18.03.2011р. Б. / Без любові до ближнього милостиня не є справжньою

Приймаючи у п’ятницю, 11 березня 2011 р., членів бельгійської Асоціації «“Pro Petri Sede”», яка щороку надає матеріальну підтримку для потреб Апостольської Столиці, Папа Бенедикт XVI наголосив на важливості милості. Під час зустрічі, що відбувалася в перший тиждень Чотиридесятниці, Святіший Отець ще раз наголосив на тому, що це – «період посту, молитви та взаємоподілу», який сприяє внутрішньому паломництву до Того, Хто є Світлом для світу.

«Ми потребуємо, щоб нас просвітив Христос, щоб ми, в свою чергу, відчуваючи невідкладність нашої відповідальності щодо бідних теперішнього часу, звернули до них наш погляд, який повертає довір’я та відкриває перспективу блаженної вічності», – зазначив Бенедикт XVI, додаючи, що роблячи свій вклад у боротьбу з бідністю, «взаємоподіл та милостиня наближають нас до інших».

Але, додав Папа, без любові, яка його надихає, та витканих ним братерських зв’язків, дар залишається нічим. Натомість, коли діємо, керуючись милосердною любов’ю, тоді «висловлюємо істину про наше буття, тому що більшою радістю є давати, ніж отримувати». Адже ділячись з ближнім, «через отриману радість відчуваємо, що повнота життя похотить із Божої любові». І саме тому «милостиня наближає нас до Бога та спонукує до навернення».

Великодушна пожертва, яку Асоціація передає Папі, дає йому можливість поспішати з допомогою народам, тяжко випробуваним різними стихійними лихами, а «служіння милосердя, – пригадав Бенедикт XVI, – належить до самої природи Церкви» та є живим вираженням Божого піклування про всіх людей. «Приносячи необхідну матеріальну допомогу, – вів далі Папа, – Церква має можливість також запропонувати уважність серця та любов, яких дуже потребують люди, що зазнають випробувань». Бо кожен, за словами Святішого Отця, «покликаний до спасіння, що випливає з Христової перемоги над будь-яким злом, що утискає людину».

Джерела:

Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

18.03.2011р. Б. / Верховна Рада збільшила виплати при народженні дітей

За першу дитину держава виплачуватиме близько 24 тисяч гривень, за другу – близько 48 тисяч, за третю і кожну наступну – близько 97 тисяч.

Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення зміни до Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» щодо виплати допомоги при народженні дитини».

За дане рішення проголосували 300 із 392 народних депутатів України, зареєстрованих в сесійній залі.

Даним законом передбачено, що допомога при народженні дитини нараховується виходячи з розміру прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років, установленого на день народження дитини.

Допомога при народженні дитини надається у сумі, кратній 30 розмірам прожиткового мінімуму, - на першу дитину (24 тис. 480 грн.); кратній 60 розмірам прожиткового мінімуму, - на другу дитину; кратній 120 розмірам прожиткового мінімуму, - на третю і кожну наступну дитину.

З 1 січня 2011 року розмір прожиткового мінімуму для дітей до 6 років становить 816 грн., то на сьогодні сума державної допомоги при народженні дитини становитиме 24, тис. 480 грн. на першу дитину, 48 тис. 960 грн. - на другу, 97 тис. 920 грн. - на третю і кожну наступну дитину.

Виплата допомоги здійснюється одноразово у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму при народженні дитини, решта суми допомоги на першу дитину виплачується протягом наступних 24 місяців, на другу дитину - 48 місяців, на третю і кожну наступну дитину - 72 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом міністрів України.

Джерела:

Українська правда. Життя

КРЕДО

VirtaPay

VirtaPay

13.03.2011р. Б. / Неопалима церква. Як «саморозпустилася» УГКЦ

Собором-з'їздом єпископів і священиків УГКЦ те судилище над нею більшовики проголосили тому, що - за церковними канонами - тільки її представницькі збори духівництва мали право "саморозпуститися" й приєднати її до РПЦ.

Та позаяк на псевдособорі 8-9 березня 1946 року у Львові не було жодного єпископа УГКЦ, ці збори були абсолютно незаконними.

Беззаконня

"Собор" провели лише для того, аби формально oформити заднім числом фактичне поглинання УГКЦ, яке насправді відбулося ще 18 червня 1945 року.

Саме цього дня - оскільки жоден єпископ УГКЦ так і не погодився, незважаючи на погрози чекістів знищити їх, скасовувати свою церкву - уповноважений у справах РПЦ в УРСР Ходченко визнав "ініціативну групу зі скликання возз'єднавчого собору" на чолі зі священиком Преображенської церкви у Львові Гавриїлом Костельником "єдиним тимчасовим церковно-адміністративним органом, котрому надається право керувати в повному обсязі існуючими греко-католицькими парафіями в західних областях України і проводити справу возз'єднання зазначених парафій із РПЦ".

Тобто УГКЦ ще за дев'ять місяців до її "саморозпуску" позбавили самоуправління й підпорядкували "групі", чиєю безальтернативною метою було приєднання цієї церкви до РПЦ.

Але, по-перше, "нове керівництво" УГКЦ створили не на соборі цієї церкви, як вимагали її канони.

По-друге, його створення санкціонував світський чиновник держави, чия конституція проголосила відділення від неї церкви, а тому він мав право лише реєструвати церкви, а не надавати право керувати ними.

І вже після того, як цей клерк підписав вирок УГКЦ, був інсценований спектакль "Львівський церковний собор", що в березні 1946 року мав "узаконити" сваволю більшовиків.

А для того, аби він відбувся, 24-25 лютого 1946-го екзарх (намісник) патріарха РПЦ у Києві "висвятив" греко-католицьких священиків Антонія Пельвецького й Михайла Мельника єпископами, відповідно, Самбірським і Дрогобицьким та Станіславським і Коломийським.

Греко-католицькі єпископські посади не мали жодного стосунку до намісника РПЦ в Києві. Але ці "висвячення" були потрібні владі - оскільки собори, в яких не беруть участь єпископи - неканонічні, відтак - нелегітимні.

Однак такими ж кваліфікують і ті "собори", участь у яких беруть єпископи, "висвячені" владиками інших церков! Тож насправді 1946 року відбувся не саморозпуск УГКЦ, а акт сваволі проти неї, тим паче, що усіх учасників псевдособору - 216 священиків і 19 мирян - залякали погрозами репресій проти них та їхніх родичів.

Чекістська акція

Професор історії канадського Карлтонського університету Богдан-Ростислав Боцюрків, дослідивши розсекречені совєтські архіви, встановив, що 1944 року в Західну Україну "направлено окрему оперативну групу на чолі зі старим чекістом і спецом від релігійних справ Сергієм Каріним-Даниленком, підполковником держбезпеки, який ще в 1920-х роках ламав хребет УАПЦ і довів її до "саморозпуску" в січні 1930".

Зі слів Боцюрківа, "Даниленко розгорнув 1944-го збирання компроматетуючих матеріалів щодо єпископату і духовенства УГКЦ, вербування в її рядах сексотів і агентів, намацування серед греко-католицького духовенства його слабих елементів і потенційних лідерів акції "возз'єднання" з РПЦ".

А вже невдовзі після псевдособору загинули усі керівники "ініціативної групи" з його скликання - Костельник, Пельвецький і Мельник. За офіційною версією - від рук українських націоналістів, а радше - аби не проговорилися про закулісні подробиці псевдособору.

Сини Костельника воювали у складі першої дивізії Української Національної Армії, відомої ще й як дивізія зброї СС "Галичина". Тому згоду їхнього батька на участь у псевдособорі розцінили як намагання врятувати їх від репресій.

Також "ініціатори возз'єднання" виторгували своєю згодою на це возз'єднання поступки, що перешкодили асиміляції наддністрянців.

Зокрема, Костельник і його друзі по нещастю подбали про збереження в церквах Галичини української версії церковно-слов'янської мови й служіння у ній місцевих, а не російських священиків.

Домагалися й інших поступок, тож не виключено, що чекісти позбулися їх саме для того, аби ніхто не дізнався про те, що ж їм наобіцяли.

Однак УГКЦ не припиняла своєї пастирської дільності й у "катакомбах" та в діаспорі, доки 1989 року не легалізувалася.

Ігор Голод

Джерела:

Історична Правда

Мандрівники Христа Царя

11.03.2011р. Б. / 65 років тому в СРСР заборонили УГКЦ

65 років тому була заборонена Українська Греко-католицька церква. 8-9 березня 1946 року на Львівському соборі, який ще називають псевдособор, було ухвалено рішення про перехід греко-католиків в лоно Російської православної церкви.

Ті, хто відмовився, були репресовані. Тисячі священиків- греко-католиків опинилися в радянському концентраційному таборі ГУЛАГ. Серед них і провідник УГКЦ Йосип Сліпий, який керував церквою з заслання 18 років її підпільного становища. Заборона була знята з церкви у 1990 році.

Бі-Бі-Сі запитала викладача Львівського університету та Православної семінарії Андрія Юраша, чому Львівський собор, який 65 років тому оголосив про саморозпуск Греко-католицької церкви, часто називають "псевдособором"?

А. Юраш: По-перше, на той час, коли був скликаний цей собор, вся ієрархія УГКЦ була репресована, ув’язнена. Тобто, церква вже залишилася без свого проводу, який єдиний, згідно з церковними традиціями і канонами, є правосильний і чинний скликати собори свого рівня. Друга загальна і зрозуміла обставина – це втручання державних органів влади, НКВС, ради у справах російської православної церкви при Раднаркомі СРСР, які, звичайно, докладали зусиль, щоб максимально легітимізувати це зібрання духівництва і показати його правочинність.

Бі-Бі-Сі: Але, здається, запрошення на собор були розіслані також і деяким керівникам УГКЦ. Чи це було просто своєрідним прикриттям і створенням видимості легітимності?

А. Юраш: Мені здається, що такого вже не могло бути на той час, тому що до часу проведення собору вже вся верхівка ієрархічна УГКЦ була в ув’язненні. Ще у квітні 45-го року практично всі єпископи, кілька чільних настоятелів монастирів уже були у катівнях НКВС. Тобто, запрошення їм в принципі не могли надсилати. Звичайно, запрошення розсилалися усім священикам, деканам, тобто, це вже середня і нижче середньої ланки. Вищої ланки УГКЦ на той час вже не було на волі. Тобто, уже, відповідно, і запрошення вони не могли ні приймати, ні заперечувати. Коли зрозуміли, що практично ніхто з єпископів, ніхто з чільних керівників монаших спільнот УГКЦ не готовий і не бажає співпрацювати з органами радянської влади щодо переходу у православ’я, вони були насильницьки усунуті з самого процесу.

Бі-Бі-Сі: Чому Сталіну потрібно було ліквідовувати УГКЦ?

А. Юраш: Питання УГКЦ треба розглядати у двох площинах, на мій погляд. По-перше, це була загальна стратегія Радянського Союзу в той час стосовно Ватикану, який сприймався як один із головних ворогів і опонентів ідеологічних, і відповідно, УГКЦ, яка безпосередньо підпорядковувалася Ватикану і виглядала як один із найбільш згуртованих своєрідних загонів Ватикану, існування якого на теренах Радянського Союзу ніхто не міг допустити. По-друге, на той час налагодилася вже стратегічна співпраця між радянською атеїстичною державою і верхівкою православної церкви, яка з 1943 року після історичної зустрічі зі Сталіним трьох митрополитів – тогочасних лідерів російського православ’я - отримала сприяння на всіх рівнях, включилася і стала частиною ідеологічної машини Радянського Союзу, і відповідно, яка зі свого боку демонструвала максимальне бажання опанувати релігійний простір Радянському Союзу, долучивши до себе обрядово дуже близьких греко-католиків. Звісно, про реальні наслідки, про реальні пріоритети віруючих цієї спільноти ніхто не питав і не збирався цікавитися.

Бі-Бі-Сі: Як вдалося греко-католикам пережити десятиліття заборони в радянські часи? От інколи, говорячи про церкву тих часів, люди називають її катакомбною. Чи не є це перебільшенням?

А. Юраш: Це аж ніяк не є перебільшенням, бо церква існувала лише як нелегальна структура, в підпільному вигляді. Не можна казати, що церква мала можливості існувати в повному своєму розмаху, як це було в довоєнні часи. Існували окремі спільноти. І тільки нараховувалось 300 або 400 осередків, де було зафіксовано відносно регулярне життя як первинних структур. Звичайно, це все були нелегального характеру, підпільного штибу спільноти. Абсолютно зрозуміло, що і віруючі колишні УГКЦ, і, до речі, треба визнати, що значна більшість і парафіяльного духовенства греко-католицького погодилася на запропоновану реформу адміністративну, тобто, приєднання до російської церкви. Погодилась, маючи перед собою кілька таких стратегічних завдань, зокрема, вижити за будь-яких умов і донести духовну місію до народу за неможливості плекання цієї традиції, яка історично була утверджена в регіоні, тобто, в православній формі. І по-друге, маючи на увазі потребу зберегти хоч у будь-якій формі структури церковні на цих теренах, які традиційно були дуже релігійними і які максимально в собі несли заряд не лише того духовного, але й національного змісту, без чого сприйняти греко-католицьку церкву абсолютно неможливо.

З Андрієм Юрашом розмовляв Фідель Павленко.

Джерела:

BBC Ukrainian

Мандрівники Христа Царя

"...треба визнати, що значна більшість і парафіяльного духовенства греко-католицького погодилася на запропоновану реформу адміністративну, тобто, приєднання до російської церкви..."

Як бачимо, у вірян і священиків завжди був, є і буде вибір та й ніхто, жодна ніяка сила не спроможна відібрати це право вільного вибору, а тільки і лише наша совість, з якою нам потім доведеться жити, вмирати і ставати на Суд Божий. Хотів би я помилятися, але дивлячись на нинішнє молоде покоління наших священиків маю переконання, що більшість із них (як і 1946) пішли би служити до московської "казьонної" церкви аби лише не на страждання разом з Христом і своїм народом. Так, дійсно, в нас завжди є ціла низка (вчасно підкинутих сатаною) різних виправдань свого неправильного чи помилкового вибору, але ХТО, КОЛИ і ЯК далеко від себе втік..? Їм наперед можна щиро поспівчувати, бо як вони потім будуть з тією совістю жити..? І чи буде коли-небудь в їхніх серцях мир Христовий..?

Колишній парафіяльний сторож р.Б. Леонід

09.03.2011р. Б. / Актуальність енцикліки «Humanae vitae»

Недавно в Римі вийшла нова книга ректора Латеранського університету монс. Енріко даль Коволо «Хранителі і тлумачі життя. Актуальність енцикліки «Humanae vitae»».

Автор відштовхується від твердження Папи Бенедикта XVI, який підкреслює, що «істина, виражена в «Humanae vitae», незмінна». Саме в світлі нових наукових відкриттів вчительство Папи Павла VI про те, що стосується людського життя, представляється особливо злободенним. Йдеться про енцикліку, яка викликала немалу критику з самого моменту появи 29 липня 1968 року. Досить рідко буває, що Папська енцикліка стає до такої міри об'єктом – у тому числі і в питаннях сексуальної моралі -- розділень і полеміки, як це було з енциклікою Павла VI, обнародуваної як плід глибоко вистражданого рішення.

В 60-і роки процес секуляризації був в зеніті, особливо в питаннях сексуальної моралі: саме тоді відбувся кардинальний розрив між статевими стосунками і продовженням роду. Західне суспільство намагалося заткнути кляпом духовну частину людини, приділяючи увагу лише її тілесності.

Ілюзія всесилля на рівні сексуальних стосунків виражалася в свободі без гальм і вседозволеності. Ця тенденція захопила і частину католиків, справжня шкала цінностей яких похитнулася. В ті часи публікації про аборти і розлучення були схожі на вісті з військового фронту.

І сьогодні, коли сім'я (і любов взагалі) переживає таку гостру кризу, ми розуміємо, наскільки пророчим було рішення Павла VI. Заперечення нерозривності шлюбу означає вигнання Бога із стосунків у подружжі, а це породжує невичерпні пастирські проблеми. Використання техніки в делікатній області зародження людського життя відкриває шлях до штучного запліднення, дослідам над людськими зародками, не захищеними материнською утробою.

«Humanae vitae» не втратила своєї актуальності. Продовження роду, що сприймається як аспект шлюбу, не лише укріплює подружній зв’язок, але породжує взаємодію волі подружжя з волею Бога, повертає їх статевим стосункам те глибоке духовно-символічне значення, яке в біблійній і святоотцівській традиції представляється як справжня ікона любові Пресвятої Трійці.

Джерела:

Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

"Ко дню 8-го Марта!"

"Ко дню 8-го Марта!"

Українки! Схаменіться!

Ви повинні нехтувати цим, так званим "міжнародним днем" - задля іншого ДНЯ МАТЕРІ, який святкується (без прив'язання до конкретної дати) в другу Неділю травня, бо українські жінки й матері мають право втішатися належною їм повагою і шаною ЩОДНЯ, протягом всього року і життя, а не тільки ОДИН, якийсь означений, день у році.

Українська жінка, завжди, від страродавніх часів і до нині, займала, займає і буде займати в українському суспільстві поважне й шанобливе становище.

І для цього кожна з Вас, сучасних українських жінок, повинна перестати "святкувати" празнички чужих і чуждих своїм світоглядом народів, які, за наші з Вами гріхи, панують нині над нами...

Ви повинні, наскільки це можливо, бути собою, тобто такими, які Ви були в задумі Творця, що сказав Духом Святим через Апостола Павла: "...жінки нехай прикрашають себе не плетінням волосся, не коштовними шатами, але добрими вчинками, як то личить жінкам..." (ІТим.2,9-10).

Отже СХАМЕНІТЬСЯ! Наверніться до Бога і Він вас підійме та поверне вам, втрачені через гріх і беззаконня, належні Вам честь і гідність зватися божими дітьми, з належною Вам повагою в українській спільноті вірних. Бо саме гріх, через погорджування вами Божих Заповідей, кинув вас у темряву кромішню та блуд, в якому Ви, які "святкуєте День 8-го Марта", перебуваєте нині і, саме через це, як наслідок, - шановані лише ОДИН день у році, а не щодня, протягом всього життя йдо кінця віку.

Покиньте дорогу зла і беззаконня!

Полюбіть, у Тройці Єдиного Бога - Отця, Сина і Святого Духа та Його Заповіді, які Він дав нам зі свого великого милосердя і, бачачи нашу неміч, визволив з-під влади гріха і беззаконня. Він зі своєї любові до нас, немічних душею, розумом і тілом людей, зробив ЗАПОВІДІ - ЖИТТЄДАЙНИМИ, тобто такими, які дають життя вічне тому, хто їх у вірі виконує і живе ними у своєму повсякденному житті. Він їх затвердив своїм Божим маєстатом Творця на віки вічні і сказав: "Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все." (Мт.5,18)

ШАНУЙТЕСЯ, бо ВИ того варті!

З повагою і любов'ю р.Б. Леонід, катехит парафії Преображення Господнього, м. Кам'янське (Дніпродзержинськ)

Мої приватні блоги:

КАТЕХИТИКА

КАТЕХИТИКА-ІІ

З іншого боку, ми не можемо пропустити нагоди, щоб щиро привітати юдеїв зі святом Пурім, та побажати їм, те що й собі: ПРОЗРІННЯ - НАВЕРНЕННЯ - ПОКАЯННЯ - ПОКУТИ - ОНОВЛЕННЯ у ХРИСТІ ІСУСІ - ЙОГО ЛЮБОВІ і СОПРИЧАСТЯ з НИМ!