Ще
десять років тому при Львівській архиєпархії УГКЦ почав діяти Центр
військового капеланства. Тоді мало хто розумів для чого потрібні
військові капелани та гарнізонний храм у Львові. Зараз, маючи
десятирічний досвід спілкування з військовими, вони знають армію «зі
середини», тому можуть ефективніше допомагати військовим у час війни.
Отець Степан СУС – військовий капелан зі стажем. Він є головою уже згаданого Центру військового капеланства та настоятелем Гарнізонного храму свв. Апп. Петра та Павла у Львові.
Отець Степан уже кілька разів збирався поїхати на схід до військових. Проте кожного разу йому потрібно було залишатися. Капелани потрібні і у тилу. У Львові отець Степан матеріально та духовно допомагає раненим солдатам, молиться за тих, які вирушають на війну, аби приїхали цілі та неушкоджені, вінчає військових і… хоронить. Що є найважче у роботі військового капелана, як це ховати людей, які тобі стали близькими, які є нові виклики перед капеланами та, що мають робити люди у тилу у розмові кореспондента РІСУ з отцем Степаном.
Про рішення стати військовим капеланом
Ще навчаючись у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа, десь на третьому курсі (2001-02 рік), я мав нагоду замінити семінариста, який відвідував тодішній Львівський Інститут сухопутних військ. Він ходив на зустрічі та бесіди з курсантами, прихворівши, попросив мене піти замість нього. Військові для мене були спочатку люди далекі від церкви.
Я не міг зрозуміти, як з цими мужніми та сильними людьми у військовій формі можна говорити про релігію, Бога та молитву. Зі сторони здавалося, що вони не мають жодних сентиментальностей. Після першої зустрічі та спілкування з ними я побачив, що то є дуже цікаві люди. Вони є своєрідною нацією у державі. Їх об’єднує мужність та бажання захищати нашу країну, дружба та співвідповідальність.
Побачивши такі цікаві позитивні речі, я зрозумів, що армії не вистачає священика. Самі військові часто повторювали, що їм цікаво з нами спілкуватися, бо в їхніх буднях з’являється, щось інше. Щось інше — це духовні бесіди, молитви, екскурсії і паломництво.
Про виклики перед капеланами
В армії є різні люди. Є ті, які вірять у Бога, які не вірять і ніколи не ходили до церкви, або ж ті, які зневірилися через різні причини. І вони по-різному реагують на капеланів. Коли проводимо бесіди з військовослужбовцями, то незадоволених чимось відразу видно. Їх є меншість. До таких людей треба шукати особливий підхід, старатися зрозуміти. Коли є непорозуміння, чи несприйняття, важливо будувати діалог. Не треба акцентувати на тому, що нас роз’єднує, а навпаки, на тому, що може об’єднати.
За останній рік служіння стало дуже складним. Приходиться переживати все. Відчуваємо, що обов’язків та завдань, можливо, на 300 відсотків стало більше. Є потреба духовної та матеріальної підтримки військовослужбовців та їхніх сімей, підтримка поранених та тих, хто потребує і багато-багато іншого, що приходиться робити зараз військовому капелану.
Завжди потрібно пам’ятати девіз капеланства – бути поруч. Священик не завжди може сказати: «я тебе розумію». Адже не можна зрозуміти того військовослужбовця, який втратив ногу, чи руку, здоров’я та є покаліченим. Не завжди можна зрозуміти дітей, які втратили батька, чи дружину, яка втратила чоловіка, або ж батьків, які втратили сина. Тому ми повинні бути поруч з цими людьми та, напевно, давати їм надію. Війна – це час темряви. Час, коли є непросто, виникає багато знаків запитання, час своєрідної депресії, яка торкається кожної людини. І ми попри весь цей негатив, маємо бачити щось позитивне. Капелан – це священик, який навіть на полі бою має вселяти надію.
Про потребу вміти сумувати з тими, хто сумує та радіти з тими, хто радіє
Один день душпастирства у військовому капеланстві ілюструє життя людини від народження до смерті. Тут потрібно навчитися сумувати з тими, хто сумує та радіти з тими, хто радіє. І важливо не переплутувати ці почуття. Є важко. Є непросто. Деколи на весіллі, коли даєш шлюб офіцеру, і в той же день маєш похорон офіцера — хочеться плакати. Просто не вкладається в голові. Важко усвідомити, як молода дівчина, якій лише 22, стала вдовою і тримає орден свого чоловіка. Зараз є багато речей, які намагаючись зрозуміти по-людськи, складно сприйняти та пережити. Але ми є люди віруючі. Стараємося усе це переживати очима віруючої людини. Усвідомлюючи, що наше життя сповнене темних і світлих історій, ми повинні правильно їх переходити. Ми повинні надіятися на Господа. Ті, що загинули, вони є у вічності. Там, куди нам ще треба прийти. Вони є заохочення для нас жити гідно. Не марнуючи жодного дня, докладати зусиль, щоб повернути в Україну мир та спокій, викорінюючи зі свого життя всяку ненависть та зло.
За останній рік бували різні випадки. Бувало, що ми благословляли хлопців, а їх потім привозили із зони АТО уже героями. І приходилося їх хоронити. Або ж ми купували військовим бронежилети і каски, а вони загинули в зоні АТО під час артобстрілів. Були різні ситуації. Дуже болючі. Непрості. Пригадую ми ходили з військовими на піцу, або могли просто перетнутися у Львові, зробити спільну фотографію, а зараз уже частина з цих хлопців загинула, вони уже сьогодні з Богом. Це болючі моменти кожної людини, душпастиря, військового капелана, які приходиться переживати. Цю реальність важко сприйняти, але її треба пережити. Ми молимося за хлопців, поручаємо їх Божій опіці, розуміючи те, що Бог краще знає, що добре для людини.
Про найстрашніші моменти в служінні
Найстрашніше за останній період було те, що прийшлося поховати стільки добре знайомих офіцерів, військовослужбовців за останні кілька місяців. Мені важко вкласти це у свій розум. Ще до сьогодні не можу усвідомити, що їх нема у живих. Мені здається, що вони живі, просто є десь у іншій області, чи країні. Коли роздумую про це, то стає страшно, що стільки добрих, відповідальних офіцерів прийшлося поховати.
Було таке, що я нервувався, що були похорони, знов похорони. Скільки вже можна? Але з іншого з іншого боку я усвідомлюю, що те, що мені приходиться робити, це набагато простіше, а ніж стояти в окопі і думати, що відбуватиметься тут на сході.
Про дзвінки з поля бою та історії з передової
З полону не дзвонили. Часто телефонували з поля бою і просили молитви, або ж присилали смс-ки. Переважно телефонували тоді, коли хтось потрапив у полон, просили за цю людину молитися, або ж хтось поранений, чи хтось переживав оточення, просили молитися в цей час. Наші військові є побожні. У кожного військового є зі собою або молитовник, або іконка, або хрестик, або вервиця. Чого не побачиш у військових російської армії, чи сепаратистів, коли вони потрапляють у полон.
Пригадую історію про те, як у зоні АТО загорілися склади з боєприпасами. Це була велика небезпека для військовослужбовців, які знаходилися поблизу, тому що боєприпаси почали горіти і зриватися. Один з офіцерів розповів, що він тоді почав молитися. Нізвідки найшли великі хмари, почалася злива і все загасло. Вона їх вберегла від зривів боєприпасів, а також їх не побачили сепаратисти. Цей офіцер сказав, що тоді він насправді зрозумів, що Бог є на світі.
Ще одна історія про солдата, який теж не вірив у Бога. Під час артобстрілу, коли було дуже страшно, коли багато друзів загинуло, він пообіцяв, що якщо залишиться живим, то прийде до себе додому у храм і простоїть Службу Божу на колінах в подяку Богові за те, що залишився живим. Він вижив, прийшов додому і виконав те, що обіцяв Господу.
Про бажання поїхати на схід та потребу бути в тилу
Я хотів кілька разів поїхати на схід, але мене просять залишитися в тилу. Не маючи можливості поїхати, є відчуття відсутності реальності. Я не бачу, як воно є насправді, а на відстані ми будуємо якісь свої бачення. З іншого боку я працюю в тилу, тут теж є робота. Тут ми проводжаємо хлопців у зону АТО, зустрічаємо їх, допомагаємо з протезуванням, лікуванням та усім іншим. Якщо мені Бог дав можливість допомагати з протезуванням, реабілітацією, то я маю це робити. Потрібно знайти кошти, придбати речі, організувати доставку. Якщо я буду в зоні АТО, то принаймні на той час це припиниться. Адже там непостійний зв'язок, інші нюанси. Тому рекомендують бути тут. Хоча я дуже хочу поїхати. Уже два рази збирався. Не виїхав…
Про християнство та війну
Війна – це завжди є зло. Немає справедливої війни. Ми не маємо в Україні міністерства вбивства ворогів України, є Міністерство оборони України. Час, який ми переживаємо сьогодні – це час, коли ми покликані обороняти свою країну, людей, дорослих і дітей, наших батьків, друзів і сусідів від агресії, від зла. І агресію можна виражати по-різному. Ми маємо агресію, яку ворог виражає у формі зброї, коли стріляє в нашому напрямку. Є агресія, коли хтось сіє ненависть, зло через інформацію, бажаючи заразити людей. Щоб вони були незадоволені, сумні, нещасливі, в депресії. І коли людина почуває себе такою, невпевненою, вона не здатна дати відсіч.
Коли ми молимося за наших військових, то просимо благословення не для того, що б вони вбивали, ми молимося за те, щоб вони захищали країну і щоби ніхто їх не вбив. Ми не благословляємо їх на вбивство, а молимося, щоби Бог зберіг їх від ворожих куль. Людині не природно вбивати іншу людину. Але є обставини, коли немає вибору, коли якщо ти не вб’єш цю особу, то вона вб’є тебе і ще десятьох твоїх друзів. Тому є агресія, яку можна зупинити лише за допомогою зброї. І деколи зброю використовують для того, щоб повернути мир.
Виклики перед суспільством
Виклики нас чекають ще попереду. Зараз ми просто оперативно реагуємо на ті труднощі, які виникають під час війни. І тих, хто реагує на ці виклики, є дуже багато, але я думаю, що прийде час і буде по-іншому. Тому треба бути готовими до всього. Один із викликів — усвідомлення того, що трапилося з військовими. Зараз вони є молоді солдати та офіцери, які втратили ногу, руку. Вони по-іншому сприйматимуть життя. Ми мусимо зробити так, щоб нікого не лишити поза увагою. Вони мають відчувати, що їх у цьому суспільстві люблять. Кожен має знати, що є місце, де їх чекають, де їх зрозуміють, де їх вислухають.
Адже війна не закінчується після того, як перестають стріляти, а продовжується у серцях людей. Це є ненависть, бажання зла і все те, що можливо залишається з порохом у людині. І потрібно час, щоб це все переосмислити і допомогти цим людям усе зрозуміти.
Що робити у тилу
Важливо в тилу не панікувати. Не створювати в тилу агресію, не починати в тилу якусь війну, між собою чвари, непорозуміння, нарікання. Ми всі переживаємо складний час, усі стикаємося з труднощами, викликами. Але в тилу має бути спокійно і надійно. В тилу не може бути празник і святкування, коли там на передовій гинуть хлопці. В тилу треба зберігати постійно піст, – чування над собою і тими потребами, які будь-коли можуть виникнути. І вміти відразу на них реагувати. Тил має бути надійний. Надійним – це завжди бути готовим до будь чого. І ніколи не розслаблятися.
Життя воно завжди продовжується. І це не означає, що ми зараз усі маємо ходити засмучені, в депресії, і бути замкнутими у собі, постійно чогось боятися. Але в той же час ми повинні бути свідомі, навіть якщо радіємо, навіть якщо святкуємо, навіть якщо переживаємо, ми повинні розуміти, що ми радіємо, переживаємо, святкуємо у час, коли йде війна. Навіть коли лягаємо спати у тепле ліжко, то варто подумати про те, що хтось у той час, у ту хвилину лягає в холодному окопі, у спальному мішку, щоб ми могли тут спокійно мирно спати.
Джерело: Воїни Христа Царя
Отець Степан СУС – військовий капелан зі стажем. Він є головою уже згаданого Центру військового капеланства та настоятелем Гарнізонного храму свв. Апп. Петра та Павла у Львові.
Отець Степан уже кілька разів збирався поїхати на схід до військових. Проте кожного разу йому потрібно було залишатися. Капелани потрібні і у тилу. У Львові отець Степан матеріально та духовно допомагає раненим солдатам, молиться за тих, які вирушають на війну, аби приїхали цілі та неушкоджені, вінчає військових і… хоронить. Що є найважче у роботі військового капелана, як це ховати людей, які тобі стали близькими, які є нові виклики перед капеланами та, що мають робити люди у тилу у розмові кореспондента РІСУ з отцем Степаном.
Про рішення стати військовим капеланом
Ще навчаючись у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа, десь на третьому курсі (2001-02 рік), я мав нагоду замінити семінариста, який відвідував тодішній Львівський Інститут сухопутних військ. Він ходив на зустрічі та бесіди з курсантами, прихворівши, попросив мене піти замість нього. Військові для мене були спочатку люди далекі від церкви.
Я не міг зрозуміти, як з цими мужніми та сильними людьми у військовій формі можна говорити про релігію, Бога та молитву. Зі сторони здавалося, що вони не мають жодних сентиментальностей. Після першої зустрічі та спілкування з ними я побачив, що то є дуже цікаві люди. Вони є своєрідною нацією у державі. Їх об’єднує мужність та бажання захищати нашу країну, дружба та співвідповідальність.
Побачивши такі цікаві позитивні речі, я зрозумів, що армії не вистачає священика. Самі військові часто повторювали, що їм цікаво з нами спілкуватися, бо в їхніх буднях з’являється, щось інше. Щось інше — це духовні бесіди, молитви, екскурсії і паломництво.
Про виклики перед капеланами
В армії є різні люди. Є ті, які вірять у Бога, які не вірять і ніколи не ходили до церкви, або ж ті, які зневірилися через різні причини. І вони по-різному реагують на капеланів. Коли проводимо бесіди з військовослужбовцями, то незадоволених чимось відразу видно. Їх є меншість. До таких людей треба шукати особливий підхід, старатися зрозуміти. Коли є непорозуміння, чи несприйняття, важливо будувати діалог. Не треба акцентувати на тому, що нас роз’єднує, а навпаки, на тому, що може об’єднати.
За останній рік служіння стало дуже складним. Приходиться переживати все. Відчуваємо, що обов’язків та завдань, можливо, на 300 відсотків стало більше. Є потреба духовної та матеріальної підтримки військовослужбовців та їхніх сімей, підтримка поранених та тих, хто потребує і багато-багато іншого, що приходиться робити зараз військовому капелану.
Завжди потрібно пам’ятати девіз капеланства – бути поруч. Священик не завжди може сказати: «я тебе розумію». Адже не можна зрозуміти того військовослужбовця, який втратив ногу, чи руку, здоров’я та є покаліченим. Не завжди можна зрозуміти дітей, які втратили батька, чи дружину, яка втратила чоловіка, або ж батьків, які втратили сина. Тому ми повинні бути поруч з цими людьми та, напевно, давати їм надію. Війна – це час темряви. Час, коли є непросто, виникає багато знаків запитання, час своєрідної депресії, яка торкається кожної людини. І ми попри весь цей негатив, маємо бачити щось позитивне. Капелан – це священик, який навіть на полі бою має вселяти надію.
Про потребу вміти сумувати з тими, хто сумує та радіти з тими, хто радіє
Один день душпастирства у військовому капеланстві ілюструє життя людини від народження до смерті. Тут потрібно навчитися сумувати з тими, хто сумує та радіти з тими, хто радіє. І важливо не переплутувати ці почуття. Є важко. Є непросто. Деколи на весіллі, коли даєш шлюб офіцеру, і в той же день маєш похорон офіцера — хочеться плакати. Просто не вкладається в голові. Важко усвідомити, як молода дівчина, якій лише 22, стала вдовою і тримає орден свого чоловіка. Зараз є багато речей, які намагаючись зрозуміти по-людськи, складно сприйняти та пережити. Але ми є люди віруючі. Стараємося усе це переживати очима віруючої людини. Усвідомлюючи, що наше життя сповнене темних і світлих історій, ми повинні правильно їх переходити. Ми повинні надіятися на Господа. Ті, що загинули, вони є у вічності. Там, куди нам ще треба прийти. Вони є заохочення для нас жити гідно. Не марнуючи жодного дня, докладати зусиль, щоб повернути в Україну мир та спокій, викорінюючи зі свого життя всяку ненависть та зло.
За останній рік бували різні випадки. Бувало, що ми благословляли хлопців, а їх потім привозили із зони АТО уже героями. І приходилося їх хоронити. Або ж ми купували військовим бронежилети і каски, а вони загинули в зоні АТО під час артобстрілів. Були різні ситуації. Дуже болючі. Непрості. Пригадую ми ходили з військовими на піцу, або могли просто перетнутися у Львові, зробити спільну фотографію, а зараз уже частина з цих хлопців загинула, вони уже сьогодні з Богом. Це болючі моменти кожної людини, душпастиря, військового капелана, які приходиться переживати. Цю реальність важко сприйняти, але її треба пережити. Ми молимося за хлопців, поручаємо їх Божій опіці, розуміючи те, що Бог краще знає, що добре для людини.
Про найстрашніші моменти в служінні
Найстрашніше за останній період було те, що прийшлося поховати стільки добре знайомих офіцерів, військовослужбовців за останні кілька місяців. Мені важко вкласти це у свій розум. Ще до сьогодні не можу усвідомити, що їх нема у живих. Мені здається, що вони живі, просто є десь у іншій області, чи країні. Коли роздумую про це, то стає страшно, що стільки добрих, відповідальних офіцерів прийшлося поховати.
Було таке, що я нервувався, що були похорони, знов похорони. Скільки вже можна? Але з іншого з іншого боку я усвідомлюю, що те, що мені приходиться робити, це набагато простіше, а ніж стояти в окопі і думати, що відбуватиметься тут на сході.
Про дзвінки з поля бою та історії з передової
З полону не дзвонили. Часто телефонували з поля бою і просили молитви, або ж присилали смс-ки. Переважно телефонували тоді, коли хтось потрапив у полон, просили за цю людину молитися, або ж хтось поранений, чи хтось переживав оточення, просили молитися в цей час. Наші військові є побожні. У кожного військового є зі собою або молитовник, або іконка, або хрестик, або вервиця. Чого не побачиш у військових російської армії, чи сепаратистів, коли вони потрапляють у полон.
Пригадую історію про те, як у зоні АТО загорілися склади з боєприпасами. Це була велика небезпека для військовослужбовців, які знаходилися поблизу, тому що боєприпаси почали горіти і зриватися. Один з офіцерів розповів, що він тоді почав молитися. Нізвідки найшли великі хмари, почалася злива і все загасло. Вона їх вберегла від зривів боєприпасів, а також їх не побачили сепаратисти. Цей офіцер сказав, що тоді він насправді зрозумів, що Бог є на світі.
Ще одна історія про солдата, який теж не вірив у Бога. Під час артобстрілу, коли було дуже страшно, коли багато друзів загинуло, він пообіцяв, що якщо залишиться живим, то прийде до себе додому у храм і простоїть Службу Божу на колінах в подяку Богові за те, що залишився живим. Він вижив, прийшов додому і виконав те, що обіцяв Господу.
Про бажання поїхати на схід та потребу бути в тилу
Я хотів кілька разів поїхати на схід, але мене просять залишитися в тилу. Не маючи можливості поїхати, є відчуття відсутності реальності. Я не бачу, як воно є насправді, а на відстані ми будуємо якісь свої бачення. З іншого боку я працюю в тилу, тут теж є робота. Тут ми проводжаємо хлопців у зону АТО, зустрічаємо їх, допомагаємо з протезуванням, лікуванням та усім іншим. Якщо мені Бог дав можливість допомагати з протезуванням, реабілітацією, то я маю це робити. Потрібно знайти кошти, придбати речі, організувати доставку. Якщо я буду в зоні АТО, то принаймні на той час це припиниться. Адже там непостійний зв'язок, інші нюанси. Тому рекомендують бути тут. Хоча я дуже хочу поїхати. Уже два рази збирався. Не виїхав…
Про християнство та війну
Війна – це завжди є зло. Немає справедливої війни. Ми не маємо в Україні міністерства вбивства ворогів України, є Міністерство оборони України. Час, який ми переживаємо сьогодні – це час, коли ми покликані обороняти свою країну, людей, дорослих і дітей, наших батьків, друзів і сусідів від агресії, від зла. І агресію можна виражати по-різному. Ми маємо агресію, яку ворог виражає у формі зброї, коли стріляє в нашому напрямку. Є агресія, коли хтось сіє ненависть, зло через інформацію, бажаючи заразити людей. Щоб вони були незадоволені, сумні, нещасливі, в депресії. І коли людина почуває себе такою, невпевненою, вона не здатна дати відсіч.
Коли ми молимося за наших військових, то просимо благословення не для того, що б вони вбивали, ми молимося за те, щоб вони захищали країну і щоби ніхто їх не вбив. Ми не благословляємо їх на вбивство, а молимося, щоби Бог зберіг їх від ворожих куль. Людині не природно вбивати іншу людину. Але є обставини, коли немає вибору, коли якщо ти не вб’єш цю особу, то вона вб’є тебе і ще десятьох твоїх друзів. Тому є агресія, яку можна зупинити лише за допомогою зброї. І деколи зброю використовують для того, щоб повернути мир.
Виклики перед суспільством
Виклики нас чекають ще попереду. Зараз ми просто оперативно реагуємо на ті труднощі, які виникають під час війни. І тих, хто реагує на ці виклики, є дуже багато, але я думаю, що прийде час і буде по-іншому. Тому треба бути готовими до всього. Один із викликів — усвідомлення того, що трапилося з військовими. Зараз вони є молоді солдати та офіцери, які втратили ногу, руку. Вони по-іншому сприйматимуть життя. Ми мусимо зробити так, щоб нікого не лишити поза увагою. Вони мають відчувати, що їх у цьому суспільстві люблять. Кожен має знати, що є місце, де їх чекають, де їх зрозуміють, де їх вислухають.
Адже війна не закінчується після того, як перестають стріляти, а продовжується у серцях людей. Це є ненависть, бажання зла і все те, що можливо залишається з порохом у людині. І потрібно час, щоб це все переосмислити і допомогти цим людям усе зрозуміти.
Що робити у тилу
Важливо в тилу не панікувати. Не створювати в тилу агресію, не починати в тилу якусь війну, між собою чвари, непорозуміння, нарікання. Ми всі переживаємо складний час, усі стикаємося з труднощами, викликами. Але в тилу має бути спокійно і надійно. В тилу не може бути празник і святкування, коли там на передовій гинуть хлопці. В тилу треба зберігати постійно піст, – чування над собою і тими потребами, які будь-коли можуть виникнути. І вміти відразу на них реагувати. Тил має бути надійний. Надійним – це завжди бути готовим до будь чого. І ніколи не розслаблятися.
Життя воно завжди продовжується. І це не означає, що ми зараз усі маємо ходити засмучені, в депресії, і бути замкнутими у собі, постійно чогось боятися. Але в той же час ми повинні бути свідомі, навіть якщо радіємо, навіть якщо святкуємо, навіть якщо переживаємо, ми повинні розуміти, що ми радіємо, переживаємо, святкуємо у час, коли йде війна. Навіть коли лягаємо спати у тепле ліжко, то варто подумати про те, що хтось у той час, у ту хвилину лягає в холодному окопі, у спальному мішку, щоб ми могли тут спокійно мирно спати.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар