Інна Кузнєцова: Тривожні новини надходять зі сходу України у
великодні дні. Дипломати називають це «воєнною декорацією» перед
переговорами міністрів закордонних справ «нормандської четвірки».
«Ми повинні вірити, що, як після страждань на Голгофі
наставало Воскресіння, так і в нас настане перемога», – говорив у своєму
вітанні до мирян патріарх УПЦ КП Філарет.
«Святкувати Великдень під час війни – це здобувати перемогу,
бо Христос воскресінням переміг смерть і зламав врата пекла», – це слова
предстоятеля УГКЦ Святослава Шевчука. Про страждання і перемоги говоритимемо сьогодні з Верховним архієпископом УГКЦ, блаженнішим Святославом.
– Христос воскрес! Воістину воскрес!
– Учора була рівно річниця з того часу, як у Слов’янську було
захоплене відділення міліції. І саме цей день називають днем початку
АТО. Як церква може стати таким собі примирювачем чи чимось таким, що
примирило би український народ?
– Найперше – дозвольте привітати всіх наших слухачів і глядачів зі
світлим святом Воскресіння Христового, Пасхою Господньою, яку ми ось
тепер святкуємо!
Ми бачимо, що специфікою тогорічного Великодня є ось такий контраст: з
одного боку – радість Пасхальна, а з іншого боку – смуток і біль. Біль
через те, що продовжуються воєнні дії. Біль через те, як Ви згадали, що
ми спогадуємо річницю початку АТО і сьогодні справді згадуємо всіх тих,
які постраждали впродовж цього року, загинули, потрапили в полон, були
поранені чи вигнані зі своїх домівок.
Питання, як церква має служити Богові і людям в таких обставинах, є
доволі складне. Я Вам щиро скажу, що ми до кінця не знаємо, ми вчимося.
Дуже багато залежить від чутливості людського і християнського сумління,
чутливості і сумління перш за все до горя ближнього, чутливості до
того, хто справді є в полоні неправди, чутливості до того, хто очутився
на окупованих територіях.
– Чи можна розв’язати проблеми лише чутливістю?
– Чутливість має перерости в якусь дію. Бо християнське сумління є
своєрідним компасом, але компас тільки вказує дорогу. Але йти цією
дорогою, шукати шляхів не лише подолання цієї біди, яка нас спіткала,
але і шляхів і примирення, і відбудови нашої країни, реформування нашої
України, будівництва тієї справжньої, нової, вільної держави. Це те, що
ми мусимо разом віднайти.
Ми впродовж цього року справді дуже часто просто реагували на ті
потреби, які ось виникали безпосередньо перед очима. Наприклад, ми
намагалися бути присутніми, бути присутніми з нашою душпастирською
опікою саме там, де є найважче. Наші священики залишилися на окупованих
територіях, тобто і в Донецьку, і в Криму. Наші священики пішли у
військо як військові капелани. Наші священики допомагають внутрішньо
переселеним особам. Наші священики і наші миряни в наших парохіях
відкрили центри волонтерської діяльності.
Ми бачили, як характер цієї діяльності мінявся відповідно до
обставин. Як це був Майдан – ми відкрили «патріаршу криївку». Як це
почалася війна – почали збирати засоби захисту наших солдат, необхідні
елементи першої медичної допомоги і так далі.
– Це, очевидно, через все те, що Ви перерахували зараз, дехто
з істориків каже, що для Москви українські греко-католики є зараз
найнебезпечнішою конфесією. Погодитеся?
– Це для нас є такий комплімент, можна сказати. Справді, коли ми щось
вирішуємо робити, ми не зважаємо на те, хто і як про нас скаже. Знову ж
таки, повертаючись до того, що було перед тим сказано, основним рушієм,
мотором є наше християнське сумління.
Я ще, можливо, хотів би підкреслити два виміри діяльності нашої
церкви впродовж цього року, про які, можливо, мало згадується. Ми
знаємо, що ця війна, яке зветься гібридною, її складовою є інформаційна
війна. Отож ми намагалися завжди говорити правду і повідомляти правду
про те, що діється в Україні, світову громадськість. Ми написали цілу
низку звернень, послань, відкритих листів. Лише згадаємо лист нашого
Синоду якраз після цієї першої відкритої інтервенції російських військ в
сам День Незалежності України, 24 серпня. Кілька днів після цього наш
Синод написав звернення до світової громадськості під назвою «Україна
спливає кров’ю».
До певної міри ми десь хотіли продовжувати традицію митрополита
Андрея Шептицького, який за часів Голодомору написав був подібний лист
під назвою «Україна у передсмертних судорогах».
Отож, скажімо, наша присутність як тих, які є носіями правди, була
дуже важливою, я думаю, в багатьох країнах світу на різних мовах.
– Ви згадали Андрея Шептицького, а я згадаю Йосипа Сліпого.
Якраз 11 квітня виповнилося 70 років, як його було арештовано. І він
провів довгі роки у комуністичних таборах. Власне, з 11 квітня 1945 року
починаються репресії проти українських греко-католиків. А в Чистий
четвер цього року український парламент ухвалив рішення, закони про так
звану декомунізацію. І це для церкви, очевидно, великий крок був у
визнанні того, що було тоді. Так?
– Очевидно, що ми молитовно згадували по всьому світу цю річницю, ці
роковини, які якраз і співпали з Великодньою суботою. 70 років тому
увесь наш єпископат на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, всі єпископи
нашої церкви, які знаходилися тоді на території тодішнього СРСР, в один
день були арештовані.
Ми ще до кінця не знаємо всієї правди. Тому що впродовж усіх тих
років незалежності не можна було відкрити всі матеріали, які були
заховані в архівах. Частково, очевидно, ці документи вдалося здобути,
зокрема, коли готувався процес беатифікації. Бо багато з них є
проголошені блаженними під час пам’ятного візиту святого папи
Івана-Павла ІІ до України. Але всього ми ще по сьогоднішній день не
знаємо.
Отож, я думаю, що ці закони про декомунізацію нашої держави є дуже
важливі. Але, я сказав би, вони трошки запізнілі. Ці закони треба було
приймати відразу після Акту проголошення незалежності України. Якщо
справді всі ті роки нашої незалежності були би роками послідовної
декомунізації нашого суспільства, тоді, можливо, сьогодні ми не жили би в
умовах війни. Ми сьогодні не жили би у полоні різних стереотипів
ідеологічних ще комуністичної епохи.
Ми бачимо, як оживають ті стереотипи. Більше того, вони стають
певними елементами пропаганди і в оправданні агресії проти України. Отож
очевидно, що ми вітаємо ті закони. Сподіваємося, що ті закони, які
прийняті, будуть виконуватися. Бо Ви ж знаєте, що не все в нашій країні
виконується, те, що проголошується. І, справді, цей новий, я би сказав,
дух вільної України назавжди поставить крапку в комуністичній ідеології,
яка призвела до стількох мільйонів людських жертв на нашій
многостраждальній землі.
– Хотілося поговорити про довіру людей до церкви. Якраз не
так давно було оприлюднено нову соціологію. І цього року трішечки
поступається церква за своєю довірою (вперше!) волонтерам. Хоча це
невеличкий розрив. Як Ви це оцінюєте?
– Я це оцінюю як велика відповідальність церковних діячів, церковних
спільнот, тому що довір’я в громади заробляється десятиліттями, але
загубити його можна в один день. Я думаю, що це довір’я до церкви якраз і
основується, можливо, на тому, що церква навіть в драматичних
обставинах нашого суспільства, зокрема впродовж останнього року, завжди
говорила правду, намагалися ніколи не бути інструментом в чиїсь
геополітиці, а найважливіше – це бути зі своїми людьми.
Отож, я сказав би, що сьогодні громадянське суспільство в Україні
найперше довіряє інститутам громадянського суспільства. Бо волонтерська
діяльність – це є ті самі прості люди, які хочуть щось зробити, рятуючи
свою країну. Так само і церква є невід’ємною складовою частиною громади,
громадянського суспільства в Україні.
– Вірні УГКЦ не проти законів про декомунізацію. А от на
сході України чути розмови про те, що, мовляв, це стільки ж грошей
потрібно на перейменування сіл, міст, вулиць і тому подіне. Чи можуть представники громадянського суспільства з заходу
України разом з представниками зі сходу якось проводити роз’яснювальну
роботу, очевидно?
– Я думаю, що одними законами, одними гарними гаслами і паперами сам
процес декомунізації не відбудеться. Саме суспільство має рішуче бажати
очистити свою пам'ять, звільнитися від того зла, яке, можливо, нас
нищить сьогодні. І тому без суспільного руху, руху, який можна назвати
«за декомунізацію», я думаю, вона насправді вона не відбудеться.
Я можу сказати, що як мова йде про церкви і релігійні організації, то
тут ми будемо абсолютними не союзниками наших активістів, волонтерів.
Але я думаю, що ця декомунізація має йти в ногу з певним вихованням
суспільства, формуванням нової свідомості, щоб ніхто не сприйняв цей
процес, як щось, що нам накидається зовні.
– Маємо запитання додзвонювача.
Додзвонювачка: Христос Воскрес!
– Воістину Воскрес!
Додзвонювачка: Я перепрошую, що я Вас сьогодні турбую з цим питанням. Як вважає блаженніший Святослав, чи існує корупція у церкві?
– Я буду чесним. Скажу, що церква є частиною суспільства. Як в
суспільстві є корупція, так само і в церкві є корупція. Тільки справді
можу Вас запевнити, що церковні інститути стоять в авангарді боротьби з
цією корупцією.
Я пригадую свої роки служіння як віце-ректор і ректор духовної
семінарії у Львові. І пригадую, як дуже часто сам процес прийому до
семінарії з боку люди вважали абсолютно корумпованим, що не мало жодних
підстав. Тому що не можна собі уявити, як так, що можна до семінарії
вступити без корупції, а ось до вищого навчального закладу не можна. І
тому я думаю, що ми мусимо побути реалістами. Але, з іншого боку,
насправді хочу Вас запевнити, що дуже часто такі різні механічні
проекції суспільної корупції на церковні інституції є надуманими. І наша
церква зокрема є набагато здоровіша, ніж збоку може виглядати.
– Минулого тижня з листом до Вас звернувся єпископ УАПЦ Ігор
Ісіченко про те, аби прийняти їхню єпархію до лона вашої церкви.
Відповіді це не було. Чи, може, вона буде сьогодні?
– Наша відповідь вже прозвучала. Але, очевидно, ця відповідь,
можливо, не до кінця всім була зрозуміла. Тому я, може, користуючись з
нагоди цієї розмови, трішки поясню, у чому є зміст тієї відповіді.
Відповідаючи, скажімо, відкритістю владиці Ігорю на ініціативу Собору
Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, ми підкреслюємо, що нашим
завданням, нашою метою не є поглинути цю єпархію. Тобто ми не хочемо
збільшити присутність греко-католиків на Слобожанщині за рахунок
інкорпорації цієї єпархії. І, наскільки я розумію, теж це не було
прагненням священиків, які брали участь у тому Соборі, якось так
механічно бути доплюсованими до структур УГКЦ.
Що, властиво, нас просили? Просили поради. Просили поради, як
осягнути повного сопричастя між двома церквами, які є спадкоємцями
однієї і тієї ж самої традиції – Київської церкви. І, скажемо, модель,
яку ми завжди намагалися пропонувати, як фундамент об’єднання, це є
модель сопричастя. Тобто ми хочемо бути найперше в євхаристійному
спілкуванні з нашими православними братами без того, щоб робити ще одну
якусь структуру, надбудову над кимось. Ми тепер розпочнемо процес
спільної праці, процес шукання відповідей на ті питання, які поставив
цей Собор.
Безперечно, ми вважаємо це дуже знаковим моментом, знаковою подією
зокрема через те, що якось цілком спонтанно наші православні брати
бачать греко-католиків спадкоємцями тієї самої традиції, яку вони самі
носять.
– З іншого боку, вчора з’явилася інформація про те, що
митрополит Макарій вирішив об’єднуватися з УПЦ КП. Це так само частина
автокефальної церкви. Складнощі української церкви я знаю, як Ви в
одному з американських інтерв’ю так з легкою іронією розказували про
кілька українських церков, частина з яких не є канонічними. Як можна оцінювати цю пропозицію митрополита Макарія?
– Я її оцінив би безперечно позитивно. Тому що ми, з одного боку, не
втручаємося у внутрішні об’єднавчі процеси між частинами українського
православ’я, але з іншого боку, нам не байдуже, як живуть, як діють наші
православні брати.
Ми не хочемо нікому диктувати якихось рецептів об’єднання, але всі ми
прагнемо єдиної помісної церкви в Україні. І те, що десь чергові мури
поділу, чергові уламки розколів трошки будуть заліковуватися і бодай
крок за кроком до якогось єдиного, спільного знаменника ця православна
сторона Київської церкви буде прямувати, то це, я думаю, безперечно
позитивний факт. Ми молимося за єдину помісну церкву в Україні. Але я,
бачите, навмисне не вживаю терміну єдиної помісної православної церкви.
– Я знаю, що хотілося би помісної греко-католицької церкви в
Україні. Останній раз, здається, Ви були у Ватикані у лютому. І що, там є
подвижки?
– Ми є помісна церква. Але коли ми говоримо про єдину помісну церкву в
Україні, то ми говоримо про об’єднання всіх гілок єдиної колись
Київської церкви. І тому необхідно бути свідомим, що до Київської
церкви, до цієї традиції, яку започаткував хрещенням Русі-України наш
рівноапостольний князь Володимир, належать не лише ось ці православні
церкви, про які Ви згадали, але це ще є греко-католицька церква.
І я думаю, що до цього спільного моменту, коли ми справді зможемо
разом молитися, зможемо мати можливість спільно відправляти Божественну
літургію, ми разом дійдемо. Бо без єдиної церкви нам важко буде в
Україні.
– Нам треба ще один ефір для цієї теми.
Інна Кузнецова
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар