Для багатьох обивателів західного цивілізаційного простору події, які
увійшли в історію як «Арабська весна», виглядали тріумфом демократії на
пригнічених диктаторами просторах. Падіння режимів у Тунісі, Лівії,
Єгипті ЗМІ розмальовували не інакше, як прихід демократичної
справедливості в останні оплоти диктаторського мракобісся. Але завжди
замовчували той факт, що сили, які очолювали ці революційні
перетворення, насправді є радикальними ісламістськими організаціями.
Для християн Близького Сходу і Північної Африки так звана «арабська весна» не принесла нічого доброго. «Ми
не були щасливими під тоталітарними режимами, – зазначив
мелхітсько-католицький Архиєпископ Еліяс Шакур, коментуючи ситуацію, в
якій опинилися християни цього гарячого регіону, – але і зараз зовсім не
є легше, оскільки нам загрожує шаріат. Його запровадження було б чимось
жахливим». Те, що «арабська весна» стала для християн регіону справжнісіньким лихом, свідчить і американський експерт Раймонд Ібрагім. На його думку, «арабська весна» в Єгипті продовжує демонструвати свою справжню природу, «легалізовуючи» переслідування християн.
Якщо під владою диктаторських режимів християни Близького Сходу та
Північної Африки мали хоч якийсь захист, то тепер вони стали улюбленими
мішенями ісламських держав. Мусульманський світ «самоочищується» від
залишків колись квітучого на цих теренах християнства.
На превеликий жаль, виглядає на те, що для християн диктаторський
ісламський режим є значно меншим лихом, аніж «демократичний» іслам.
Ісламсько-християнські стосунки, від самого зародження ісламу аж до
сьогоднішнього дня, залишаються проблемними. І якщо практично в притул
до ІІ Світової війни Англія і Франція, щонайменше, час від часу, заради
своїх політичних інтересів були сякими-такими захисниками християн під
владою мусульман, то зараз інтервенції західних держав у життя
мусульманських країн, як от наприклад інтервенція Заходу в Ірак, лише
погіршують становище християн у мусульманських країнах. Захід, йдучи за
своїми політичними та економічними інтересами, абсолютно не зважає на
інтереси християнського населення у мусульманському світі.
Складний стан християн під ісламськими режимами не викликає жодного
співчуття секуляризованого Заходу, ані московських можновладців, які
часто записують себе до оборонців «канонічного православ’я». Не
викликала жодної реакції Заходу і образа, що її кинув в обличчя усієї
західної цивілізації, яка зросла на здобутках християнського Риму і
Візантії, турецький прем’єр Ердоган, який назвав християнську Візантію темною главою історії.
Хоча у відсутності реакції на слова турецького прем’єра нема нічого
дивного. З одного боку, колишня християнська цивілізація, байдуже чи
східна чи західна, однаково розглядає Анкару, як важливого політичного
та економічного партнера. А з іншого – хіба в Європі, Америці та на
теренах колишнього СССР середні віки не говорять як про «темні»? Хіба
спадкоємці величі християнської цивілізації не вважають християнство
мракобіссям, яке заважає ще навіть сьогодні їхньому просвітленому новому
абсолютизму? Хіба Європа, Москва і Вашингтон самі не утискають, не
принижують і не дискримінують християн у себе вдома? Хіба навіть добра
частина тих, хто себе називає християнами не вважає ганебною плямою
середні віки, хрестові походи, християнізацію Америки? Хіба добра
частина християн не захлинається від обливання брудом власних церков,
власної християнської історії?
На жаль, християнська ідентичність у народів «старої» євангелізації
останнім часом серйозно порушена. Час постмодерни зродив феномен
індивідуалізованого секулярного християнства, яке хоча й фізично усе ще
перебуває у Церкві, насправді уже давно залишило Її – таке собі
християнство без Церкви з Христом чи то хіпі, чи то марксистським
революціонером, чи то учителем мудрості на рівні Будди або Конфуція. Цей
тип «християнства» присутній у всіх християнських церквах і
деномінаціях. Поганий він не тим, що відійшов від Церкви, а тим, що,
відходячи від Неї, втратив усяку внутрішню силу, став чимось на кшталт
чи то ідеологічної, чи то культурної матриці без сутнісного впливу на
кожну особисто взяту екзистенцію.
Саме таке літепло-ідеологічне християнство, вдоволене з власного
противсіхства, індивідуалізму, «інтелектуалізму» і толерантності є одною
з головних перешкод для нової та реальної євангелізації.
Неможливо євангелізувати без єдності з Церквою, адже Христос саме
Церкві як коликтивітету під проводом апостолів довірив місію
євангелізації, тому й усяка спроба опертись деєвангелізації та
дегуманізації суспільства не оперта на Церкві приречена на провал і
маргіналізацію.
Тому тільки у Церкві та в цілковитій єдності з Нею можна опертися проти
навали ідеологій, які підривають сам фундамент людського суспільства,
відкриваючи дорогу повністю дегуманізованій супердиктатурі.
І заклик, з яким минулого тижня звернувся до нас Папа Франциск на
минулотижневій загальній аудієнції, попадає в саму суть цієї проблеми: «Запитаймо
себе сьогодні: наскільки я люблю Церкву? Чи я молюсь за неї? Чи я
відчуваю себе частиною церковної сім’ї? Що я роблю для того, щоб Церква
стала спільнотою, в якій кожен почував би себе прийнятим і зрозумілим, в
якій кожен відчував би милість і любов Бога, які відновлюють життя?».
Для багатьох такий заклик може видатися дивним. Але фактично він
виражає, тільки дещо іншими словами питання, яке Христос ставить не
тільки в Євангелії від Іван Апостолу Петру, але й кожному з нас: «Чи
любиш мене?». Бо як можна любити Христа, а не любити Його Містичне Тіло –
Церкву? Як можна вважати себе християнином і не співчувати з Церквою,
не відчувати Її болі, рани, потреби?
Практично усі нормальні люди вважають патріотизм, оборону власного
народу, Батьківщини великою чеснотою. Чому ж тоді патріотизм народу
Божого, його оборона, оборона Церкви перестали в житті християн
відігравати належну роль? Церква – це народ Божий, який поставлені Богом
пастирі провадять до вічного спасіння. Церква – саме така, якою Вона є,
заснована Христом, і відкидати Церкву – це однозначно звинувачувати
Христа у недолугості та недалекоглядності, щобільше –заперечувати, що
Він як Бог не зміг передбачити Її реального історичного розвитку. Не
співчувати з Церквою – це означає бути байдужим до потреб і терпінь
Самого Христа, Чиїм Містичним Тілом і є Церква. Не можна любити Бога і
не любити Церкву. Ти любиш Бога на стільки сильно, на скільки ти любиш
Його Церкву, бо Вона є Його Містичним Тілом і законним повноправним
представником на цій землі. Тому кожен з нас мав би задуматись над своїм
ставленням до Церкви, Її проблем, Її радостей і терпінь.
Час і нам зробити іспит сумління, ставлячи у ньому одним з головних питань: «Чи я люблю Церкву?»
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар