28.06.2011р. Б. / В Одесі влада заборонила католикам процесію на урочистість Божого Тіла

26 червня, одеські католики вперше за багато років не змогли пройти традиційною процесією Божого Тіла навколо власного кафедрального собору. Хід з Пресвятими Дарами заборонив Окружний Адміністративний Суд на підставі заяви мерії міста.

Формальним приводом заборони стала турбота влади міста про те, щоб запобігти порушенню громадського порядку на вулицях Одеси.

Справа в тому, що раніше за католиків заяву у міськвиконком подала місцева єпархія УПЦ МП з проханням дозволити православним у той самий час і в тому самому місці (зокрема і навколо католицького кафедрального собору) провести хід «на честь Православ’я» в Одесі.

Єпископ Одесько-Сімферопольської дієцезії Броніслав Бернацький, який зараз перебуває закордоном, обурений рішенням місцевої влади та міського голови, через яке католики не змогли пройти традиційною процесією Божого Тіла навколо кафедрального собору, повідомляє wiara.pl.

«Уже 7 років в урочистість Божого Тіла і Крові Христа ми проводимо цю процесію. Ми ніколи не створювали загрозу для громадського порядку», - сказав єпископ. Ієрарх звертає увагу на тенденцію порушення прав католиків на Півдні України.

У курії Одесько-Сімферопольської дієцезії пригадують, що Одеса – багатонаціональне, багатокультурне та багаторелігійне місто, чого не бере під увагу міська влада.

Отець Віктор Щавінський, прелат, канцлер Одесько-Сімферопольської дієцезії сказав у коментарі CREDO, що все було спрямоване на те, аби католицька процесія не відбулася. Православні чомусь захотіли провести свій хід біля католицького собору, хоча їх храм знаходиться двома кварталами далі, наголосив священик.

«Під час суду православна сторона сказала, що не буде оскаржувати рішення. Хоча можна було знайти якийсь компроміс. А, отже, все говорить про те, що вони не так хотіли провести свою процесію, як зірвати нашу», - прокоментував о. Віктор Щавінський

Єпископ Броніслав закликав владу не зраджувати інтереси мешканців міста, які віддали за неї свої голоси. «Релігія завжди була підставою розвитку культури та освіти, поліпшення морального стану суспільства. Я вимагаю від міської влади ще раз переглянути своє ставлення до католиків і не вести політику порушення наших правд і свобод – вони гарантовані нам Конституцією України», - цитує wiara.pl єпископа Броніслава Бернацького.

За матеріалами CREDO

Джерела:

CREDO

Мандрівники Христа Царя

"...Хід з Пресвятими Дарами заборонив Окружний Адміністративний Суд на підставі заяви мерії міста..."

Є одна мудра, українська народна приказка: "Нераз добре й дурня послухати."

Отже вже вкотре, одеські католики не виявили бажання "дурня слухати". А я їх неодноразово застерігав, говоривши священикам і єпископам, що загравання з ворожою до всього українського, проросійською бандитською владою, до добра не приведе... Всі християни знають, що кожна несправедливість, є - зло і беззаконня. А вони, потураючи проросійській владі, допомагали їм русифікувати українців в Одесі. Ба, більше, понижували на честі і гідності тих росіян та зросійщених українців, вважаючи їх дебілами, неспроможними вивчити мову народу серед якого живуть. І цим не тільки примножували несправедливість, але й відштовхували від правдивої Христової Церкви тих, хто хотів би знати і розмовляти українською мовою, яка, через багатство слів і виразів дає можливість глибше пізнати Того, Хто за нас людей, страждав, помер і воскрес...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

"Отець Омелян Ковч - взірець для наслідування" 

 - отець МИХАЙЛО РОМАНЮК

 

Промовляючи свого часу до греків в Атенах, ап. Павло повчав їх, що Бог «… створив з одного весь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні». (Ді. 17-26).

 І з того часу люди, окремі племена людей, почали населяти Землю. Відповідно і ми, українці, з волі Божої отримали прекрасне місце під сонцем. Господь оселив наш народ в центрі Європи, в краю де котить свої хвилі могутній Дніпро, де милують наше око карпатські плаї, полонини і вічнозелені смерічки, де грайливо дзюркотять кришталево чисті гірські потоки, в краю, де як сказав поет «всюди буйно квітне черемшина», де «мов до шлюбу вбралася калина», де співає свою пісню соловейко. Господь оселив нас в краю з помірним кліматом, а це значить що зимою не дошкуляють нам тріскучі морози а літом велика спека, в краю, який знаходиться в спокійній сейсмологічній зоні, а це значить що наш Творець захистив нас від великих руйнівних землетрусів і вулканів, від руйнівної сили вітрів – торнадо і смертоносних хвиль що звуться цунамі. Натомість дав Творець нашому народові родючі чорноземи, багаті корисними копалинами, дав нашим людям великі здібності і таланти, завдяки яким з нашого народу вийшло багато письменників і поетів, композиторів і піснярів що відомі всьому світові. Отримали ми від Бога співучу мову, дзвінкі голоси, щиру гостинну вдачу, прекрасну вроду і багату культуру, а зветься край цей Україна. Кожен свідомий українець любить свою державу, свій народ, свою культуру, поважає свої традиції і в їхньому дусі виховує майбутні покоління.

Так вже склалося, що для кожної людини найдорожчим і найріднішим на землі є той регіон, та місцевість де вона народилася, а тому коли говорити про вихідців з Перемишлянського району, то власне наш район, наше село чи місто де ми народилися і є тим найулюбленішим місцем в Україні. Коли ми вертаючись з далеких доріг перетинаємо межу Перемишлянського району, то нам здається що ми вже практично вдома. Тут для нас якось по-особливому співає соловейко і пахнуть квіти, тут якось особливо світить сонце, місяць і мерехтять зорі, тут все рідне і знайоме: кожна назва, кожна стежина, кожен струмок і деревце. Є на Перемишлянщині і чудова природа: річки, ліси, поля, озера, є цілющі джерела і пам’ятки архітектури. Проживають на території району щирі, побожні, працьовиті і обдаровані люди…

 о.Омелян Ковч. Зображення розміщене на веб-сайті - zik.com.ua

Багато ще можна писати і розповідати про Перемишлянщину, але оскільки маємо на меті говорити про духовність, то власне на цьому і зосередимо свою увагу. На території Перемишлянського району чи не в кожному селі є один а то і два храми, стоять каплички на роздоріжжях поставлені хрести. На території району, в селі Унів, серед чудової природи знаходиться Унівська Святоуспенська Лавра з Чудотворною іконою Божої Матері і цілющим джерелом до яких вервечками тягнуться люди, щоб відчути тут цю особливу Божу присутність, щоби отримати прощення гріхів і зцілитися від недуг душевних і тілесних.

Отець Ю. Я. Катрій у своїй книзі «Пізнай свій обряд» так говорить: «ознакою глибокої релігійності якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його численні покликання, тобто священики, місіонери, монахи і монахині. Нічого не поможуть нам навіть найкращі святині й золоті престоли, коли не матимемо священиків, що в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б св. Тайни й голосили б Боже слово».

Наш Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький каже: «Зрозумійте, що народові треба до спасіння ревних і святих священиків». І таких священиків, ревних і святих завжди посилав Господь своєму народу, щоби вони не тільки словом але й ділом проповідували християнське життя і вели народ до Бога. На одній з таких духовних постатей хочу сьогодні зупинитись, - це особа блаженного священномученика о. Омеляна Ковча, який з волі Божої двадцять один рік (з 1921 по 1942) душпастирював в Перемишлянах, а також ще духовно опікувався селами Боршів і Коросно. Про о. Омеляна вже багато написано і ще багато буде писатись адже його життя, його служіння Богу і ближньому це суцільний подвиг, який заслуговує на особливу увагу і аналіз. Про його особу можна багато говорити і писати, але перш за все нам буде корисно провести так звані паралелі між його життям і нашим життям, між його вчинками і нашими вчинками. Візьмімо, наприклад, таку ситуацію. Скільки то людей в наш час відходять від Бога через свою байдужість, лінивство, скільки закінчують життя самогубством мовляв їм і то не так, і то не так, то життя їм не складається, то різні клопоти замучили, то інші причини знаходять.

 Митрополит Андрей Шептицький

А погляньмо скільки то тих життєвих проблем, турбот, клопотів було в отця Омеляна, в яких часах він жив: це війни, холод, голод, хвороби, переслідування і т.д., але кожного разу у кожній життєвій ситуації він знаходив вихід, при цьому і Богові служив і любов до ближнього виявляв подаючи йому останній шматок хліба і останню одежину. В його житті було безліч, здавалось би, безнадійних ситуацій, порятунок з яких можна вважати чудом - і те чудо завжди ставалось і він з молитвою на устах ішов далі, залишаючись при цьому і людиною і пастирем. Хіба це не приклад для наслідування?

Або ось, ще буквально кілька років тому, дуже гостро стояло в нас питання міжконфесійних протистоянь. Скільки то бруду і прокльонів сипалося з різних сторін, скільки то людей покалічених і закривавлених швидка допомога забирала прямо з церковного подвір’я, з-перед зачинених церковних дверей… Можливо хтось скаже: «Ми тоді воювали і боролися», а чи не прийшла кому думка «Люди, брати і сестри, а за що ж ми боремось, за що проклинаємо один одного,- за Бога? – та ж Він один і ніхто не зможе перетягнути його на свій бік; За Церкву? – вона також одна; За віру? – та і віра одна; За обряд? – та ж і він один – український! То може нам обняти один одного і спільно проказати «Отче наш»?... Але ж нікому така думка і не приходила і ми продовжували «боротися» зі своїми ближніми втрачаючи при цьому людську подобу. Вдумаймось що діється з нашим українським обрядом – доходить до абсурду. Уявімо, що належачи до одного і того самого обряду, ми, українці, йдемо на обхід в різні боки: хто з права наліво, хто з ліва направо; використовуємо в храмах хто фани, хто хоругви; на Божого Тіла одні беруть Пресвяту Євхаристію і йдуть з нею на обхід кругом храму, інші кажуть що Пресвята Євхаристія є не для культу, не для поклоніння,- а лише для причастя вірних, які через хворобу чи неміч не можуть прийти до храму, тому потрібно їх висповідати та причастити вдома чи в лікарні, і це все при однім і тім самім обряді. Ми вже так «доборолись» і «довоювались» що й самі напевно заплутались котре наше, а котре чуже.

Тепер погляньмо на особу о. Омеляна крізь призму вищесказаного. Перебуваючи в концтаборі він писав:

«… Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут єдиний священик… Тут я бачу Бога який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей що існують між нами. Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними мовами, але чи Бог не розуміє усіх мов?...».

Фотографії концтабору Майданек - поблизу Любліна, Польща

 

Чи питав о. Омелян цих нещасних, які дивилися смерті у вічі якої вони конфесії чи якої віри??? Звичайно ні!!! Він розумів, що є один Бог, є діти Божі, а він один посередник між ними і Богом,- він пастир і пастир не для однієї конфесії, а для всіх, хто потребував його допомоги.

Тут пригадується мені така притча: одного разу син-школяр запитав батька священика: «Тату, а як вчить Церква, чи в пеклі є католики, православні, протестанти, атеїсти?» Так сину мій – відповів той – звичайно в пеклі є і католики і православні і протестанти і атеїсти. - А в раю, в небі? – А в раю нема ані католиків, ані православних, ані протестантів, ані атеїстів. –А хто ж тоді перебуває в небі, в раю? - знову запитав хлопчик. – А в раю, сину мій, живуть лише праведники, там немає жодних поділів. Запам’ятай, що не сама приналежність до тої чи іншої конфесії дає людині можливість потрапити в рай, - тільки праведне життя, добрі діла і дотримання Заповідей Божих, дають людині життя вічне. Це добре розумів о. Омелян і старався творити ті добрі діла навіть в таких жахливих і нелюдських умовах. Що ж до обряду, про який йшлося вище, то отець був ревним прихильником українського обряду, всіляко боровся за його чистоту, за його очищення від різних запозичень. В зв’язку з тим, він написав чудову книжечку що називається «Чому наші від нас утікають», та, на жаль, про неї мало хто згадує і придбати її в наш час майже неможливо, принаймні в церковних крамницях її немає - а жаль, бо з неї почерпнули б багато корисного не тільки вірні але й священики…

Святіший Отець Іван Павло ІІ під час свого перебування в Україні, 27 червня 2001 р. у Львові проголосив блаженним отця Омеляна Ковча разом з іншими Слугами Божими УГКЦ, жертвами обох минулих тоталітарних режимів.

Тож Перемишлянщина в доброму розумінні цього слова, пишається таким парохом, який був для кожного з нас тим духовним провідником, на якого маємо рівнятися і за яким маємо йти, образ якого навічно залишився у наших серцях як взірець для наслідування. Я не мав тут на меті докладно описувати біографію блаженного, але коротенько хотів співставити його життя і вчинки з реаліями нашого сьогодення. Хотів наголосити на тому, що саме знання його біографії нам мало що дасть, коли ми не будемо старатися жити по відношенні до Бога і до ближнього так як жив він. Минулого року, в жовтні, в парафіях Унівського деканату по черзі, з храму в храм, передавали прах блаженного, біля якого служились літургії за здоров’я, за померлих, а також молебень і акафіст до о. Омеляна Ковча, виголошувались проповіді. Тож слухаючи ці проповіді про життя і пастирську діяльність блаженного, споглядаючи його прах і відчуваючи його духовну присутність між нами, починаємо задумуватись над своїм життям, над своїми вчинками і коригуємо їх співставляючи з життям і вчинками о. Омеляна. Людина усвідомлює, що ці великі духовні особи, які на шляху нашого спасіння дійсно були «світлом для світу», яких нам треба наслідувати і від яких вчитися, - жили не десь давно і далеко, а були тут у нашому краю, були зовсім поруч з нами.

Тож бажаю всім читачам благословення Божого, і щоби за молитвами о. Омеляна, Господь наповнив наші серця такою любов’ю до Бога і до ближнього, яка була у його серці.

З любов’ю во Христі, з ласки Божої священик Михайло Романюк

Спеціально для www.peremushlyanu.com

 

Джерело:

http://ugccsm.org.ua/pages_past/13-otec-omelyan-kovch-vzrec-dlya-naslduvannya-o-mihaylo-romanyuk.html

24.06.2011 / У Києві вручили відзнаки імені блаженного священномученика Омеляна Ковча

Вчора, 23 червня, у столичному «Українському домі» Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав вручив відзнаки імені священика концтабору Майданек блаженного священномученика Омеляна Ковча. Лауреатів відзнаки визначив комітет із вшанування пам’яті блаженного священномученика Омеляна Ковча.

Відзнаками були нагороджені визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса, член Спілки письменників України Мойсей Фішбейн, керівник Міжнародної лікувально-виробничої майстерні при міжрайонному Радянському психоневрологічному диспансері у Києві Ніна Горностай, яка вже понад 36 років опікується психічно та неврологічно хворими людьми, вишукуючи можливості для їх праці, реабілітації та соціальної адаптації, оскільки на лікувально-виробничу майстерню уже кілька років з держбюджету не виділяється жодної копійки. Також відзнаку отримав Український католицький університет, який успадкував і продовжує наукову діяльність Богословської академії, яку започаткував у 1928-29 роках у Львові Митрополит Андрей (Шептицький). УКУ сьогодні дотримується високих міжнародних стандартів і зосередив свої зусилля на питанні культури відкритості та толерантності, вихованні уш пастирв. Нагороду прийняв ректор УКУ отець Борис Гудзяк. Відзнакою було нагороджено заступника міністра внутрішніх справ та адміністрації Польщі Томаша Семоняка, який у своїй діяльності докладає багато зусиль до розвитку добросусідських відносин між поляками та українцями. Від самого початку був долучений до вирішення справи передачі Народного дому у Перемишлі українській громаді.

Предстоятель УГКЦ відзначив три важливі риси блаженного священномученика Омеляна Ковча для людей. Омелян Ковч, за його словами, – це була особа повна Духа Святого, який допоміг йому перевершувати «всякі людські межі та обмеження». Він – добрий батько багатодітної родини, ревний священик і душпастир для своїх людей. Священномученик Омелян Ковч був готовий «у будь-яку хвилину віддати життя за свого брата». Блаженніший Святослав наголосив, що Омелян Ковч у осерді «найбільшого зла – у концентраційному таборі – побачив Бога і почувався як у раю, бо він помагав своїм ближнім».

Глава УГКЦ зазначив, що сьогоднішні лауреати є тими людьми, які в своїй місії будують нове майбутнє. «І той дух, який спонукав до дії Омеляна Ковча, спонукає до дії і нас будувати нове майбутнє», − наголосив Блаженніший Святослав.

Почесним головою комітету є колишній Предстоятель УГКЦ Блаженніший Любомир. Самі захід проходив під патронатом Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава.

Довідка

Блаженний священномученик Омелян Ковч – священик, який рятував євреїв під час німецької окупації, а своє ув’язнення в концтаборі вважав місією і щоденно підтримував в’язнів.

Комітет із вшанування пам’яті блаженного священномученика Омеляна Ковча заснував у 2010 році Відзнаку блаженного священномученика Омеляна Ковча, яка вручається щорічно. Перше нагородження відзнакою відбулося у 2010 році в Луцьку. Відзнаками були удостоєні, зокрема, польський режисер Гжегож Лінковський, ізраїльський науковець, історик і громадський діяч Аарон Вайс, український державний діяч Василь Кощинець, відомий український громадський діяч Євген Сверстюк.

Відзнака вручається за значний внесок у справі екуменічного діалогу, діалогу культур і народів, міжрелігійного та міжнаціонального порозуміння, соціально-харитативної та благодійної діяльності, за особистий життєвий приклад жертовності та гуманізму, героїчні вчинки.

за матеріалами УНІАН

Джерела:
УНІАН

Департамент інформації УГКЦ

19.06.2011р. Б. / Закон — основа основ

Яка б не була притаманна кожному народові демократична традиція, обов’язковою, виразною ознакою будь­якої демократії залишається законопослушенство. Законопослушенство людини, народу, влади. Маємо триматися закону, бо інакше ніколи не матимемо порядку.

Нарід для збереження порядку має влади слухатися. Принаймні, коли вона не виступає проти Божої волі. Коли ж влада починає виступати проти Божого порядку, кривдить людей, нарід має право виступити проти влади — до такої міри, щоби владу усунути. Але як провести границю? Як визначити, до якої міри можна терпіти, а коли — вже ні? Адже влада може чинити народові великі кривди, біль, але при тому бути надзвичайно ефективною. Як­от гітлерівська влада для Німеччини. Гітлер зробив багато для німецької держави, для її економіки, тому так багато німців його підтримували. Але виявилося, що при тому потерпіло багато невинних людей, була розв’язана війна. Винищували спочатку психічно хворих, потім калік, потім євреїв. Це противно Божій волі, це не вкладається ні в які моральні рамки. І це дуже яскравий приклад того, чого стерпіти не можна ніяк. Це неможливо виправдати жодною ефективністю. Коли влада починає відмовляти людям в їхніх людських правах, нарід може виступити проти влади.

Виступ проти влади — завжди великий ризик. Ми маємо приклади революцій — французька, російська. Чи були ці виступи виправдані? Чи вони щось поправили? Чи вони одне лихо заступили іншим? Революція — дуже небезпечна річ. Справжня революція мала би грунтовно виправити лиха, які коїлися за попередньої влади. Якщо царизм був шкідливий, то добре — давайте міняти. Але чи замінили монархів у Росії чи у Франції моральною, справедливою владою? Ні! Царів­королів заступила інша група людей, нітрохи не краща, ніж попередні володарі. Тому до революції не варто ставитися цілковито романтично — це не завжди зміна на краще.

Зараз у нас є приклад — Північна Африка, де нарід виступає проти своїх багатолітніх правителів. Ми мало знаємо про конкретну ситуацію, але в кожному разі нарід і влада вдалися до кровопролиття.

За умов демократії, коли держава є демократичною у повному значенні цього слова, тобто діють закони законопослушенства, — тоді маємо відразу впроваджену в Конституцію можливість змінити владу, приміром, при помочі виборів. Ми не задоволені тими, хто при владі? До побачення, вибираємо інших. Але така гладенька зміна влади можлива тільки в законопослушній державі, де влада також є законопослушною. Тобто це — ідеальна демократія. Тепер же, якщо влада не хоче поступитися, не хоче піти — як в тих африканських державах — людям доводиться братися до методів фізичного поборювання, до збройних методів. Незадоволення народу є знаком для людей при владі — якщо вони мають сумління, вони повинні піти і поступитися місцем іншим. Втім, так не трапляється майже ніколи й ніде. Той, хто дорвався до влади, вже міцно її тримається. Адже пам’ятаймо: мати владу — то є велика спокуса.

Отже, єдиний спосіб уникнути при кожній зміні влади потрясінь, які можуть коштувати навіть людського життя, — мати здорові закони і міцно їх триматися. Наша головна трудність саме в цьому — ми не пристосовуємося до законів, навпаки, ми пристосовуємо закони до наших забаганок. Навіть Конституцію змінюємо щокілька років. І навіть не розуміємо, наскільки важливо те, що робимо. Бо в нас немає поняття про те, що є закон. Держави — великі, сильні — обов’язково мають якийсь підста­во­вий основний закон. І саме тому вони великі й сильні. Бо в них є солідна основа, на яку спирається вся державна споруда і яка нізащо не може бути зневажена, принесена в жертву. Натомість ми міняємо власні закони як рукавички відповідно до пори року. То яка в нас сила? В чому вона має бути, якщо в нас нема закону? Нема самого поняття про закон. Нема міцного грунту під ногами. Нема на чому будувати своє життя і свою державу.

Чому так? Це дуже небезпечний момент у нашому розвитку. І єдиний спосіб вийти з цього небезпечного становища — виховувати, формувати інший погляд на ці підставові речі. Той, хто має розум, повинен говорити про це голосно, говорити насамперед з молодими людьми. Молодь повинна відчувати, що є щось добре, тривале, вартісне. Адже молоді люди мають не лише ентузіазм, вони ще мають особливе відчуття, що є добре. Це Божий дар молодості — і на це треба звертати увагу.

Любомир Гузар

Джерела:

«Дзеркало тижня. Україна» №21

Мандрівники Христа Царя

«Маємо триматися закону, бо інакше ніколи не матимемо порядку...»

Важко не погодитися з глибоким змістом цього вислову та думки блаженнішого Любомира, але передумовою виконання Закону та Його дієвістю є, окрім зазначеного владикою законопослушенства, - ПРИКЛАД владоможців. Адже вони покликані вести народ, даючи власним прикладом повагу до Закону та Його щоденне виконання. А що ж є в реальності? Та ж вони масово зводять простих людей до зневаги Основного Закону - Конституції та нехтування іншими законами, які мали б нормувати відносини у суспільстві для загального блага того ж суспільства. Зі Святого Письма ми, як християни, знаємо, що "кому більше дано - з того більше спитається..." і основним у цьому повчанні є не покарання, але ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Пригадаймо собі славного слугу Божого Мойсея, адже він не зі страху за себе, усвідомлював свою відповідальність ведучи божий народ до обіцяної Богом землі, а з любові до Бога і свого народу і нераз вступався за нього. Для нього Закон, Установи та Заповіді - не тягар і обуза, а передумова любові Бога і ближнього...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

17.06.2011р. Б. / Вивішування червоних прапорів суперечить Конституції – рішення КС

Використання Прапора Перемоги під час офіційних заходів разом з Державним прапором України суперечить Конституції. Відповідне рішення Конституційного Суду України за зверненням Юрія Костенка оприлюднене сьогодні.

Як зазначається у рішенні суду, положеннями Конституції України визначено вичерпний перелік державних символів України, до яких належать Державний прапор, Герб, Гімн.

У своєму рішенні суд посилається на те, що Прапор Перемоги є символом перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, армії та флоту.

Також Конституційний Суд звертає увагу, що, відповідно до положень Конституції, положення щодо використання державної символіки під час офіційних заходів ухвалює не менш як дві третини від загального складу депутатів Верховної Ради. Натомість зміни від 21 квітня до Закону «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги» ухвалювалися меншою кількістю депутатів, ніж визначено, отже була порушена процедура.

Виходячи з викладеного, суд вирішив визнати таким, що не відповідає Конституції України, положення абзацу 6 статті 2 Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» від 20 квітня 2000 року щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги».

У рішенні також зазначається, що визнані неконституційними положення втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення, яке є обов’язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути оскаржене.

За матеріалами: Радіо Свобода
Джерела:
Радіо Свобода

КРЕДО


"...суд вирішив визнати таким, що не відповідає Конституції України..."
Чесно кажучи аж дивно, що в тих суддів КС вистачило здорового глузду винести таке рішення щодо червоних ганчірок на честь "увічнення" чужої перемоги (читай: зміни окупації України)...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

Ліберальний марш

Ліберальний марш

Цікаво, що саме лібералізм у теперішньому суспільстві схильний до активних провокацій. Якось вже так повелося, що ліберали люблять, звісно, заради боротьби за свободу всіх і кожного, а особливо самих себе, спровокувати ситуацію, якщо буде можливість, то й дістати поза вуха, але щоб при цьому не дуже боліло, а тоді зчиняти ґвалт про те, що їх, бідних, нещасних, ні в чому невинних і безборонних, переслідують, і обов’язково не варто забути звинуватити Церкву в нетолерантності, а то ще й у чомусь гіршому.

Провокація з розп’яттями гучно провалилася у всій Європі. Судові процеси, скарги, нападки призвели тільки до укріплення позицій оборонців цього християнського символа. Але нідерландська європарламентарка пані Софі Вельд уже готується до чергової кампанії з боротьби проти «християнського засилля», щоб нарешті поскидати такі ненависні їй розп’яття, які «ображають» свободолюбивий погляд європейських секуляристів. Очевидно, що слід очікувати чергового провалу, який, однак, дасть ліберальним колам ще одну можливість поплакати, нарікаючи на закостенілість і нетолерантність європейського християнства.

Відомі хорватські ліберали – складається враження, що не без умислу – вирішили поборотися за права сексуальних меншин у хорватському Спліті за допомогою ґей-параду. Пройтися групі людей під «веселковим» прапором та плакатами типу: «ґей – це ок» вулицями Спліту – те саме, що пройтися Львовом з червоним серпкасто-молоткастим прапором і гаслами: «нквд – це ок». Проти 150 учасників, яких охороняли понад 300 поліціянтів повстав десятитисячний натовп молоді, і помножте це все на гарячий середземноморський темперамент… Провокація вдалася. Молодь зупинила «борців» за «права». І що… Ґвалти, крики лемент не стихають. Усі винні – винна Хорватська Держава, бо не захистила бідних ґеїв, винний хорватський народ, бо він – нетолерантний до одностатевих поцілунків у громадських місцях, винна Церква, бо вона вчить, що гомосексуалізм – грішна схильність, а гомосексуальна поведінка – гріх. Хто тільки не винен… І от окрики охоронця меншинських прав – Нідерланди заявили, що розгін сплітських і приїжджих ґеїв та членство в ЄС речі несумісні.

Ага! Скидати хрести у громадських місцях – то це супер, бо не можна інших ображати, а розігнати тих, хто в громадських місцях пропагує те, що інших ображає, то вже страх як погано. Коли сплітська молодь розганяє ґеїв, то про це мусить увесь світ знати, і не просто знати, а засудити. А коли ті ж таки ґеї у Мілані зривають католицьке богослужіння – то про це не варто писати…

Подвійні стандарти. Богу дякувати, не всім в ЄС так «зносить дах». Як виглядає, Європа вже не є такою пропащою, як її малюють адепти «русскава міра». Як пам’ятаємо Європейський суд з прав людини таки не задовольнив бажання лібералів позбавити громадські місця в Італії від присутності Розп’ятого, ані не змусив Австрію вінчати гомосексуалістів. От і днями, чи не найліберальніше країна ЄС Великобританія дістала по носі – Європейський Суд змусив британський уряд перевірити судові рішення, які карали християн за вираження їхньої віри у громадських місцях.

Але лібералізм не є лише європейським явищем, він присутні майже в усіх країнах, де є хоча часточка демократії. Так філіппінські ліберали всіма силами хочуть осягнути того ж, що і їхні мальтійські колеги – узаконити розлучення. І чи не лібералізм певних кіл спричинив ситуацію, коли наш український греко-католицький єпископат змушений бити на сполох – діти не знають основних християнських молитов…

Цікаво, існує думка, що в Україні за допомогою ліберальних цінностей потрібно боротися проти совка. Але хіба можна Сатану Вельзевулом виганяти? Хіба не єдиним ліком проти совковості є те, проти чого совок цілий час боровся і бореться, те, чого він найбільше боїться – християнство?

Сучасний лібералізм, хоча таким він був протягом усієї своєї історії, при першій ліпшій можливості використовує методи тоталітаризму. І колишні борці проти тоталітаризму радо самі посягають за його ж таки методами, перетворюючись з борців проти насилля на насильників. Єдиним реальним ліком проти наслідків совєтизму є – реальне, а не декларативне відродження християнства. Адже християнські цінності в основі того, що в нас асоціюється з нормальним суспільством, у якому прагнуть до справедливості й толерантності, на основі взаємодопомоги та поваги до людської істоти.

Цікаво зазначити, що попри свої намагання підірвати позиції християнства в США, попри скандальні повідомлення ліберальної преси та ЗМІ, 80% американців усе ж таки вірять у Бога, а популярність католицького Ординаріату для колишніх англікан, яких уже дехто називає англо-католиками, лише зростає. Англікани цілими парохіями приєднуються до Католицької Церкви. Попри постійні нападки на католицький клир кількість священиків та семінаристів у світі також збільшується. Містерій… Зовсім ні. Причини на поверхні. У 80-90-х роках ХХ століття християнство у США, а зокрема католицтво, пережило Онову – переосмислило харизматичну компоненту християнства і роль мирян у Церкві. Розквіт мирянських рухів та організацій, оновлених католицькими харизматизмом, дав власне Католицькій Церкві силу вистояти у морі ліберальних нападок і скандалів, і не лише вистояти, але й розвиватись і бути тим магнітом, який потягає людей до Царства Божого. Варто зазначити, що у Європі цього не сталося. Європа, а особливо так звана Стара Європа самозадоволено кумкаючи у ліберальному болоті, часто-густо переливаючи з пустого в порожнє, просто не помітила, як лібералізм впевнено вибився в силу. Попри всі проблеми і негаразди лише країни, де харизматична Онова усе ж таки якось з горем наполовину відбулася і ще в стані серйозно опиратися секуляризаторському лібералізму – а це наші найближчі сусіди – Польща та Угорщина і трошки дальші –хорвати. І нам слід задуматися над цими речами, щоб не стати черговими жертвами лібералізму.

о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя

15.06.2011р. Б. / Насильник і вбивця «новий святий РПЦ?»

"Ми отримали нового святого, — сказав священик РПЦ МП, відспівуючи 13 червня в храмі святих Косми і Даміана колишнього полковника російської армії Юрія Буданова. — На небі разом з Олександром Невським, Дмитром Донським і Євгенієм Родіоновим він молитиметься за всіх нас".

Не дивлячись на те, що після суду за насильство і вбивство 18-річної чеченської дівчини Ельзи Кунгаєвой, Юрія Буданова позбавили звання і нагород і він провів декілька років у в'язниці, ховали його з військовими почестями, як героя.

Джерела:
Портал Кредо-ру

Мандрівники Христа Царя


"...Ми отримали нового святого, — сказав священик РПЦ МП..."
Нещасні москалі, щиро співчуваю всім вам, бо "якщо у вас таке світло, то яка ж та темрява?!"
Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

14.06.2011р. Б. / Унії були спробами примирити та поєднати різнообрядові та різнокультурні церковні спільноти, – історик

Унії були спробами примирити та поєднати різнообрядові та різнокультурні церковні спільноти, – історик

Східні католицькі Церкви мають власну богословську та церковно-історичну місію – показати Сходові та Заходові на позитивних приклад, що унійна ідея – це велика ідея рівноправності християнських культурних традицій.

Таку думку висловив о. д-р Юрій Аввакумов, професор історії богослов’я Католицького університету Нотр-Дам (США), декан Гуманітарного факультету УКУ (2007-2009). 9 червня прочитав лекцію «По той бік «уніятизму»: Унійність у контексті європейської історії та богословської думки». Цією подією кафедра церковної історії УКУ започаткували програму щорічних Меморіальних лекцій імені св. Йосафата Кунцевича.

Юрій Аввакумов додав, що Східні католицькі Церкви повинні також показати світові на позитивних прикладах ідею визнання чужої церковної культури рівноцінної власній, ідею багатообразності обрядових традицій у християнстві і нарешті ідею збереження цих культурних традицій у рамках Вселенської Католицької Церкви.

У рамках лекції відбулася також презентація українського видання монографії о. Юрія Аввакумова «Витоки унійного богослов’я. Проблема церковної єдності в обрядових дискусіях між Римом і Константинополем в XI–XIII ст.», видавництва Українського католицького університету.

Про причини та актуальність такої праці автор говорить так: «Термін «Унійні Церкви» має негативне історичне забарвлення – ніби такі церкви з самого початку мали якусь вроджену ваду, що спричинило їх неправильний розвиток надалі. Тому богослов’я та історичний досвід Східних Католицьких Церков мають для сьогоднішнього екуменічного богослов’я нібито виключно негативне значення, вони демонструють як не потрібно шукати християнської єдності. Саме така точка зору, яка ще при зародку намагається позбавити греко-католиків права на власну позитивну богословської традицію (і котра побутує не лише на Сході Європи, але й у багатьох римо-католицьких та протестантських колах Заходу) була для мене поштовхом, щоб піти на пошуку правдивої богословської ідеї, котра стала однією з історичних основ Унії – возз’єднання латинської Церкви і Церков візантійської традиції», – розповідає історик.

Такий пошук привів дослідника до доби Середньовіччя, коли сталися ключові та дотепер не вилікувані конфлікти між Римом і Константинополем, а також відбулися перші спроби примирення, возз’єднання, унії. Власне результати цього пошуку науковець спробував викласти та систематизувати у книзі «Витоки унійного богослов’я. Проблема церковної єдності в обрядових дискусіях між Римом і Константинополем в XI–XIII ст.».

«У своїй праці я намагався показати непересічне значення правдивого унійного богослов’я, яке було сформульоване у XII-XV ст., для богословської, філософської і в деякій мірі соціологічної проблематики нинішньої епохи. Вражає, як прискіпливо у Середньовіччі люди ставились до проблем обрядового характеру – який хліб вживати при Євхаристії, яке вино тощо. Такі проблеми сьогодні не викликають ні зацікавлення, ні емоцій. Тому історик на якомусь етапі має зрозуміти своїх попередників – минуле не має стати антисучасністю, а співрозмовником сьогодення», – вважає о. Юрій Аввакумов.

Тому на думку історика, обрядові суперечки були віддзеркаленням значно ґрунтовніших і важливіших для Церкви проблем: інкультурації Євангеліє та єдності віри у розмаїтті культур. «Унійний метод подолання конфлікту культур в кінцевому результаті був закликом до толерантності і сприяв виникненню культурного плюралізму у Європі – в одній вірі і у різноманітності обрядів», – наголосив професор.

Дослідник стверджує, що унійне богослов’я було чи не найпершою спробою християнської думки запропонувати модель церковної єдності, у якій еклезіальна реальність перетворюється з монолітної структури у багатокультурну спільноту помісних Церков. «Таким чином, унії були спробами примирити та поєднати різнообрядові та різнокультурні церковні спільноти, тому обрядова проблематика – це серце унійної ідеї. Саме у культурно-обрядовій сфері унійна ідея стала новим словом в історії християнства», – підсумував о. д-р Юрій Аввакумов.

Прес-служба УКУ

Довідка.

Щорічні Меморіальні лекції імені св. Йосафата Кунцевича – проект кафедри церковної історії УКУ. Меценатом цього проекту став Ростислав Мерунович з Австралії. Щороку доповідачами лекції будуть провідні світові історики та богослови, котрі замаються дослідженнями унійної проблематики.

13.06.2011р. Б. / У Львові вшановують Січових стрільців та жертв НКВС

12-13 червня у Львові вшановують військові поховання. Зокрема сьогодні, 12 червня, на Янівському цвинтарі пройшов молебень і збори на Меморіалі Січових стрільців та воїнів УГА, а також на Меморіалі пам’яті жертв НКВС.

Участь в молебні взяло духовенство різних релігійних конфесій, а також преосвященний Владика, Архієпископ Львівський Ігор Возняк, громадські діячі Ігор та Ірина Калинці, Юрій Антоняк, депутат Львівської міськради, представник «Зарваницької ініціативи» Богдан Панкевич, Олесь Старовойт, представники громадських та політичних організацій, «Пласту». Загалом у заході взяло участь близько 500 осіб.

Як зазначив владика Ігор Возняк, Січові стрільці почали формуватися на Надніпрянщині наприкінці 1917 року з колишніх бранців-галичан під проводом Коновальця та Мельника.

«Тому прихильники антиукраїнських, загарбницьких поглядів не можуть оцінити волелюбних сил українців», - сказав він.

Владика додав, що на сьогодні відбувається протистояння кланів, релігій, партій, національностей, багатих та бідних.

«Честь тим, хто відважно виборював долю і волю України, хто боровся чесно до кінця. Нам потрібно більше моління, правильних рішень, мудрих дій», - наголосив Архиєпископ Львівський. Він зазначив, що українці повинні молитись за такого провідника, який би «не боями усував тих, хто шкодить суспільству. А такий, який вмів би любити своїх ближніх принаймні, як самого себе».

«Люди не бажають вірити порожнім закликам та виступам. Краще мовчки добре діяти, аніж багато говорити, нічого не роблячи», - сказав Владика, Архієпископ Львівський Ігор Возняк.

Водночас Богдан Панкевич наголосив: «Ми не плачемо на могилах. Вони дають нам силу духу і пам’ять. Вона світла, вона без агресії. Вона не прагне помсти, а правди. Наша пам'ять – фундамент тої правди, тому ніхто нам її не сфальшує… Пам’ятаймо тих, хто просто йшов за покликом серця, коли ще такого міцного розуміння України, як зараз, не було. Тому зараз маємо єднатися в наших містах, селах, адже саме від громадськості постане нова, демократична, сильна Україна!».

Своєю чергою Ігор Калинець наголосив, що на території Меморіалу Січових стрільців і воїнів УГА, а також окремо на Янівському кладовищі поховано вояків Української повстанської армії (УПА), Української галицької армії (УГА), Української військової організації (УВО), Організації українських націоналістів (ОУН), жертви НКВС, нацистів тощо.

Нині, 13 червня, з його слів, молебень і вшанування українських воїнів та Січових стрільців відбудеться на Марсовому полі біля Хреста стрілецької слави.

«Вічна їм пам’ять! Саме вони дослужили до того, що ми зараз можемо вільно збиратися і вшановувати їх пам'ять. Адже ще 20-30 років тому це було неможливо зробити», - сказав Ігор Калинець.

Джерела:
zaxid.net

Мандрівники Христа Царя

«Вічна їм пам’ять! Саме вони дослужили до того, що ми зараз можемо вільно збиратися і вшановувати їх пам'ять. Адже ще 20-30 років тому це було неможливо зробити...»

Що це? Іронія долі? Чи мазохізм? Нині, ті хто чинив масові репресії і катування - мають статус персональних пенсіонерів та виходять на "свої празднічкі" з криваво-червоними ганчірками, а ми й далі вшановуємо світлу пам'ять українських героїв - "плачами Єремії" та тішимося, як дурень думкою, принизливими "подачками", у вигляді можливості вільно збиратися. Агов! Чи не досить?!

Богдан Панкевич наголосив: «...адже саме від громадськості постане нова, демократична, сильна Україна!»

Пане Богдане! Чи ви забули реальну вартість (гріш в базарний день) тих речей, про які ви наголошуєте? То я вам нагадаю, що не потрібно робіти панацеї з демократії, як перехідного періоду (від одного державного устрою до іншого) та не покладайте свої, марні сподівання на "демократичну громадськість", адже це саме вона розіп'яла Христа?

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

12.06.2011р. Б. / Акт вандалізму та наруга над Хрестом під Аскольдовою Могилою

Ввечері 11 червня 2011 року Божого парафіяни церкви св.. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі повертаючись з вечірньої служби, виявили акт вандалізму і наруги над Хрестом з І-ї стаці «Хресної дороги» (Хрест було встановлено на київських кручах: 100 метрів від станції метро «Дніпро» у бік Подолу). Дубовий Хрест висотою 5 метрів, діаметром 0,3 метра було спиляно.

Отець Ігор Онишкевич, настоятель церкви св.. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі: - «2007 року Божого спільно: громадськість Києва, парафія церкви св.. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі та інші церковні парафії на кручах Дніпра звели «Хресну дорогу Ісуса Христа». Її освячував, вічної пам’яті, отець Василь Вороновський. Хрест І-ї стаці був воздвижений на місці вбивства князя Аскольда, мученика за віру Христову, це Хрест його пам’яті. Щороку, у часі великого посту вірні проходять кручами Дніпра цю «Хресну дорогу».

У часі заслання Святого Духа над нами намагаються насміхатися і давати нам виклик, але вони не знають, що Дух Святий дасть сили перетерпіти, перенести цю наругу, дасть сили відновити святе місце.

Господи, прости і помилуй новітніх твоїх розпинателів, бо вони не відають, що діють.

Звертаюсь і прошу усіх допомоги відновленню цього святого місця.»

На місце події прибули слідчі відділку міліції Печерського району. Вони зафіксували подію, провели дослідження, зняли відбитки пальців. Далі розслідування.

Джерела:

Українська Греко-Католицька Церква св.Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі

Мандрівники Христа Царя

УВАГА! Закликаю усіх православних християн до молитви за цих нещасних людей, які скоїли акт вандалізму та святотатства, щоб Господь наш, Ісус Христос, змилосердився над ними і не карав їх, а лише присоромив і дав їм прозріння та навернення. Щоб вони, розкаявашись за сподіяне зло та спокутувавши свою провину, полюбили Бога і стали приналежними до Його вибраного народу...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

11.06.2011р. Б. / Американський історик спростовує поширені міфи про Хрестові походи

Історик, професор Пенсільванського Університету доктор Пол Ф. Кроуфорд опублікував статтю під назвою «Чотири міфи про хрестоносців», мета якої, як заявив автор, — спростувати поширені «антикатолицькі міфи» про реалії Хрестових походів, повідомляє aciprensa.

Дослідник полемізує із статтею, опублікованою в квітні цього року, і із загальноприйнятим уявленням про Хрестові походи як засіб наживи, через який були пролиті ріки крові.

«Хрестові походи часто представляють як криваві історичні події, під час яких західні розпусники, що не мали жодної офіційної санкції на ведення військових дій, вбивали і обкрадали миролюбних мусульман».

Проте Кроуфорд стверджує, що поширений погляд на хрестоносців — не більш, ніж комплекс міфів. І перший міф, який прагне викрити історик, стосується уявлення про Хрестові походи як напади західних християн на мусульман, які не мали офіційної санкції.

Кроуфорд пропонує проаналізувати події, що передували походам. Автор пише, що ще в середині VII ст. Єгипет, Палестина, Сирія, Мала Азія, північ Африки, Іспанія, Франція, Італія, Сицилія, Сардинія і Корсика були християнськими територіями. У східному Середземномор'ї переважаючою релігією було православне Християнство.

До 732 р., тобто через сто років, християни втратили більшість цих територій, і «християнські спільноти Аравії були повністю зруйновані, а християни, так само як і євреї, були вигнані з півострова». «Християни в Персії також жили під важким тиском. Двома третинами територій, які раніше були християнськими, тепер управляли мусульмани», — зазначає Кроуфорд.

Поширення ісламу проходило через насильство, військові кампаній проти сусідів. «Але на цьому мусульмани не зупинилися. Напади на християнські землі регулярно відбувалися вже не на цих територіях, а в Європі, особливо в Італії і Франції». Це привело до дій у відповідь проти мусульман. Кроуфорд вказує, що Хрестові походи стали контратакою християнського Заходу проти мусульманських завойовників.

Історик пропонує: щоб спростувати перший міф, досить задатися питанням: скільки разів християни нападали на Мекку? «Жодного разу!» — відповідає Кроуфорд сам собі.

Другий міф, який прагне спростувати доктор Кроуфорд, стосується поширеної думки про те, що західні християни пішли в Хрестові походи з метою збагачення. Цитуючи історика Фреда Каселя, який стверджував, що дуже мало хрестоносців мали можливість, знаходячись в походах, гідно забезпечувати свої сім'ї і себе, Кроуфорд пише, що за час Хрестових походів збагатилися одиниці, і зовсім мало з них змогли повернутися додому живими. Як нагадує Пол Кроуфорд, перші хрестоносці продали стільки своїх володінь, щоб профінансувати свою участь в походах, що породили інфляцію. Автор стверджує, що зовсім небагато вважали Хрестові походи способом поправити своє фінансовою положення.

Третій міф, про який йде мова в статті Кроуфорда: «хрестоносці були циніками, насправді не вірили ні в Бога, ні в свою власну релігійну проповідь. Ними керували лише матеріальні мотиви». Автор стверджує, що цей аргумент став популярний за часів Вольтера. Історик нагадує, що під час походів загинуло близько 75 % їх учасників, так що справжні циніки неодмінно подумали б: а чи варто ризикувати життям?

Історик вважає, що головною ідеєю, яка підняла західних християн на Хрестовий похід, було «бажання догодити Богові, спокутувати свої гріхи». Середньовічна західна людина – носій релігійної свідомості, про що часто забувають сучасні дослідники. Проповіді про Хрестові походи, на які також посилається вчений, були переповнені розповідями про жорстокі реалії походів і багаточисельні смерті. На думку вченого, щоб відважитись в похід, з якого більшість хрестоносців не поверталися живими, необхідно було керуватися саме релігійними мотивами.

Четвертий міф в статті Кроуфорда стосується твердження про те, що «хрестоносці провокували мусульман ненавидіти і вбивати східних християн». Прагнучи спростувати цю думку, історик нагадує, що в мусульманській історіографії до кінця XIX ст. Хрестові походи розглядалися як військові дії, під час яких мусульмани завдали поразки незначній групі християн. Цю подію, яка вважалася малозначним епізодом, в мусульманській історіографії майже не помічали до 1899 р., коли ісламський світ повторно «відкрив» для себе Хрестові походи, орієнтуючись при цьому на західні «антикатолицькі» джерела, стверджує Кроуфорд.

Таким чином, робить висновок історик, середньовічні мусульмани не бачили особливої різниці між західними і східними християнами, а значить, в своїх нападах на східних християн мусульмани керувалися не провокаціями хрестоносців, а своїми особистими інтересами.

Джерела:
Сєдміца

Мандрівники Христа Царя

10.06.2011р. Б. / УГКЦ просить заборонити продаж алкоголю під час прощі в Зарваницю

Тернопільсько-Зборівська єпархія УГКЦ просить на час прощі у Зарваниці Теребовлянського району, що відбудеться цього року 16-17 липня, ввести мораторій на продаж алкогольних напоїв у селах, через які йтимуть паломники.

Про це повідомив 8 червня,під час наради з питань організації прощі владика Василій (Семенюк), інформує ЗІК.

«Відповідне рішення уже прийняла сільська рада Зарваниці. Отож на території паломницького центру під час прощі не буде жодних алкогольних напоїв. Я би попросив працівників міліції проконтролювати це питання», – зазначив владика.

Також під час наради, яку провів голова облдержадміністрації Валентин Хоптян, йшлося про облаштування доріг, благоустрою на території Зарваниці, безпеку та санітарний контроль під час прощі, забезпечення паломників транспортом, харчами і житлом.

За прогнозами Тернопільсько-Зборівської єпархії, на відпуст приїдуть близько 150 тис. вірних з усіх регіонів України та з-за кордону. Очікують візиту Глави УГКЦ Святослава (Шевчука) і кардинала з Італії.

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

Ого, за моєї пам'яті такого ще не було, щоб Церква вдавалася до таких крайнощів навіть у ювілейні роки 1995-1996, коли паломників було до півтора мільйони, а не півтори сотні тисяч очікуваних. Врешті, це ж ХРИСТИЯНИ йдуть на ПРОЩУ, а не безбожники збираються на пікнік, тому повинна бути внутрішня самодисципліна, а не зовнішня заборона. Який тоді сенс у ПРОЩІ, як такій, коли тваринне в людині бере гору над духовним?!

На моє переконання вже сам факт існування такої заборони ображає честь і гідність кожного християнина, бо Церква вважає його худобиною...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

«За Чесний Хрест і золоту свободу!»

Папський удар по секуляризованій Європі - Antemurale Christianitatis

Візит Святішого Отця Бенедикта ХVІ до Хорватії став неприємним ударом для європейських любителів секуляризації. І вони цього не приховують, фактично піднявши істерію у світових ЗМІ довкола цієї події. Агенція «Reuters» напряму охарактеризувала кульмінацію цього візиту – проповідь Святішого Отця на Загребському іподромі, як залп по європейському антикатолицизму і християнофобії.

Світові ЗМІ зрідка приділяють папським візитам увагу, а ще рідше таку увагу. В чому річ? Чому увага світових ЗМІ зосередилась на маленькій країні з населенням у 4,5 млн. і без великих покладів нафти чи природнього газу? Чому так прискіпливо ЗМІ аналізують ситуацію в країні, яка, попри успішні реформи і високий рівень життя та розвинуту демократію, відкриті кордони з ЄС, ніяк не може потрапити до Євросоюзу, на відміну від відсталих Румунії і Болгарії?

Хорватія дійсно маленька країна, яку українці здебільше знають, як туристичний рай – дивовижно чисте та голубе Адріатичне море, всіяне тисячами островів, морські пляжі прямо в соснових лісах, п’янкий запах лаванди, розмарину, сосни та медитеранських трав, чарівні Плітвіцькі озера, які тисячами водограїв переливаються одне в одне, водопади річки Кирки, суворі скелі Велебіту. І цього не заперечиш. Недармо хорвати люблять іноземцях повідати байку про те, як Бог ділив народам їхні землі, а хорват та ізраїльтянин, як завжди, запізнилися. Тоді Господь у своєму милосерді до пізнього хорватського Івана та Авраамового потомка дав кожному по невеличкому кавальчику землі, які був залишив для Себе.

Але краса чи геополітичне розташування Хорватії не є її основними надбаннями. Хорватський народ, рано втративши свою державність, через так «милу» українському серцю незгоду, вимушений був постійно боротися і проти зажерливої Венеції, і проти хижих Турків; постійно опиратися спробам італізації, германізації, турцизації, мадяризації, сербізації; але і одночасно довгий час собою прикривати Європу від турків, які з Балкан просувалися на Європу. За геройську оборону перед мусульманськими завойовниками Папа Лев Х далекого 1519 року назвав Хорватію «Antemurale Christianitatis» - захисним муром християнства.

Вже від самих початків християнства хорватський народ плекав особливу прив’язаність до Католицької Церкви і до Наслідників св. Петра. І багато історичних фактів це підтверджують. Але і Церква стала для гнаного народу матір’ю, яка його боронила перед денаціоналізуючим впливом завойовників, чи «друзів», до яких хорвати добровільно приєдналися. Як жартують самі хорвати, своє хорватство вони приймають народженням, а католицьку віру всмоктують з молоком матері. Уся історія хорватського народу проходить під гаслом: «Бог і хорвати!», а боротьба - «За Чесний Хрест і золоту свободу!» Навіть у часі протестантської Реформації не косила протестантська пошесть хорватську шляхту, а, навпаки, саме ця шляхта очолила боротьбу за католицьку віру. Тогочасний правитель Хорватії – бан Тома Бакач Ердеді, на домагання мадярів допустити поширення протестантизму в Хорватії відповів словами: «Королівство королівству не приписує законів. І, хоча під турецькими ударами з колись славного Хорватського королівства залишились тільки залишки залишків, у нас іще є три ріки: Сава, Драва і Купа. Нехай приходять ті нововіри – ми навчимо їх плавати!» А пасивний та активний опір хорватських католиків югославському комуністичному тоталітаризму, який знайшов своє найкраще утіловлення у мученику блаженному Алойзу Степінцу, назавжди золотими літерами залишиться вписаний до книги історії Христової Церкви. Тай у 90-х роках ХХ століття, коли Хорватія кривавила під ударами сербських агресорів, хорвати більше розраховували на Божу допомогу, як на силу зброї, якої не мали, чи на допомогу Європи, яка, склавши руки, бездіяльно спостерігала криваву драму сербських злочинів в Хорватії, Боснії і Герцеговині.

Католицька Церква і по сьогоднішній день має великий вплив на хорватське суспільство і хорватський народ та втішається незаперечним авторитетом серед переважної більшості хорватів. Такий стан речей не може бути приємний європейським секуляризаторам. Але саме такий стан речей дає можливість Святішому Отцю розраховувати на підтримку хорватського народу. Саме тому євро-чиновники поставили до Хорватії умови до членства в ЄС, які не ставилися перед жодною країною. Мати в складі ЄС 4 млн. відданих католиків не дуже хочеться тим, хто потерпів у католицьких країнах ЄС поразку, не зломивши опору європейських католиків, не змігши викинути розп’яття ні з іспанських, ні з італійських шкіл, не зумівши накинути гомо-«шлюби» австрійцям і отримавши відчутний удар мадярською Конституцією.

Та радість і теплота, з якою хорвати дочекали візиту Архипастиря Католицької Церкви і прийняли в ньому участь, та любов, яка постійно оточувала Святішого Отця, дає підстави сподіватися, що цей народ не зречеться своєї багатовікової вірності Римському Апостольському Престолові.

Очевидно, свідомий євро-скептицизму хорватів, Святіший Отець просив хорватський нарід не опиратися вступові до ЄС, а навпаки увійти до цієї інституції, щоб своїм прикладом розбудити приспане європейське християнство: «Не бійтеся вступу в ЄС, ви там маєте місію». Сім’я – основна цеглина Церкви. Без здорової сім’ї не буде і здорової Церкви. І це виразно у своїй проповіді 5 червня цього року на Загребському іподромі наголосив Святіший Отець Бенедикт ХVІ. Папа не просто вкотре наголосив на важливості християнської сім’ї, він охарактеризував її, як знак Божої присутності у світі: «Кожному добре відомо, що християнська сім’я є особливим знаком Христової присутності і любові, і що вона не може бути чимось замінена.

Блаженний Іван Павло ІІ твердив, що християнська сім’я покликана живо і відповідально співдіяти у вибудовувані Церкви та мусить ставити саму себе на служіння Церкві». Властиво у християнському свідченні і протистоянні гріху бачить Святіший Отець місію християнської сім’ї у теперішньому секуляризованому суспільстві. «Сьогодні, Богу дякувати, багато християнських сімей розвивають свою свідомість про своє місійне покликання та серйозно ангажуються у свідчені за Господа Ісуса Христа. У нинішньому суспільстві більше, ніж будь-коли, нагло потрібна присутність взірцевих християнських сімей. Мусимо, нажаль, константувати, що, особливо в Європі, шириться секуляризм, який живого Бога відпихає на узбіччя і пришвидшує ростуче роз’єднання сім’ї. Абсолютизується свобода безвідповідальності. Як ідеал пропонується індивідуальне благо через використання матеріальних дібр і поверхневих досвідів, не враховуючи якість людських взаємин і найглибших людських цінностей. Любов зводиться до сентиментального почуття і задоволення інстинктивних поривів, без прагнення створити тривали взаємозв’язок і без відкритості життю. Ми покликані протиставитись цьому менталітету. Окрім проповіді Церкви, дуже важливим є свідчення та ангажованість християнських сімей, ваше конкретне свідчення, особливо як підтвердження недоторканості людського життя від зачаття аж до його природнього кінця, про унікальну і не заміниму цінність сім’ї, заснованої на шлюбі і потребі законів, які би допомагали сім’ї у завданні народження і виховання дітей. Дорогі сім’ї, будьте відважні! Не дайтеся спокусити цьому секуляризованому менталітетові, який пропонує грішне співжиття, як приготування до шлюбу, або навіть і замість шлюбу! Покажіть свідченням свого життя, що можливо, як Христос, любити без резерву, і не бійтеся здійснювати визнання перед іншою людиною». Ця прокламація Святішого Отця є закликом не лише хорватським сім’ям, але й кожній католицькій сім’ї.

Будучи в Хорваті Папа не лише закликав сім’ї буди місіонерами, але й також звернувся до 50-тисячного зібрання молоді зі закликом жити активним християнським життям: «Дорога молоде, вкоріненні в Христі, ви зможете в повноті бути собою. Як ви вже це знаєте, на цій темі я побудував своє послання молоді напередодні Всесвітнього дня молоді в Мадриді, відштовхуючись від потужного вислову св. Павла: «Вкоріненні і вбудовані в Христі, утверджуйте свою віру» (Кол. 2, 7). Зростаючи у приятельстві з Господом через Його слово, Євхаристію і приналежність до Церкви, з допомогою ваших священиків, ви зможете всім свідчити радість зустрічі з Ним, Який є завжди з вами і кличе вас, щоб ви жили в любові і твердій надії. Господь Ісус не є Вчитель, який обманює своїх учнів – Він ясно каже, що йти за Ним вимагає особистої активності й особистих жертв, але виплачується! Дорогі молоді приятелі! Не дозвольте, щоб вас спокусили обіцянки легкого успіху, спосіб життя, який віддає більше уваги зовнішньому вигляду, аніж внутрішньому змісту. Не піддавайтесь спокусам повністю покластися на те, чим володієте, на матеріальні речі, зрікаючись ходу за Істиною, яка йде далі, подібно до небесної зорі, куди вас Христос бажає привести. Дозвольте, щоб вас повели Божі висоти. У період вашої молодості підтримає вас свідчення численних Христових учнів, які жили у своєму часі, носячи Євангеліє у своєму серці».

І це не могло пройти повз вуха європейських секуляристів непоміченим. Не могли вони не помітити, що Святіший Отець гостро засудив три великих тоталітаризми ХХ століття – фашизм, нацизм і комунізм, вказавши на геройську особистість – мученика трьох тоталітаризмів – блаженного Алойза Степінца. Тому і посягнули ЗМІ за старою комуністичною брехливою пропагандою, щоб вимазати брудом своїх вигадок святця, якого ніякий тоталітаризм не міг зламати, а очевидно, що не зламав би і новітні секулярно-ліберальний європейський тоталітаризм, який все більше набирає обертів.

Нести Христа секуляризованому ЄС – місія велична, алей тяжка. І саме такою Святіший Отець бачить специфічну місію хорватів в цій наднаціональній інституції. Колись у VІІ столітті, коли у Аравії почав свою проповідь Мухамед, Боже провидіння вивело частину хорватського народу з теренів пізнішої Галицько-Волинської держави. І оселило на теренах сучасної Хорватії і саме на цій лінії Галичина-Хорватія іслам розбився об християнський спротив. В теперішньому часі цілком можливо, що Боже провидіння на цій же ж лінії готує поразку європейському секуляризмові.

І хорватський, і український католицизм пройшли випробуваннями найгіршими тоталітаризмами в історії людства, скріплені такими випробуваннями і вкорінені в національній свідомості, вони мають ту вітальну силу християнства, яка може дати ефективну відсіч європейському секуляризмові.

Як зауважили хорватські ЗМІ, в часі вильоту папського літака, по завершеню страшної грози, над Загребським летовищем розкинулась веселка. Святе Письмо називає веселку вічним знаком Божого Союзу з післяпотопним людством (див. Бут. 9,14-16). Хочеться вірити, що Бог потвердив союз між Папою і хорватами. Хочеться вірити що після шкальної бурі секуляризму, антикатолицизму, християнофобії європейські народи повернуться до Союзу з Богом, Союзу миру і спасіння.

о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя

VirtaPay

VirtaPay

VirtaPay - віртуальний банк майбутнього!
Поспішайте зареєструватися поки він працює ще у тестовому режимі і готовий з вами поділитися реальними грішми у вигляді бонусу 25$ за реєстрацію та ще по 20$ за кожен вхід та активність.
І, нарешті, він вже працює з цілою низкою продавців цифрових товарів, де ви легко можете "отоваритись" за свої VirtaPay-dollary.
КАТЕХИТИКА-ІІІ

Чим загрожує "совок" Україні

Чим загрожує "совок" Україні

Україна - воістину дивна країна. Те, що в її межах проходить цивілізаційний кордон, знають майже всі. Але про те, як це виглядає насправді в українській дійсності, знають тільки її мешканці.

Буває так: живе поруч із тобою людина. Здавалося б, така порядна собі людина, симпатична. Ти мимоволі зближаєшся із нею, і стає вона тобі приятелем, а то й другом.

Але чи то на чергових виборах, чи то просто в розмові про політичні уподобання виявляється, що, на відміну від тебе, та людина хоче жити не в європейській Україні, а в євразійській. І коли ти про це дізнаєшся, то відразу друг стає приятелем, а приятель просто знайомим. І стає якось ніяково за ту людину, до того таку тобі симпатичну.

Так чи інакше, а відчуття це не з приємних, і щоб не потрапляти в такі ситуації, треба знати, на мій погляд, наступне. По-перше, треба розуміти, що сама та людина у своєму совкому світогляді винна менше за все. Сімдесят років комуністичний тоталітаризм терором, штучним голодом виводив в Україні того гомо совєтікуса, і, треба визнати, що це йому певною мірою все ж таки вдалося.

У роки нашої незалежності ніякої ідеології, яка б розвінчувала ту радянську, на державному рівні не спостерігалось. Тому треба розуміти, що не твій совковий приятель, а ти сам виглядаєш в його очах таким собі диваком.

І все ж таки, щоб не розчаровуватись учергове в близьких тобі людях, треба знати наступне.

Совєтікуси боготворять Росію і все російське

Люди з совковим мисленням на всіх виборах голосують або за Партію регіонів, або за комуністів. Можуть віддати вони свої голоси і за «Сильну Україну» Тігіпка, і «За фронт змін» Яценюка, і навіть за «Батьківщину» Тимошенко. Але ніколи «совки» не проголосують за національно-демократичні політичні сили.

Совєтікуси боготворять Росію і все російське, вважаючи при цьому все українське (в тому числі й мову) при цьому вторинним, не вартим уваги. Так, у мене в Луганську є кілька знайомих, які стежать тільки за російським спортивним або театральним життям, ігноруючи при цьому ці ж сфери життя у країні їхнього власного проживання.

Радянські люди, як і за часів СРСР, ніколи не визнають Голодомор геноцидом. Більше того: переважна більшість із них не визнає штучної природи голоду 1932-1933 років в Україні. Сьогодні серед їхньої інтелектуальної еліти з’явились добродії на кшталт Олеся Бузини, які взагалі забороняють педалювати тему Голодомору людям, у яких від голоду в ті роки не помер ніхто з родичів. Тобто ті «цензори» не уявляють собі такого почуття в українців, як елементарна національна солідарність.

Як люди євразійського менталітету, «совки» сакралізують будь-яку реальну владу. Вони можуть лаяти її на кухні і навіть у громадському транспорті, але ніколи не виступлять проти неї публічно. Більше того – вони проголосують за ту владу на чергових виборах, «дабы чего не вышло». Пам’ятаю, з яким острахом дивились зі своїх вікон чиновники облдержадміністрації на перший помаранчевий мітинг у Луганську, який зібрав приблизно тисячу людей. Їхній острах пояснювався передусім тим, що той мітинг був стихійний і його учасники співали українські пісні.

Уже на другий наш мітинг влада зібрала й поставила проти нас учителів, викладачів, лікарів та студентів, які також були здивовані тим, що ми посміли виступити проти влади. Але вже на третьому такому протистоянні ми почули з боку біло-синіх погрози на свою адресу, на четвертому вони вже виривали з наших рук транспаранти. П’яте таке протистояння в Луганську закінчилося побиттям молотками помаранчевих мітингувальників.

Сніг біля пам’ятника Тарасові Шевченку був тоді в червоних плямах крові. Тобто «совки» готові придушувати всяке інакомислення, якщо на те є благословіння влади.

Стосовно мовних відміностей, то тут усе не так просто, як здається на перший погляд. Українська мова є головною ознакою нашої незалежної держави, але вона не є ознакою людини з європейським менталітетом в Україні. У Верховній Раді можна нарахувати чималеньку кількість депутатів, для яких українська є рідною, але це ніяк не впливає на суто совкову сутність тих народних обранців.

Але це вже тема окремої розмови.

Олександр Крамаренко

За матеріалами: radiosvoboda

Джерело:

Оглядач

05.06.2011р. Б. / Відео зустрічі та прощання Святішого Отця Бенедикта ХVІ на нічних чуваннях з хорватською молоддю (відео)

Хорватська молодь з великим піднесенням привітала Святішого Отця. Коли папомобіль був помічений, молодь, яка зібралася на нічні чування голосно почала скандувати «Papa mi te volimo!» (Папа, ми Тебе любимо!). З цими окликами розпочалося молитовне чування. А після молитовного чування, Святіший Отець у папомобілі залишив площу під супровід пісні «Христос, ставши на березі», автором якої є блаженний Іван Павло ІІ.

Приїзд Папи на молитовне чування:

Джерела:

dnevnik

Мандрівники Христа Царя

04.06.2011р. Б. / Нічні чування для молоді у Києві

Напередодні свята Зіслання Святого Духа, 11 червня, у храмі св. Василія Великого (Львівська площа, вул. Вознесенський узвіз 7) відбудуться молодіжні нічні чування «Святий Дух оживляє все».

Програма нічних чувань:

17.30 – Вечірня
18.30 – Театралізоване дійство
19.30 – Перерва
20.00 – Наука 1 «Святий Дух – джерело сили»
20.30 – Молитва ТЕЗЕ
21.30 – Фільм з розважаннями
22.30 – Вервиця до Марії
23.30 – Акафіст до Святого Духа
00.15 – Перерва
01.00 – Наука 2 «Святий Дух – джерело радості»
01.30 – Вервиця до Святого Духа
02.00 – Читання Святого Письма
03.00 – Молитви ТЕЗЕ
04.00 – Перерва
04.30 – Наука 3 «Святий Дух – джерело мудрости»
05.00 – Пісенне чування
06.00 – Божественна Літургія

Контакти:

о. Віталій Марцинюк
(моб. 096-8108728, vitalij2007ugcc@gmail.com)


Джерела:
Департамент інформації Київської Архиєпархії УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

03.06.2011р. Б. / Шабаш біля Десятинної церкви

Представник церкви підкотив на «мерседесі» й заволав: «Немєдленно прєкратіть фотографіровать!..» Навколо Десятинки влаштували провокацію, вважає академік Толочко…

Уже кілька днів поруч з фундаментом Десятинної церкви в Києві проходять мітинги різних громадських організацій і політичних сил… Вони виступають проти того, аби Московський патріархат завоював привілей будь-що будувати на залишках фундаменту чи навіть проводити богослужіння на місці легендарної київської церкви.

Підставою для таких побоювань стало те, що 25 травня пізно вночі поряд з фундаментом Десятинної церкви вивантажили будівельні вагончики. Люди, які приїхали на вантажівках, відмовилися показувати документи та проігнорували заборону міліції на роботу підйомного крана. Священик УПЦ МП заявив, що вагончики необхідні для початку будівництва Десятинної церкви…

У ЗМІ писалося, що належних документів ні на відтворення храму, ні навіть на цей дерев’яну каплицю немає.

***

Біля каплиці зібралася невелика кількість мітингувальників, які в гучномовці кричать: «Ганьба служителям Москви! Не дамо зруйнувати історію Києва!»

Із грубим порушенням правил дорожнього руху до купки людей підкочує чорний «Мерседес». Я його сфотографувала. З машини відразу вигулькнув суб’єкт із виглядом базарного бариги й попрямував до мене. Що, я, мовляв, тут роблю… Я відповіла, що живу у вільній країні і не зобов’язана першому-ліпшому звітувати про мету мого перебування на землях громади міста Києва.

Барига, очевидно, почуваючись тут хазяїном, заволав:

Ти, навєрно, с етімi бєснуватимі (показує на учасників акції проти захоплення землі Московською церквою). Валі отсюда, а то у тєбя рукі паотпадают, єслі єщьо раз тєбя тут увіжу. І ваабщє ти гаваріш па-рускі?

При цьому молодик так загрозливо наблизився до мене, що змушена була апелювати до міліції. Підійшла до двох юних міліціонерів, які стежать тут за порядком, представилася, поцікавилася, чи не могли б вони принаймні заспокоїти цю розбурхану особу. Вони відповіли, що якби він сказав щось більш погрозливе, то вони б утрутились, а так – він і сам їм не подобається, та що, мовляв, поробиш...

Барига тим часом підійшов до охоронця, який охороняє дерев’яну споруду, обидва поцілувалися.

Я продовжувала виконувати свою роботу. Та коли знову зробила знімок на мобільний телефон, барига-«цілувальник» раптом кинувся до мене, бризкаючи слиною, загорланив що зараз викине мій телефон.

– Немєдлєно прекраті фотографiровать, а то покажу…

Цього разу міліціонери відтягнули його в бік і щось прошепотіли на вухо… Він начебто заспокоївся.

Я запитувала, що він за один, проте ні люди в рясах, які торгували церковним приладдям (вони з баригою активно спілкувалися, навіть узяли в нього якісь ящики з машини), ні охоронець не відкрили цю «таємницю». Охоронець лише натякнув, що він з «церковної адміністрації». Священик о. Тарасій, який приїхав пізніше, впізнав цього «адміністратора» на знімку, сказав, що це їхній «прихожанин», проте ні імені, ні посади назвати за захотів.

Утім, це й не мало особливого значення. Цей барига загалом цілком відповідає усьому духові тих діянь, яка проводить на київській землі Московська церква.

Поки я чекала настоятеля храму (отця Гедеона Харона), якого так і не дочекалася, намагалася поспілкуватися з рядовими священиками, котрі торгували під їхнім храмом. Розмова не клеїлась. Я задала їм конкретне запитання, чи мають вони документи на встановлення тут якоїсь споруди. У відповідь почула таке. Мовляв, усе, що будується – походить від Бога, а ті, хто хочуть зруйнувати Боже творіння – то тими керує диявол.

Кажу їм, Україна багатоконфесійна держава, а вони «поправляють»: «Небагато конфесійна, а багатосектантська» (очевидно, себе до сектантських не відносять).

А ще один торгаш у рясі почав сипати прокльони – про те, що я хворітиму і хворітимуть мої діти.

***

…Підкочує ще один «мерседес» – з шкіряним салоном. З нього вийшов «божий чоловік» у цивільному, це отець Тарасій (другий в храмі після Харона). Отець Тарасій – такий собі щиголь комсомольського вигляду…

Розповів, що нині про жодне будівництво не йдеться, оскільки ще нема проекту, тільки затверджено концепцію (зведення Десятинної церкви, яку було зруйновано під час навали 1240 року і яку ніхто, звісно, не бачив)...

Про скандальні будівельні вагончики, які днями серед ночі встановили тут же на горі, писалося вже багато. Головний архітектор Києва Сергій Целовальник заявив, що їх нібито привезли для археологів, які тут працюватимуть. Проте о. Тарасій висловлює сподівання, що скоро «цими вагончиками користуватимуться їхня церква, оскільки в неї дуже багато потреб».

– Ви сподіваєтеся, що саме Московська церква «відроджуватиме» київську святиню?

– Так, ми на це надіємося.

– А чому саме Московська патріархія?

– Тому що ми вважаємо себе послідовниками князя Володимира, який будував цю церкву. І ми єдина канонічна (казьонна) церква в Україні.

– Але поки що у вас немає дозвільних документів…

– Зате є рішення суду та погодження від президента Ющенка щодо побудови цього дерев’яного храму. Проте який саме суд ухвалив таке рішення, він не пам’ятає. Та й погодження від Ющенка не знайшов (бо насправді його не було)…

– Але ж є й інші послідовники Володимира, котрі не мають відношення до Московського патріархату, – спробували зауважити ми.

– А чому Михайлівський Собор відбудували, і там служить Філарет? Ми б теж там хотіли молитися. Такі питання є і до інших конфесій.

Я поцікавилася в отця, звідки він дістав таку дорогу машину:

– Хіба ваша парафія дає такі прибутки, що ви можете собі дозволити «мерседес»?

– Ні, не дає. Це не моя машина. Мені як священику дали її в користування.

За словами Тарасія дерев’яна каплиця – це непросто церква, а цілий чоловічий монастир, і він має назву – «Десятинний чоловічий монастир Різдва Пресвятої Богородиці».

…Як не дивно, та про вагончики, які нібито призначені для архітекторів головний український архітектор, академік, директор Інституту археології Петро Толочко нічого не знає. Так він нам сказав.

– Ми маємо на Володимирській 3, свою базу, тому жодні вагончики нам не потрібні, навіть якби ми там проводили дослідження. Тому я не знаю, хто цю провокацію затіяв. Інститут археології давно запропонував, що можна лише музеїфікувати рештки фундаменту Десятинної церкви. Більше нічого робити там не можна. Це наша офіційна думка… І ще – жодної потреби в церкві біля Десятинки немає, оскільки поруч є Андріївська церква. Якщо комусь так хочеться молитися, то нехай іде туди. Бо якщо там буде лише одна конфесія, усі інші будуть незадоволені, і ми породимо ще один пункт нестабільності в державі.

Депутат Київради, голова постійної комісії з питань культури Олександр Бригінець теж нагадує, що відповідно до Венеціанської конвенції, яку Україна ратифікувала, забороняється відбудовувати історичні споруди, які невідомо як виглядали. Десятина церква якраз до таких і належить.

– Знаєте, я взагалі не знаю, чому порушується питання про якусь забудову, адже є закон – і крапка. Що ж до храмів, які відбудовувалися, то ми добре знали, як виглядали Михайлівський, Успенський собори, бо є фотографії. А про Десятинну навіть умовно ніхто не знає, яка вона була… На цьому місці археологи повинні провести свою роботу, не пов’язану з церквою. Упевнений, якщо такі дослідження відбудуться, то вчені доведуть, що Київ існує не 1530 років, а значно більше, тим паче що тут були й трипільські поселення… Тобто цей пагорб має цінність, яка значно виходить за рамки православного християнства. А якщо вже переходити в морально-етичну площину, то давайте згадаємо, що на цьому місці були різні храми, у тому числі язичницькі, потім – три церкви одна за одною, і всі вони були зруйновані. Чи є підстави говорити, що це те місце, де Бог хотів би бачити храм?! Може, ці всі, хто будували тут церкви, були нещирими християнами? І насправді Десятинна не була першою церквою в Україні, як це дехто стверджує, – це була перша кам’яна церква.

Коли я зателефонувала до професора архітектури, член-кореспондента Академії мистецтв України Лариси Скорик, аби поцікавитися її думкою щодо Десятинки, то почула купу емоцій… Пані Скорик ледве стримувалася, щоб не висловитися нецензурно:

– Я б вам сказала декількома нецензурними словами, але ж це незручно… Ситуація, яка склалася, – штучна, яка не має нічого спільного ні з правовим полем, ні з архітектурним, ні з проектно-будівельним законодавством в Україні й Києві зокрема. Якщо хтось там щось хоче будувати, то мене навіть не цікавить, хто про це заявляє. Господін Гедеон Харон (настоятель дерев’яної споруди біля Десятинки. – Авт.) чи будь-хто інший, хто там крутиться, жодного відношення не має до законних діянь. …Сьогодні навіть немає проекту, є дві принципово різні концепції (які обросли скандалом. – Авт.), а дорога від концепції до проекту може бути надзвичайно довгою. Хочу, щоб усі розуміли, що жодного погодження чи навіть натяку на це немає. І сьогоднішня ситуація – просто якась міфічна… Тільки в тому разі, коли археологи до кінця зроблять свою роботу, можна буде говорити про якийсь проект. Та цей проект не буде проектом відтворення Десятинної, бо ніхто не знає, як вона виглядала. Хіба сам Господь її відтворить… Але, гадаю, Богові ця ситуація теж противна. Це вже не раз доведено! Нагадаю, що ще Кучмі в 1998 році науковці, археологи довели, що ніяке відновлення неможливе, і він відмінив своє розпорядження. Він сказав, що буде лише музеїфікація та експозиція. Те саме було й при Ющенку… А зараз знову знайшлися бажаючі, котрі хочуть «відновити» неможливе.

Пані Скорик поділилася також своїм страхом перед Гедеоном:

– Чесно скажу, що боюся цього Гедеона Харона. Може, не те, що боюся, а вважаю його неадекватним, а з неадекватними не можу вести жодних бесід. А за цим Хароном ходять усі ці старі з хоругвами, різномасті кликуші, люди з якимись несамовито фанатичними очима, які самі не знають, чого хочуть, бо батюшка велєл. Я вважаю, що це середньовічне мракобісся.

Як не дивно, та речнику УПЦ МП отцю Георгію теж видається провокацією те, що відбувається. Складається ситуація, коли офіційна митрополія нібито не в курсі, що діється в її парафіях. Каже, що офіційна позиція їхньої церкви – там має бути музей. Проте від своїх планів справляти там богослужіння УПЦ МП не відмовляється.

– Вважаю, церква має опікуватися цим місцем разом з державою. Зробити музей, але також проводити богослужіння у храмі над музеєм чи поруч.

На запитання, чому саме Московська патріархія має там служити, речник МП відповів:

– Не Московський патріархат, а Українська православна церква (ПЦвУ МП), яка існує тут з часів хрещення Русі (.!?). Греко-католицька церква з’явилася 400 років тому, Київський патріархат – на початку 90-их, Автокефальна – на початку ХХ століття, і єдина церква, що веде свою історію з часів князя Володимира – УПЦ. Тому вважаємо, що ми єдині маємо право, і не треба його політизувати. І я не чув якихось заперечень з боку інших церков.

Тут отець явно трішки злукавив, бо, як відомо, представники буквально всіх конфесій виступають проти, щоб там тусувалася лише УПЦ МП.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав вважає, що сьогодні відбувається знущання над фундаментом Десятинної церкви:

– Усе, що діється навколо фундаменту Десятинної, нас надзвичайно турбує, перш за все як кожного свідомого громадянина України. Тут є кілька причин… Ідеться про ту церкву, яка фактично була побудована ще до розколу, великої схизми, яка настала між Західною і Східною церквою, тобто йдеться про церкву, яка була свідком єдиного християнства і єдиної помісної церкви в Україні. Друге – це був перший кафедральний храм Київської Русі після її хрещення, який збудував сам хреститель України Володимир Великий. З огляду на це, як і щодо Софії Київської, до питання Десятинної церкви потрібно підходити з точки зору чутливості всіх церков, які є спадкоємницями Володимирового хрещення. Тобто йдеться про всі конфесії в Україні. Тому надання можливості вести богослужіння тут лише одній із сучасних конфесій – викличе такі ж дискусії, як, наприклад, передача Софії Київської тій чи іншій конфесії. Це основні причини, чому будь-яке знущання над фундаментом Десятинної церкви відгукується в серці кожного українця, який себе вважає спадкоємцем Володимирового хрещення… Я б не хотів коментувати те, що лунає від тих, хто каже, що лише вони мають право. Вважаю, потрібно відходити від таких стереотипів і такого церковного ексклюзивізму, якщо ми хочемо будувати мир в Україні.

Ксеня Лесів

Фото автора і УНІАН

Джерела:

УНІАН

По-перше: вочевидь, блаженніший владика Святослав не знає, що УГКЦ, на думку єрархії ПЦвУ МП, не належить до Церков "Володимирового хрещення"...

А по-друге: Святий Рівноапостольний князь Володимир Великий не хрестив Київську Русь, а тільки одержавлював християнство в Русі, оскільки християни на той час вже мешкали на її території і не тільки якісь невідомі поодинокі особи, а навіть єрархічно, бо два єпископи брали участь у Першому Вселенському Соборі в Нікеї (325р)...

І висновок, або наш патріарх перебуває в таких речах у невіданні, або свідомо воліє мовчати, щоб, бува, когось не образити правдою...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.