За
вікном то літня спека, то майже осінній холод, містяни то шукають
порятунку на річках, озерах і в парках, то тепліше вбираються, нарікаючи
на непередбачуваність погоди. Та чи варто химерувати тут, де не чути
вибухи й обстріли, де ти можеш вільно пересуватись і планувати свій
день, коли десь там, на східному краї нашої держави, мужні чоловіки
кладуть життя і здоров'я за наш же мирний день... Щойно звідти, де
виконував капеланське служіння, повернувся отець Даниїл Сікора ЧСВВ.
Розмовляємо з ним...
І. Ш.: Отче Даниїле, не так багато минуло часу, як Ви знов
покинули стіни рідного монастиря й подались туди, де гаряче в усіх
розуміннях. Де цього разу служили?
Д. С.: Приїхавши на місце нового служіння – в Костянтинівку, я відчув
щось рідне, щось своє. Свій серед своїх – таке було відчуття, коли
побачив солдата в однострої десантника.
Батальйон, до якого мене призначили, – один із тих, що в перші місяці
війни геройськи захищав Донецький аеропорт. Там загинуло багато молодих
хлопців (кіборгів). Після останніх кривавих подій під Авдіївкою
батальйон зазнав великих втрат – багато вояків загинули й були поранені,
тому його забрали з передової в частину. Тепер батальйон носить ім'я
Героя України, старшого лейтенанта Івана Зубкова.
Вже з перших кроків, які я зробив на території військової частини,
мене вразила красива капличка, яку спорудили волонтери спільно з
представниками православної церкви Київського патріархату. Пам’ятник з
іменами загиблих героїв України біля каплички нагадував про відданість і
мужність наших героїв-десантників. Як не дивно, але пройшовши
територією частини, відчув спокій, безпеку перед загрозою війни, яка
особливо тут відчувається, бо ж вечорами часто велись інтенсивні
обстріли. Саме ввечері ми завжди були очевидцями того, що війна триває.
Приміщення, де мешкають десантники, нагадує хрущовські гуртожитки.
Раніше тут була психлікарня. Проходячи військовим містечком, я бачив, що
кожен солдат несе службу на тому місці, де йому наказали. Ось
спортивний майданчик, футбольне і волейбольне поля, багато турніків...
Зразу ж відчувається дух десантної бриґади. Хлопці, які служать тут,
переважно мобілізовані. Є також добровольці, які воюють ще від початку Російсько-Української Війни (РУВ), є і контрактники.
І. Ш.: Чи зустріли Вас як свого? Як відбувалося знайомство?
Д. С. Знайомство з батальйоном відбулося на плацу під час шикування.
Комбат дав мені слово і я коротко розповів про себе, про своє служіння і
мету перебування на фронті РУВ. Опісля була молитва і благословення.
Коли я приїхав, то ще два дні в частині зі мною перебував військовий
капелан з УПЦ КП о. Тарас. Він впровадив мене у суть служіння і передав,
так би мовити, естафету. Цей батальйон протягом року обслуговували
священики УПЦ КП, я був першим греко-католицьким священиком, який на
прохання комбата прибув сюди для виконання капеланських обов'язків.
І. Ш.: А які особливості служіння цього разу? Може, якісь спостереження, висновки на майбутнє зробили...
Д. С.: Цього разу погода випробовувала нас: спекотне сонце не давало
розслабитися. Через страшну спеку Службу Божу доводилося служити о 5.30.
Якщо ж говорити про службу, мене призначили до СІВ
(саперно-інженерного взводу). Мешкав разом із солдатами в казармах по
4-6 осіб. Більшість хлопців були з Центральної України.
Я нічим не відрізнявся від вояків: носив, як і вони, військову форму,
на всіх шикуваннях, починаючи від ранкової руханки, був разом із
хлопцями, вправлявся з ними на спортмайданчиках, виконував таку ж, що і
вони, працю. І це було дуже приємно як солдатам, так і мені. Допомогу в
роботі я сам пропонував. Обов'язки не примушують до цього, то була моя
ініціатива.
Вважаю, що саме таким повинно бути служіння капелана – священик
повинен влитися в лави вояків, бути з ними одним цілим, спільно
працювати й бути постійно поряд. Я влився і розчинився в їхньому
колективі, розділив з ними труднощі служби на передовій РУВ.
І. Ш: А чим особливі розмови з військовослужбовцями, сповідь?.. Які питання їх найбільше цікавлять?
Д. С.: На розмови я ходив в інші роти. Дуже добре було спілкуватись
на блокпостах, бо в частині вдень кожен має обов'язки і не завжди
знаходить час для спілкування чи сповіді, а на блокпосту вояки вартують і
тому за розмовами їм швидше минає час. Спілкувалися там із кожним по
дві-три години. Нема кращої розмови, коли говориш з двома-трьома
вояками, а вони переказують іншим і ті вже самі приходять на розмову.
Слід зазначити, що хлопці намагалися говорити українською і в моїй
присутності не вживати нецензурні слова.
Для них було цікаво все, бо вони далекі від віри, не мають
найпростіших знань. Запитували мене, як можна жити без сім'ї. Я
пояснював різницю покликань, служіння.
І. Ш.: Чи одразу налагоджується контакт із суворими чоловіками, які радше воюють, аніж розмовляють?
Д. С.: Спершу вояки придивлялися до мене, а я до них, ми звикали одне
до одного. Я намагався ввійти до них у довіру через спільні заняття,
розмови, навіть ігри, футбол. Дуже об'єднували походи на купання на
озері. Хлопці відчувають, хто є хто, особливо чутливі до цього на війні.
Найважливіше піти їм назустріч.
Після перших коротких розмов вони записували номер мого телефону й
приходили на довшу розмову. А готувалися до сповіді по три-п'ять днів.
Сумлінно. Коли казали «батюшка, хочу поговорить» – означало «хочу
сповідатися». Багато було таких, що сповідалися вперше в житті. Це була
довга розмова, знайомство, зустріч, сповідь.
Служіння капелана – бути поряд з хлопцями, йти до них. Вони тоді
приймуть тебе за свого і самі захочуть прийти. Чесно кажучи, їм байдуже,
хто перед ними, якої конфесії отець, вони просто хочуть мати свого,
довіряти.
Кожен день приносив нові знайомства. В частині зустрів одного
римо-католика, колись він хотів бути в монастирі, жив у капуцинів. Ми з
ним знайшли спільні теми.
І. Ш.: Розкажіть про окремі випадки, які зачепили.
Д. С.: Пригадую, як вранці, десь півчетвертої, прийшов солдат і
попросив просто поговорити. В цій ситуації треба бути терпеливим,
второпним. Треба просто вислухати. Треба розуміти специфіку військової
служби: там усі військові, всі знаються, всі зав'язані на стосунках
керівник-підлеглий, в частині нема нікого чужого. А між них прийшла
людина з іншого світу, монах, яка хоче і може вислухати. Тож я просто
слухав. Цілу годину. І не лише його, таких випадків було багато. Солдат
подякував і зі спокійним серцем пішов виконувати свій обов'язок. Були й
такі що приходили до мене і просто дякували, що я з ними поруч.
В батальйоні було багато поранених, скалічених, питав, чому їх не
комісують, відповідали, що чекають документів. Особливо важко бачити
контужених – вони собою не володіють, кричать ночами, їхня мова
нецензурна, хоч вони такими, може, і не були до контузії. Це теж треба
розуміти і вміти співпереживати.
І. Ш.: Кажуть, земля тісна, часто в найнесподіваніших місцях і
ситуаціях можна мати неочікувані зустрічі. Чи дарувала Вам доля такі
несподіванки?
Д. С.: Було дуже приємно зустріти на теренах Донбасу земляка з
Івано-Франківська, рідну людину, яку знаю ще з часів навчання в
Перемишлі, отця Віталія. Він у Костянтинівці служить на невеликій
парафії вже одинадцять років. Одружений, має сина. Служити йому там
нелегко. Він час від часу як військовий капелан опікується десантниками
122-го батальйону в Дружківці. Отець радо запрошував мене в гості. Я мав
нагоду ближче познайомитися з його сім'єю, служінням на парафії і
послухати розповіді про саме місто. Саме в час мого перебування на передовій РУВ
отець, уперше за час служіння на парафії, зазнав розбійного нападу у
власному будинку. Це неприємно вразило і схвилювало. Тож навідувався до
нього і як міг допомагав пережити важкий психологічний стан.
Приємно було також зустріти земляка зі Львова, який ще за совітів
служив у тій же, що і я, окремій десантній штурмовій бриґаді біля
Миколаєва. Ми розмовляли про спільних знайомих, згадували далекі юнацькі
часи й оповідали кожен про свій життєвий шлях.
І. Ш.: Виходить, в цій поїздці на фронт наче зустрілися Ваше військове й студентське минуле з теперішнім священичим служінням...
Д. С.: Так. Бог уміє дивувати і влаштовувати сюрпризи навіть там, де
їх не чекаєш. Він уміє потішити навіть там, де нелегко. А ще я почувався
добре, бо відчував молитви наших парафіян, які хвилювалися за мене. Їм я
також дуже вдячний. І за пожертви, які вони склали, а я передав воякам
на їхні потреби. Дякую Богові і всім людям, що долучилися до моєї місії
на сході.
І. Ш. І ми дякуємо Вам за щирість і бажання бути там і з тими, де
не кожен захоче і зможе навіть з обов'язку бути. Ви ж завжди йдете за
покликом серця. Витривалості Вам і сили у Вашому служінні.
Розмовляла Ірина Шумада
Немає коментарів:
Дописати коментар