Одні
галичани вже відсвяткували Різдво минулого тижня, а інші – щойно
збираються його святкувати. А кожне свято має свою естетику. Останніми
часами в естетиці галицького Різдва багацько що ся змінило. Так, для
приміру, з’явилися «різдвяні» ярмарки, які є ні чим іншим, як тільки
передертими з європейських адвентових ярмарків кальками. Але як
подивитися на ціни, то нічого спільного з адвентовими ярмарками Заходу
вони не мають. Бо на Заході всюди знижують ціни, а наші «адвентові»
продавці деруть за свій товар, як за рідну маму. На жаль, естетика
наживи давно вже присутня в нашому Різдві.
Але то тільки таке собі дрібне втручання в естетику Різдва. Чи ті
адвентові ярмарки є, чи їх нема, як кажуть, то погоди не робит. Значно
суттєвіші зміни після падіння комунізму і комсомольського «відродження»
народних звичаїв внесено до естетики галицького Різдва.
Останнім часом в Галичині частина клиру доволі гостро почала
протиставляти «нашому» дідуху-снопу «чужу» ялинку. Навіть екологічні
аргументи долучили до цієї «боротьби». Питання такого ревного
поборювання одного і насаджування іншого викликає щонайменше здивування:
для чого, з якою метою? Чому скажімо не спрямувати енергію на
передріздвяне підвищення цін?
Так, це правда, що ялинка в галицьке Різдво, скоріш за все, перейшла з
германського світу. У свою чергу, зоставшись там із поганських часів.
Посередниками приходу ялинки в Галичину, ймовірно, були поляки. Судячи з
усього, різдвяна ялинка з’явилась в Галичині уже як 100% християнський
символ дерева життя, до якого Христос своїм приходом у наш світ знову
відкрив людству доступ. Світло на ялинці символізує Христа – Світло
світу. А прикраси, якими ще донедавна були переважно яблука, горіхи,
цукерки, сушені сливки і т.п., символи солодких і приємних плодів
Спасіння, яке Христос приніс людству. З одного боку, чудова символіка,
яка дає можливість провести домашню катехизацію для дітей і пригадати
старшим смисл різдвяних святкувань, а з іншого – це символи, які нас
вводять в різдвяну естетику життя.
Галичани, очевидно, сприйняли ялинку доволі природно, адже легко
можемо побачити, що естетика різдвяно-новорічних святкувань традиційної
народної культури Галичини просякла символами життя – багатий «плідний»
стіл Святих вечорів, новорічні засівання, щедрівки, в яких оспівується
плідність і заснування нових сімей. Очевидні також і кулінарні символи
життя, плідності й весілля, успадковані з поганських часів, коли новий
рік зустрічали в пролітку.
Певним дисонансом у цій естетиці життя виглядає сніп-дідух –
необмолочений сніп сухих злаків. Сніп, який робився з останнього або
першого снопу на зборі врожаю, який називали Велесовою бородою, відсилає
нас до поганського бога підземного світу Вирію і бога мертвих –
злодійкуватого Велеса. Необмолочений сніп ні в слов’янському поганстві,
ні в християнстві ніколи не символізував життя, його символіка –
символіка смерті. А спалювання – отже, знищення дідуха-снопа наприкінці
різдвяних святкувань цю символіку смерті тільки поглиблює. Незрозуміло,
для чого символ життя – вічнозелену ялинку замінювати на сухий
необмолочений сніп, пхаючи в різдвяну естетику життя естетику смерті.
Для чого витісняти християнізовану ялинку й християнізований дідух
(солому на долівці й сіно під обрусом на різдвяному столі – символи
долівки стайні, де Христос родився й ясел, у які Його поклали) символом,
який не має жодного зрозумілого і логічного християнського тлумачення.
На сьогоднішній день цей сніп так і не отримав свого християнського
тлумачення. Ті спроби, якими «світлі» голови розкидаються в інтернеті,
настільки сміховинні, що просто вражають своєю недолугістю. Тлумачення,
що сніп начебто символізує св. Йосифа, бо нібито св. Йосиф заткнув
дзюрку в стіні стайні, де Христос родився. З одного боку, таке
тлумачення снопа-дідуха смішне самим собою, відсилає нас до апокрифічних
байок і позбавлене будь-якої логіки. З іншого – відкриває низку
запитань: для чого спалювати символ св. Йосифа, для чого дзюрку затикати
цілим снопом, для чого впроваджувати у символіку Різдва непотрібний
апокриф, де у християнстві св. Йосифа символізує сніп, який катехитичний
потенціал такого сміховинного атрибуту? Звісно, таке тлумачення стоїть
на рівні дитячого фольклору, але, чи мусить такий казковий «персонаж»
витіснити логічний і зрозумілий, багатий катехитичним потенціалом
символ, яким є ялинка?
Інше тлумачення, що мовляв сніп-дідух символізує євхаристійного
Христа, викликає також здивування. Якщо це символ Христа, навіщо його
палити? Де в християнській традиції чи символіці необмолочений сніп
символізує Христа? І як сухий, необмолочений сніп взагалі може
символізувати щось живе? Хтось може заперечити, мовляв, галичани перед
Святою Вечерею діляться просфорою, вмоченою у мед. Так, це натяк, з
одного боку, усім зрозумілий – просфору беруть у церкві, після того, як
її благословив священик. Просфору використовують для Євхаристійного
Таїнства. Але щоб приплести до цього всього сніп-дідух, потрібна уже
неабияка фантазія. Якщо прийняти такий символізм, то дідух-сніп перестає
бути символом, а стає чимось на зразок гностичної абркадабри чи
абраксасу. Символ має бути у своїй суті настільки зрозумілим, що не
мусить потребувати ускладнених тлумачень, це вже більше нагадує практику
гностицизму та інших окультних угруповань, аніж практики відкритих
релігій.
Ще одна доволі цікава спроба – тлумачити дідух-сніп, як символ дерева
життя. Тут взагалі цілком не зрозуміло, як сухе може символізувати
життя? Логіки жодної в такому тлумаченні не можна простежити. Це подібно
до того, як одному з слов’янських народів спробувати витлумачити чорний
колір, як символ життя. Таке тлумачення настільки противиться
слов’янському світогляду та слов’янській естетиці, що його запровадження
створило би повну шизофренію в символізмах різдвяних святкувань.
Висновок один: запровадження дідуха-снопа в рівнинній Галичині, це
бездумне пхання чогось, що противиться естетиці життя, символізму Різдва
й світогляду нашого народу, більше того, це заміна християнізованої
символіки на поганську. Це нагадує піонерський запал певного кола
«делатинізаторів», які настільки далеко зайшли у своєму запалі, що взяли
за взірець чистоти обряду не літургійні книги Петра Могили, а
московитські взірці. Здається, що в одного і другого явища корінь один –
комплекс галицької неповноцінності.
Якось так склалося, що галичани постійно хотіли бути більшими
українцями від всіх решта, більшими східними від православних, більшими
поляками від самих поляків, більшими католиками від римо-католиків. І
все це закінчувалось, як не бездумним латинофільством, то
москвофільством, як не безмозгим полонофільством, то германофільством чи
тим самим москвофільством.
Галичани вже майже повністю зреклися своєї власної говріки, однієї з
найстарших у слов’янському світі, на користь штучної літературної мови,
якою східніше від Збруча мало хто говорить. Галичани зреклися і власної
ідентичності на користь, ними ж таки вигаданої, української
ідентичності, яка немає нічого спільного з реальною українською
ідентичністю. Галичани зреклися самі себе і тим самим підірвали основи
майбутнього розвитку української культури, мови, ідентичності, які саме з
вини галичан втратили свій живий зв’язок з народними джерелами свого
існування та розвитку на заході України.
Але це вже національне, а не релігійне питання. Питання наших
релігійних святкувань залишається відкритим: доки ми будемо кривати на
обидві ноги – пробуючи бути і Богові свічкою, і чортові кочергою. Чи
може нам потрібна чергова навала зі Сходу, щоб виректися усякого
поганства і прийняти чистий християнський монотеїзм та повністю
християнізувати власну культуру? Вибір, звісно, за нами. Бог ще народові
Ізраїлю під горою Синай поставив вибір – життя або смерті. Я обираю
естетику життя, а кожен інший най вибирає те, що йому подобається.
Тільки одне потрібно пам’ятати – в кінці туземного життя, а часто вже в
часі його туземного тривання, мусимо відповідати за свій вибір.
Безвідповідальність ж від відповідальності не звільняє.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар