15.12.2011р. Б. / Громадські діячі закликали українців об’єднатися довкола моральних цінностей...

Фото: ТСН

Представники ініціативної групи «Першого грудня» оприлюднили 14 грудня декларацію на знак солідарності з думками, викладеними у Зверненні традиційних Церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) до українського народу щодо суспільної ситуації в Україні, повідомляє прес-служба УКУ.

 

«Приклад єдності показали нам Церкви, – коментує один із учасників ініціативної групи, проректор УКУ, правозахисник Мирослав Маринович. – У цьому ми бачимо модель об’єднання регіонів України довкола моральних цінностей. А присутність і участь Блаженнішого Любомира у нашій ініціативній групі є гарантією, що жодним нашим голосом не скористаються маніпулятивні політики у своїх інтересах і що цей голос матиме громадське, публічне звучання, а не політичне». 

До ініціативної групи «Першого грудня», створеної у 20-ту річницю референдуму за незалежність, долучилися В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Семен Глузман, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський. 

Автори декларації вважають, що сьогодні відродження потребують усі пласти українського суспільства. Громадські діячі закликають українців об’єднуватися навколо семи принципів, серед яких свобода та людська гідність, верховенство права та справедливий суд, взаємна відповідальність влади й суспільства тощо. 

Домогтися встановлення нових «правил гри» в державі можна тільки через послідовну громадську взаємодію та суспільний консенсус, – вважає ініціативна група. Щоб забезпечити і те, і те, в суспільстві слід «відновити чесну, фахову та продуктивну розмову щодо життєво важливих проблем, вивільнивши творчу ініціативу людей; гарантувати в цій дискусії право голосу усіх сегментів суспільного життя, незалежно від регіональних, ідеологічних чи будь-яких інших відмінностей; сформувати критичну масу громадян, які здатні жити у свободі та правді, бути відповідальними за свої вчинки й утверджувати моральну політику та спільне благо», – зазначено у декларації. 

Мирослав Маринович вважає, що саме моральні виклики об’єднують Україну, адже «люди страждають від неефективності влади у Луганську та у Львові, у Києві і Сімферополі. І тому об’єднання людей у переконанні, що витягти суспільство можна через лікування людського духу, – це фактично наша мета», – підсумував проректор УКУ. 

Також автори декларації закликають усіх громадян об’єднатися навколо відповідальності за майбутнє України. «Ми започатковуємо Національний круглий стіл, який має стати новим суспільним інститутом висловлення суверенної волі громадянського суспільства. Запрошуємо усіх людей доброї волі долучитися до підготовки та проведення цього заходу, організовуючи такі форуми на місцевому рівні та обговорюючи найнагальніші національні пріоритети сьогодення», – ідеться у документі.

Джерело:  КРЕДО



Спробуємо дещо уточнити назву (і не тільки) цієї новини:

"...15.12.2011р. Б. / Громадські діячі закликали українців об’єднатися довкола моральних цінностей... і з прикладу кримінального минулого "нашого" президента..."

Масонерія від християнства під назвою "групи «Першого грудня»" (а чого не СІЧНЯ?) закликає націю України до моральних цінностей, які сповідує сама - криводушності, холуйства, пристосуванства, безхребетності, беззубості, тощо.

Народе мій! Схаменися! Не дай обманути себе цим пройдисвітам від політики і церкви, адже вони ладні звести (як показує новітня історія України) навіть тих, хто  - вірує, надіється, любить...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

09.12.2011р. Б. / Самоорганізація українських християн – шлях до уникнення катастрофи України

В одному зі своїх останніх інтерв’ю Глава УКГЦ Блаженніший Святослав Шевчук сказав цікаву фразу: «… в нашому суспільстві повинен лунати голос Івана Хрестителя. Тобто мусить звучати голос правди, бо якщо він замовкне, лунатиме голос месника, який може стати не керованим».  Для суспільства менш глухого, аніж українське, ця фраза була би причиною широкої суспільної дискусії, пошуку того чи мав Блаженніший рацію, коли сказав такі слова, що робити, щоб запобігти скочуванню країни до некерованого хаосу.

Для українського суспільства, яке змішало у собі совєтизм з постмодернізмом, приправивши цей вінегрет диким капіталізмом та соціальною несправедливістю, беззаконням та безвідповідальністю світова економічна криза є просто таки катастрофою. Вже хіба що тільки повністю розчарований або повністю лінивий не говорить про те, що запобігти цій катастрофі можна тільки розпочавши широкомасштабні якісні зміни у суспільстві. Політичні сили на перебій пропагують і пропонують власні сценарії виходу з ситуації, часто-густо відкриваючи при цьому Америку через кватирку. Їхні сценарії та заклики уже настільки проїлися пересічним українським обивателям, що зазвичай уже ніхто не реагує на чергове створення чергового комітету порятунку чи опору.

Але в усьому цьому морі розчарування та ігнорування суспільству постійно подається знак де знаходиться вихід з кімнати жахів. УГКЦ, в особі Її Предстоятеля, усе частіше звертається до суспільства з відповідними заявами, вказуючи на серйозні проблеми і можливий вихід з них. І не тільки Блаженніший Святослав, але й Блаженніший Любомир не втомлюється  посилати українському суспільству відповідні месиджі.

Але суспільство, сформоване змішуванням ідейного атеїзму совєтського періоду та практичного атеїзму епохи пост-модерни, не хоче почути голосу Церкви. Наше суспільство подібне до Ірода, який радо слухав проповіді Івана Хрестителя, але нічого не робив, щоб ці проповіді почути. Але проблема ще й у тому, що на відміну від Ірода, який усе ж таки мав усю потрібну підготовку, щоб почути голос Вопіющого в пустині, наше суспільство не має відповідного підґрунтя, щоб цей голос почути. Десятиліття поневолення антихристиянським більшовицьким режимом таки не минулися безслідно.

Свого часу Україна майже цілком належала до західно-християнського цивілізаційного кола, не дивлячись на переважання східного обряду. І це не лише та її частина, яка сповідувала католицизм, але й яка вважала себе православною. Постать митрополита Петра Могили, існування Києво-Могилянської Академії, існування навіть козаччини, як такої, не мислиме без західного індивідуалізму, поваги до людської особистості, розуміння недоторканості права на приватну власність, автономності держави і Церкви, а навіть і схоластичного способу думання. А це все – ознаки західноєвропейської, а не візантійсько-московської цивілізації.

Але московська окупація змінила це на користь своєї цивілізаційної системи. В Україні зберігся хіба що невеликий острівець західної цивілізації у Західній Україні. Тому й не дивно, що кожна дотеперішня владна команда сприймала Церкву виключно як можливий інструмент своєї політики, ділячи при цьому церкви на провладні та опозиційні. Будь-яка незгода з генеральною лінією «партії» сприймалася і сприймається як провладними, так і опозиційними політиками, як вияв опозиційності Церкви до правлячого режиму.  А відношення до УГКЦ як до Церкви опозиційної (Вона бо єдина дозволяла собі критикувати усі діючі в Україні режими) автоматично закривало і продовжує закривати вуха людям, у чиїх рука відповідальність за долю українського суспільства на конструктивні пропозиції цієї Церкви.

Але не слід думати, що ті, в чиїх руках влада та важелі впливу звернуть увагу на спільне звернення українських традиційних віросповідань. Адже у цьому зверненні вони безкомпромісно констатують факт, який «побожна» українська еліта не в стані прийняти ані сприйняти: криза українського суспільства – це криза духовна, а не матеріальна. І це – незаперечний факт. Адже тільки у повністю духовно та морально здеградованому суспільстві у часі кризи держава скасовує, чи драстично зменшує, соціальні виплати, в той же ж час збільшуючи витрати на держапарат найвищого рівня. Тільки у повністю здеградованому суспільстві керівники держави ставлять долю народу в залежність від того, з якої ноги нині встав той чи інший чиновник, чи які сьогоднішні примхи керівника держави.

Таке суспільство просто не в стані зробити будь-що, щоб відвернути власну руїну. Враховуючи потенціал та розміри України, катастрофа, яка її загрожує накрити, може стати глобальною. Українське суспільство все більше і більше опиняється у ролі психопата, який небезпечний і самому собі, і оточуючим. І цей стан ніщо крім духовного відродження не в силах змінити. Українські християни просто зобов’язані пробудитися самі, організовувати довкола себе усіх адекватних і провадити активну євангелізацію. Інакше катастрофи просто-напросто не вдасться уникнути.

Християнина в соціологічному плані перш за все вирізняє те, що він свідомо і добровільно бере на себе відповідальність за власну долю і долю оточуючих, а однією з основних проблем нашого суспільства є власне безвідповідальність, спроба перекласти відповідальність за власні погані вчинки на іншого. І ця історія стара як гріх. Уже Адам та Єва перед Лицем Божим пробували перекласти відповідальність на інших. Адам на Бога і Єву: «Жінка, яку Ти мені дав, дала мені, і я їв», Єва на змія: «Змій мене нарадив, і я їла». Це призвело до катастрофи не лише наших прародичів, але й усього їхнього потомства. Катастрофа української безвідповідальності загрожує не лише нам, але й поколінням, які прийдуть після нас. Тому українські християни мусять усвідомити собі увесь тягар історичної відповідальності, який покладено на їхні плечі.

Самоорганізація українських християн має стати на даний момент головним завданням для нас. І приклад УКГЦ в цьому є неоціненний. Адже саме УКГЦ перша почала зі створення відповідних станових товариств: лікарів-католиків, вчителів-католиків, бізнесменів-католиків і тому подібне. Ці станові товариства можуть стати джерелом духовного відродження у професійних середовищах. І чим більше таких і подібних товариств буде, тим більше зростатиме шанс на духовну онову цілого українського суспільства і уникнення катастрофи. Для нашого обезбожненого суспільства, нездатного чути голосу Церкви це – чи не єдиний шанс на спасіння. Але це необхідно робити вже, бо завтра буде запізно.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

21.11.2011р. Б. / Глава УГКЦ: на українцях випробували «найдешевшу зброю масового знищення»

Український народ і ввесь цивілізований світ досі очікують на достеменне вивчення Голодомору і розвінчання міфів про геноцид українців у 1932-33 роках ХХ ст.

Про це заявив предстоятель Української Греко-католицької церкви Святослав (Шевчук) у Нью-Йорку, повідомляє Департамент інформації УГКЦ.

Блаженніший Святослав наголосив, що події 1932-33 років є досить маловідомими. На його думку, ще не всі в Україні мають відвагу говорити про них правду, часто ці події замовчуються з ідеологічних чи навіть опортуністичних причин.

Він назвав великим позитивом те, що сьогодні принаймні ніхто не може заперечити того, що Україна – житниця Європи, пережила не один голод. «Це лихо з різних причин пронеслося по землях України у 1921-23, 1932-33 та 1945-46 роках. Однак найбільш жахливим і штучно викликаним голодом, якого, на щастя, ніколи не зазнали інші народи колишнього Радянського Союзу, був великий голод 1932-33 років. Навіть сьогодні нам досить важко назвати точну кількість жертв цього злочину. Найостанніші дослідження кажуть, що за один рік померло щонайменше 4 мільйони людей», – наголосив глава УГКЦ.

Він нагадав, що цей штучний голод, викликаний в один із найбільш урожайних років на українських чорноземах, був ретельно спланований урядом Радянського Союзу. На думку предстоятеля УГКЦ, це було випробовування «найдешевшої у світі зброї масового знищення».

Він нагадав, що ця акція геноциду українського народу була здійснена у три етапи: перший – відокремити українську етнічну територію від решти території Союзу і створити військову, ідеологічну та інформаційну її ізоляцію; другий – насильно вилучити у декілька етапів усі без винятку продукти харчування, які мало населення і які цього року дала земля; третій – залишити повільно вмирати мільйони людей у страшних муках голоду без можливості надати їм допомогу чи дозволити шукати харчування в інших місцях.

Блаженніший Святослав вважає, що голод гірший за концтабори. «Повільно вмирати з голоду є настільки жахливим, що одна жінка, яка пережила цей голод у дитинстві, а потім була в’язнем Аушвіца, порівнюючи ці дві тортури, стверджувала, що голод є чимось набагато страшнішим від концентраційного табору, бо навіть в Аушвіці давали щось їсти. Усі ті, що дивом вижили у часи Голодомору, одноголосно стверджують, що голод є чимось страшнішим навіть за війну, оскільки на війні хтось усе таки може врятуватися, а від такого штучного голоду спасіння практично не було», – зауважив глава УГКЦ.

На його думку, голод не лише нищить тіло, а й «глибоко ранить людську душу, зароджує в ній страх, що паралізує волю для спротиву тій ідеології, яка забирає свободу, і цей страх передається із покоління в покоління. Ці рани можна зцілити лише за допомогою пам’яті». Ось чому, на його переконання, пам’ятати про ці події є важливим не лише для зцілення ран минулого, але й щоб запобігти повторенню подібних злочинів у майбутньому.

Водночас предстоятель УГКЦ наголосив, що, пам’ятаючи про український геноцид, «ми не шукаємо собі ворогів, на котрих би хотіли вилити наш біль і з ними поквитатися. Ми є християнським народом. До цієї пам’яті нас кличе наше християнське сумління, яке цією пам’яттю хоче проголосити усьому світу правду про ці події і саме правдою про них попередити і запобігти новим злочинам проти людства будь-якої ідеології».

За матеріалами: УНІАН

Джерело:  КРЕДО 

18.11.2011р. Б. / Учителів просять нагадати школярам про Голодомор

Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років закликав освітян підтримати загальнонаціональну традицію та провести у поминальний тиждень 21-25 листопада Уроки пам’яті Голодомору в Україні.

 

Про це йдеться у зверненні Комітету до керівників освітніх закладів та вчителів. 

Освітян також просять організувати учням відвідування пам’ятних місць, музеїв пам’яті жертв Голодомору та залучити школярів та студентів до участі у громадських поминальних заходах у День пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років. 

«Зважаючи на важливість продовження роботи з вивчення наймасштабнішої в історії людства трагедії, розкриття історичної правди про трагічні події 1932-33 років та гідного вшанування пам’яті мільйонів безневинних жертв Голодомору-геноциду, звертаємося до керівників освітніх закладів, вчителів підтримати загальнонаціональну традицію та провести у поминальний тиждень 21-25 листопада Уроки пам’яті, організувати відвідування пам’ятних місць та музеїв пам’яті жертв Голодомору, залучити школярів та студентів до участі у громадських поминальних заходах, — йдеться у зверненні. — Вбиті в 33-му можуть жити у нашій пам’яті і сьогодні саме від вас, шановні вчителі та керівники освітніх закладів, залежить збереження цієї пам’яті наступними поколіннями українців». 

Цього дня за підтримки Громадського комітету відбудуться всеукраїнські заходи «Голодомор-геноцид ’32-33. Пам’ятаємо»:

 

• Скорботна хода пам'яті дітей, загиблих під час голоду від метро «Арсенальна» до Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні в Києві — початок о 14:00;

• Пам’ятні заходи біля Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні (панахида за вбитими голодом, загальнонаціональна хвилина мовчання та всеукраїнська акція «Запали свічку») — початок о 14:30. 

• Заходи із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду по всій Україні та закордоном. 

Нагадаємо, у серпні минулого року Міністр освіти Дмитро Табачник заявив, що Голодомор не був геноцидом українців, відтак у нових підручниках з історії України з опису Голодомору 1932-1933 рр. забрали визначення «геноцид». 

За матеріалами: Історична правда 

Джерело:   КРЕДО  

 "...Нагадаємо, у серпні минулого року міністр освіти дмитро Кабачник заявив, що Голодомор не був геноцидом українців, відтак у нових підручниках з історії України з опису Голодомору 1932-1933 рр. забрали визначення «геноцид»..."

Отже за визначенням міністра освіти, якщо Голодомор в Україні не був - ГЕНОЦИДОМ УКРАЇНЦІВ, то, відповідно, й у історії жидівського народу ніколи не було "ХОЛОКОСТУ" і дітей в Ізраїлі свідомо обманюють, друкуючи у підручниках історії, що він ніби був...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

10.11.2011р. Б. / Що радує українців різних регіонів

Найбільш радісними є мешканці Півночі, передовсім Києва, Заходу та Центру України. Найменш радісними є мешканці Донбасу. Водночас українці на Заході країни - лідери за відчуттям радості від молитви. 

 

Такі результати дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного 17-27 вересня на тему радості. 

Захід України виразно лідирує за показниками радості від родини та дітей, роботи, пісні та молитви (церкви). Як і два року тому молитва (церква) приносить найбільше радості греко-католикам. 

Мешканці Центральної України відносно більше отримують радість від днів народження та подарунків, а також хатньої роботи та домашніх тварин. За цими критеріями вони дуже схожі до мешканців Півдня, які, крім того, абсолютні лідери за відчуттям радості від перегляду телевізора. 

Українці на Сході країни – абсолютні лідери за відчуттям радості від грошей. Це єдиний регіон, де від грошей радіють більше, ніж від друзів. Водночас тут люблять бувати на природі і значно більше радіють відпусткам та подорожам, ніж в решті регіонів. Також тут радіють від днів народжень і подарунків, від шопінгу та їжі. 

Музика, кіно, книжки, театр значно більше приносять радості мешканцям Півночі країни, передусім Києва. 

Родина приносить радості однаково як мешканцям міст, так і сіл. Водночас, друзі, гроші, подорожі, книжки та Інтернет більше захоплюють городян, а діти, подарунки, хатні справи, церква та пісні – мешканців сіл.

Терміни проведення дослідження – 17 – 27 вересня. Аудиторія дослідження: населення України віком від 18 років і старші. Вибіркова сукупність: 2000 респондентів. Метод дослідження: особисте формалізоване інтерв’ю згідно з опитувальником (face to face). Помилка репрезентативності дослідження (з ймовірністю 0,95): для значень близьких до 50% похибка становить не більше 2,2%, для значень близьких до 30% - не більше 2%, для значень близьких до 10% - не більше 1,3%, для значень близьких до 5% - не більше 1%. 

За матеріалами: Zaxid.net

Джерело:  КРЕДО

"...Візьму на себе відповідальність перефразувати зміст опитування і висловити його так: 1. Про що думають українці Заходу і Півночі України? - Про Бога й Україну!  2. Про що думають українці (ілі тоже украінци) на Сході і Півдні України? - Про ковбасу!..."

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід, м. Кам'янське 

12.09.2011р. Б. / «Церква завжди була, є і буде захисницею українців», − Блаженніший Святослав на святкуванні 120-ліття української діаспори в Бразилії

У суботу в українському клубі «Полтава», який вже понад 30 років діє при катедральному соборі Святого Івана Хрестителя Куритибської єпархії УГКЦ, відбувся урочистий концерт, присвячений святкуванню 120-ліття української діаспори в Бразилії. У заході взяли участь члени Синоду Єпископів УГКЦ, посол України в Бразилії п. Ігор Грушко, Консул України в Куритибі п. Лариса Мироненко, делегати Патріаршого Собору з різних куточків світу та численні гості.

Перед присутніми виступили художні колективи, які представляли різні церковні парафії та українські громадські організації в Бразилії. Учасники концерту: діти, молодь, особи старшого віку - виконували як класичні церковні твори, так і українські народні пісні й танці.

Виступаючи перед зібраними, Посол України в Бразилії п. Ігор Грушко наголосив на ролі Української Греко-Католицької Церкви в збереженні української мови, традиції і культури серед емігрантів. На його переконання, той факт, що українці Бразилії, будучи впродовж 120 років практично ізольованими від матірної землі, все ж таки зуміли зберегти власну національну ідентичність, є гідним подиву і вартий того, щоб його занесли до Книги рекордів Гіннеса.

Крім того, Посол висловив вдячність і визнання керівництву УГКЦ за діяльність, яку її душпастирі та катехити здійснюють для українців за кордоном. У цьому контексті він пригадав слова Блаженнішого Святослава з його Звернення з нагоди 20-ліття Незалежності України: «Справедлива держава повинна захищати своїх громадян, хоч би де вони були, та дбати про живий зв’язок із тими українцями, які перебувають закордоном. Для всіх нас  – чи тих, хто живе на рідній землі, чи тих, хто перебуває за її межами – батьківщина є одна, і вона повинна бути свобідною, християнською, справедливою і заможною державою, в повному значенні цих слів».

Представник Української держави в Бразилії повідомив, що незабаром має відбутися візит Президента України до Бразилії і що в графіку цих відвідин передбачена зустріч з українською громадою в Куритибі. Присутні підхопили цю новину схвальними оплесками.

Відтак Владика Володимир (Ковбич), Єпарх Куритибський, у своєму привітальному слові закликав присутніх «занести подячні молитви до Господа за Його опіку і благословення над нашим народом, що проживає в Бразилії впродовж останніх 120 років». Він пригадав, що цього року українці всього світу відзначають 20-ліття Незалежності України, а два роки тому УГКЦ відзначала ще одну знаменну подію – 20-ліття виходу з підпілля. «Ці дві важливі події в житті Церкви і народу, − на думку Єпарха Куритибського, − тісно пов’язані між собою. Українська держава постала на хвилі церковно-релігійного відродження. Так само і на поселеннях Українська Греко-Католицька Церква, окрім своєї основної місії, якою є проповідь Євангелія, всіляко допомагає українцям зберігати свою національну самобутність – мову, культуру, традиції».

Після слів Владики Володимира до присутніх звернувся п. Віторіо Сиротюк, голова Українсько-Бразильської центральної репрезентації. Він наголосив на важливій ролі Церкви в захисті прав українців та турботі про їхнє духовне, культурне, а також економічне процвітання. Він висловив побажання, щоб «Церква і надалі продовжувала свою місію серед українців в Бразилії, бо ця місія є дуже корисною і потрібною». Пан Сиротюк заохотив розвивати різні ініціативи, які повинні укріплювати зв'язок українців в Бразилії з рідною українською землею. Як приклад він навів поїздку великого числа українців з Бразилії в Україну та обмін студентами між українськими та бразильськими навчальними закладами.

Наприкінці вечора до присутніх з вітальним словом звернувся Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав. Привітавши всіх присутніх, Глава Церкви зокрема висловив особливу вдячність єпископові-емеритові Куритибської єпархії Владиці Єфремові (Кривому), назвавши його «українським патріархом Бразилії». Він зауважив, що 120-ліття української імміграції в Бразилії, по суті, є 120-річчям існування УГКЦ в цій латиноамериканській країні. «Бо практично від самого початку за нашими вірними, які покинули рідну землю, вирушили місіонери – священики, сестри-монахині, які служили цим людям та допомагали їм зберегти віру і традиції своїх батьків. І це не дивно, бо Церква є Матір’ю кожного віруючого і не може не піклуватися про своїх дітей, хоч би де вони були», − відзначив Блаженніший Святослав.

За словами Предстоятеля УГКЦ, цьогорічні святкування, а особливо присутність на них усього Синоду Єпископів УГКЦ, численних представників з єпархій та екзархатів УГКЦ з усього світу, якнайкраще свідчать, що «Мати-Церква не забула про своїх дітей, а піклується про них і любить їх».

На завершення Блаженніший Святослав запевнив присутніх, що «Церква завжди була, є і буде захисницею українців», а всій українській громаді побажав, щоби зберігали «український дух та могли показати всьому світові, що ми є великий християнський народ, свідомий свого духовного багатства і готовий ділитися ним із іншими народами».

Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ

Джерело: www.ugcc.org.ua

15.08.2011р. Б. / У Зарваниці завершилася VI Всеукраїнська проща заробітчан (video)

На Тернопільщині, в селі Зарваниця - завершилася шоста Всеукраїнська проща заробітчан, їхніх родин та близьких. Майже три сотні людей зголосилися пішки здолати 250 кілометрів - щоби біля цілющого джерела попросити здоров'я та доброї долі для українських заробітчан.

Прочани вийшли із львівського міста Самбора п'ятого серпня. Охочі взяти участь у ході, з'їжджалися сюди з різних куточків України. Під час 10-денної дороги та зупинок - колишні заробітчани, їхні родини та друзі - молилися за збереження та поєднання сімей, а також за добру долю тих, хто змушений працювати за кордоном. За неофіційними даними, за останні 20 років на заробітки змушені були податися 7 мільйонів українців.

Отець Василь Поточняк, ініціатор прощі (Київ): "Наша ціль свідчити, хто є люди за кордоном, що ми стільки часу там перебуваємо і яка наша роль. Тому що часто накидається ярлик на тих людей, які виїхали з України і це нечесно. На нашій прощі йдуть люди хворі, з особливими потребами і вони себе так віднаходять".

І ось - кінцевий пункт прощі - невелике село Зарваниця на Тернопіллі. Воно прославилося тим, що тут у ХІІ столітті ченцеві явилася Богородиця. І на місці її появи - забило цілюще джерело. Паломники кажуть - дорога була нелегкою, але вони не шкодують, що зважилися на подорож.

Настя Краснова, прочанка: "Було метою, щоби наша Україна стала краща і мої батьки не їхали за кордон. Мені було важко іти, дороги були дуже тяжкі, але я трошки їхала, трошки йшла. Ми ще ніколи вночі не йшли і для мене було дуже тяжко".

У Зарваниці до колони з трьох сотень людей - долучилися ще кілька тисяч паломників, які прибули до цілющого джерела. Усі разом - після заходу сонця - пройшли зі свічками до Чудотворного місця на спільну молитву.

Тереза Костецька, Павло Сковронський, Тернопільщина
Джерела:
5 канал

Мандрівники Христа Царя

Володимир Панченко:

Іван Дзюба: «Я не тільки шістдесятник»

• 22 Лип 2011 01:29
• 213
• 5 коментарів

Іван Дзюба

Іванові Дзюбі виповнюється 80. У ці дні спадають на гадку слова редактора еміграційного журналу «Сучасність» І.Кошелівця про те, що «Дзюба — то постать століття». Сказано це було ще 1964 року.

Івана Михайловича я застав за роботою — це його перманентний стан. І розмовляли ми переважно про його книги — написані і ті, що ще обдумуються і пишуться.

-   Іване Михайловичу, останніми роками Ви майже цілком переключилися на класику. А як літературна критика – відійшли від неї?
-    Не зовсім. Хоча трохи жалкую, адже нині стільки проблем, стільки нових цікавих імен у літературі. Хочеться багато сказати, а я «вгруз» у класику і все сподіваюся, що ось-ось звільнюся і буду писати про сучасну літературу. І дещо таки пишу, хоча не стільки, як мені б хотілося. Ось щойно закінчив статтю про Володимира Затуливітра. Перед цим була велика стаття про Дмитра Кременя – як передмова до його лауреатської книжки. Пишу про Олега Лишегу,дуже цікавого поета. Хочу написати про кількох забутих  і невідомих — наприклад, про Анафатія Свиридюка, – надзвичайно цікавого письменника. У мене вже назбирується книжка саме про сучасну літературу. Такі собі літературні портрети. Хочеться написати й про того ж Сергія Жадана. Про нього треба щось дуже серйозне сказати. А ще — про В’ячеслава Медведя і Євгена Пашковського.

-    А мені думалося, що, може, у Вас є якась осторога до сучасного письменства: інколи у Вас проскакують іронічні фрази про постмодерн тощо.
-    Багато чого може викликати й іронію, і неприйняття. Таке було скрізь і завжди, у кожному літературному потоці. Але взагалі, це дуже цікаве покоління — і в прозі, і особливо в поезії. Є про що говорити. Недавня літературна молодь зробила (чи робить) велику історичну справу. Як свого часу шістдесятники відновили престиж української літератури, так і вона тепер. Я абсолютно не поділяю погляду, який часто і в гарних письменників трапляється, що після шістдесятників нічого немає. Нічого подібного! Коли мене приписують до шістдесятників – я протестую. Кажу, що в 1960-ті роки я був шістдесятником, у 1970-ті – сімдесятником, у 80-ті – вісімдесятником і так далі. Хочу якось зростати, не стояти на місці.

-    Ви завершуєте роботу над книжкою про Ліну Костенко. Про її творчість Ви взагалі-то писали рідко. Пригадую Вашу статтю 1987 року “Неопалима купина” в журналі “Україна” – то був один із найперших відгуків на поему “Маруся Чурай”. І ось пишете  книжку. Що Вам у її поезії відкривається тепер, у ході системного читання?
-    Після «Марусі Чурай» у Ліни Костенко було багато значних творів, був вихід в інші літературні форми. А крім того, її нова лірика останніх років – то висока зрілість, щось інтелектуально-підсумкове. І оте вміння, яке в неї постійно було, – вміння говорити просто -  тепер, у ліриці останнього періоду, по-моєму, досягає вершин. І оця її афористична мова… Тут є навіть певна небезпека: читачі, які звикли «розшифровувати», звикли до нинішньої ускладненої поезії, вважаючи, що то «вершина глибин»,  – помиляються. Пастернак ішов від складності до простоти, і цей шлях – шлях генія. Тому  простота пізньої лірики Ліни Костенко – це не профанна простота, а сакральна.

-    У Вашій  книжці «Спогади і роздуми на фінішній прямій» я натрапив на думку, яка мені багато чого пояснила у Вашому давньому інтересі до «літератур народів СРСР» (про них І.Дзюба колись написав кілька монографій. – В.П.). Ви пишете, що  багато цінного з духовного досвіду цілих народів – зникає. Тож було б добре, якби вдалося зібрати цей  досвід у якусь цілісну картину…

Іван Дзюба. Фото В.Панченка

-    Це, взагалі-то, болюча для мене тема. Я чимало публікував на теми, про які Ви згадали, але все одно багато залишилося непрочитаним. Свого часу мене якось примітивно зрозуміли: ніби я після всіх перипетій початку 1970-х хочу показати себе таким собі інтернаціоналістом; ніби піддався на казенну формулу “дружба народів”, “дружба літератур”… Так думає той, хто не читав моїх праць «На пульсі доби», «Автографи відродження». Бо якби прочитали те, що я писав, то побачили б, що там зовсім про інше йдеться: про те, що кожен із десятків народів має свою історію, культуру, духовні цінності загальнолюдського значення. Знати їх і підтримувати – це підтримувати також себе. Якби ми були єдині в Російській імперії чи в Радянському Союзі – нас би вже давно не існувало. А оскільки, крім нас, були ще й грузини, казахи, башкири, татари, якути, нанайці, які також хотіли БУТИ, то всі разом ми й  протистояли русифікації й уніфікації. Цим вони допомагали нам, а ми – їм.

-    Як альпіністи?
-    Дуже точний образ. Але тоді мене багато хто не зрозумів. А я – після арешту, після суду – говорячи про інших, озвучував і наші проблеми. Крім опублікованого, в мене є невидана (в рукописі) велика книжка про башкирську літературу. І про Леоніда Лєонова – несправедливо нині забутого, занедбаного. Наклали на нього це «ярмо» соцреалізму – і все. А який він соцреаліст? Він дуже глибокий письменник.

-    Частину цих думок Ви висловили в книжці “Грані кристалу”…

Іван Дзюба — аспірант Інституту літератури НАН України. Початок 1960-х років

-    Так, але ж я кажу, що про Леонова в мене є ціла неопублікована книжка. За радянських часів з одних міркувань її не видавали, тепер, виходить, він узагалі нікому не потрібний. Про Пятраса Цвірку в мене є стаття, про Андрія Упіта. Особливо мені прикро за Пятраса Цвірку. Може, нині до нього трохи розумніше ставляться в Литві, бо в період боротьби за незалежність і в перші роки незалежності його теж вважали “совєтчіком”. А це ж дуже цікавий, дуже гуманний і дуже демократичний письменник. З Андрієм Упітом – дещо складніше. Він глибокий письменник. У нього, до речі, є книжка про соцреалізм, хоча Упіт розумів, що його соцреалізм не зовсім такий, як офіційний. Якщо час дозволить, то я повернуся до цих питань. Минулого року я потрапив до лікарні і був там дуже сердитий на себе. Кажу лікареві: “Я не хочу, в мене такі плани…” Він подивився на мене й відповідає: “Знаєте, Господь Бог на небі сміється, коли чує про Ваші плани”. Але все-таки я маю плани повернутися до цього, щось оформити, дописати. Бо ми маємо нині однобічну орієнтацію на Захід. Захід – це дуже добре, звісно, бо того не було, те заборонялося, але ж не забуваймо, що й по інший бік від нас є великі культури.

- Гортаючи Ваш тритомник, я натрапив на статтю про Григорія Тименка. Ви писали, що підготували до видання його збірку на основі двох машинописів та інших текстів, але криза Вас зупинила.
-  Тименко – поет надзвичайно цікавий, але не виданий, забутий. Лише кілька близьких людей знали про його творчість. А без його імені період літературних 1960-х не повний.

- Наскільки я зрозумів, у Вас був намір поновити всі імена, які тільки можливо.
- Так, треба повернути й поезію Григорія Кириченка, Ганни Світличної з Павлограда… Але насамперед — варто видати Тименка. Мені ще місяць-два потрібно, щоб закінчити книжку про Ліну Костенко, а потім я був би готовий дуже швидко передивитися Тименкову збірку, відшліфувати. У цього поета є те, що нині дуже на часі. Добре було б, якби молоді поети, які «вдаряються» в не завжди виправдані ігри з аудиторією, специфічною лексикою, почули інший голос, побачили інші духовні виміри…

- Маю запитання по свіжих слідах читання Вашої книжки «Нагнітання мороку». Читаєш її – і постійно ловиш себе на думці, що нічого, нічогісінько  не змінюється. Гасла нинішніх російських націоналістів нічим не відрізняються від того, що писали Данілевський чи Леонтьєв. Те ж саме і з українського боку: якби прізвища деяких наших політиків поміняти на Пушкар чи Виговський, то враження було б таке, що живемо у ХУІІ столітті. Амбіції, розбрат, самопоїдання… Чому так відбувається? У чому загадка цієї фатальної повторюваності? У якихось глибинних пластах ментальності?

- Це збагнути важко. Це великий знак запитання. Якщо говорити про українські справи, то тут відповідь більш зрозуміла. Ми і тоді не були повною, повноцінною нацією, і тепер нею не є, не стали. Час минає в спробах ствердження нації. Весь час ми зупинялися на півдорозі. Тому й повторюються ті самі ситуації. З одного боку, був рух до національного самоствердження, а з іншого боку — рух цей не мав достатньо сил, щоб організуватися, дійти мети. І сил не було, бо існувала в народі якась роздвоєність: одна частина в один бік тягнула, а інша – в протилежний, у бік Москви. Ця ситуація невизрілості, неоформленості ідентичності весь час залишалася, оскільки ті зовнішні сили, які не хотіли «відпустити» Україну, мали в українському суспільстві опору. Тому ствердження не відбувалося, і так триває досі.

-  Про зовнішні сили, які «не відпускають». Імперіями були й Німеччина,  Британія, Австро-Угорщина… Проте вони ж заспокоїлись. А Росія – ні. У чому річ? Може,  ґрунтом для неоімперських домагань є відчуття втраченої величі?
- Так, це одне. Але є ще й інше. Об’єктивне становище Росії таке, що в росіян є неусвідомлений страх втратити те, що вони мають. Взяти хоча б мусульманський світ, або Кавказ, де йде відкрита боротьба. Ці народи мають давню культурну традицію, традицію самоврядування, вони не забули, що свого часу створили власні національні держави, які були потоплені в крові. А з тими нетривалими в часі  державними утвореннями багато чого було пов’язано – то був культурний, літературний рух, що дав багато дорогих для них імен, пізніше викреслених, стертих. Тепер їх поступово відновлюють.

Демонстрація протесту проти політичних арештів у СРСР біля Радянського посольства у Вашингтоні. 1972 р.

А народи Сибіру – Якутія, наприклад? Що ми не знаємо про її культуру, історію? Хіба щось поверхове: золото, пушнина… Але ж там був свій потужний культурний рух. Два роки – 1918-1919 рр. – в Якутії існувала своя держава, яка великими зусиллями була придушена. Але все це живе у спогадах, у культурі. А та ж Бурятія, візьміть, теж дуже цікавий народ, із міцною закоріненістю. Буряти тримаються, бо за ними велика культурна традиція.

І потім, нафта й газ Сибіру – це все на землях неросійських. Тож у росіян є почуття неусвідомленого страху, що все це не зовсім надійне, що воно може бути втрачене. Тому, можливо, цей фактор – якесь непряме спотворене почуття вини, страху – десь є в ментальних глибинах, і через те нащадки того ж Ніколая Данілевського розуміють: іншого виходу немає, крім як відновлювати імперію. Бо ж інакше що – повертатися до Московії часів Івана Васильовича?

- У тих цитатах, що Ви їх наводите, є цікавий рефрен. Усі ці давні й нові самодержавники в один голос твердять, що демократія для Росії – небезпечна (якщо не смертельна!). Шлях демократії для Росії – це шлях її розсипання як держави.
- Проте серед російської інтелігенції завжди були і є люди, які дивляться на ці речі тверезо. Про це теж не можна забувати, адже тим, про кого я кажу, в неоколонізаторській атмосфері доводиться нелегко. Вони критикують, протестують, відстоюють свої погляди. І це певна запорука того, що в принципі могла би бути демократична Росія. Але поки що переважають сили, в цьому не зацікавлені.

- Вся російська історія свідчить, що як тільки починалася якась лібералізація, відразу з’являлися відцентрові тенденції – після смерті Миколи І, під час правління Миколи ІІ, в часи Горбачова…

- Те саме було й за Хрущова. Тільки він почав говорити про сталінські злочини, як дуже швидко й сам злякався, почав кричати: «Не позволим раскачивать наш корабль!» Це така система, що тільки гайки трошки відкрути — весь механізм розвалюється.

- Запитання про Шевченка – Ви про нього багато писали. Ось нещодавно в Національному культурному центрі в Москві ми презентували видану в серії «Бібліотека «ЛітАкценту»» книгу Юрія Барабаша «Просторінь шевченкового слова». В ній автор зробив кілька цікавих інтелектуальних пропозицій  іншим  дослідникам: він вважає, що досі нерозробленими залишаються такі проблеми, як «Шевченко і Бог», «Шевченко і російська література». А які дослідницькі «резерви» шевченкознавства назвали б Ви?
-  Барабаш, звісно, має рацію. На тему «Шевченко і Бог» написано чимало, причому – з протилежних позицій. Здебільшого переважають однобічні підходи. У радянських авторів переважало бажання довести атеїзм Шевченка (хоча, скажімо,  Олександр Білецький у цьому питанні був більш обережний). А в емігрантських дослідників бачимо надмірну «християнізацію» Шевченка. З нього робили ледь не ортодоксального християнина. Хоча теж не всі: деякі серйозні дослідники – Юрій Бойко, Юрій Шевельов – ставилися об’єктивніше. Але залишається великий простір, щоб розкрити цю трагічну тему. Шевченко справді вірував, це в ньому було глибоко закорінено, проте він не міг змиритися з тим, що всесильний, всемилостивий Бог допускає  зло на землі. Він жив Богом, але не міг простити Йому того, що творилося з Україною. Як інакше прокоментувати його слова: «Я так її, я так люблю, мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю»? Тому це складна тема, є про що думати.

- Вам не здається, що в Шевченковій поемі «Кавказ» є пряма полеміка з Пушкіним, з його «Кавказским пленником»?

- Звичайно, є. І в “Сні” є. Його Петербург — це, звичайно, заперечення пушкінського Петербурга. Є полеміка і в “Кавказі”. Взагалі, в Шевченка зовсім інший погляд навіть на природу Кавказу. Російських поетів, окрім, Лермонтова, здебільшого приваблювали красоти Кавказу, біблійні красоти, щось чудесне. А в Шевченка навіть краєвиди Кавказу постають у зовсім іншому серпанку.

Зрештою, Шевченко полемізував не тільки з Пушкіним. У його листах та в щоденнику трапляються в’їдливі слова на адресу Некрасова: мовляв, Некрасов – ніякий не поет. Важко назвати таку оцінку справедливою. Адже саме Некрасов, а не Маяковський реформував російську поезію: ввів у неї розмовну мову, фразеологізми, фейлетонний стиль – те, після чого і футуризм виник, і той таки Маяковський. І це чудово розуміли російські формалісти, в них є цілі дослідження на цю тему: про Некрасова як про поета, який реформував російський вірш, демократизував його.

Загалом же, тема «Шевченко й російський літературний контекст» справді осмислена недостатньо глибоко. Колись дуже підкреслювали належність Шевченка до кола демократів. А тепер замовчують, хоча він справді був близький із ними. Навіть Куліш у 1962 році нарікав, що Шевченко радився з чужими: «Говорив з чужими, радився з чужими, жонглював словами щирими моїми”…

Думаю також, що, безумовно, потрібна нова наукова біографія Тараса Шевченка. Фактографічні праці в нас є, проте інтерпретація фактів у них далеко не завжди на належному рівні.

Іван Дзюба з дружиною Мартою. Фото В.Панченка

-    Днями Лариса Юріївна Копань, директор видавництва «Пульсари»,  подарувала мені щойно перевидану Вашу працю ««Кавказ» Тараса Шевченко на фоне непреходящего прошлого». Пригадую, писалася вона тоді, коли Єльцин розпочав першу російсько-чеченську війну. Цікаво, чи була якась  інтелектуальна реакція на її появу з російського боку?
-    Була. В журналі “Дружба народов” у середині 1990-х навіть зав’язалася полеміка – з’явилося три чи чотири статті. Здебільшого зі мною погоджувалися, хоча й не у всьому. Цікавою була стаття редактора  журналу “Звезда” Якова Гордіна. Він дуже делікатно написав, багато з чим погоджувався, але вбачав у мене якісь крайності. Я з ним потім листувався – то був цілком мирний обмін листами.

- Наприкінці ще раз повернуся до літературної критики. У рамках проекту “Бібліотека «ЛітАкценту»” ми задумали підготувати й видати книжку з умовною назвою «Від Андруховича до Шкляра». Це має бути збірник літературно-критичних портретів про двадцятьох сучасних українських письменників, чиї імена на слуху. Думаю, Ви погодитеся, що за останні роки деякі літературно-критичні жанри зовсім занепали: немає оглядів, добротних, аналітичних портретних статей також небагато… Нещодавно на нашому сайті  з’явилася стаття Маріанни Кіяновської про стан справ у сучасній українській поезії, – і в ній, наче рефрен, повторюється думка про те, що критика не осмислює процесів, які відбуваються в поезії, у літературі загалом.  І ще Кіяновська  пише, що в ідеалі кожне літературне покоління повинно було б мати свого критика. Як Ви гадаєте, це справді важливо?
—    Так. Ніхто інший не зможе збагнути, прочитати творчість письменників певного покоління, як той, хто є ровесником цього покоління, хто перебуває всередині процесу, хто є “речником покоління”, виразником його психології, його ідей…  Хоча, з іншого боку, цікаво подивитися також і з відстані. Тому я й кажу про себе, що хотів би бути не тільки шістдесятником.

Розмовляв Володимир Панченко

-------------------------------------

ukrainec коментує:

22.07.2011 о 08:41

“цей фактор – якесь непряме спотворене почуття вини, страху – десь є в ментальних глибинах, і через те нащадки того ж Ніколая Данілевського розуміють: іншого виходу немає, крім як відновлювати імперію .Бо ж інакше що – повертатися до Московії часів Івана Васильовича?” – Дуже слушна думка. Зробити такий собі діснейленд “Золотое кольцо”.Саме цим, давнім духом московським Росія і є самобутньою й цікавою, а все, що після Петра – суцільна компіляція, плагіат і руйнування. Петербург не більш російське місто ніж Кенігзберг, чи Сургут (ЯНАО) і т.ін.
Також слушні і цікаві думки про творчість Шевченка. Я б сказав, що Шевченко донині не осмислений і не осягнений в усіх напрямках, ні як поет, ні як філософ, ні як досконалий стиліст-прозаїк, ні як графік, портретист, живописець. Те що є – зчаста поверхові огляди, що вдаються до крайнощів: соцреалістичної та патріотичної ідеалізації й героїзації, то найчорнішої ляпанини-”бузинівщини”. З досліджень останніх років найбільш осмислеим і цікавим є лише “Шевченків міф України” Оксани Забужко.
А Володимиру Панченку дякую за цікаве інтерв”ю.

---------------------------------------------------------

nazar_ukr коментує:

23.07.2011 о 18:01

Протокол № 7
засідання керівної частини правління Київської організації СПУ
від 24 квітня 1973 року

Присутні: Ю. Збанацький, М. Зарудний, О. Дяченко, М. Рудь, М. Ігнатенко.
[…] 2. Персональні справи членів організації.
СЛУХАЛИ: Пояснення М. Лукаша з приводу його листа, в якому він вважає засудження І. Дзюби несправедливим і висловлює бажання відбути кару за нього.
Лукаш дає високу оцінку діяльності і особистості І. Дзюби, вважає, що його виключено із членів СПУ та засуджено несправедливо. Діяльність І. Дзюби, мовляв, не заперечує статутним вимогам Спілки письменників СРСР.
На запитання Ю. Збанацького: «Як це розуміти? Адже письменницький колектив виключив І. Дзюбу саме за порушення вимог Статуту?» – Лукаш нічого певного не відповів.
УХВАЛИЛИ: Розглянути персональну справу М. Лукаша на предмет подальшого його перебування в членах СПУ на наступному засіданні правління Київської організації.

Протокол № 3
засідання правління Київської організації СПУ
від 23 травня 1973 року

Присутні: П. Автомонов, О. Бандура, Ю. Бедзик, П. Воронько, П. Гуріненко, Л. Дмитерко, І. Дубинський, О. Дяченко, М. Зарудний, Ю. Збанацький, І. Зуб, М. Ігнатенко, А. Іщук, А. Кацнельсон, І. Ле, Ю. Мартич, Г. Плоткін, М. Рудь, М. Сингаївський, М. Строковський, М. Упеник, Б. Чалий, В. Швець, Б. Степанюк.
[…] 2. СЛУХАЛИ: про персональну справу М. Лукаша.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Хочу проінформувати правління про суть справи. Свого часу ми тривалий час займалися вихованням І. Дзюби. Вірили, що він таки відмовиться від своєї антирадянської діяльності, буде служити своєму народу, дотримуватися вимог Статуту Спілки СРСР. Але він продовжував підривну діяльність, передав за кордон свою антинаукову працю, за що справедливо був виключений із Спілки письменників. Нещодавно він був засуджений за підривну діяльність і відбуває покарання. Та знайшовся серед колишніх товаришів захисник – М. Лукаш, написав заяву в високі органи, в якій називає І. Дзюбу найчеснішою людиною в СПУ, вважає несправедливим виключення його зі Спілки та вирок суду, а також пропонує відсидіти строк ув’язнення замість Дзюби, оскільки в того слабе здоров’я. Ми думаємо, що справа Лукаша – іти й відсиджувати строк за Дзюбу, але ми не допустимо, щоб ішов він туди членом Спілки письменників. Тож хай Лукаш скаже, що він думає робити із заявою.
М. ЛУКАШ: Я написав заяву тому, що не був згоден із вироком суду. Це не суперечить Статуту Спілки письменників СРСР. Одностайність – це добре, але одностайність повинна бути об’єктивною… У нас багато рішень приймалося одностайно, а потім відмовлялися від рішень.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Ви не ухиляйтеся від прямої відповіді, кажіть, чи не відмовляєтеся від заяви?
М. ЛУКАШ: Не відмовляюся.
М. ЗАРУДНИЙ: Я гадаю, що Лукаш обдумав усе, ми дали йому час для цього, але він, виявляється, стоїть на своїх хибних позиціях. Тоді нічого більше вмовляти.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Товариші, пропоную виключити зі Спілки письменників М. Лукаша як такого, що не хоче дотримуватися вимог Статуту Спілки письменників СРСР. Але, може, Лукаш ще раз скаже нам, що він думає про це?
М. ЛУКАШ: Колись я часто зустрічався зі всіма вами, а тепер шкодую, що кидаю на вас пляму. Але заяву забирати не буду.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Тоді проголосуємо. Хто за те, щоб виключити зі Спілки письменників М. Лукаша, прошу голосувати.
УХВАЛИЛИ: Правління проголосувало одноголосно за виключення зі Спілки письменників М. Лукаша за недотримання вимог Статуту Спілки письменників СРСР.

Протокол № 12
Засідання Президії правління Спілки письменників України
від 12 червня 1973 року

Присутні: Олександр Бандура, Яків Баш, Платон Воронько, Любомир Дмитерко, Павло Загребельний, Микола Зарудний, Юрій Збанацький, Василь Козаченко, Іван Ле, Олекса Мусієнко, Юрій Мушкетик, Олександр Ільченко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Натан Рибак, Іван Солдатенко, Вадим Собко, Юрій Смолич, Микола Ушаков.
Головує Василь Козаченко.
[…] IV. СЛУХАЛИ: персональну справу Миколи Лукаша. Інформує Ю. Збанацький.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Товариші, на ваш розгляд виноситься постанова правління Київської організації СПУ про виключення Миколи Лукаша із Спілки письменників СРСР.
Справа в тому, що Микола Лукаш звернувся з листом до Голови Президії Верховної Ради УРСР, Голови Верховного Суду УРСР, Прокурора УРСР, а також надіслав копію Президії правління Спілки письменників України, в якому написав таке:
«В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:
а) стан здоров’я засудженого;
б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівноправним і через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання.
З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член СПУ, Київ, вул. Суворова 3, кв. 31.
23. ІІІ. 1973 р.»
Як бачимо, позиція чітка і недвозначна в Миколи Лукаша. Ми не могли не здивуватися з такої заяви. Ми мали розмову з Миколою Лукашем. В цій розмові він підтвердив свою заяву. На правлінні теж підтвердив. Навіть хотів нам нав’язати дискусію.
Ми не пішли на це й виключили М. Лукаша зі Спілки письменників. Просимо підтвердити наше рішення.
В. КОЗАЧЕНКО: Ми викликали Миколу Лукаша на наше засідання. Може послухаємо його?
Усі погоджуються з ним
М. ЛУКАШ: Я постараюсь коротко сказати. Протягом останніх двох років мені було особливо тяжко, зокрема у зв’язку з особистими справами. В цьому дуже завинив М. Мещеряк, який буквально тероризував мене. В його писаннях я фігурував як «скажений собака», «фашист» і т. п. Мені було дуже важко. Це все заважало нормальній праці.
Це заява, яку я написав у стані афектації, далася мені нелегко. Після того я багато думав, дещо зрозумів. Мої друзі, далекі й близькі, засудили таку мою заяву. Але я подумав, що якщо навіть я цей свій стогін заберу, ви все одно мені не повірите. Мені здавалося, що я мав рацію. В цій заяві я висловив свою свою незгоду з конкретним рішенням конкретної установи… Я не хочу ставити вас в незручне становище, а тому задовольнюсь будь-якою вашою відповіддю. Я думаю, що навіть якщо я покаюся, то ви все одно мені не повірите. А взагалі, я вам скажу, що мені дуже шкода з вами розлучатися. Я вважаю, що я все ж таки дещо непогане зробив для нашої літератури.
П. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: Я знаю, що навіть у тих випадках, коли кожний злочинець усвідомлює свою провину, то йому пом’якшують обвинувачення і вирок. Якщо М. Лукаш збагнув, що вчинив нерозумно й поспішно, то слід було написати заяву, в якій пояснити, що той лист був написаний в стані афектації, і забрати його назад. Але ж він цього не зробив, хоча в нього був шанс для роздумів і перегляду свого, може надто поспішного і нерозумного вчинку.
В. КОЗАЧЕНКО (звертаючись до Лукаша): Ви кажете, що вам псував настрій М. Мещеряк своїми писаннями. Вам що, нічого було читати? Адже він закидав своїми хуліганськими опусами не тільки вас, а й мене, й інших товаришів. Ви прекрасно знаєте, що Мещеряк і Дзюба виключені зі Спілки письменників. Знаєте й те, що Дзюба виключений за антирадянські писання і вчинки. Треба було над цим добре подумати. Якщо ви свою заяву написали в стані афектації, то слід було взяти назад цю заяву. І зараз ви хочете сказати, що солідаризуєтесь із Дзюбою, поділяєте його погляди, а ми їх не поділяємо. Більше того – ми їх засуджуємо як антирадянські, як такі, що завдали великої шкоди нам, нашому народові, та й не тільки нашому.
Д. ПАВЛИЧКО: Я хотів би, щоб М. Лукаш сформував чіткіше свою думку, свою позицію. Ця заява не дає нам певності щодо того, як зараз М. Лукаш ставиться до свого листа, в якому висловлено протест проти арешту Дзюби й виявлено бажання відсидіти за нього. Дуже прикро, що зараз постало питання про виключення Миколи Лукаша зі Спілки письменників. Я хотів би, щоб Микола Лукаш зараз встав і сказав про свою позицію чіткіше.
В.СОБКО: Товариші, я думаю, що нам треба дивитися глибше в основу цієї заяви. Адже це тільки форма протесту, а нас цікавить її суть. Я хотів би знати, як Микола Лукаш зараз ставиться до діяльності І. Дзюби, як він зараз думає про це.
М. ЛУКАШ: Я Дзюбу дуже добре знав, багато з ним розмовляв і не думаю, щоб він від мене щось приховував. Я ніколи не був його закадичним другом, сказати б, «нерозлийвода». Але думаю, що ми говорили з ним щиро. А в тих його розмовах і судженнях я ніколи нічого не вбачав націоналістичного.
Б. ЧАЛИЙ: Ви працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» читали? Якщо читали, то як до неї ставитеся?
М. ЛУКАШ: Читав і не бачу в ній нічого націоналістичного.
В. КОЗАЧЕНКО: Все ясно. Є одна пропозиція: затвердити рішення правління Київської організації СПУ, оскільки Микола Лукаш написав свого листа як протест проти засудження І. Дзюби. А ми знаємо, що твір І. Дзюби був опублікований майже на всіх мовах світу, всіма нашими ворогами. Тож, якщо інших пропозицій немає, будемо голосувати.
УХВАЛИЛИ: Затвердити рішення правління Київської письменницької організації про виключення Миколи Олексійовича Лукаша зі Спілки письменників СРСР за дії, що суперечать вимогам Статуту Спілки письменників СРСР.
Проголосували одноголосно.

Перший секретар президії правління СПУ В. Козаченко
Заст. секретаря правління Л. Бойко

Надруковано: Коваль Віталій. «Ласкаво прошу дозволити мені відбути замість нього ув’язнення…» // Дніпро. – 1991. – № 11-12. – С. 198–201.

----------------------------------------------------------

Микола коментує:

24.07.2011 о 05:57

“Нема нічого таємного, що колись не стане явним”. Багато хто з нас жив при тій системі вже у свідомому віці, але мало кому випало ТОДІ вирости до такого рівня свідомості як в Івана Дзюби. І, може, то не вина, а біда представників інтелектуальної еліти. Скажімо, я в середині 70-х мав 20 років, але проблеми, які піднімав Іван Дзюба у своїй роботі зачіпали мене легеньким рикошетом. Тобто я особисто в той час не здатен був на вчинок Миколи Лукаша. Кажу це до того, що зараз – коли все можна – і тоді – коли за це могли зробити “за шкірку й у каталажку” – це абсолютно різний час. Інша річ, що за будь яких обставин і в будь який час треба жити у згоді з власною совістю. А це, як виглядає з наведених протоколів, далеко не кожному під силу. Хоч, відверто зізнатися, відсутність у рішеннях Київської та Всеукраїнської організацій СПУ хоча б одного голосу “проти” чи “утримався” не просто дивує, а й пригнічує…
Микола БІЛОКОПИТОВ, член НСПУ

----------------------------------------------------------

Леонід коментує:

24.07.2011 о 09:38

Щиро дякую вам, пане Миколо, за цей цікавий документ. Звичайно на той час я ще пішки під стіл ходив і тим більше був плебеєм, а не письменником, але свою лепту у справу розвалу імперії зла вклав на практиці, тобто на вкінці 70-х, початку 80-х – носив дулю в кишені, а потім начитавшись “самвидаву” робив і більш прозаїчні речі. І не знаю, можливо підсвідомо вже тоді відчував хто є “ху” серед зазначених вище “таваріщєй”. А тепер, маючи цей документик, тішуся що мав рацію і не йняв віри тим легкодухам, як вони себе любили називати: “націонал-дєрьмократи”.

Джерело:

Релігія в Україні

"Отець Омелян Ковч - взірець для наслідування" 

 - отець МИХАЙЛО РОМАНЮК

 

Промовляючи свого часу до греків в Атенах, ап. Павло повчав їх, що Бог «… створив з одного весь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні». (Ді. 17-26).

 І з того часу люди, окремі племена людей, почали населяти Землю. Відповідно і ми, українці, з волі Божої отримали прекрасне місце під сонцем. Господь оселив наш народ в центрі Європи, в краю де котить свої хвилі могутній Дніпро, де милують наше око карпатські плаї, полонини і вічнозелені смерічки, де грайливо дзюркотять кришталево чисті гірські потоки, в краю, де як сказав поет «всюди буйно квітне черемшина», де «мов до шлюбу вбралася калина», де співає свою пісню соловейко. Господь оселив нас в краю з помірним кліматом, а це значить що зимою не дошкуляють нам тріскучі морози а літом велика спека, в краю, який знаходиться в спокійній сейсмологічній зоні, а це значить що наш Творець захистив нас від великих руйнівних землетрусів і вулканів, від руйнівної сили вітрів – торнадо і смертоносних хвиль що звуться цунамі. Натомість дав Творець нашому народові родючі чорноземи, багаті корисними копалинами, дав нашим людям великі здібності і таланти, завдяки яким з нашого народу вийшло багато письменників і поетів, композиторів і піснярів що відомі всьому світові. Отримали ми від Бога співучу мову, дзвінкі голоси, щиру гостинну вдачу, прекрасну вроду і багату культуру, а зветься край цей Україна. Кожен свідомий українець любить свою державу, свій народ, свою культуру, поважає свої традиції і в їхньому дусі виховує майбутні покоління.

Так вже склалося, що для кожної людини найдорожчим і найріднішим на землі є той регіон, та місцевість де вона народилася, а тому коли говорити про вихідців з Перемишлянського району, то власне наш район, наше село чи місто де ми народилися і є тим найулюбленішим місцем в Україні. Коли ми вертаючись з далеких доріг перетинаємо межу Перемишлянського району, то нам здається що ми вже практично вдома. Тут для нас якось по-особливому співає соловейко і пахнуть квіти, тут якось особливо світить сонце, місяць і мерехтять зорі, тут все рідне і знайоме: кожна назва, кожна стежина, кожен струмок і деревце. Є на Перемишлянщині і чудова природа: річки, ліси, поля, озера, є цілющі джерела і пам’ятки архітектури. Проживають на території району щирі, побожні, працьовиті і обдаровані люди…

 о.Омелян Ковч. Зображення розміщене на веб-сайті - zik.com.ua

Багато ще можна писати і розповідати про Перемишлянщину, але оскільки маємо на меті говорити про духовність, то власне на цьому і зосередимо свою увагу. На території Перемишлянського району чи не в кожному селі є один а то і два храми, стоять каплички на роздоріжжях поставлені хрести. На території району, в селі Унів, серед чудової природи знаходиться Унівська Святоуспенська Лавра з Чудотворною іконою Божої Матері і цілющим джерелом до яких вервечками тягнуться люди, щоб відчути тут цю особливу Божу присутність, щоби отримати прощення гріхів і зцілитися від недуг душевних і тілесних.

Отець Ю. Я. Катрій у своїй книзі «Пізнай свій обряд» так говорить: «ознакою глибокої релігійності якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його численні покликання, тобто священики, місіонери, монахи і монахині. Нічого не поможуть нам навіть найкращі святині й золоті престоли, коли не матимемо священиків, що в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б св. Тайни й голосили б Боже слово».

Наш Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький каже: «Зрозумійте, що народові треба до спасіння ревних і святих священиків». І таких священиків, ревних і святих завжди посилав Господь своєму народу, щоби вони не тільки словом але й ділом проповідували християнське життя і вели народ до Бога. На одній з таких духовних постатей хочу сьогодні зупинитись, - це особа блаженного священномученика о. Омеляна Ковча, який з волі Божої двадцять один рік (з 1921 по 1942) душпастирював в Перемишлянах, а також ще духовно опікувався селами Боршів і Коросно. Про о. Омеляна вже багато написано і ще багато буде писатись адже його життя, його служіння Богу і ближньому це суцільний подвиг, який заслуговує на особливу увагу і аналіз. Про його особу можна багато говорити і писати, але перш за все нам буде корисно провести так звані паралелі між його життям і нашим життям, між його вчинками і нашими вчинками. Візьмімо, наприклад, таку ситуацію. Скільки то людей в наш час відходять від Бога через свою байдужість, лінивство, скільки закінчують життя самогубством мовляв їм і то не так, і то не так, то життя їм не складається, то різні клопоти замучили, то інші причини знаходять.

 Митрополит Андрей Шептицький

А погляньмо скільки то тих життєвих проблем, турбот, клопотів було в отця Омеляна, в яких часах він жив: це війни, холод, голод, хвороби, переслідування і т.д., але кожного разу у кожній життєвій ситуації він знаходив вихід, при цьому і Богові служив і любов до ближнього виявляв подаючи йому останній шматок хліба і останню одежину. В його житті було безліч, здавалось би, безнадійних ситуацій, порятунок з яких можна вважати чудом - і те чудо завжди ставалось і він з молитвою на устах ішов далі, залишаючись при цьому і людиною і пастирем. Хіба це не приклад для наслідування?

Або ось, ще буквально кілька років тому, дуже гостро стояло в нас питання міжконфесійних протистоянь. Скільки то бруду і прокльонів сипалося з різних сторін, скільки то людей покалічених і закривавлених швидка допомога забирала прямо з церковного подвір’я, з-перед зачинених церковних дверей… Можливо хтось скаже: «Ми тоді воювали і боролися», а чи не прийшла кому думка «Люди, брати і сестри, а за що ж ми боремось, за що проклинаємо один одного,- за Бога? – та ж Він один і ніхто не зможе перетягнути його на свій бік; За Церкву? – вона також одна; За віру? – та і віра одна; За обряд? – та ж і він один – український! То може нам обняти один одного і спільно проказати «Отче наш»?... Але ж нікому така думка і не приходила і ми продовжували «боротися» зі своїми ближніми втрачаючи при цьому людську подобу. Вдумаймось що діється з нашим українським обрядом – доходить до абсурду. Уявімо, що належачи до одного і того самого обряду, ми, українці, йдемо на обхід в різні боки: хто з права наліво, хто з ліва направо; використовуємо в храмах хто фани, хто хоругви; на Божого Тіла одні беруть Пресвяту Євхаристію і йдуть з нею на обхід кругом храму, інші кажуть що Пресвята Євхаристія є не для культу, не для поклоніння,- а лише для причастя вірних, які через хворобу чи неміч не можуть прийти до храму, тому потрібно їх висповідати та причастити вдома чи в лікарні, і це все при однім і тім самім обряді. Ми вже так «доборолись» і «довоювались» що й самі напевно заплутались котре наше, а котре чуже.

Тепер погляньмо на особу о. Омеляна крізь призму вищесказаного. Перебуваючи в концтаборі він писав:

«… Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут єдиний священик… Тут я бачу Бога який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей що існують між нами. Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними мовами, але чи Бог не розуміє усіх мов?...».

Фотографії концтабору Майданек - поблизу Любліна, Польща

 

Чи питав о. Омелян цих нещасних, які дивилися смерті у вічі якої вони конфесії чи якої віри??? Звичайно ні!!! Він розумів, що є один Бог, є діти Божі, а він один посередник між ними і Богом,- він пастир і пастир не для однієї конфесії, а для всіх, хто потребував його допомоги.

Тут пригадується мені така притча: одного разу син-школяр запитав батька священика: «Тату, а як вчить Церква, чи в пеклі є католики, православні, протестанти, атеїсти?» Так сину мій – відповів той – звичайно в пеклі є і католики і православні і протестанти і атеїсти. - А в раю, в небі? – А в раю нема ані католиків, ані православних, ані протестантів, ані атеїстів. –А хто ж тоді перебуває в небі, в раю? - знову запитав хлопчик. – А в раю, сину мій, живуть лише праведники, там немає жодних поділів. Запам’ятай, що не сама приналежність до тої чи іншої конфесії дає людині можливість потрапити в рай, - тільки праведне життя, добрі діла і дотримання Заповідей Божих, дають людині життя вічне. Це добре розумів о. Омелян і старався творити ті добрі діла навіть в таких жахливих і нелюдських умовах. Що ж до обряду, про який йшлося вище, то отець був ревним прихильником українського обряду, всіляко боровся за його чистоту, за його очищення від різних запозичень. В зв’язку з тим, він написав чудову книжечку що називається «Чому наші від нас утікають», та, на жаль, про неї мало хто згадує і придбати її в наш час майже неможливо, принаймні в церковних крамницях її немає - а жаль, бо з неї почерпнули б багато корисного не тільки вірні але й священики…

Святіший Отець Іван Павло ІІ під час свого перебування в Україні, 27 червня 2001 р. у Львові проголосив блаженним отця Омеляна Ковча разом з іншими Слугами Божими УГКЦ, жертвами обох минулих тоталітарних режимів.

Тож Перемишлянщина в доброму розумінні цього слова, пишається таким парохом, який був для кожного з нас тим духовним провідником, на якого маємо рівнятися і за яким маємо йти, образ якого навічно залишився у наших серцях як взірець для наслідування. Я не мав тут на меті докладно описувати біографію блаженного, але коротенько хотів співставити його життя і вчинки з реаліями нашого сьогодення. Хотів наголосити на тому, що саме знання його біографії нам мало що дасть, коли ми не будемо старатися жити по відношенні до Бога і до ближнього так як жив він. Минулого року, в жовтні, в парафіях Унівського деканату по черзі, з храму в храм, передавали прах блаженного, біля якого служились літургії за здоров’я, за померлих, а також молебень і акафіст до о. Омеляна Ковча, виголошувались проповіді. Тож слухаючи ці проповіді про життя і пастирську діяльність блаженного, споглядаючи його прах і відчуваючи його духовну присутність між нами, починаємо задумуватись над своїм життям, над своїми вчинками і коригуємо їх співставляючи з життям і вчинками о. Омеляна. Людина усвідомлює, що ці великі духовні особи, які на шляху нашого спасіння дійсно були «світлом для світу», яких нам треба наслідувати і від яких вчитися, - жили не десь давно і далеко, а були тут у нашому краю, були зовсім поруч з нами.

Тож бажаю всім читачам благословення Божого, і щоби за молитвами о. Омеляна, Господь наповнив наші серця такою любов’ю до Бога і до ближнього, яка була у його серці.

З любов’ю во Христі, з ласки Божої священик Михайло Романюк

Спеціально для www.peremushlyanu.com

 

Джерело:

http://ugccsm.org.ua/pages_past/13-otec-omelyan-kovch-vzrec-dlya-naslduvannya-o-mihaylo-romanyuk.html