26.03.2015р. Б. / «Ця війна закінчиться або у Владивостоці, або у Чопі». Розмова з командиром «Карпатської Січі»

Ця війна народила новий тип людей. Цілком успішні в мирному житті вони добровільно взяли до рук зброю, аби боронити державу. Боронити, хто як вміє і хто чим може. Тут пасують слова Лесі Українки: «Сором мовчки гинути й страждати, як маєм у руках хоч заржавілий меч».

Олег Куцин серед них. Успішний бізнесмен і політик з початком війни він зайнявся волонтерством, а відтак зрозумів, що може бути корисним і зі зброєю в руках, зорганізувавши своїх хлопців в окрему чоту «Карпатська Січ». На відміну від декого з комбатів, під час розмови він не рве на собі сорочки, оповідаючи про героїзм. Навпаки. Каже, що його хлопці ще зле вишколені. Але війна вчить швидко. Ще донедавна неофіти з «Карпатської Січі» вже активно включаються у бойові дії.

«Ми не можемо вести активний набір через брак зброї»

- Чому виникла потреба створення «Карпатської Січі»? Існує ж свободівський батальйон «Січ». Не логічніше було влитися в нього?

- Ми взагалі починали працювати як волонтерська група. Ще з травня, коли був окупований Слов’янськ. Потім рухалися за фронтом. Кістяк складали свободівці із Закарпаття. З часом ми зрозуміли, що волонтерства не достатньо і потрібно переорієнтовуватися. Познайомившись ближче із хлопцями, з’ясувалося, що багато із них не брали воювати через кримінальні справи, приміром за повалення пам’ятників Леніну, у міліцейські батальйони чи структури Збройних Сил.

- А «Січ» у структурі МВС…

- Саме так. Але проблем у нас немає. У Курахово дислокуємося поряд із «Січчю».

- Які у вас завдання?

- З огляду на брак досвіду ми чесно вирішили не рватися одразу на передову. Багато чим можна допомогти і на другій лінії і будуючи фортифікації, навіть їсти готувати солдатам. Помаленьку навчилися, втягнулися. Сьогодні у нас 70 людей і близько 200 заяв на вступ у формування. Але ми не можемо вести активний набір через брак зброї.

- Власне останній фактор рано чи пізно спонукав добровольчі батальйони до діалогу із ЗСУ чи міліцією…

- У міліцію нас не візьмуть. Я вже казав. Під збройні сили ми б пішли, але є деякі стримуючі моменти. По-перше, там ще сильний зв'язок зі старою радянською офіцерською школою. Багато офіцерів – діти своєї епохи і навіть не розуміють добре, що за війна відбувається. От свіжий випадок. Приїздить до нас на базу Олег Сиротюк (один із лідерів «Свободи»). Користуючись нагодою, попросили його прочитати лекцію про Шухевича та УПА. Запропонували розташованим поруч військовим долучитися. Так дехто з офіцерів дуже обурювався, нащо їм та бандерівщина. Багато з них у голові вже не повний москаль, але ще далеко не українець. От я дуже б не хотів віддати своїх хлопців такому офіцеру.

Є багато пияцтва. У нас вживати алкоголь заборонено. Але ми знаємо випадки, коли офіцери напивалися до неможливості просто на очах у своїх солдатів.

Як би я знав, що нами командуватиме такий чи такий командир – це інша справа. Але хто мені дасть в армії вибирати.

- Але свою діяльність ви якось мусите координувати.

- Ми себе позиціонуємо як допоміжна формація. Але коли у військових виникають діри внаслідок бойових дій ми їм, звичайно допомагаємо. Так, було і з Донецьким аеропортом. Наші хлопці йшли на допомогу. Ми не діємо як махновці. Звичайно, є координація і виконання загальних наказів.

- І слава Богу. Бо вже знаємо не один випадок, коли безконтрольний «героїзм» деяких батальйонів перетворювався на велику біду і для них, і для тих, хто йшов їм на допомогу.

- А що тут дивного. Деякі батальйони були створенні як піар-проекти перед виборами, щоб привести певних підконтрольних людей у Верховну Раду. Не буду називати імен, але всі все розуміють. От і маємо тепер купу конфліктів довкола батальйонів. Бо для когось війна, а для когось піар.

«Наша надмірна толерантність часто ставала причиною наших поразок»

- До речі, «Свобода» вже створила «Січ». Є «Карпатська Січ». Недавно от було повідомлення про «Легіон Свободи». Останнє – це що за формація?

- Легіон - Це комбатантська організація. Зараз не йдеться про створення якоїсь чергової бойової одиниці. Хоча у перспективі я б хотів, аби так було. Річ у тому, що багато свободівців нині воюють по всьому фронту у різних підрозділах. І у ЗСУ, і в Національній Гвардії, і у міліцейських батальйонах. Є вони і в ОУН, і в «Правому секторі». Ми хочемо налагодити комунікацію між нашими бійцями з різних підрозділів, щоб мати картину всього, що відбувається на фронті, і робити відповідну аналітику. З іншого боку, є багато поранених, які потребують допомоги. А довкола демобілізованих хочемо створити середовища для виховання молоді і навчання військовій справі, створити вишкільні центри. Бо ті, хто побував на Сході, добре розуміють, що все це не гра.

- Ви один із тих, хто пророкує, що ця війна надовго.

- Росії не потрібен окремо Крим чи окремо Донбас. Їй потрібна вся Україна. Бо існування нашої незалежної і розвинутої держави в перспективі приведе до розпаду нинішньої Російської імперії. І тут проблема не лише в Путіну. Російські еліти це прекрасно розуміють. 

Це війна не лише Путіна, як дехто подає. Їхні елітиусвідомлюють, що їхня держава побудована на вкраденій у нас історії, і коли все стане на свої місця, Росія залишиться без ідеологічного коріння і просто розсиплеться. Тому українську державність їм потрібно знищити за будь-яку ціну. Тому вони будуть робити все для цього. І тому я кажу, що ця війна закінчиться або у Владивостоці з розпадом імперії, або у Чопі.

- Будемо вірити, що у Владивостоці. Але після перемоги нам треба якось жити в одній державі і з тим Донбасом, який закликав Путіна ввести війська…

- Можливо з мого боку це прозвучить не толерантно, але нам треба видавити звідти усіх, хто нелояльний до української держави. Потрібно створити умови: або ти приймаєш українську державність, або змушений будеш поїхати.

Я розумію, що це важко буде зробити. Але як інакше? Терпіти там постійну війну та агресію? Нам треба вигнати війну з нашого дому. Скільки було випадків, що ходиш-переконуєш, тобі в очі кажуть «Так», а тільки відвернешся – ножа в спину. Як показує історія, наша надмірна толерантність часто ставала причиною наших поразок. Зараз у нас унікальна ситуація, коли вся нація воює в одній армії одної держави, чого в історії українських воєн ще ніколи не було. Ми маємо цю війну виграти заради пам’яті минулих поколінь і заради нащадків.

- Втрати у «Карпатської Січі» були?

- Поранені були, але, на щастя, без «двохсотих». Мене поранили як раз перед закінченням перемир’я, 6 січня. Саме перемир’я російська сторона використала дуже ефективно – провели розвідку, визначили важливі об’єкти. Спочатку розбили штаб 93-ї бригади, потім вдарили і по штабу «Карпатської січі», потім було попадання у штаб «Правого сектору». Під один з обстрілів потрапив я. Метрах у восьми від мене розірвався снаряд, осколок якого навиліт прошив мені ногу. Два місяці я пробув у шпиталі в Дніпропетровську. Найвища похвала лікарям, які все робили на вищому рівні, не дивлячись, що у мене не має жодного офіційного статусу. У мене в рані знайшли рідкісний вірус, який, за словами медиків, ще три роки тому ніде у світі не лікували. 1400 гривень коштує лише один укол, а мені забезпечили повний курс. Дякую лікарям.

«На Закарпатті знайдеться кому навести порядок із сепаратистами»

- Яка сьогодні ситуація на Закарпатті. Русинський фактор – це серйозно.

- Цілком серйозно. От приклад. У Дебальцевському котлі, чи як там його вважати, була 128-ма Закарпатська бригада. Пішла тенденція. Лавров ні з того ні з сього почав згадувати про русинів. Водночас деякі лідери так званих козаків з ДНР і ЛНР почали робити заяви на підтримку «подкарпатскихрусинов». Незрозумілі речі коїлися і на самому Закарпатті. Перекриття доріг жінками проти мобілізації, заяви голів окремих місцевих рад. Усе це відбувалося в унісон і виглядало, що готувався якийсь сепаратистський вибух.

Знаючи тамтешнє середовище, я усвідомлюю, що є політики, здатні підняти певні речі. І ці політики ображені сьогодні на президента.

Мають великий вплив угорці, які роздали вже понад сотню тисяч своїх паспортів. При чому половину з них – не етнічним угорцям. А Угорщина, як ми бачимо, сьогодні одна з держав, яка в особі свого прем’єр-міністра Орбанамає дуже тісні контакти і бізнесові проекти з Росією. Та ж Чехія, де працює багато наших заробітчан. У їхнього президента теж добрі стосунки з Путіним. Ситуація непроста, а робота української держави на Закарпатті – недостатня.

- Тобто «закарпатський проект» у ФСБ не закинули?

- Підняти якийсь рух на Закарпатті не так вже й складно. Тут багато етнічних груп, багато релігійних течій. 60% закарпатських віруючих є прихожанами Російської православної церкви. У багатьох парафіях священики ортодоксальні. Ми помітили одну тенденцію, про яку ще перед війною інформували СБУ. На Закарпатті протягом останніх років почало з’являтися багато монахів із характерною російською вимовою та десантною виправкою. Вони і зараз на Закарпатті. Чи працює СБУ – не знаю. Але, повторю, ми звертали на це увагу, і наїхні табори. Ходять, наче якісь грибочки собі збирають. Але охорона у них з автоматами Калашникова.

Декілька сотень таких монахів. Якщо ситуацію підігріють і відповідно підготують, можемо мати на західному кордоні певні проблеми. Але з іншого боку і закарпатське українство уже не ходить у коротких штанях. Багато бійців пройшли війну, пролили кров, поспілкувалися з побратимами-патріотами з різних регіонів країни. То ж я все таки думаю, що коли постане питання сепаратизму, на Закарпатті знайдеться кому навести порядок навіть без допомоги держави.

Наприклад, коли закінчився Майдан і почалися оті рухи з Росією, ми мали всі прізвища й адреси тих так званих русинських лідерів. Проїхалися по їхніх помешканнях, поговорили і попросили не робити жодних речей, які можуть зашкодити їхньому здоров’ю. І, хоча з Москви лунали різні заклики, на Закарпатті все було спокійно.

***

Довідка:

Олег Куцин народився 23 листопада 1965 року і з того часу проживає на Закарпатті. У 1982–1984 роках навчався у Івано-Франківському інституті нафти і газу. Після строкової служби у 1986–1989 рр. продовжив навчання у Львівському політехнічному інституті. Згодом закінчив Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. У 1987–2005 рр. пройшов шлях професійного становлення на Тячівському заводі «Зеніт» – від майстра до виконуючого обов’язки директора. У 2005–2006 рр. – перший заступник голови Тячівської райдержадміністрації. З 2007 року по цей час – в. о. директора Тячівського заводу «Зеніт». Двічі обирався депутатом Тячіської міської ради, голова Закарпатської обласної організації ВО «Свобода». Батько двох дітей – Олесі та Тараса.

Джерело:     НОВИЙ ПОГЛЯД