Ця
історія почалася знайомством із регіональною організацією "Карітасу
України" у Слов’янську. І не завершується: вона триває завдяки чудовим
людям, які там живуть. Саме зараз вони дивовижним чином воплочують
досвід Церкви і українського державотворення на землі, яку ми, здавалося
би, могли втратити. Від моменту окупації Слов’янська 12 квітня минув
рівно рік…
Пласт, Карітас і Донбас
Історія – чудернацька штука, повна співпадінь. От, приміром факт:
понад сторіччя тому, а саме 12 квітня 1912 р., відбулася перша присяга
Пласту – відомої нині української національної скаутської організації.
Тоді, у квітні 1912, біля сорока молодих склали пластову Присягу на
вірність Богу й Україні… Всю цю інформацію мені випало дізнатися вже
пізніше, ніж близько зустрітися з Пластом вперше. І сталося те на
Донбасі, у звільненому від російсько-терористичних сил Слов’янську. До
чого це я? А ось до чого: хто би сказав, що галицькі події сторічної
давнини будуть прямо причетні до відродження Донбасу у 2015?..
Отож,
15 років тому один із викладачів Слов’янського педагогічного
університету, сам із поблизького Краматорська, "привіз" ідею Пласту до
своїх студентів. Привіз із Дрогобича, де вчився і де полюбив цей спосіб
життя. Серед студентів, яких зацікавив Пласт, була першокурсниця Марина
Шелудешева, сьогоднішня станична пластової станиці Слов’янськ. Активна
діяльність Марини зараз – це відновлена спортивна школа, яку вона
очолює; це регіональна організація Міжнародного благодійного фонду
"Карітас України", завдяки якому в Слов’янську сталося безліч добрих
справ; це багато громадських та державних ініціатив, до яких залучена
молода жінка. Але, як каже вона сама, все почалося 15 років тому саме з
Пласту.
"Не було би Пласту, чи був би у моєму житті Карітас? Чи була би
спортивна школа? Навряд…" – роздумує вголос Марина. І щодо Карітасу
жінка на 100% не перебільшує: тут були потрібні співпрацівники з
досвідом організатора, і саме Пласт став Марині найкращою рекомендацією.
Виховати лідера, виховати людину
Перше, що "зачепило" нашу героїню в Пласті, на таборах – це наявність
доброго виховання. Бо ту систему, що пам’яталася від піонерських
таборів, виховною назвати було складно. Також зацікавила ідея, що
відпочинок – це активна діяльність; пізнавання нового, а не банальне
марнування часу. Життя під відкритим небом в наметі, готування їжі й
навики виживання у природі – все це затягнуло юнку настільки, що поволі
стало визначати подальший життєвий ритм.
"Пласт – це те, що дає молоді поштовх у майбутнє, виховує лідерів…" –
нині стверджує Марина. А я в цей час зауважую в її кабінеті фото
дівчинки у характерній формі. Дівчинка нагадує мою співрозмовницю, і
виявляється, що це вже друге покоління слов’янських пластунів. Це
Маринина дочка, хоча ззовні вони більше нагадують сестер. Колись жінка
шкодувала, що в її дитинстві не було Пласту, але її юна пластунка вже
так не скаже. "Тепер вже не заради себе, а заради неї я продовжую
пластову роботу. Пласт виховує "нерядових", він виховує великих людей
непересічного майбутнього, допомагає будувати життя та зростати…" –
спокійно стверджує жінка. В її словах немає хвалькуватості, але є
впевненість особистого досвіду.
З розмови я дізнаюся, що вже в другій половині 90-тих років ХХ ст.
пластовими осередками тут, на Донбасі, ставали Донецьк, Маріуполь,
Миколаївка, Авдіївка, Сватово, Лутугине… А там, де Пласт – там і здорове
патріотичне виховання. Тепер на підконтрольних Україні територіях
пластуни прагнуть поширюватися чим більше, бо запит на виховання молоді
тут величезний. І, що важливо, Пласт – це найдоступніший спосіб
"виховати з себе людину", як кажуть самі пластуни.
Пророча універсальність цієї потужної духовно-патріотичної системи, у
джерел якої свого часу стояв сам Митрополит Андрей Шептицький, вражає.
Митрополит за життя отримав найвищий пластовий титул – Добродій Пласту, і
брав безпосередню участь у його діяльності, всіляко розвивав і
підтримував. А тепер його дітище поволі відроджує нову Україну.
"Я відчувала, що це справді потрібно…"
Марина – не лише пластунка, але й молодий науковець. Кандидатська з
педагогіки, тема якої – "Виховання та навчання вчителя фізкультури для
роботи в дитячих молодіжних організаціях на прикладі організації Пласт",
вже давно готова. Але захистити її жінці завадила війна. Зараз Марина
не переймається через це: її головне завдання на сьогодні полягає у
плеканні здоров’я слов’янських дітей. Колись у цій спортшколі вчилася
вона сама, потім її дочка… А понад рік тому жінці запропонували очолити
заклад.
Слов’янська спортшкола – це взагалі окрема історія. Рік тому загальне
враження від неї було тільки одне – "Кошмар". Будівлі вже понад 100
років, і її стан був, скажімо так, протилежний поняттю "розвиток юних
спортсменів". Два тижні умовлянь… і замість кафедри університету "за
п’ять хвилин кандидат наук" Марина Шелудешева опинилася ледь не у сараї.
Про
це Марина говорить прямо і відверто: "Але я відчувала, що це справді
потрібно. Місту, людям, комусь. Так було треба". І відчуття
виправдалися: минуло трохи більше року, а в школі вже сталося більше
подій, ніж за останні 40 зим і весен.
Вікно (в) життя
Колись цю школу в центрі міста безліч разів хотіли закрити, а вона –
єдиний безкоштовний спортивний заклад для місцевих дітей. "Як це? Невже
нашим дітям не потрібний здоровий спосіб життя?.." – риторично питається
молода директор. Востаннє косметичний ремонт тут робили… у 1952 році.
Ще років 30 тому білили стелю. От тому втручання Карітаса у існування
закладу й називають з усмішкою "сенсацією сторіччя". Бо воно в
буквальному сенсі так і є. Той факт, що тут зараз нові вікна і дах, нова
побілка, став сенсацією для міста, для учнів і батьків, а навіть для
самих вчителів.
В грудні 2013 р. Марина очолила школу, а 12 квітня 2014 Слов’янськ
був окупований. Місто звільнили 4 липня, тоді як Карітас чував над
слов’янцями: вже 10 липня 2014 від фонду сюди прибула перша допомога,
питна вода. Далі були ремонти в приміщеннях спортшколи, цілий "віконний"
проект для містян, які самі ніколи б не поставили собі вікон після
війни (щоби визначити потребуючих, був проведений багаторівневий
моніторинг); допомога для онкологічних хворих, цільова гуманітарна та
фінансова допомога – чималий перелік дій та проектів. Тихо й поступово
благодійники дали надію слов’янцям. Адже допомагають лише тим, в кого
вірять.
Коли у вересні 2014 року стартував проект зі встановлення слов’янцям
пластикових вікон на заміну зруйнованим через бойові дії, австрійські
представники Карітасу завітали при нагоді й до спортшколи. І дивина:
"чужі іноземці" виявилися більше зацікавлені у здоров’ї слов’янських
дітей, ніж всі "державотворці", які правили тут ще від часів СРСР. "Так
сталося, що саме через війну до міста завітали небайдужі" – певно, саме
ця цитата остаточно розбила в моїй голові старі легенди про
"самодостатній Донбас". І відкрила, що хіба тепер стартувало відродження
цієї стражденної землі.
Операція "Ремонт"
Зараз в школі нові вікна і дах, новий набір діток (працюють навіть із
дошкільнятами, двері в маленьку приймальню не зачиняються!) і нові
надії та проекти: звісно, ремонт потребує ґрунтовного продовження. До
того ж, є ще одне пов’язане приміщення – комплексна дитячо-юнацька
спортшкола, сполучена з міським центром фізичного здоров’я населення
"Спорт для всіх". Сюди, до речі, приходять в душову вимушені
переселенці, котрі тимчасово живуть у вагоні поїзда на вокзалі. Тут, в
цій школі, й приймають переселенців у найважчі часи…
Оголошення "у випадку прибуття евакуйованих припинити заняття
протягом 10 хв." буде висіти в спортзалі ще довго. Цьому приміщенню
також посильно допоміг "Карітас", нові вікна і вхід до школи тішать око.
Але роботи ще безліч, що можна зрозуміти: жодні благодійники не мають
чарівної палички, аби за раз виправити спадок байдужості кількох
поколінь.
Натомість спільні зусилля в оновленому місті насправді здатні творити дива.
Молоді працівники і відповідальні за спорт та освіту у Слов’янську не
складають рук. І навіть не тому, що це їхня робота. Всі вони об’єднані
розумінням, що без спортивних юнаків і дівчат, без цікавого й корисного
(а перед усім здорового!) вільного часу для дітей та юнацтва (як і для
дорослих) тут ніколи не буде нічого нового – ні майбутнього, ні
сьогодення. І нехай для цього треба вирішити таку приземлену проблему,
як ремонт. Очі маленьких спортсменів сяють ще яскравіше за їхні кубки
переможців, і це дає силу дорослим працювати далі, шукаючи кошти.
Продовження життя є!
І на кінець – замальовка на тему, яка всім нам зараз болюча. Про
воскресіння Донбасу, українського Донбасу. У Слов’янську я побачила, що
воно – можливе. Адже у багатьох слов’янців, і у Марини також, є своя
історія і війни, і вимушеного переселення. А також історія повернення.
"Перше місце, куди ми з дочкою пішли в Одесі, була… спортивна школа" –
зосереджено говорить жінка. Помітно, що це нелегкі для неї спогади.
Спорт змобілізував і не дав можливості концентруватися на сумних думках.
"Дітей треба виховувати так, щоби вони попри все знали, що продовження
життя є!" – впевнено говорить Марина Шелудешева. Так само вона тепер без
зайвих питань приймає до школи маленьких переселенців, хоча й зазначає,
що місця вже катма. Навіть роздумує над тим, як розширятися: ця потреба
вкрай очевидна.
На питання, коли воскресне Донбас, Марина відповіла просто: "Коли
менталітет дончан глобально переміниться на патріотичний". Любов до
нашої Батьківщини, до України – це також любов конкретно до свого міста,
вулиці, будинку; до своїх соцмереж, преси, ТБ, виробництва. Відтак
виховання (і самовиховання) жінка прагне будувати лише на засадах
християнської моралі та патріотизму – на зразок Пласту. Іншого шляху для
народження національної свідомості вона не уявляє.
Може тому, коли довелося тікати зі Слов’янська через погрози (всі
керівники Пласту становили для сепаратистів особливу цікавість, багато з
них дізналися, де знаходяться підвали захопленого СБУ), в них з дочкою в
руках були тільки пластові однострої, вишиванки і документи. А також
речі для пластового табору, в який Марина з дочкою потрапили під час
вимушеного переселення. Висновок жінки твердий: "Поки місто не
звільнили, я сюди навіть не думала повертатися. Моє рішення – жити
тільки в українському Слов’янську".
Ірина Максименко,
Київ-Слов’янськ-Краматорськ-Київ
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар