їх знищують. Була ситуація: нашого пораненого солдата намагалися добити, капелан вихопив автомат і розтріляв двох нападників. На нього наклали церковні санкції. Військові намагалися його виправдати. Але ситуація дискусійна. Конференція єпископів, церковне керівництво має дати грунтовне і ясне тлумачення до виїзду капелана на фронт.

Ще одна драматична історія. Капелан Ігор Петренко потрапив у полон, пробув там 50 днів. Його страшно били. Але від початку він твердо вирішив для себе, зброї - ні!

Джерело:    Воїни Христа Царя

28.07.2016р. Б. / Абсолютно французьке вбивство

Жахлива звістка про жорстоке вбивство старенького католицького священика у Франції шокувала багатьох. Але аж ніяк не спровокувала істерику у стилі «Жи сві Шарлі»: немає масових аватарок з французькими прапорами, не видно статей, оглядів, коментарів, заяв… Цю подію коментують хіба що католицькі ЗМІ. І це дивно, дивно тому, що світові ЗМІ доволі широко інформували про цю трагічну смерть.

Дивно і тому, що випадок, коли священику в часі Служби Божої перерізають горло, перший такий в Європі за останніх 30 років і перший, коли мусульмани вбивають християн за їхню віру в Європі від часів османських завоювань. 

Можна це розглядати як окремий ексцес. Але спіраль розкручування насильства має свою логіку. І коли вона вже почала розкручуватись, то насильство йде шляхом цієї логіки аж до моменту, поки його не зупинить інше насильство. До цього чи подібного вбивства мусіло дійти. Ісламізм, який у сьогоднішньому інформаційному світі неможливо зупинити на державних кордонах, уже давно звив свої гнізда в благополучних європейських країнах. Рано чи пізно він мусів вдарити по християнах саме як по християнах, а не як по громадянах «ворожих» країн.

Європейські еліти, ослаблені лібералізмом та ліберальною християнофобією, виявились нездатними не тільки запобігати ісламському тероризму, але й банально йому протистояти. Не так давно кардинал Реймонд Берк дав пораду Європі, наголосивши, що єдиним правильним виходом із цієї ситуації є повернення Європи до її християнського коріння. Здавалося б, до чого тут повернення до християнських коренів. Але історія свідчить, допоки Європа залишалась християнською, вона більш-менш успішно могла протистояти ісламському тероризму, який у тих часах виявлявся у формі збройних завоювань мусульманами християнських територій. 

Залишається сподіватися, що жертва о. Жака Амела не буде марною. Кров мучеників – насіння християн!

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

27.07.2016р. Б. / У Гарнізонному храмі прощатимуться із воїном ОУН-УПА - Любомиром Полюгою

На 91-му році життя відійшов у вічність Любомир Полюга, політв’язень, особистий охоронець Романа Шухевича. Прощання та похорон відбудеться сьогодні, 27 липня. Поховають Любомира Полюгу на Личаківському кладовищі у родинному гробівці.

Завтра о 14:00 год. відбудеться чин похорону та прощання в храмі Святого Івана Хрестителя (вул. Л.Кобилиці, 31), о 14:30 год. панахида у Гарнізонному храмі св. ап. Петра та Павла (вул, Театральна, 11), о 15:30 год. відбудеться похорон на Личаківському кладовищі в родинному гробівці (поле № 52).

Довідка

Любомир Полюга народився 9 серпня 1925 р. у м. Львові. Початкову освіту здобув у школі ім. Князя Лева. У 1937-1943 роках навчався у Львівській державній академічній гімназії. З 1942 року – член Юнацтва ОУН. 1943 року вступив до Львівського медінституту. У 1944 році в помешканні на вулиці Курковій, 40 (тепер вул. М. Лисенка) організував одну зі зв'язкових «хат» головного командира УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича. У ніч з 20 на 21 грудня 1946 року радянські каральні органи забрали Любомира з дому, однак йому вдалося втекти. Наприкінці 1946 року у с. Дашава на Стрийщині організував конспіративну хату. На початку 1947 року переведений у штабну конспіративну хату в с. Княгиничі. Був особистим охоронцем Романа Шухевича. З 1947 року перебував у підпіллі. 23 вересня 1947 року тяжко поранений, затриманий КДБ. Протягом 18 місяців перебував під слідством у тюрмах Рогатина, Станіслава, Києва та Львова (тюрма «на Лонцького»). Покарання відбував у таборі ГУЛАГу в Інті. Звільнений 19 грудня 1955 року. Після звільнення з таборів у 1957 році завершив медичну освіту в Семипалатинському медінституті (Казахстан). З 1961 року жив у Цурупинську (Олешках) Херсонської області. З 2001 року мешкав у м. Львові.

city-adm.lviv.ua

Джерела:      kapelanstvo.info

Воїни Христа Царя

26.07.2016р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (18.07– 24.07)

У понеділок, 18 липня 2016 р., Генеральна Капітула Василіянського Чину Святого Йосафата, обрала нових Радників Протоархимандрита .

В рамках офіційного візиту в Україну Львів відвідав єпископ з  Ґрацу Вільгельм Краутвашль.  Попередньо єпископ побував у Зарваниці та в Івано-Франківську, а 19 липня 2016 року на запрошення Високопроесвященного владики Ігоря, Арихиєпископа та Митрополита Львівського відвідав Львівську Архиєпархію задля встановлення зв’язків і співпраці.

20 липня, у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла (вул. Театральна, 11) відбулася акція «Запали свічку в пам’ять про Героїв». Після Божественної Літургії, о 19:00 год. відбулася поминальна молитва під час якої капелани та вірні молилися за трьох бійців зі Львівщини, які загинули 19 липня на РУВ, а також всіх Героїв, які віддали своє життя за нас.

Із сумом повідомляємо, що  21 липня 2016 року на 72-му році життя після важкої хвороби упокоївся в Бозі митрофорний протоієрей Олексій Васьків. Від часу рукоположення і до виходу УГКЦ з підпілля служив Богові та вірним в умовах гонінь і переслідувань комуністичною владою. Курія Львівської Архиєпархії висловлює щире співчуття рідним та близьким митр. прот.Олексія.

Людина завжди має вибір: бути з Богом, або стати у ряди його ворогів, -р Слово Митрополита Львівського  на 5-ту неділю по Зісланні Святого Духа

Блаженніший Святослав: «Не можна бути трішки по стороні зла і трішки по стороні добра». Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав піж час проповіді до вірних 24 липня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві.

Глава УГКЦ висловив свою солідарність з усіма журналістами, які не бояться говорити правду. Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, в інтерв’ю Департаменту інформації Церкви стосовно вбивства журналіста Павла Шеремета.

Глава УГКЦ: «Застерігаю від будь-яких спроб перешкоджати хресній ході, бо це піде ворогам на руку». Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав поділився з Департаментом інформації УГКЦ своїми враженнями від так званого хресного ходу, який іде на Київ.

Анонси:

Cалезіяни запрошують молодь на триденний наметовий табір до Салезіянського Молодіжного містечка «Youth Campus» – Літо-2016 у Духовному Відпустовому Центрі УГКЦ, с. Новосілка. Табір «На одній хвилі з СДМ-Краків 2016» відбудеться в час проведення Світових днів Молоді у Кракові з 28 по 31 липня 2016 року. У програмі: трансляція зустрічей молоді з Кракова, катехизація та молитва,  чування, ігри, банси (флешмоби) та інше.

18-21 серпня 2016 р., пройде IV Всецерковна Проща до Патріаршого собору Воскресіння Христового Української Греко-Католицької Церкви у м. Київ. 

Дорогі друзі, із радістю повідомляємо, що від 23 серпня 2016 року  розпочинається  масштабний інтерактивний проект – «ВІДКРИТА ЦЕРКВА»! Це мультимедійна програма, яка транслюватиметься в прямому ефірі у мережі Facebook. Головний її спікер – Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.  Тема першої програми, яка відбудеться в прямому ефірі на каналі Zhyve.tv у Facebook, – «Патріотизм».

Джерело:    Воїни Христа Царя

25.07.2016р. Б. / Глава УГКЦ: «Застерігаю від будь-яких спроб перешкоджати хресній ході, бо це піде ворогам на руку»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав поділився з Департаментом інформації УГКЦ своїми враженнями від так званого хресного ходу, який іде на Київ.

Блаженніший Святославе, як ви ставитеся до так званого хресного ходу за мир, який іде на Київ? Бо в українському суспільстві ставлення до нього дуже неоднозначне...

Хресний хід для нас є чимось звичним. Усі ми ходимо в хресних ходах. Наприклад, нещодавно наша Церква пережила велелюдну прощу до Зарваниці, у якій взяло участь понад 140 тисяч вірних. І це паломництво не викликало ажіотажу чи побоювань в українському суспільстві. Тож не йдеться так про хресний хід, як смислове навантаження, яке він з собою несе.

Якщо ми більш детально приглянемося до хресного ходу, який організувала УПЦ Московського патріархату в Україні, то очевидно, що навіть у віруючих людей виникло дуже багато сумнівів. І, гадаю, небезпідставно.

Передусім тому, що такого типу хресна хода несе у собі дуже багато нерелігійних елементів. Думаю, віруючі люди вміють сьогодні в Україні розрізняти релігійне від політичного.

Проти релігійних ніхто і ми також не маємо жодних застережень. Більше того, усі підкреслюють, що мирні люди мають абсолютне право в належний мирний спосіб звершувати свій релігійний обряд.

Тривогу викликає саме нерелігійний аспект цієї ходи. У мене особисто, коли я почув про це, виникла певна асоціація, можливо, з певним болем, який всі ми пережили. Ми всі пригадуємо, що на початку війни на Донбасі агресор використовував тактику живого щита. Тобто використовували старців, жінок, навіть дітей як щит для озброєних злочинців. І очевидно, такого типу поведінка є просто вершиною цинізму. Я вже не кажу про якісь інші складові гідності людської особи, які не можна використовувати як інструмент задля якоїсь мети.

Побоювання багатьох є також у тому, чи тих учасників ходи не використають як інструмент для якоїсь ще неоголошеної, недекларованої мети, як уже це було на Донбасі в недавньому минулому.

З самого початку оголошення цієї ходи її організатори одразу зустрілися з великою недовірою суспільства. Чому? 

Це, на мою думку, сталося саме через те, що, на жаль, Московський патріархат дуже часто використовувався як інструмент в руках агресора. І це є загальновідомий факт.

На мою думку, що найбільше бракувало і бракує сьогодні, це спілкування між очільниками цієї релігійної спільноти з українським суспільством.

Сам факт існування недовіри є на даний момент очевидний. І в здоровому суспільстві, коли хтось відчуває, що до нього є недовіра, шукає всі можливості для налагодження цієї комунікації, аби спростувати і розвіяти всі побоювання, якщо вони безпідставні.

А що ми бачимо натомість? Спільнота Московського патріархату на рівні багатьох її речників проявляє себе нездатною до діалогу з суспільством. І щораз то більше закривається у собі. І спроби комунікації не те що невдалі, а часто мають зворотній ефект до очікуваного.

Скажімо, коли виникли різні підозри до цієї хресної ходи, речник УПЦ у єдності з Московським патріархатом владика Климент дав прес-конференцію. Суспільство очікувало якогось слова, де були б пояснення, що в такий спосіб ініціюється цією спільнотою. А як на мене, ця прес-конференція була просто провальною. Вона не те що не розвіяла сумніви, а ще й породила багато нових.

Публічно заперечувати очевидні факти – не є способом спілкування з суспільством.

Хотів би відзначити, що попередня команда, яка виконувала функцію прес-служби Московського патріархату під керівництвом отця Георгія Коваленка набагато краще справлялася зі своїми завданнями. А сьогодні ми просто бачимо, що такої відкритості до суспільства з боку Московського патріархату немає. І це породжує сумніви, підозри. Інколи, можливо, там, де їх немає.

Бачив у соціальних мережах інформацію про те, що ініціатори хресної ходи не готові брати на себе відповідальність за дії її учасників, які будуть розходитися з первісною заявленою метою. Це правильна позиція?

Дуже часто очільники Московського патріархату в Україні можуть ініціювати якісь акції або стаються події за їхньої мовчазної згоди, за які потім священноначаліє не несе відповідальності. Бо прямо знімає з себе відповідальність.

Ось недавній мітинг перед дзвіницею собору Святої Софії, де віруючі Московського патріархату декларували свою приналежність до цієї Церкви. Але пізніше очільники цієї структури заперечили будь-яку відповідальність за дії тих людей. І тепер виникає запитання: зініціювати багато тисячний похід на Київ легко, але чи візьмуть відповідальність за дії тих людей очільники цієї ходи і ті, які її зініціювали? Чи не буде такого, що вони прийдуть у Київ і вийдуть з-під контролю своїх духовних лідерів? І тоді духовенство просто розведе руками і скаже, що відмежовує себе від їхньої поведінки. Тут виникає дуже багато внутрішніх проблем Московського патріархату, де священноначаліє не керує, не відповідає, більше того публічно відмовляється від відповідальності за дії своїх вірних.

То що ж робити у цій ситуації: чи блокувати рух цієї ходи, чи пасивно спостерігати?

Я б хотів окремо звернутися до тих, які вважають себе українськими патріотами, які публічно висловлюють ідеї несприйняття цієї ходи і навіть хочуть їм перешкоджати. Я б застеріг від будь-яких спроб перешкодити цій ході. Тому що такого типу поведінка абсолютно йде на руку ворогам України.

Якщо з нутра учасників цієї хресної ходи вийдуть антиукраїнські гасла і провокації, то це стане кінцем Московського патріархату в Україні. Гадаю, священноначаліє повинно це розуміти.

А з нашого боку чи з боку тих, які вважають себе українськими патріотами, не потрібно піддаватися на провокації, а потрібно просто чітко фіксувати такого виду поведінку і подавати її до загального відома. Гадаю, це також повинні робити й органи державної влади. Є дуже багато фактів несумісної поведінки з покликанням громадянина України серед духовенства Московського патріархату, про що нам навіть було сказано під час останньої зустрічі Служби безпеки України із Всеукраїнською радою Церков і релігійних організацій. Про це треба відкрито говорити!

Гадаю, прозорість суспільства, можливість справді відрізняти церковне від політичного, здатність бути стриманим і панувати над своїми емоціями і не піддаватися на провокації – це, можливо, ті необхідні елементи для нас, щоби ті, хто хочуть використати вірних Московського патріархату як живий щит для своєї антиукраїнської діяльності, зазнали невдачі.

Розмовляв о. Ігор Яців

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

24.07.2016р. Б. / Молодь закликають провести 29 липня з Митрополитом Шептицьким у Львові (+програма)

Оргкомітет запрошує, запрошує всіх 29 липня на площу св. Юра. Де відбуватиметься грандіозне дійство, свято української молоді!!! З'їдуться творчі колективи з усіх районів Львівської області, також з багатьох областей України. Навіть з Дніпропетровська і Донецької Бахмутівки! Концерт триватиме з 10 ранку до 22.00 вечора! Крім концерту буде безліч інших локацій на площі і поблизу неї. Все описано нижче у програмі! 

ПРОГРАМА:

м. Львів, площа Святого Юра (пам’ятник митрополиту Андрею)
9:30 – молебень за прославу Праведного митрополита Андрея (пл. Св. Юра, пам’ятник митрополиту Андрею)

10:00 – фестиваль української пісні (пл. Св. Юра)

10:00 – виступ учасників науково-дослідницької конференції «Андрей Шептицький – будівничий держави, князь церкви, лідер нації»

10:00 – конкурс дитячих малюнків (пл. Св. Юра)

10:00 – Міжнародний шаховий фестиваль (НУ «Львівська політехніка»)

10:30 – екскурсія в Святоюрський комплекс, молитва в крипті Святоюрського собору

10:30 – фестиваль футболу (ЗСШ № 34, вул. Замкнена, 7)

10:30 – екскурсія в художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського (вул. Листопадового чину)

11:00 – екскурсія в музей Андрея Шептицького (ЗСШ № 34)

11:00 – виставка «Андрей Шептицький і українське мистецтво» (пл. Св. Юра)

Нагородження учасників змагань і конкурсів проводиться на пл. Св. Юра біля пам’ятника митрополиту Андрею.

Партнери:
- «ЛЕО Кераміка» - ПА «Еквітас»
- «ЕКО ДІМ» - ТРК «Львів»
- група компаній «Берта» - телеканал «НТА»
- «Техніка для бізнесу» - радіо «Галичина»
- «Гал-кабель» - «Львівський портал»

Положення фестивалів, змагань і конкурсів буде повідомлено додатково.

Контактний телефон: (098) 219-39-17 – Григорій Брунець, президент «Центру національного виховання ім. Андрея Шептицького».

Попередні заявки на участь в змаганнях, конкурсах і фестивалях надсилати на електронну пошту Gbrunets@ukr.net.

Ще раз наголошую, що концерт і конкурси триватимуть безперервно з 10.00 до 22.00. Форма одягу - ВИШИВАНКА!

Оргкомітет.

Джерело:    Воїни Христа Царя

23.07.2016р. Б. / «Павло зустріне свого вбивцю і обвинуватить його перед Божим обличчям», – Блаженніший Святослав

Вбивство Павла Шеремета спонукало мене поставити Блаженнішому Святославу, Главі УГКЦ, який є доктором морального богослов’я, запитання про життя і смерть, про девальвацію цінності людського життя і про кару за гріх навмисного людиновбивства.

Перебуваючи в стані війни, на якій гинуть наші воїни, отримуючи практично щоденні повідомлення про теракти і вбивства, ми постійно зустрічаємося зі смертю. Вона стає якоюсь звичною. Який християнський погляд на життя і смерть?

Однією із жахливих сторін життя в сучасній Україні є девальвація цінності людського життя. Ми дуже легко звикаємо до інформації про смерті й убивства на фронті. Хтось вважає це буденністю країни, яка воює. Однак зниження порогу чутливості до святості людського життя є надзвичайно небезпечним, бо це затягує нас у замкнене коло вбивств, терактів та інших форм зневаги до життя людини.

А коли нівелюється цінність життя людини, тоді не відчувається трагедія її смерті. Ми бачимо, як сьогодні по-варварськи ставляться до тіла вбитої людини чи загиблого воїна. Часом навіть після смерті зневажають особу. Багато є анонімних поховань і ми не можемо ідентифікувати особу.

У таких обставинах Церква повинна проголошувати Євангеліє життя - проголошувати абсолютну сакральність і недоторканість людського життя. Ніхто не має влади над своїм життям. Господь є джерелом життя, в Його руках і Його компетенції лежить початок і кінець нашого життя.

Ми абсолютно засуджуємо вбивство, війну і терористичні акти. Бо насилля і вбивство не можуть бути інструментами вирішення геополітичних, чи суспільних, чи інших питань. Вбивство завжди є порушенням Божої заповіді «Не вбий». Жодні причини, як це свого часу влучно підкреслив праведний митрополит Андрей Шептицький, «жодні рації», ні державні, ні політичні, не звільняють від відповідальності за вбивство. Зокрема, коли мова йде про вбивство невинної людини.

Очевидно, обов’язок держави є оборонятися і захищати життя. Але навіть у такому разі, так би мовити, пропорційний самозахист, який може бути пов'язаний із вбивством несправедливого нападника, все ж таки має цілком іншу мету і контекст. Самозахист має на меті захист життя. Отже, сьогодні голосом християнської Церкви має бути голос на захист гідності людського життя, його недоторканності, рішуче засудження всякого тероризму, засудження усякого насилля над людиною, зокрема гріха вбивства.

Які елементи, які чинники мають найбільший руйнівний вплив на сприйняття гідності людського життя?

Таких чинників є дуже багато. Їх годі й перерахувати! Завжди той чи інший конкретний історичний контекст, можливо, виносить особливу сторону цієї проблематики. У сучасній Україні дуже часто вбивство, терористичний акт використовують як інструмент залякування живих. Таке ми бачили в часи радянського тоталітаризму. Вбивства, різного роду чистки політичного і етнічного характеру… Єдина мета цього була залякати суспільство, забрати в нього здатність вільно жити та розвиватися.

У таких обставинах ми повинні передусім стверджувати, що смерть не є кінцем життя. Ми, християни, віримо в безсмертя людської душі, ми віримо, що кожна особа покликана пережити свою смерть, і коли хтось вбиває іншу людину, живучи логікою диктату XX століття, «є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми», то це є прояв атеїстичного світогляду. Ми бачимо, що історія довела помилковість такої позиції.

Тому, якщо ми справді прагнемо будувати справедливу державу, то це полягає у створенні необхідних законів і механізмів, які б захищали людське життя від зачаття до природної смерті і сприяли б його розвитку та реалізації. Тільки таке суспільство можна назвати прогресивним. Суспільство, в якому є загроза людському життю або в якому людина відчуває, що не може себе реалізувати, є суспільством деградації, і воно рано чи пізно розпадеться, якою б могутньою не здавалася та чи інша імперія. Тому християнська проповідь про святість людського життя, про недоторканість і гідність кожної особи – необхідний фундамент побудови успішного суспільства, яке б мало майбутнє. Те суспільство, яке вбиває своїх громадян або не забезпечує їм належного розвитку, приречене на загибель. Так само, як і ті, які використовують вбивства з геополітичною чи політичною метою.

21 липня в Києві сталося цинічне вбивство журналіста Павла Шеремета. Було вчинено, як це окреслює моральне богослов’я, гріх навмисного чоловіковбивства. До вас, як до доктора морального богослов’я, запитання: яка моральна оцінка цього гріха, яка кара за це?

Висловлюю глибоке співчуття родині невинно вбитого журналіста Павла Шеремета. А так само прагну висловити свою солідарність із журналістським середовищем, яке сьогодні є на передовій інформаційної війни. До всіх вас я б хотів звернутися словами святого Папи Івана Павла II: «Не бійтеся!» Гадаю, цей злочин справді мав на меті налякати всіх тих, які говорять правду про болючі і невигідні складні питання нашого життя та ширшого контексту відносин між державами. Зокрема, коли мова йде про відкриту агресію проти України.

Тому сьогодні, у день, коли з ним прощаються в Києві, з одного боку, ми молимося за вічний упокій слуги Божого Павла, а з іншого – висловлюємо нашу солідарність з усіма журналістами. До тих, хто його сьогодні супроводжує в останню путь, прагну сказати слова: «Не бійтеся говорити правду, бо тільки тоді ми зможемо побороти і перемогти тих, хто підняв руку на життя Павла Шеремета».

Коли поглянемо на цю трагедію в ширшому контексті, то вбивство завжди знайде свою відплату і покарання. Ми говоримо про два види суду. Перший – державний, суспільний суд відповідно до державних законів. Ми справді сподіваємося на незалежне і швидке розслідування цього вбивства. Убивці повинні бути покарані. Інакше – такий тероризм і розхитування ситуації продовжиться, зокрема в Києві.

Ми, християни, говоримо й про Божий суд. Навіть тоді, коли злочинця не досягне каральна рука людини в цьому житті, то Божа десниця буде над цією людиною, і її сумління ніколи не дасть їй спочити. Пригадайте долю Каїна! Господь, згідно зі Святим Письмом, поставив йому на чолі знак, який був знаком постійного життя в страху, бо вбивця ніколи не буде мати спокою. Цей страх за власну шкіру буде гонити його з одного місця на інше, і він ніколи не знайде захисту й безпеки для себе.

Коли говоримо про вічність, остаточний суд Божий, коли перед обличчям Божим стануть усі люди: і живі, і померлі, то Павло зустріне свого вбивцю і його обвинуватить перед Божим обличчям. Ми це стверджуємо з точки зору християнської віри, віри в те, що Бог є вершиною справедливості. Він є той, що відплатить, як про це ми читаємо в апостола Павла.

Розмовляв о. Ігор Яців

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

22.07.2016р. Б. / "Я не зустрічав більш варварського народу, ніж московити" - місіонер Педро Куберо

XVII століття дало світу багатьох знаних мандрівників: французів Жана Батіста Таверн'є, Жана Шардіна, німця Енгельберта Кемпфера, іспанців - торговця Педру Тейшейру, дипломата дона Гарсія де Сільву, місіонера дона Педро Куберо Себастьяна.

Саме останній з перелічених є винятковою особою – арагонець дон Педро Куберо (1645-1700) здійснив першу навколосвітню подорож в східному напрямку і до того ж одразу суходолом і морем, перетинаючи величезні пустелі, гірські хребти, моря та небезпечні річки протягом 8 років (1671-1679). Йому належать детальні описи великих міст світу: Парижу, Риму, Венеції, Стамбулу, Ісфахану, Гоа, Мадрасу, Пекіну. Залишив дон Педро цікаві згадки і про Москву та Московію в своїй книзі "Паломництво світом" ("Peregrinación del mundo", яка мала три видання в 1680, 1682 і 1688 роках).

Перетнувши кордон Литви і Московії взимку 1674 року (єдиний зручний час для подорожі болотистою місцевістю), Куберо побачив, що селяни живуть в маленьких дерев'яних хатках із вогнищем посередині, в якому постійно спалюють дрова, підтримуючи жар, при цьому все перебувало в диму. В цих хатках одночасно жила вся худоба: кури, телята, корови, свині, вівці. Від цього люди в помешканнях були брудні, та "свинячі" на вигляд, як каже сам автор, вдягнуті в шкури овечі, баранячі та оленячі, а смрад стояв такий, що його "не порівняти з мертвими собаками".

Там же він стикнувся з квасом, що робили з висівок, і смердів він так, що довелося закривати носа. Дали йому спробувати і "горальки" (горілки), але місцеві п'ють її з таким смаком, що "немає кращої речі на світі". А спосіб життя "селян настільки варварський, мерзенний, що серед варварських народів світу я не бачив більшого ніж цей". Він зробив припущення, що це могло бути від слабкої комунікації з іншими народами.

Московити не мають права виходити за територію царства, це дозволялося лише послам та посланцям царя. І полишати дороги, вирубані сокирами, небезпечно, бо можна померти в хащах, оскільки місцевість навкруги безлюдна. Всі головні дороги мають стражників, особливо на кордонах царства. Оскільки усюди безкраїй ліс, то місцин для проживання мало, лише на полянах, де засівають пшеницю та овочі, звиклі до морозів. І все "царство Московське, то є суцільний ліс".

Куберо дістався міста і фортеці Смоленськ, що стоїть на берегах Дніпра. Однак, за свідченням іспанця, місцеві називали річку інакше – Невель. А сама ця ріка, "веде свій потік на південь, омиваючи землю Козачію, людності дуже жорстокої і хороброї, та впадає в Понт Евксинський, або Озеро Меотійське цих Козаків, по іншому званих Балаков, або Ієтас; а це люди такі, що наводять страх, і хоробрі, з тих, що є в тому регіоні; і сторона, до якої вони приєднуються, вважає щасливцями Полководців". Але Куберо все ж пізніше проходив іншим шляхом через небезпечні місцевості, де саме в той час повстав Стєнька Разін, який захопив та зруйнував Астрахань.

Цікаво, що в Смоленську Куберо став свідком контрабанди тютюну, який намагалися ввезти польські купці, що їхали на закупівлю хутра куниці та соболя. Але ввезення тютюну було царським указом заборонено під острахом смерті. За це їм відрізали вуха. І яким би не був наказ, його в точності виконають, бо "найбільше вони поважають лише свого Царя".

В Можайську він зустрівся з венеціанським купцем Йосипом Корнарі, що проживав у Москві. Корнарі розповів, що вся Московія дуже сильно постраждала від війн та нападів татар, які спалюють все на своєму шляху. Зустрів Куберо в Москві і російського посла до Пекіну – Еспатаріо, валаха за національністю (з Трансільванії), і він був його перекладачем, коли спілкувався з царем. Ще він зустрів: ірландця Дієго Менесіо, царського посла у Ватикані, ще одного ірландця Патрісіо Гордонео, посла в Швеції, голландця Херонімо Франдроя.

У своєму творі місіонер писав, що Москва складалася з дерев'яних будинків городян і церков, а найголовнішим храмом була церква Святого Іоанна Хрестителя біля царського палацу. Дзвін цієї церкви видався Куберо чи не найбільшим з тих, що він бачив у житті.

У Московії іноземцям заборонялося виходити з гостьового будинку, розмовляти з ким-небудь чи бачити когось 15 днів, поки не буде дозволено побачитись з царем. Отримавши 22 грудня 1674 року (за три дні до Різдва) аудієнцію в царя Олексія Михайлович (1629-1676), Куберо передав йому листа від польського короля та висловив пропозицію провести месу для католиків міста Москви. Але перш ніж її провести йому довелося отримати ліцензію від наближеної особи царя – боярина Артамона Сергія Матвійовича. На месу зійшлося близько 700 католиків (італійців, французів, валлонів, німців, поляків)!

Автор: Ілюстрації надані Сергієм Купрієнком Обкладинка книги Педро Куберо "Паломництво світом".

Іспанця щиро здивувала повна відсутність по всій Москві навчальних центрів або Колегій, через це, як він думав, люди там недалекі розумом. Також дон Куберо був свідком церемонії благословення річки Москви і поховання знатної особи, і кількох інших обрядів.

З Москви його шлях пролягав річками через поселення Моркуч, Коломна до ріки Оки, Сергієвський Богоявленський Старо-Голутвінський монастир, Новосьолкі, Рязань, Папіно, потім Казімогрот, за яким починалась азійська Татарія. Далі йшов через Коп [Копаново], Муром, Новгород, Козьмодем'янськ, Казань, Самару, Сизрань, Саратов.

В кінці-кінців прибув до Астрахані, малонаселеного тоді містечка. Куберо повідомляє, що інша назва у ріки Волги була Раа'а (так її називали античні космографи). Він спростував відомості давніх та сучасних йому карт, де зображувались береги цієї річки безлюдними, а вони, насправді, виявились дуже густо заселеними, тому він так докладно описав свій шлях по ній, згадуючи назви поселень і народів. Більшість назв він записував через перекладача, тож вони можуть мати помилки, однак він не міг знати про ті населенні пункти, які його судно пропливало вночі.

В Астрахані Куберо дізнався як заготовляють осетрову ікру (яку він назва "улесте", але невідомо на якій мові) і як сушать рибу, найсмачнішу з усіх, що він коштував у своєму житті. В місті він навіть зустрів сина воєводи, а той воєвода до цього служив послом в Іспанії (можливо, мова йде про сина Хуана Кареньо Міранди що перебував в Іспанії в 1668 році або син Петра Потьомкіна, якого цар відправив до іспанського двору в 1667 році, щоб укласти договір проти турецького султана). Саме місто нагадувало мандрівнику один великий шпиталь, бо всі мешканці ходили покусані москітами і чесалися. Через три місяці, тобто в травні 1675 році, разом з послом московського царя, відправленого до перського царя, Куберо вирушив морем у подальшу путь до Дербента (Дагестан) .

В Дербенті дон Педро зустрівся з французом Жаном Шарденом (1643-1713), який згодом зробив деталізований опис руїн Персеполя. Тими самими шляхами, що і дон Педро, одночасно пройшли венеціанець Амброзіо Бембо (1652-1705), що йшов з Алеппо, француз Франсуа Петі де ла Круа (1653-1713). Далі його шлях пролягав через Іран, Індію, Цейлон, Мальдіви, Сіам, Малайзію, Філіппіни, Мексику, після чого він повернувся до Іспанії в 1679 році.

Автор: Сергій КУПРІЄНКО

Джерела:    gazeta.ua

Воїни Христа Царя

21.07.2016р. Б. / Житіє парафільноє з ґумóром...

Я вже певний час не є на парафії, то можу си трошка дозволити сі дивити, так си з боку на то житіє парафіяльноє.

Але на самим початку мушу сказати жи то шо туткай потім пише не є так на кождій парафії, але на багатьох є. І офіційно заявити жи всяка схожість з реальними парафіями, людьми і особливо ксьонзами туткай є чистою випадковістю.  

Ну гейби всі ґанджуют тих ксьонзів по парафіях, ну бо теперкай то і модно: той горбатий, той не вміє шьпівати, той захланний, той загрубу їмость має і так далі. Але мало хто сі дивит, як сі той бідний ксьонз крутит як вивірка в колесі, аби якось дати тому всьому раду. Бігає тамкай, летит відтам, церкву мурує, діточок катехизує, летит до хорих, до мерця… Ну то такє си – то, можна сказати, крім мулярки їго обовязки, на то сі він і вчив. То всьо би було і файно, і мило, гайби не кілька річей.

З їдного боку на ксьонза все сі напосідают парафіяни: то Служба Божа не на ту годину, то задовго правит, то закортко, то молебен не втім кінци села і не в тій каплиці, то вони би хтіли пообтикати церкву пластиковими цвітами, то понаставлєти фіґурок і таких і сяких – так жиби з їдного боку було так з двайціть Маток Божих, а з другого яких так само двайціт фіґурок Серця Ісуса. І ше би файно були жиб повішати чи поставити шось в церкві жиб сі світило, морґало, крутило. І як зачнут комендувати – тре то зробити, тре то, то не тре, а як ксьонз шось перечит то вже він паскудний, а як зроблят і вийде зле, ну ксьонз винен, а хто? То він, паскуда, врік! А постійні сварки межи партіями? Все є ті шо за ксьонза і ті шо проти ксьонза, і жерут сі межи себе, але і ксьонзови печінки жерут, а навіть і епископови.

А, не дай Боже, ксьонз на когось сі не так подивив? Не так сказав? На парафії такий рейвах, таке гуцтвотцтво здійме жи би навіть ті в Верховній Раді зі зависти лікті гризли, найби но то виділи.

Ну а славний спадок кацапского царе-комуно-москово-праваславія – кумітет. Одним словом – торба! Кумітет в церкві господар, а не ксьонз. А як сі ксьонз шось рипне проти, ну то буде мав диліґації і диліґації до Владики. Ше й по шєпці може дістане від начальства за брак пастирської второпности.

Ну і як обійти якось боком саме сакральне питання парафіяльного життя – гроші. То не вільно, то сі мусе загадати.

Гроші! Гроші – то свята річ на кождій їдній парафії. На тацу кідают гривню, а як шось тре до церкви зробити чи купити, то відразу ґвавти-крики: де гроші?! Найбільше кричут ті шо найменше дают. Таца як сі годит то не ксьонзова справа – то кумітет тим кєрує. Ксьонзови сі до тих грошей не вільно навіть дотикати. Але як шось з грошима не так – винен ксьонз!

Як грошей нема – то най ксьонз шукає. А як є, то най сі не пхає. От така то фільозофія парафіяльна.

З карточок і тої мізерної «зарплати», з похоронів і треб ксьонз якогось ґрейцара має, але то курам на шьміх. Кінці з кінцями бідачиско ледве зводе. Ну правда, є й такє жи му сі добре живе з того, але то не є часто так. Але парафіяни поголовно переконані: ксьонз має гроші, їму не тре! Як сі ксьонз поминає за гроші, навіть як шо то на церкву тре чи на зібрки – то здирник, захланний, ніяк сі нажерти не годен. Як сі не поминає – то часто кінці з кінцєми не зводит, щастє, як Владика якусь інтецію дас.

Але, як парафіян припече, як вже і ворожка не поможе, то летят до ксьонза, який би він вже там не був.

Але не дай Бог, ксьонзови сі писок відтворит жиби зґанджувати за ворожбицтво і забобони! «Та він чисто здурів, такє траскає, всі так роблют, а він шось туткайвово вигадує якісь вибадаси! Дивіт сі во звар’ював чисто наш їгомосць».

Кажут люди жи суботники гроші мают, а ми не маєм. Мают вони гроші то правда. Але вони всі десяту часть платят на свою деномінацію. А якби то нашим людім сказав ксьонз, жи десятину ніхто не відмінєв?! А йой! О то би був шкандаль: і до єпископа би всьо село поїхало, і журналістів би привели і криків ґвавтів певно до самого Вічного Риму наробили і певне би проголосили свою афікально-катафальну церкву. А ксьонз би був бідний аж синий. І від начальства певне би був битий і від парафіян.

Але не всі ксьонзи нездалі. Є і файні ксьонзи. То ті бувші. Як новий ксьонз приходит на парафію то: гіршого не малисьмо ніґди, а як йде: ліпшого не малисьмо ніґди. От такєє то воно парафільноє житіє. Дес ліпше, дес гірше, але тако воно дес є. Но не все і не всюда.

Вільчинський о.Орест-Дмитро. Авторська колонка

 Джерело:    Воїни Христа Царя

20.07.2016р. Б. / Освячення військового корабля "Балта" в Одесі

На запрошення командира судна капітана 3 рангу Юрія Рудковського та з благословення Преосвященного Владики Михаїла (Бубнія), Правлячого Архиєрея Одеського екзархату УГКЦ, відбулось освячення судна розмагнічування Військово-Морських Сил України “Балта”, який був виведений в 2014 р. з Севастополя до порту в м. Одеса. 

Молитовний захід пройшов 19 липня 2016 р. за участю о. Андрія Танасійчука протосинкела екзархату, який здійснив чин освячення корабля.

Звертаючись до офіцерського складу та матросів, священнослужитель звернув увагу на те, що кожна людина коли вибирається в гори чи виходить у море обов'язково бере з собою компас та перевіряє його дієздатність. Те саме, має відбуватись і в її духовому житті, вона повинна пам'ятати, що є створена на образ та подобу Божу і чи має в житті “духовний” компас. Тим “духовним” компасом, який допомагає християнину пройти його життєвий шлях - є Господь Ісус Христос, який промовляє до нас через своє слово у Святому Писанні та Святих Таїнствах. Проповідник запросив усіх присутніх у вільний від обов'язків час приходити до Божого храму, щоб в такий спосіб могти отримати духовну поживу для своєї душі.

На завершення спільної молитви від імені Владики Михаїла, отець Андрій подарував освячені медалики Пресвятої Богородиці та здійснив освячення особового складу корабля та усіх приміщень судна.

Джерело:      Одеський екзархат УГКЦ

19.07.2016р. Б. / «Андрей Шептицький – будівничий держави, князь Церкви, лідер нації»

15 липня 2016 року у приміщенні Львівського національного академічного театру опери і балету ім. С. Крушельницької відбувся III тур науково-дослідницької конференції «Андрей Шептицький – будівничий держави, князь Церкви, лідер нації».

Відкрив конференцію Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський молитвою та архиєрейським благословенням. Відтак, розпочалися доповіді делегатів, які прибули із різних куточків Західної України. Слід зазначити, що присутнім на конференції був владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівський.

По завершенні III туру науково-дослідницької конференції було зроблено спільну світлину учасників.

Джерело:     прес-служба Львівської архиєпархії

18.07.2016р. Б. / Західна толерантність — шлях до рабства

Під толерантністю я розумію насамперед визнання автономії, самостійності волі кожної людини в її праві мислити і жити духовно, що виражається у повазі до певних проявів ідейних або духовних/етичних переконань.

Тобто — якщо я поважаю право іншої людини мати власну думку, то ця людина повинна поважати і моє право на власну думку. А моя думка може полягати в тому, що думка іншої людини є помилковою. Тобто справжня толерантність передбачає можливість дискусії, з якої, як відомо, народжується істина. Ці точки зору можуть виражати політичні, релігійні або ширші світоглядні переконання, які стосуються усвідомленого ставлення індивіда до тих чи інших явищ у світі. Інакше кажучи — переконання філософського характеру.

Проявляються вони зазвичай через представництво людини в певній групі як соціальному інституті — етнічній, політичній, релігійній чи групах за інтересами. Головна умова: толерантність — це передусім повага до думки чи духу індивіда, а вже потім — до певного способу життя, через який вони виражаються.  Поведінка, яка не виражає собою ідеї чи духовного/етичного смислу, а є вираженням виключно почуття смаку, нейтрального до інтелектуальної та етичної площин, на мій погляд, за визначенням не може бути предметом як нетолерантного ставлення іншої особи (бо це не зачіпає нічийого розуму і душі як найчутливіших «органів» людини), так і відповідно захисту з боку самої толерантності.

Для прикладу, скандальний випадок з випускницею міста Павлоград, яка прийшла на випускний у занадто відвертій сукні, має етичний (негативний) смисл — винесення інтимної сфери на публіку. Водночас, якби ця випускниця одягла будь-яке інше вбрання, хай і не позначене смаком, у «крикливій» колірній гамі, але «в рамках пристойності», — ніхто б проти цього не протестував. Як максимум — покрутили б біля скроні.

Це розуміння толерантності нам необхідне для подальшого аналізу. Сьогодні в Європі в толерантність вкладають інший зміст: визнання автономії волі іншої людини в її праві мислити і жити духовно підміняють на возвеличення, абсолютизацію волі будь-якої індивідуальності взагалі. Заперечується сама можливість існування об’єктивних матеріальних та моральних законів, тобто таких, які не залежать від волі індивіда. Це означає, що будь-які погляди чи духовні настанови людини вважаються апріорі правильними, хоч би якими вони були по суті. Критикувати інші точки зору вважається нетолерантним, оскільки це може образити індивіда, поставивши під сумнів самозаконність його суб’єктивних поглядів. Наслідком є зміна вектора толерантності: якщо раніше вона передбачала безперешкодну можливість індивіда демонструвати свою індивідуальність, тобто вектор був «від людини — до довколишнього світу», і центром тяжіння був довколишній світ, здатний приймати все розмаїття людини, то сьогодні толерантність має протилежний вектор: довколишній світ не повинен суперечити індивідуальності людини, оскільки це може «образити її почуття». І в цьому разі центром тяжіння вже стала людина, яка не дозволяє світу проявляти щодо неї інші точки зору, відмінні від власної.

Приміром, у Великобританії заборонено носити натільні хрестики на роботу, щоб не образити почуттів мусульман. Але, зрозуміло: якщо поширити це правило на всіх, то відбудеться взаємне перекривання воль індивідів, і проявляти будь-які погляди чи етичні переконання буде заборонено, оскільки це обов’язково зачепить «чиїсь почуття». В результаті ми отримаємо суспільство, в якому істинної свободи думки і совісті не буде, бо така свобода передбачає можливість її реального практичного вираження, а буде лише свобода споживання та інших проявів матеріального існування без будь-якого смислового наповнення: інтелектуального чи духовного.

По суті, лібералізм, доведений до своєї крайньої точки, виражений в агресивній толерантності, заперечує свободу людини як інтелектуальної та духовної істоти так само, як це робить тоталітаризм. При цьому в «ліберальному рабстві» може бути розмаїття кольорів, музичних акордів, художніх спецефектів, однак ніякого смислу вони не нестимуть. І саме цим ліберальна форма рабства страшніша за тоталітарну: людина може навіть не усвідомлювати себе рабом. Населення вбиратиметься в найрізноманітніший одяг найоригінальніших фасонів, слухатиме яку завгодно музику, їстиме та об’їдатиметься чим заманеться, їздитиме на яких завгодно автомобілях, але проявляти через ці речі якусь ідею —іншими словами, зміст, буде оголошено нетолерантним, а отже, забороненим. Сьогодні це помітно на прикладі голлівудського кінематографа, де частка спецефектів на метр кіноплівки вже, здавалося б, сягнула максимальної межі, однак сам фільм зазвичай ніякого навантаження на мозок глядача не несе.

Промовистим є приклад і західних релігійних установ. У шведській лютеранській церкві гріхи відпускають єпископи-геї на «техномесах». Паства не мусить слухати проповіді й молитися, треба просто танцювати. Завдяки спеціальним світловим інсталяціям храм майже не відрізняється від нічного клубу. Звісно, такі зовнішні ефекти сприяють популяризації церкви серед нерелігійних громадян, але чи не відходить на другий план зміст християнського вчення на таких заходах?

Проте толерантність іде ще далі. «Заборона думати» стирає різницю між речами, які об’єктивно різні й не рівні від природи, — між природною нормою нормальності та відхиленням від цієї норми — і ставить людину у своїй безглуздій абсолютності над законами природи. Тобто фактично нетолерантно стає навіть озвучувати об’єктивні закони природи, якщо певний індивід своїм вольовим рішенням їх заперечує. Наприклад, від природи люди поділяються на статі: чоловіка і жінку, проте у справді «толерантному» суспільстві заборонено буде навіть озвучувати належність людини до певної статі, бо це, мовою відомої реклами — make the difference — «робить різницю».

Різницю, яка спонукає до виділення специфічних етичних норм, які повинні застосовуватися до жінок з боку чоловіків, — інших, ніж між самими чоловіками, і норм, які регламентують специфічне поводження жінки з чоловіком, — інше, ніж між самими жінками. Тому такий поділ на статі, з погляду толерантності, є недопустимим, оскільки сам його факт є причиною виникнення певних етичних смислів у вигляді обмежень чи настанов до дій, які, як завжди, можуть «образити чиїсь почуття»: або жінок, бо їх вважатимуть за слабку стать; або чоловіків, бо змушуватимуть їх з більшою чемністю поводитися з жінками, ніж із чоловіками. Однак заперечення різниці між чоловіком і жінкою здійснюється не лише на рівні різниці у вродженій фізичній силі, а й на рівні репродуктивних функцій, якими природа наділила чоловіка й жінку — як необхідний союз для продовження роду. Це означає, що толерантність заперечує навіть функціональну відмінність між чоловіком і жінкою у питанні народження дітей. 

Вже сьогодні в школах деяких країн Заходу учнів навчають, що різниці між хлопчиком і дівчинкою немає, а тому хлопчик може любити хлопчика, а дівчинка — дівчинку, і це нормально. А якщо хтось заперечуватиме — це буде нетолерантно. Хоча насправді рівність має бути лише в правах, а не у фізичних можливостях людини, на які вона чистим фактом своєї волі вплинути не може. І навчати дітей треба того, що в кожної людини є почуття власної гідності, зазіхати на яке ніхто не має права. Незалежно від раси, статі, національності, сексуальної орієнтації тощо.  Але аж ніяк не пропагувати в школі те, що відхилення від норми, яким є, наприклад, гомосексуалізм — через неможливість продовжити природним шляхом себе в наступних поколіннях, є нормою. Бо інакше ми, мовляв, «образимо» гомосексуалістів, хоча фактично це буде просто констатація об’єктивної реальності: гомосексуалізм є відхиленням від норми, закладеної природою.

Подібна ситуація і з іншими відхиленнями сексуального характеру, які з погляду «тут і зараз» можливі, але з погляду розвитку недоцільні. А сприяти і, особливо, навчати у школах треба саме того, що доцільно з погляду законів природи та законів соціального співжиття як сфери, котра спирається на закони природи. Тим часом толерантність іде ще далі й заперечує відмінності між людиною і твариною, а констатацію таких відмінностей називає фашизмом, дискримінацією тварин і, відповідно, кричущим проявом нетолерантності.

Для прикладу, в ЄС під впливом рухів за права тварин уже запроваджено директиву, яка забороняє утримувати курей у «негуманних» «батарейних» клітках, які викликають у них «депресію». Натомість кури-несучки повинні утримуватися тільки в модернізованих клітках, в яких для кожної курки передбачено площу 750 замість колишніх 550 см2. Результатом такої директиви став дефіцит у ЄС курячих яєць.

Водночас активісти рухів за права тварин нападають на фермерські угіддя, завдаючи їм серйозних збитків, і в такий спосіб обстоюють рівні права людей та тварин на толерантне ставлення до останніх. І причина знову ж таки в обмеженні на висловлення думки, яка може «зробити різницю» (тобто бути нетолерантною) — вже не між людьми як такими, а між людиною і тваринним світом — мовляв, людина є вищою істотою, яка стоїть на вищому щаблі буття порівняно з твариною, а отже, тваринний світ об’єктивно може бути засобом для людини, як засобом для тваринного світу є, наприклад, рослинний світ.

Вимога з позиції толерантності не допустити подібних висловлювань фактично ставить людину на один рівень з твариною. І, з огляду на те, що тварині піднятися до рівня людини неможливо об’єктивно, залишається одне — людині опуститися до рівня худоби: тобто обмежитися споживанням їжі, розмноженням та справлянням природних потреб. Я не здивуюся, якщо через 20 років на цій хвилі зрівняння тварини з людиною у правах, буде офіційно дозволено шлюби між людиною і твариною, як зараз дозволено одностатеві шлюби. І цей факт буде оголошено як торжество свободи і прогресивності суспільства.

Підсумовуючи, скажемо, що послідовне впровадження толерантності, яка зараз домінує на Заході, може сформувати суспільство, що не розрізнятиме ідей за їх істинністю чи хибністю, що взагалі самоусунеться від світу ідей і моралі як сфери апріорі нетолерантної, котра може образити чиїсь почуття самою спробою «зробити різницю» між довколишніми явищами за критерієм їх істинності. Це відкриє шлях до повної свободи у сфері матеріальній, яка вже не буде скута моральними чи навіть фізичними обмеженнями, що перетворить свободу у вседозволеність — їсти, розмножуватися та проявляти інші тваринні інстинкти в будь-який спосіб. Свободу ж духу і думки — ту свободу, яка дійсно утверджує людську істоту як Людину, буде визнано поза законом як нетолерантну, тобто безжальну до права людини на помилку. А тому саме право людини на помилку буде реалізовано в такому суспільстві повною мірою.

Насамкінець — цитата з роману-антиутопії Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом», написаного 1953 року: «Головне — спокій, Монтег! …Боронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія, — вони можуть спробувати пов’язати деякі речі та явища. А це призводить до меланхолії! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну стіну, — а тепер це можуть майже всі, — щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності. Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п’єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального — вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п’єсу, хоч це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси». 

P.S. Мусульманське населення Європи здатне внести корективи в розвиток подій.

Роман СКЛЯРОВ

Джерела:     Дзеркало тижня

Воїни Христа Царя

18.07.2016р. Б. / Блаженніший Любомир: «Не можна одночасно молитися за мир і бити кулаком по носі»

Архиєпископ-емерит Блаженніший Любомир поділився з Департаментом інформації УГКЦ своїми думками щодо так званої хресної ходи за мир.

Блаженніший Любомире, у силу обставин, що склалися в Україні, ми багато говоримо про мир. А що таке мир у вашому розумінні?

Потрібно почати з того, що поняття миру завжди має більше ніж, так би мовити, одну сторону. Це не є щось, що залежне чи здійснюється однією особою чи в одній групі. Мир – це ставлення людей, їхні стосунки між собою.

Бо ми також можемо говорити про щось вище – про Божий мир, в якому однією з осіб є сам Господь Бог, що Він установив мир, пославши свого Сина, аби нас примирити...

Мир – це бажання спілкуватися з кимсь справедливо, чесно, позитивно, люб'язно... Одне слово, це питання любові. Що таке любов? Любов – це готовність, бажання робити добро іншому. 

Отже, мир мусить мати в собі те, що є дві сторони, які бажають робити добро одне одному. Це не є односторонньо, а дві сторони діють для взаємного добра.

Ці елементи для мене особисто становлять поняття миру.

Чи можна сказати, що відсутність війни вже є миром?

Ні, відсутність війни, технічно кажуть – перемир'я. Наприклад, дві сторони стоять зі зброєю в руках і кажуть, що ми не робитимемо одне одному шкоди. Це стан перемир'я. Це не є миром, бо там нема бажання робити добро. Там є тільки стан, в якому не будемо нападати одне на одного, не будемо одне одному робити прикрості, але, так би мовити, є відкриті до того. І нам не важливо, щоб робити добро іншій особі чи іншій групі, а щоб тільки ми не воювали...

Це не є мир, це пакт неагресії. Але не маємо якогось особливого бажання робити добро.

В Україні вже другий рік триває війна, яка болить кожному українцю. Які кроки потрібно робити і кому, щоб настав мир?

Скажу, як я це бачу. Щоб настав справжній мир між Росією і Україною, обидві сторони, обидві держави мусять бажати цього миру. Мусять бажати робити добро одне одному. Бо мир не є односторонньою діяльністю. Скажімо, я не буду на тебе нападати, а ти зі мною роби, що хочеш. Це не є мир! І в ситуації нападу я мушу боронитися, мушу захищати себе, свої права, себе і своїх. І тут нема навіть тіні миру. Найбільше, що може бути, це акт неагресії, який далекий від миру.

Не робити зла – це не вияв думки, наміру робити добро. Я хочу пошанувати тебе, хочу віддати тобі все належне в повній справедливості – це передумова миру.

У чому сьогодні є проблема? На мою думку, більшість українців не є налаштовані негативно до Росії. Ми не маємо претензій на російські території, не здійснюємо якоїсь агресії. Але якщо не буде такого бажання з обох сторін, з боку Росії і України, якщо не буде позитивного ставлення з обох сторін, то про мир годі говорити. Миру не буде.

Є ще одна актуальна проблема. Ви ось говорили про Божий мир... І буквально зараз відбувається так звана хресна хода за мир. Не будемо говорити про тих, хто йде в тій ході, бо там, мабуть, є різні люди, які щирі у своїй молитві під пекучим сонцем.  Але ця хресна хода викликає неоднозначне сприйняття серед багатьох українців, що, мабуть, справедливо, бо вони підозрюють, що за нею стоїть певна технологія...

Ісус Христос каже, що наше ставлення до ближнього має базуватися на головному принципі: бажати йому добра. Треба бажати добра не тільки тим, хто нам робить добро, а і ворогам.

Ми маємо любити всіх. Якщо когось любити, то значить треба за нього молитися, бо це один із виявів любові.

За що ми молимося? Чи ми маємо молитися, аби російська армія чи ті бойовики – наймити Росії, щоб вони більш ефективно працювали, щоб їм все краще складалося? Чи все ж таки маємо молитися за те, щоб вони зрозуміли і припинили агресію, перестали нападати?!

Молитва, у формі хресного ходу чи в будь-якій іншій, повинна бути за те, аби друга сторона не робила гріха.

Тоді як іншим людям реагувати на цей хресний хід?

Ці хресні ходи проголосила і організовує "Українська" Православна Церква (Московського патріархату), а Московський патріархат поблагословив агресію Росії на Україну. І тому бракує довір'я. Чи вони справді моляться, за що вони моляться? Чи моляться, аби Росія припинила агресію? Чи моляться, аби російські війська та їхні підопічні забралися з України? Не зрозуміло, за що моляться.

Якщо б, скажімо, ті, хто йдуть, починаючи від самого Митрополита Онуфрія і всіх єпископів, сказали: ми абсолютно відкидаємо, як повну несправедливість супроти українського народу, всяку агресію і домагаємося, аби Кремль і всі люди, які за це відповідають, перестали робити зло. І мусимо зробити відповідну декларацію і її дотримуватися. 

Бо знаєте, дуже гарно сказати: молюся за мир. Наприклад, я молюся за мир, але кулаком даю тобі в ніс.

...Мені це все виглядає як підла хитрість. Це цинізм, гірше від якого годі щось уявити.

Але, мабуть, у тій хресній ході є щирі люди...

Треба подумати, за що ми молимося. Нехай кожна людина, яка йде в тій ході, щиро дасть собі відповідь на запитання, за що вона молиться, якого миру прагне. Їм кажуть, що моляться за те, аби між українцями не було громадянської війни. Ну, це те саме, що каже Росія. Але чи це є об'єктивна правда?

Якщо молитися щиро, то треба молитися за те, аби ворог перестав нападати.

Розмовляв о. Ігор Яців

Джерело:       Департамент інформації УГКЦ