Часом маємо відчуття, що фундаментальні зміни в нашій цивілізації
відбулися впродовж останніх 20-30 років, але це є всього лишень ілюзія.
Фундаментальні зміни проявилися впродовж уже згаданих 20-30 років, але
вони відбувалися набагато раніше, аніж тих 20-30 років. Студентська
революція 1968 року, в чиєму осерді було зовсім відмінне розуміння
людської сексуальності, призвела до того, що ширші кола стали свідомими
цих фундаментальних змін, через які проходить наша цивілізація.
Драматичну зміну в розумінні людської сексуальності можемо зрозуміти
лише поглянувши у ширший історичний контекст. Адже все розпочалося
кілька століть раніше. Іншими словами, зміна погляду на людську
сексуальність є тільки одним з симптомів багато глибших змін у
духовності, які обіймають усі аспекти нашого щоденного життя.
Точніше чотири століття зростаючого несприйняття релігії у вищих
навчальних закладах, чотири століття величезного технічного прогресу,
який привів до того, що юдео-християнська релігія виглядає застарілою,
вчинили нашу культуру відкритою на альтернативні форми релігійності.
Певний час виглядало, що перемагає матеріалістичний світогляд. Поки ми
возлежали на ложі матеріального достатку й почувалися у безпеці,
виглядало, що своє прагнення духовного, пошук смислу і значення
людського життя можемо відкинути як якийсь ностальгічний сон за часами
дитинства людства.
У реальності ж після духовного спустошення не прийшло відчуття
сповненності, але навпаки жадання духовного, будь-чого, головне, щоб це
було духовним, щоб лише втамувати спрагу за ним. І дух часу, який це
породило, не став духом скептицизму, який відкидає релігійність як таку.
Духом часу став дух релігійності, яка є діаметрально протилежною від
етичного монотеїзму християнства і ортодоксального юдаїзму. Догми цієї
нової релігійності й тоді коли вони є чітко сформульованими, і тоді коли
вони потихо діють з підсвідомості все більше визначають суспільну
мораль та індивідуальні моральні цінності.
Ця релігійність не є новою, не є новою ні її доктрина. Насправді
йдеться про відродження поганства, чия доктрина є гностичного характеру.
І властиво про нове значення цих термінів і є цей текст.
Сучасне неопоганство не означає руйнування релігійності. Це не є
релігія науково-ідеологічного гуманізму, хоча й гуманізм у неопоганстві
нашого часу відіграє значну і видиму роль. Прихильники цього
неопогнаства навіть не вважають його повністю адекватною відповіддю на
кризу, викликану матеріалістичним світоглядом, але вони вважають, що
відповідь неопоганства є кращою від відповіді християнства чи юдаїзму в
цій ситуації. Ця відповідь є «толерантною» щодо людських
різноманітностей, відкритішою на «відмінності» та «альтернативні» форми
способу життя. Іншою стороною медалі є те, що неопоганська релігійність
має дуже недосконале, неповне, недостатнє уявлення про природу зла. Тому
вона нездатна розрізнити волю, спрямовану до якоїсь цілі, й примус
інстинкту, між свідомо вибраною ціллю і несвідомим інстинктивним
прагненням.
Чистою протилежністю до цього є юдео-християнське розуміння людського
терпіння, у фундаменті якого є розуміння гріха як джерела людського
терпіння. Згідно з юдео-християнським розумінням людина є повністю
залежною тільки від Бога. Для більшості наших сучасників відхід від
наукових і гуманістичних принципів, з одного боку, і ньюейджівських
неопоганських «цінностей» порального та культурного плюралізму та
повернення до інтегрального біблійного розуміння людини виглядали б
кроком назад. Тому сучасний світ дає свою відповідь як подолати кризу:
«Через прогрес».
Цей прогрес мав би бути прогресом чисто технічної і наукової природи,
хоча ані технологічний розвиток, ані наука, ані науково-ідеологічний
гуманізм не дають відповіді на запитання, як осягнути те, до чого ми в
реальності найбільше прагнемо – смисл, значення, мир, любов. І цей
прогрес не враховує ні етику, ні мораль. У цьому і технічний погляд на
людину і моральні та етичні погляди, які з цього погляду виходять, між
собою тісно переплітаються та є визначальними для сучасного погляду на
людину і світ. Протиріччя між заявою науки про те, що вона може пояснити
людину, і неопоганської духовності насправді не існує. У реальності
вони між собою переплітаються і вносять ще більшу плутанину.
Свого часу в оточені поганських культур на Близькому Сході один народ –
ізраїльський прийняв те, що пізніше отримало назву етичний або
радикальний монотеїзм. Вираз «етичний монотеїзм» віддзеркалює дві
суттєві істини про ізраїльську релігію. Перша – існує тільки один Єдиний
Бог, а оскільки Він – Єдиний, то Він є Богом для всіх людей. Друга –
Богові, а тому і Його народові найважливішою річчю є питання добра і
питання абсолютної етики. В юдейській думці возвишеність Бога не полягає
в Його філософських поглядах, а в Його святості. Тому в Святому Письмі
читаємо, що Живий Бог є настільки трансцендентний, що навіть погляд на
Його славу і Його доброту означав би моментальну смерть для того, хто це
побачив.
Юдейський етичний монотеїзм пізніше отримав вирішальний уплив у
поганському світі через християн, а не через євреїв. Можливо б ми мали
краще говорити: через християнство, як варіант ізраїльської релігії.
Відомий єврейський письменник Франц Розенцвайґ називав християнство
юдаїзмом для поган. І саме через християн юдейський етичний монотеїзм
поширювався з дивовижною швидкістю і силою в місцевостях, де до цього
домінувало поганство. Етичний монотеїзм християнства встановив моральний
порядок, який панував до часів епохи Відродження.
ПОГАНСТВО І НЕОПОГАНСТВО
У чому полягає суть поганського духа, який свого часу потерпів поразку
від етичного монотеїзму, але тепер стає все більшою конкуренцією для
етичного монотеїзму?
Поганство – це політеїзм, багатобожжя. Кожен зокрема і кожна група
людей має свого бога чи богиню. Різноманіття в розумінні цінностей,
мірил, цілей і законів різних божеств формує життя їхніх почитателів.
Суспільства ознаменовані поганством є полівалентними, мають
різноманітні цінності – не існує єдиний етичний критерій для всіх, тому
що ні один бог, ні одна цінність не стоїть над усіма, якщо вони не є
всім накинуті силою. Але в суспільствах, означених поганством, відсутня є
усяка егалітарність (рівність усіх перед законом). Різні групи з
різними цінностями конкурують між собою, тому з часом жадання влади стає
єдиним принципом поведінки: хто має владу – той встановлює правила.
Сила створює закон і його підміняє. Зевс перебував на горі владної
піраміди не тому, що він наймудріший, не тому, що він найсправедливіший,
не тому, що він дотримується правил гри, а тому, що він найсильніший.
Суспільства, означені поганством, або є пантеїстичними або
анімістичними. Боги і богині замешкують світ природи і з ним є у повній
єдності, вони з ним ідентичні. Природа є божеством чи частиною божества і
тому їй покланяються як божеству. Немає чіткої різниці між сотворителем
і сотвореним, між творцем і творінням. І це веде то того, що людина
покланяється не тільки природі «зовні», але й природі «усередині», тобто
своїм природнім інстинктам таким як сексуальність, голод, агресивність
чи пристрасть. Іншими словами: людина покланяється собі.
Оскільки поганство спіритуалізує природні схильності й інстинкти,
поганське «богослужіння» тяжіє до агресивності, гедонізму, оргій.
Поганський ритуал що більш можливою мірою збуджує інстинкти і
пристрасті, особливо сексуальність і агресивність. Коли інстинкти
задоволено – осягається найбільша насолода, а, отже, і найбільший
«релігійний» екстаз. Вживання наркотиків, храмова проституція, ритуальне
вбивство ворога, нанесення ран собі, жертвування дітей з перспективи
поганського світогляду не є чимось патологічним – це природній результат
«визволеної» людської природи.
Чи такі практики існували тільки в древніх поганських культах? Хіба
вони є чужими нашій цивілізації? Увімкнім телевізор або відкриймо книгу,
яка глорифікує насильство, погляньмо на Голокост, на стрімкий зріст
криміналітету і насильства, погляньмо наскільки сьогодні легко позбутися
небажаних дітей ще до їхнього народження. І що ми побачимо? Ці практики
не є ексцесами, а правилом поведінки наших сучасників. Усе це сьогодні
прославляє наша популярна культура. І все це є ознаками трансформації
нашої цивілізації в напрямку поганства.
З усього дотепер сказаного бачимо наступне: поганство – це не є
служіння божественному, а чисте ідолопоклоніння. Спрямована до поганства
людина як мірку обирає те, що знаходить у своїй природі. Свою людську
природу піднімає до рівня божества, чогось, що боготворить. Людина є
мірилом усього. Хіба це не є принципом сучасного гуманізму?
Не маємо права забути, що найчисельніші й найжорстокіші вбивства людей в
історії відбувалися саме в країнах, ознаменованих гуманістичними
ідеологіями – у Франції, Росії, Німеччині, Китаї. [1]
Порівнювання сучасного гуманізму та античного поганства може видаватися
дивним, але варто нагадати, що сучасний гуманізм у своєму прагненні
науково пояснити людину зводить її до машини, заперечуючи їй будь-яке
право на трансценденцію. Античне поганство з його культом природи і
природнього також відбирало в людини трансценденцію.
ЮДЕО-ХРИСТИЯНСЬКИЙ МОНОТЕЇЗМ
Юдео-християнський етичний монотеїзм є діаметрально протилежним усьому
змісту поганства, його доктринам і практикам. На відміну від поганських
доктрин, доктрина етичного монотеїзму є радикально неприродньою.
Його поява більш як 4000 років тому, його розквіт серед поганського
світу не можливо пояснити тільки історичними обставинами й історичним
розвитком. Фрідріх Великий мучився, бо не міг цього зрозуміти. Одного
разу він напосівся на свого духівника, щоб той показав йому, де знайти
Бога. Лютеранський єпископ сказав, що він може йому навести доказ Божого
існування одним єдиним словом. «Що то за слово, яке несе в собі такий
велетенський доказ?» – здивувався прусський король. Єпископ відповів:
«Євреї».
Пояснимо різниці ще раз:
Юдео-християнський монотеїзм є абсолютним єдинобожжям. Існує тільки
Єдиний Бог і немає іншого Бога крім Нього. Кожна окремо взята людина і
кожна група людей, незважаючи на відмінності в нахилах, талантах або
обмеженнях відповідальні перед тим одним Єдиним Богом.
Монотеїстично означене суспільство є одновалентним, тобто має єдині
цінності. Це означає, що всі люди є відповідальними перед однією єдиною
системою цінностей, перед тими самими цілями і заповідями, перед Одним
Єдиним тим самим Богом, Який створив єдиний закон для всіх, і перед тим
законом усі люди є рівними, незважаючи на те, чи сприймають вони цей
закон як корисний для себе чи ні.
Монотеїстичні суспільства є егалітарними у своїх тенденціях, вони до
цього стремлять, адже монотеїстичний Бог не робить різниці між людьми
залежно від їхнього суспільного статусу, приналежності до суспільного
стану.
Монотеїзм є теїстичним. Існує сутнісна різниця між Створителем і
сотвореним, між Творцем і творінням, отже між Творцем і людиною. Людина,
як людина, не є бімолекулярним механізмом – вона у собі носить глибоко
неприродню здатність відкриватися на Духа і спілкуватися з Ним. Цей Дух
не є з цього світу, але діє в цьому світі, а це означає що людина є
дуальним єством, яке не можна пояснити тільки за допомогою системи
причини-наслідки. Його етичні рішення певною мірою протилежні від його
інстинктів і природніх імпульсів.
Насправді монотеїсти добре знають силу своїх інстинктів і природніх
імпульсів, але кожен природній імпульс, кожен інстинкт мусить бути
підпорядкованим одній єдиній керуючій усім цілі. Природній інстинкт
мусить бути освяченим, тобто опрацьованим, спрямованим і обмеженим, а
часами є необхідність не задовольняти його.
Юдейське і християнське монотеїстичне богослужіння відвертає людину від
усього, що є насильним, гедоністичним, оргіястичним. Людські схильності
не є божественними і тому не можуть бути кінцевим мірилом того, що є
добро, ані що є зло, ані для окремої людини, ані для суспільства. Іншими
словами: на відміну від поганина, монотеїст не покланяється природним
нахилам й інстинктам.
Історія Ізраїлю, як її подає Старий Завіт, є частиною великої
2000-літньої боротьби за поклоніння Єдиному Богові, замість поклоніння
природнім схильностям й інстинктам, як це було розповсюджено в
поганських культурах Близького Сходу. Йдеться про історію боротьби між
Богом Ізраїля і поганським ідолом Ваалом, який є поклонінням
сексуальності – чи це гетеросексуальна, гомосексуальна, зоофільна чи
педофільна сексуальність. Це є боротьба Бога проти Ваалової жінки
Анат/Аштарти/Аштарот, богині-блудниці, яка блудить, вагітніє, але не
народжує. Це боротьба Бога проти ідола Молоха, бога, якому жертвують
дітей, особливо зачатих і поганських оргіястичних обрядах.
І найголовніше, юдео-християнський монотеїзм виступає проти
«перетворення» будь-чого сотвореного в божество і цим противиться
гуманізму. Виходячи з вірності Єдиному Богові, він відкидає вважати
«божественним» будь-що інакше окрім Єдиного, незважаючи чи то кам’яний
чи дерев’яний ідол, чи це «вироби» людського розуму, чи елементи
людської природи.
Прихильники цього монотеїзму знають, що задоволення інстинктів
приносить насолоду, але також знають і те, що воно не приносить
правдивої радості. Вони знають, що через свою дуальну природу людина
потребує чогось, що виходить за межі задоволення інстинктів. Прагнення
задоволення повз Бога неминуче веде в порожнечу і відчай. Абсолютизація
насолоди і поклоніння їй у результаті веде в безнадію і смерть.
Так сприйняті людські прагнення до безпосереднього задоволення
інстинктів вказує на щось чи Когось, що є понад цим, на щось, що не
перебуває в людині й не може бути зведене тільки до чисто людського. Це
прагнення є набагато сильнішим. Але якщо нам не вдасться це прагнення
каналізувати на вічний об’єкт, на який вона фактично спрямована, а воно
буде фіксованим на задоволення інстинктів, то це прагнення стає
насильством, залежністю, чимось, що руйнує. Наркоман в наркотиках,
алкоголік в алкоголі, блудник у блуді, азартний гравець в іграх, жерун в
їді – всі вони шукають Єдиного Бога, хоча й не знають про це. І всі
вони покланяються своїм ідолам.
Безперестанна боротьба Бога Ізраїлевого і Його пророків проти
ідолопоклонного і поганського поклоніння кумирам, людині сучасності в
найкращому випадку виглядає архаїчною посесією або найгіршим проявом
націоналізму і шовінізму, який людина сучасності радо відкидає. У
стерильних умовах сучасності у багатьох виникає відчуття, що вартувало б
замінити мономанію Церкви і Синагоги сенкритизмом, який завжди
пристосовується до всіх й усього, і який називає себе «духовністю».
ПОГАНСЬКА ДОКТРИНА: ГНОЗА
Конфлікт між юдео-християнським монотеїзмом і поганством не є чимось
новим – це прастара боротьба за людську душу, яка час від часу знову
розгоряється з новим жаром. Червоною ниткою проходить через поганські
культи старого Сходу, через передхристиянський і ранньохристиянський
гностицизм, через маніхейство Римського і Перського царств, через школи
середньовічної Каббали і алхімії, аж до ренесансного неоплатонізму, який
наголошує на магії, гуманізмі та науці. Звідси насправді є дуже малий
крок до редукування людського духа на психіку – а це і є передумовою
сучасного оживляння поганства.
Хоча К. Г. Юнг і не був свідомий своєї ролі в цьому розвитку, він добре
розумів, що відбуватиметься у поганській революції. В одному зі своїх
коментарів про декадентний стиль життя після Першої світової війни 1918
року він записав: «Що більше втрачається безперечний авторитет
християнського світогляду, то більше копирсається «світловолоса бестія» в
своїй підземній тюрмі й погрожує звідти вийти. А це би мало
катастрофічні наслідки. Те, що зараз виглядає як психологічна революція
на індивідуальному рівні, може перетворитися на суспільне явище» [2].
К. Г. Юнг апокаліптичним способом передбачав поганську трансформацію
Німеччини. Ще сильнішу візію цього мав німецький єврейський письменник
Гайнріх Гайне, який прийняв християнство. Гайне, ще в ХІХ столітті бив
на сполох: «Християство – це в якомусь смислі є його найбільшою заслугою
– певною мірою пригасило германську брутальну агресивність, але її не
могло знищити повністю, і якщо буде зламано хрест, цей талісман, який її
тримає впокореною, знову пробудиться дикість стародавніх варварів,
безумна лють, яку оспівували стародавні нордійські поети. Це талісман
уже підточений і настане час, коли він впаде. Старі кам’яні боги знову
встануть зі смітників і утруть тисячолітній порох зі своїх очей. Тор
вискочить зі своїм величезним молотом і розіб’є готичні катедри… Не
смійтеся з моїх порад, порад мрійника, який вам звертає увагу, що ви
пильнували послідовників Канта і Фіхте, а також й філософів природи. Не
смійтеся з мрійника, який у реальному світі передбачає ту саму
революцію, яка вже відбулась у світі духа. Думка йде поперед діла, як
блискавка випереджає грім… У Німеччині відбудеться драма, в порівняні з
якою Французька революція виглядатиме легким сном літньої ночі» [3].
Доктрина поганства – це гноза. Для гностика спасіння це не є
незаслужений Божий дар, як це є в християнстві, ані наслідок постійних
дотримувань закону, як це є в юдаїзмі. Поганство пропонує якусь форму
фаустівської користі, яку можна отримати через «таємне знання» (гноза – з
грецької знання). Гностик це таємне знання отримує через багатьох богів
і напівбогів або в інтелектуалізованій версії через поганське
поклоніння власним думкам і власній здатності візуалізації.
Суттю гностицизму є спіритуалізоване й аскетизоване знання, саме тому
до нього були близькими інтелектуали Римського царства. Обоготворення
природніх схильностей та інстинктів, яке гностицизм має у своїй природі,
дуже скоро доводить до морального релятивізму, а цим до неймовірно
агресивного протиставлення монотеїстичному етосу, який ширить
християнська віра. Такий розвиток подій дуже легко можна передбачити,
якщо поглянути в історію розвитку будь-якого гностичного угрупування.
Гностицизм, як духовна антикультура, століттями жив у таємниці та в
катакомбах, час від часу виходячи на поверхню. Стосовно етичного
монотеїзму юдео-християнської традиції, яка спрямована до Єдиного Бога,
гностицизм завжди був ворогом, який діє таємно і цілить на психіку, який
звертається до інстинктів природньої людини, який політеїстичний, який
релятивізує мораль і етику.
Гностична думка, хоча є в різних варіаціях, завжди звертається до тих
самих тем. Це перш за все переконання, що за допомогою гнози, таємного
знання, яке мають тільки вибрані, людина власними силами може вирішити
свої проблеми, а власне проблему людських терпінь і людських злих
схильностей. Таким чином людину прирівнюється до бога.
По-друге, це переконання, що ключові події юдео-християнської традиції,
а властиво Утіловлення Сина Божого, не є реальними, а духовними
(символічними, психологічними, внутрішніми) подіями.
По-третє, це відкидання необхідності жертви, як потреби для духовного і
душевного оздоровлення, тобто відкуплення. Бо якщо боги – це фактично
прояви особистого думання, не існує абсолютного підґрунтя для гріха і
вини.
З цього виходить, що добро і зло в реальності не мають ніякого
реального значення або лише чисто символічне значення, це не є наслідки
морально-етичних вимог і рішень щоденного життя. Для гностицизму добро і
зло – це однаково цінні протилежності.
В останньому твердженні про рівнозначність добра і зла є певна іронія,
адже гностицизм завжди виявляв велику схильність надовго і широко
займатися злом. У маніхейському варіанті гностицизму ця тенденція
надавання великої важливості принципу зла і виношення зла на рівень
божества чітко формульована, а добро і зло проголошені, зрештою, як і в
зороастризмі, двома вічними принципами буття.
Маючи на увазі таке гностичне обожествлення зла мусимо нагадати влучні
слова К. С. Льюїса: «Стосовно диявола людство постійно робить дві
помилки. Вони між собою є протилежними, але мають ті ж наслідки. Перша –
заперечення існування диявола. Друга – навпаки надає дияволу занадто
великого значення. Дияволи однаково радіють і першій і другій помилці. З
однаковим задоволенням вони приймають і матеріалістів і магів» [4].
Якщо добро і зло дуалістично протиставляється між собою і ставиться на
одинаковий рівень, то це призводить до двох речей. Перше: на
богословському рівні потрапляємо в спокусу висновку, що зло і добро
пов’язані та з’єднані на якомусь вищому рівні. Друге: на рівні
психології і поведінки стаємо схильними до релятивізації добра і зла, а
цим посилюємо свою схильність обирати зло. Щобільше в результаті
починаємо вважати зло добром, бо воно часто виглядає добром.
На інтелектуальному рівні сучасні гностичні філософи, як наприклад К.
Г. Юнг, наголошують на пов’язаності добра і зла і цим більш чи менш
свідомо провокують зріст схильності до обирання зла. Окультні ж філософи
відкрито наголошують на людській схильності обирання зла, а цим і його
не просто дозволеність, а потрібність. І гностичні і гностично-окультні
філософії провадять до теології морально-етичного релятивізму. На
превеликий жаль, гностичні теорії отримали великий уплив на християнство
і юдаїзм саме через психологію К. Г. Юнга.
Думаю, що є потреба про це написати дещо детальніше. Оскільки, на мою
думку, морально-етичний релятивізм власне й уможливив сексуальну
революцію, а причиною його впливовості стала популярність вчення Юнга
серед найрізноманітніших лідерів та представників християнства і
юдаїзму.
КАРЛ ГУСТАВ ЮНГ – ПРОРОК ГНОСТИЦИЗМУ
Сучасна глибинна психологія, як фройдівської, так і юнгівської шкіл у
сучасній матеріалістичній культурі, яка поводиться за природніми
схильностями й інстинктами, взяла на себе те саме завдання, яке спочатку
мав гностицизм у поганському суспільстві. В обох випадках природня
людина та її інстинкти й пориви ідентичні з смислом і ціллю людського
існування. Властиво цим способом пропонується філософський фундамент
аморального погляду на життя. Можна б було навіть твердити, що правдивий
смисл гностичної теології – надання аури чогось, що потрібно почитати,
розгнузданій сексуальній поведінці. Так було в антиці, так є тепер.
Юнг пов’язав психологічний редукціоналізм і гностичну духовність і так
створив модерний варіант містичного сучасного політеїзму, в якому
«картини природніх поривів» (Юнг їх назвав архетипами) стають предметом
поклоніння. Свої начебто наукові теорії К. Г. Юнг описував як сучасну,
виправлену версію християнства, в якому християнська віра і поклоніння
природнім поривам та інстинктам пов’язанні у «возвишену єдність». І його
теорії все частіше інтерпретуються властиво в цьому ключі.
Юнг вважав себе пророком нової релігії, яка покликана об’єднати увесь
світ. Макс Целлер, учень Юнга і психотерапевт у Лос Анджелесі описав
свою розмову з Юнгом: «Одного разу я сказав до Юнга: «Мені приснився
сон, в якому люди з цілого світу і я будували якийсь храм». Юнг
відповів: «Це храм, який ми всі будуємо, і то по цілому світі. Це – нова
релігія. Чи визнаєте, як довго триватиме доки він повністю не буде
збудованим?» Я відповів йому: «Звідки я би міг це знати? А Ви, Ви
знаєте?» Він відповів: «Так, знаю». Тоді я його запитав про те, як довго
це триватиме. Він відповів: «Шість сотень років». «Звідки Вам це» –
запитав я. Він відповів: «Зі снів інших людей і моїх. На скільки я знаю,
ця нова релігія таки буде створена»» [5].
Юнгівець і психоаналітик Муррей Стейн ці слова коментує у своїй книжці
«Leiden an Gottvater, C. G. Jungs Therapiekonzept für das Christentum»:
«З цього опису ми можемо бачити, що Юнг вважав цю нову релігію, з одного
боку, формою християнства, а з іншого – абсолютно новою світовою
релігією, яка або охопить або повністю замінить усі існуючі релігії.
Себе ж він вважав Парсифалем, який поверне християнству «святий Грааль».
Він був певен, що нова релігія замінить християнство, і хоча вона й
буде «дитям» християнства, вона все ж таки буде незалежною і єдиною
релігійною традицією» [6].
Виглядає, що неможливо переборщити вплив Юнга на дуже широкі
християнські маси, який він мав і який має до сьогодні, а також і на всю
юдео-християнську культуру. Не буде також переборщенням говорити про
його вплив на богословську позицію практично всіх протестантських
церков, ліберального католицизму та православ’я, на Літургію і
душпастирство.
Перед кінцем свого життя Юнг наполягав на тому, що «матерія» і «дух»
мусять ускладнитись через «темну сторону» людської природи в одній
інтегрованій «єдності», яка обіймає все, щоб дійти до благішого і
м’якшого означення добра. Правдиве «просвітлення» прийде, за Юнгом, в
цей світ не через Єдиного Бога, а через правдиве джерело мудрості,
джерело возвишенного знання – гнози – через інтелігентного і геніального
«люцифера».
Для Юнга добро і зло – це два абсолютно рівні між собою й одинакові
космічні принципи, пов’язані між собою у ширшому синтезі. Це
«примирення» добра і зла, а, отже, їхня релятивізація, завжди були
основною точкою усіх гностичних шкіл. Разом з цим йде й доктрина про те,
що божественне, а, отже, мораль і етика містяться в людині. Звідси й
ідея «єдності в протилежностях» – те, що письменник Вільям Блейк назвав
«шлюбом раю і пекла». Це Юнг називає «Власним Я», «Я» великою буквою,
щоб вказати на «божественність» цього «Власного Я».
Юнг твердив, що його глибинна психологія, саме його школа є істинною і
правдивою спадкоємницею гностичної традиції. Це особливо, на думку
Юнга», стосується його «суперіорної перемоги над злом». «У старі часи
гностики, чиї аргументи були під вирішальним упливом їхнього
психологічного досвіду, багато обширніше від церковних Отців займалися
проблемою зла» [7].
У реальності ж гностики і занадто легко потрапляли під улив зла, про
яке буле певні, що знають, як з ним поводитися. Це був наслідок спроби
зв’язати воєдино зло і добро на якомусь вищому ступені єднання. Юнг
вважав, що саме такий «досвід єдності (єднання)» бракує християнству.
«Християнський погляд на Христа, як на образ Божий, який утіловився, без
усякого сумніву поєднує добро і зло, бо містить навіть тваринний
принцип людськості. Але попри це все Христові, як символу, бракує
універсальності в сучасному смислі. Тому що цей символ не містить чітко
темної сторони, а навпаки виключає свого люциферіанського противника»
[8].
Хто відкривається на таке «універсальне» розуміння Бога, Який поєднує і
добро і зло, в моральному сенсі стає сліпим. І хоча Юнг, з одного боку,
добре знав проблематичність гностичного світогляду, попри свою
геніальність він не добачав жахливих наслідків пробудженого поганства,
яке було плідним ґрунтом для націонал-соціалізму, фашизму і комунізму.
Щобільше, Юнг прагнув того ж, чого прагне і неприкритий гностицизм –
укинути всяку межу сексуальної поведінки, оправдати всяку форму
сексуальності, закрити аурою «духовності» фундаментальну схильність до
гедонізму й аморальності.
Як це не виглядає жахливо, але багато християнських авторів лідирують у
поширені юнгівських ідей. Нариклад, відомий в англомовних країнах
протестантський пастор Мортон Кілзі, який навіть збудував свою кар’єру
на поширені юнгіантсва. Тому й не дивує, що найвідоміша його книжка «The
Sacrament of Sexuality» відкрито пропагує гомосексуальну поведінку, як
нормальну [9]. Кілзі гаряче підтримав рішення Американського товариства
психіатрів 1973 року, яке проголосило гомосексуальність нормальною
сексуальною поведінкою.
Думка Юнга, яку переймає Кілзі, а яка видима вже у назві його книжки,
не є для Кілзі важливою тільки для оправдання гомосексуальної поведінки,
але також і для оправдання позашлюбної активності. З юдео-християнської
перспективи, сексуальність, яка є частиною людської природи, не може
сама по собі бути «сакраментальною». Вона має участь у
сакраментальності, якщо є освіченою Таїнством подружжя. Сексуальність,
яка «сакраментальна» сама в собі є поняттям поганської релігійності, але
аж ніяк юдео-християнської.
Сьогодні все частіше на різних богословських факультетах можна
стикнутися, що неопоганська ідеологія і теологія підміняють ортодоксну
теологію вірну Біблії, особливо ця тенденція поширилася у
протестантизмі. Телевізійній передачі наповнені такою «теологією» та
ідеологією б’ють глядацькі рекорди. Церкви, синагоги і спільноти міняють
свою Літургію, щоб узгодити її з новою поганською ідеологією. Книжки,
які пропагують поганську духовність, стають бестселерами. У часі
написання цього тексту дві такі книжки побили всі рекорди продажів і
були на верхівці рейтингу «Нью-Йорк Таймсу». Одна з них, «Сакрамент
аборту», авторства Джінетт Пері, юнгівського психоаналітика, яка
присвячена богині Артеміді. У цій книжчі авторка на пряму пов’язує
сучасність і світ старих богів: «Прийшов час, щоб ми пригадали собі
Артеміду, яка попри свою красу відкидає заміжність, бо бажає належати
тільки собі… Якщо завжди присвячуємо себе іншим, якійсь особі, групі,
родичам, колегам і друзям, скільки часу, простору й енергії залишається
для нас? Коли Артеміда входить у наше життя, ми перестаємо відчувати
себе частиною якоїсь групи, пари, сім’ї. Ардеміда означає вищий рівень
від з’єднання з іншими, чого найекстремнішим випадком є зв’язок матері з
немовлям. Артеміда закликає нас до повної автономії». Далі авторка
продовжує: «Наша культура потребує нових ритуалів і законів, які б
повернули аборту його сакраментальний вимір… Я чула одну жінку, яка
перед абортом пояснювала плоду свого тіла, як особі, для чого вона
повинна розлучитися з ним. Інші від імені плоду пишуть листи на прощання
і читають їх своїм партнерам або й цілій сім’ї. Дехто створює власні
ритуали розлучення від плоду й надихаються ритуалами інших культур:
наприклад жертвують якомусь божеству ляльку, яка символізує абортований
плід. Противники аборту розуміють духовний вимір цього акту, але вони
обмежуються заскарлузлим ортодоксним навчання, яке не дозволяє інші
форми духовності. А що якщо мої духовні переконання поганські?» [13]
Ці ідеї, які звучать так жахливо, насправді не є десь дуже далеко від
нас. Вони живуть у нашому суспільстві. Вони описують і пропагують
моторошні практики і ритуали, в які впала людина, залишена сама собі. А
тим, що покликаються на старий світ поганства і його «моралі», провадячи
людину в пропасть.
ЯКИЙ ДУХ?
Ті, хто читає Біблію, добре знають, що існують інші «боги» й інші
духовності. У Старому Завіті читаємо про те, як часто Ізраїль відчував
поразку в боротьбі проти облесної сили тих інших духовностей. Які
існують тисячоліттями. А для людей, які не бажають жити в збідненому
секуляризованому світі, кожна духовність спочатку виглядає як щось
добре, бо дає їм життєвий смисл і захищає їх від страху, що їхнє життя –
життя механізмів. Тому для людини сучасності не є основним запитання
«Чи існує дух?», але «Який дух?».
У точці дотику між людиною і Богом, між людиною і Божим об’явленим
правом, між часом і вічністю для кожного зокрема задано неприроднє
питання морально-етичного вибору. У кожній хвилі нашого існування
запитання «Який дух?» інтенсивністю лазерного променя вдаряє в ядро
нашого існування. Тільки якщо цілим своїм життям знов і знов даємо
відповідь на це запитання у своїх роздумах, мові, дії і праці,
відкриваємо для себе, ким ми є насправді – і тільки в цьому смислі ми є
співтворцями з Богом.
Біблія каже, що духовний вимір нашої реальності не має ніякого стосунку
до так званої «магії», станами зміненої свідомості, вітальний розвитком
«Власного Я», з богами і богинями, архетипами й інстинктами, яких
обожнюють. Біблія ж каже, що понад усе найвищим началом є Бог, чий
відблиск маємо в Його Об’явлені, в його Законі про добро і зло.
Поганська духовність у минувшині розвивалась під гностичним впливом і
сьогодні характеризується відкидання примату морально-етичного виміру
так, як його тлумачить юдео-християнська традиція. Якщо цей вимір
відкинеться, або релятивізується, або перенесеться на якусь «вищу
космічну димензію», тоді інтенсифікується гностична духовність, яка дуже
скоро переходить в аморальний практичний матеріалізм. При чому
поклоніння безлічі богам також зникає у пошуку безкрайніх насолод, і то
незважаючи на ціну.
Апостол Павло посеред римського світу звернувся до всіх, хто хотів його
слухати. Він закликав відкинути «поклоніння» сексуальності
персоніфікованої многотою богів і замість них запропонував іти за Богом
Ізраїлевим. Ці боги були всього лишень мультикультурними варіантами
Ваала, Аштарти і Молоха. Проти цих богів спрямована вся пророча традиція
Біблії, яка поклоніння їм пов’язувала з розгнузданою сексуальною
поведінкою.
У Старому Завіті (див. Лев. 18,22; 20,13) гомосексуальна поведінка
названа «toevah»: жахіттям, огидним вчинком. Гебрейське слово «toevah»
найчастіше використовується у значенні засудження храмової проституції і
засудження інших сексуальних злочинів, а також для засудження магії,
гадання, ворожіння, ідолатрії та не пошануванню суботнього відпочинку.
У Новому Завіті Апостол Павло також пов’язує ідолослужіння з розгнузданою сексуальною поведінкою:
«Заявляючи, що вони мудрі, стали дурними і проміняли славу нетлінного
Бога на подобу, що зображує тлінну людину, птахів, четвероногих і гадів.
Тому й передав їх Бог за похотями їхнього серця на нечистоту, щоб вони
самі сквернили власні тіла між собою. Вони замінили Божу правду на
неправду і честь віддавали і служили створінню радше, ніж Творцеві,
котрий благословен повіки. Амінь. За це ж і видав їх Бог пристрастям
ганебним, бо їхні жінки змінили природні вживання на протиприродні; так
само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю
пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і
приймаючи на собі самих належну плату свого блуду» (Рим. 1, 22 -27).
Сьогоднішні зміни у ставленні до гомосексуальності вбрані в одіж
наукового прогресу – хоча в реальності наука таке розуміння більше
відкидає, як підтверджує. Це добре демонструє факт, що зміна суспільної
думки зумовлена відкиданням юдео-християнської етики, яка і є
фундаментом нашої цивілізації. Те, що сьогодні величають як «прогрес»,
насправді є повернення до старих поганських практик, які підтримується
оживлянням гностичного морального релятивізму.
Кожен з нас зокрема і ціла наша культура сьогодні знову має цілком
зрозумілий вибір, ідентичний бо вибору, який мав Ізраїль, оточений
поганським світом кілька тисяч років тому:
«Я кличу сьогодні проти вас на свідків небо й землю; життя і смерть
появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити
на світі тобі і твоєму потомству, любивши Господа, Бога твого,
слухавшись його голосу та прихилившись до нього; в тому бо полягає твоє
життя й твоє довголіття, щоб тобі жити на землі, яку Господь, твій Бог,
клявся дати твоїм батькам: Авраамові, Ісаакові та Якову» (Втор. 30,
19-20).
-----------
[1] У часі Французької революції знищено 12 млн. людей. А в Німеччині,
Китаї та Росії з 1920 до 1960 року знищено більше 100 млн. людей.
[2] Jung, C. G., Zivilisation im Übergang, Gesammelte Werke Bd. 10, Walter, Olten 1974, S. 25.
[3] Heine, Heinrich, Zur Geschichte der Religion und Philosophie in Deutschland, Drittes Buch, 1834.
[4] Lewis, C. S., Dienstanweisung für einen Unterteufel, 4. A., Herder, Freiburg 1959, S. 7.
[5] Zeller, M., The Task of the Analyst, Psychological Perspectives 6,
no. 1, 1975, p. 74–78, zitiert in: Stein, M., Leiden an Gott Vater, C.
G. Jungs Therapiekonzept für das Christentum, Kreuz, Stuttgart 1988, S.
264–265.
[6] Stein, M., Leiden an Gott Vater, C. G. Jungs Therapiekonzept für
das Christentum, aus dem Amerikan. von Odette A. Brändli und Evi
Glauser, Kreuz, Stuttgart 1988, S. 265.
[7] Jung, C. G., Gesammelte Werke, Bd. 9/II, S. 51
[8] Jung, C.G., Psychological Types, Collected Works, vol. 6, Princeton University Press, Princeton 1920, S. 17.
[9] Kelsey, M. T. und B. Kelsey, Sünde, Tabu oder Geschenk, Sexualität
und ihre psychologischen und spirituellen Aspekte, Claudius, München
1994.
[10] Paris, G., The Sacrament of Abortion, Spring Publications, Dallas 1992.
Автор: Джеффрі Барк Сайтінувер (Jeffrey Burke
Satinover), доктор медицини, психіатр, психоаналітик, директор Тіменос
Інституту а Конектікуті (США), ортодоксальний юдей
Переклад: «Католицький Оглядач»
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар