25.02.2013р. Б. / ПЕРЕДВЕСНЯНЕ ЗАГОСТРЕННЯ КАТОЛИКОФОБІЇ ЧИ ПОСТІЙНА ТЕНДЕНЦІЯ АКТИВНОГО АНТИКАТОЛИЦИЗМУ?

Останніх два тижні в Україні одна з православних конфесій дала кілька цікавих інформаційних приводів, які отримали певний резонанс у ЗМІ.

 

ЛЮДИНА З РЕПУТАЦІЄЮ УКРАЇНОФОБА ЛОБІЮВАТИМЕ ІНТЕРЕСИ УПЦ МП

 

Минулого тижня УПЦ МП підтвердила, що вона вдаватиметься до політичного лобізму у Верховній Раді. Сам Глава УПЦ МП, за твердженням п. Вадіма Колеcніченка, благословив Міжфракційне депутатське об'єднання на підтримку канонічної православної церкви Верховної Ради України. Сама назва цього об’єднання доволі цікава. Не зовсім зрозуміло, що це за канонічна православна церква Верховної Ради України. Але не будемо чіплятися до слів, бо з усього і так очевидно, що йдеться про лобістську групу московського православ’я в українському парламенті.

 

Можливо, саме створення такого об’єднання та благословення, яке дав на це митрополит Сабодан, не було б таким цікавим, якби це об’єднання не очолював співавтор Закону України «Про засади державної мовної політики» №529-VІ, який поділив українське суспільство за мовною ознакою, поглибивши і без цього глибокий суспільний розкол; людина, яку Президент РФ нагородив за популяризацію московської мови і культури закордоном; відомий борець проти фантомного українського фашизму; людина з репутацією українофоба. Отож, інтереси московського православ’я в Україні лобіюватиме той, хто вже деякий час і так лобіює інтереси «русскава міра» в Україні.

 

Складається враження, що нападки митрополита Сабодана на УГКЦ, погрози відомого інтелектуала УПЦ МП про готовність цієї церкви визнати «таїнства» сектантів догналівців, яких цей же інтелектуал вважає агентами «русскава міра», звернення догналівців до того ж п. Колісніченка за допомогою в реєстрації їхнього сектантського угруповання, благословення Главою УПЦ МП п. Вадіма Колесніченка та його товаришів на лобіювання інтересів московського православ’я в українському парламенті можуть бути ланками одного і того ж ланцюжка, який може вказувати на активізацію політичної заангажованості УПЦ МП, метою якої мала би бути монополізація релігійного життя країни в рамцях московського православ’я.

 

Можуть, але не мусять. Як відомо, такі процеси можуть бути й виразом спільності менталітету, а не наслідком закулісних змов.

 

Але, здається, щонайменше якась група в середині УПЦ МП вирішила медійно активізувати свою присутність в українському інформаційному просторі. На це вказують чинники згадані вище. А також і чергові спроби видати бажане за дійсне.

 

 

МАНІПУЛЯЦІ ІНФОРМАЦІЄЮ САЙТУ «РЕЛІГІЯ В УКРАЇНІ»

 

Цього тижня відомий своєю близькістю до УПЦ МП сайт, у рубриці «Важливо», у верхній лівій частині сайту, яка добре кидається в очі відвідувачам, опублікував новину під доволі цікавим заголовком: «Глава УГКЦ попросив вибачення у православних, але хоче знати, в чому полягає його провина». Для неупередженого читача такий заголовок може виглядати так, нібито Глава УГКЦ, як хлопчисько, який щось накоїв, просить вибачення у строгих і праведних вихователів, але все ж таки хоче довідатися в чому полягає його провина.

 

Видається, що редакції сайту просто захотілося видати бажане за дійсне.

 

Новина, яка оцінена редакцією сайту, як надзвичайно важлива, являє собою вирізку з інтерв’ю Блаженнішого Святослава виданню «Новая газета». Саме ж інтерв’ю на сайті, який розмістив згадану новину сховане аж на другому рівні у розділі «Огляд ЗМІ», у який щоб потрапити потрібно зробити клік мишкою. Інтерв’ю ж подане у російськомовному варіанті. В то й час як новина-вирізка в українському перекладі «Католицького Оглядача», який передрукований блогом «Катехитика –ІІ» з зазначення, що джерело портал «Воїни Христа Царя», інформаційним сайтом якого і є власне «Католицький Оглядач». Сам текст новини-вирізки редакційно відпрепарований. Що це маніпуляція, непрофесіоналізм, чи щось інше?

Новина-вирізка у найкращому місці першої сторінки сайту, текст новини з неточним посиланням на авторство перекладу, оригінал інтерв’ю захований – хіба це не маніпуляція інформацією?

 

Виглядає що це класичний випадок маніпуляції інформацією. Але, на превеликий жаль, це зовсім не дивує, адже маніпуляція істиною не така вже й рідкість в українських ЗМІ. Тим більше не дивує така річ з боку сайту, який уже «уславився» образливими, наклепницькими статтями на адресу слуги Божого митрополита Андрея Шептицького в стилі більшовицької пропаганди Ярослава Галана.

 

Викликає також щирий жаль і те, що серед членів редакційної ради сайту стоїть ім’я проректора УКУ з питань призначення та місії університету п. Мирослава Мариновича. Чи знає пан Маринович про подібні публікації? Питання залишається відкритим. Хоча може припустити, що зазначена особа у редакційній колегії та пан проректор УКУ різні люди.

 

Але повернемося до інтерв’ю.

 

Текст самого ж інтерв’ю, на відміну від новини-вирізки сайту «Релігія в Україні», створює дещо інше враження. Блажeнніший Святослав висловлює здивування з приводу шуму, який підняв митрополит Сабодан, Глава УПЦ, щодо листа про те, що УГКЦ, визнаючи православну віру Вселенської Спільноти Католицької Церкви, визнає хрещення, уділене в УПЦ КП. Цікаво, що Глава УГКЦ дистанціювався від вирішення проблеми наших православних братів – «канонічний-неканонічний». Щобільше, Блажeнніший Святослав чітко називає УПЦ КП так званою неканонічною структурою. Тобто, він не висловлюється на користь неканонічності  чи канонічності Київського патріархату жодним чином.

 

І це не дивно, адже з погляду віри Католицької Церкви УПЦ МП та УПЦ КП є абсолютно ідентичними Церквами-сестрами, які не перебувають у повній єдності з Апостольським Престолом, які зберегли Апостольську сукцесію, і тим самим мають правдиві Таїнства. І для католиків їхня канонічність чи неканонічність є абсолютно рівнозначними. Ані УПЦ КП, ані УПЦ МП не має якогось ексклюзивного права на те, щоб Католицька Церква загалом або якась Помісна Католицька Церква визнавала чи не визнавала їхню канонічність, як і канонічність тієї чи іншої православної церкви чи общини.

 

А внутріправославна дискусія і розв’язання питання канонічності чи неканонічності тієї чи іншої структури в середовищі православного світу є не лише суто внутріправославним питанням, але й воно, з погляду католицького віровчення, не має для католиків жодного змісту. І цього солідні православні богослови також не можуть не знати, як рівно ж науки Католицької Церкви про Таїнство Хрещення.

 

Щобільше, в середині православ’я існує не тільки УПКЦ КП чи УАПЦ, яких інші православні вважають неканонічними. Так, наприклад, Македонська православна церква через позицію Сербської православної церкви також не має канонічного статусу в православному світі. Але РКЦ в Хорватії надає МПЦ свої храми для проведення Богослужінь, і це не викликає якихось болісних реакцій зі сторони СПЦ.

 

Тому слова Блажeннішого, радше, означають здивування некомпетентністю богословів УПЦ МП, аніж відчуття якоїсь провини. Бо закиди митрополита Сабодана щодо листа Блажeннішого Святослава до так званої неканонічної структури стосуються саме віросповідної доктрини московського православ’я, яка аж ніяк не може зобов’язувати Главу УГКЦ. Понад це, УПЦ МП навіть не намагається робити вигляд, що шанує релігійні переконання українських греко-католиків. І до всього очільник УПЦ МП фактично закидає Главі УГКЦ вірність біблійній доктрині. Адже Святе Письмо чітко і однозначно зобов’язує християн надати пояснення та обґрунтування власної віри кожному, хто цього вимагатиме (див. 1 Пт. 3, 15 b).

 

Отже, довести якусь провину Блажeннішого в цій справі – це те саме, що звинувачувати його за вірність вірі Католицької Церкви, вірність біблійній доктрині. Хоча, зрештою, й такі звинувачення УПЦ МП в бік українських греко-католиків зовсім не є дивовижними. УГКЦ саме тому й, певно, є сіллю в оці Московському патріархату, що попри гоніння, які відбувались і за участі духовенства саме цієї церкви-сестри, залишається вірна вірі Неподіленої Церкви першого тисячоліття, віри, яку на наших теренах узаконив св. Володимир Великий.

 

Але навіть попри це все Блажeнніший Святослав з притаманними йому галицькою ґречністю і правдивою християнською покірністю на всяк випадок вибачився, хоча реальної його вини чи вини УГКЦ у цій справі не існує. Адже з православного боку, напевно, не знайдеться жодного адекватного богослова, який би, шануючи католицькі переконання Глави УГКЦ та його пастви, хоча б  спробував пояснити, чому УПЦ МП вимагає від нього зрадити віру Вселенської Спільноти Католицької Церкви, віру, оперту на Святому Письмі та Переданні, Отцях Церкви й Вселенських соборах.

 

КАТОЛИКОФОБІЯ, ЯК ЗАКОНОМІРНІСТЬ ПОВЕДІНКИ ТА ВИСЛОВЛЮВАНЬ ОЧІЛЬНИКІВ УПЦ МП

 

З іншого боку, в усій цій ситуації симптоматичною є поведінка представників московського православ’я, і юридичних, і ментальних, яка повністю ігнорує решту звинувачень Глави УПЦ МП, висловлених щодо УГКЦ на останньому соборі РПЦ. Очевидно, що через абсурдність цих звинувачень вони стараються уникнути відповіді на них. Адже повним абсурдом є звинувачення греко-католиків, що вони вже самою своєю присутністю східніше Збруча розпалюють міжконфесійну ворожнечу. І не менше, якщо не більше, абсурдними є звинувачення у душехватстві, яким начебто займаються греко-католики у діаспорі.

 

Це Глава УПЦ МП мав би вибачитися перед греко-католиками за подібні абсурдні звинувачення. Та очікувати подібного від митрополита Сабодана було б подібним до очікування того, що води сивого Дніпра потечуть з Чорного моря до златоверхого Києва. Судячи з попередніх його заяв і тверджень, абсурдні звинувачення, озвучені від його імені на останньому соборі РПЦ, в Москві, не є ізольованим випадковим ексцесом, а закономірним і послідовним виявом його реальної позиції та позиції усієї УПЦ МП стосовно самого існування українських греко-католиків.

 

А цю позицію та її незмінність можна чітко простежити в офіційних заявах УПЦ МП, проповідях Глави УПЦ МП, висловах високодостойників УПЦ МП, розміщених на офіційному сайті УПЦ МП.

 

Тож не варто будувати жодних ілюзій щодо реальної позиції московського православ’я в Україні, щодо греко-католиків. Варто поглянути на цю реальну позицію, яку УПЦ МП відкрито декларує.

 

Для цього потрібно лише відкрити у браузері офіційний сайт УПЦ МП і витратити небагато часу для аналізу контенту, який там розміщений.

 

Можливо, пересічного католика, а особливо греко-католика, найперше вразить і зранить те, що УПЦ МП до сьогодні вважає Львівський псевдособор 1946 року, організований сталінським режимом, законним і своїми офіційними заявами заперечує свою участь у більшовицькому переслідуванні УГКЦ. Щобільше, УПЦ МП офіційно твердить, що саме вона вберегла українських греко-католиків від фізичного знищення. До того ж, сталінські гоніння на український греко-католицизм, з погляду архієреїв УПЦ МП, були справедливими, оскільки, як про це всьому світу звіщає УПЦ МП, «його провідники підтримали фашизм».

 

І саме, буцімто, добровільне приєднання частини галицьких греко-католиків до РПЦ відбулося «під головуванням протопресвітера ГавриїлаКостельника – найбільш відомої особистості та чільника руху за відродження Православ’я початку ХХ ст».

 

Наведені цитати належать до тексту «Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до пастви й українського народу з нагоди 60-річчя повернення греко-католиків у лоно Православної Церкви». Не завадить зазначити, що цей текст з’явився не в роки комуністичного панування, а у чи не найвільніший в історії незалежної України час, а саме 2006 року.

 

Неймовірним виглядає той факт, що попри свідчення історичних документі про безпосередню участь очільників московського православ’я у комуністичних гоніннях на УГКЦ, священноначаліє УПЦ МП це заперечує. Повна дивовижа!

 

Звинувачення ж у тому, що УГКЦ підтримала фашизм, не витримують жодної історичної критики, і є повторенням пропагандистської брехні московського червоного імперіалізму.

 

І в усьому цьому чи не найбільше жахає повна некомпетентність проводу УПЦ МП, який твердить про присутність якоїсь форми організованого фашизму на теренах Галичини, який начебто підтримала УГКЦ.

 

Якщо припустити, що провід УПЦ МП у цьому тексті має на увазі твердження більшовицької пропаганди, то тут маємо некомпетентне нерозрізнення між німецьким націонал-соціалізмом й італійським фашизмом. Якщо ж йдеться про італійський фашизм, то слід зазначити, що ця ідеологія ніколи не була присутньою на галицьких теренах, принаймні, як організована політична чи соціальна потуга.

 

Отож, таке твердження, яке виносить у світ УПЦ МП, є відображенням сприйняття історії проводом УПЦ МП через окуляри більшовицької пропаганди.

 

Окрім того, архієреї  УПЦ МП виявляють або повне незнання того, що УГКЦ просто не могла підтримати, ані нацизм, ані фашизм, позаяк один і другий засудила Католицька Церква, або просте намагання сфальсифікувати історичні реалії.

 

Якщо бути точним, то фашизм засудив Папа Пій ХІ енциклікою «Non abbiamo bisogno» (29. 06.1931), а націонал-соціалізм (нацизм) засудив той самий Папа енциклікою «Mit brennender Sorge» (13.07.1937). Якби провід УГКЦ підтримав одну чи іншу ідеологію, то мав би справу зі Святим Офіцієм, а подібної справи в історії просто не існує.

 

Якщо ж провід УПЦ МП має на увазі московський більшовизм, як форму фашизму, то це вже очевидне перекладання з хворої голови на здорову. Адже саме московська патріархія виразила лояльність до більшовицького режиму і неодноразово його підтримала. УГКЦ ж не могла підтримати більшовизм, оскільки і його Католицька Церква засудила, про це йдеться у енцикліці Папи Пія ХІ «Divini Redemptoris» (19.03.1937). Але сам текст звернення не допускає можливості такого тлумачення – УПЦ МП не називає московський більшовизм фашизмом, а має на увазі політичну потугу, яка йому була противною. Такою потугою в даному історичному контексті, був хіба німецький націонал-соціалізм, але аж ніяк не фашизм. Такі висловлювання священноначалія УПЦ МП вказують на те, що історична пам’ять архієреїв УПЦ МП має свою тяглість в історичній «пам’яті» сталінізму.

 

Направду, було би дуже цікаво знати, чи ці звинувачення УПЦ МП в бік УГКЦ є виразом некомпетентності її архієреїв, які підписали це звернення, чи виразом їхньої злоби стосовно УГКЦ.

 

Не менш цікаво було би знати джерело, з якого архієреї УПЦ МП черпають звинувачення на адресу Товариства Ісуса (оо. Єзуїтів) у тому, що вони начебто застосовують принцип «мета виправдовує засоби». Таке неправдиве твердження є великою образою не тільки оо. Єзуїтів, але й самого уряду Римського Архиєрея, оскільки чимало Римських Первосвящеників схвально оцінювали діяльність Товариства Ісуса, яке є Чином Папського права. І навіть Папа Климентій ХІV, який бреве «DominusacRedemptor» під шаленим тиском Бурбонських королівських династій укинув Товариство Ісуса, у цьому ж бреве хвалить цей Чин і нічого не закидає йому. Тому приписувати оо. Єзуїтам подібні доктрини, направду, є жахливим очорненням усієї Католицької Церкви, а особливо Вселенських Архиєреїв.

 

Черговим виявом некомпетентності чи злої волі архієреїв УПЦ МП у цьому Зверненні є твердження про о. Гавриїла Костельника, що начебто він був очільником якогось міфічного руху за відродження православ’я. Як твердить сучасний чи не найбільший знавець діяльності Костельника о. Олег Гірник: «о. Г. Костельник був далекий від ортодоксального православ’я і послідовно прямував до світогляду, окресленого на початку ХХ ст. як «католицький модернізм»». Окрім цього, хоч мінімально впливового руху за відродження православ’я після московської окупації Галичини 1914 року в Галичині просто не існувало, бо галицьке москвофільство, яке було джерелом подібних устремлінь, перестало існувати. Знайомство з реальністю влади білого царя зблизька, відвернуло погляд галичан від ідеї опинитися знову під його владою. А вірні своїм переконанням москвофіли у свою чергу покинули Край у обозах московитського війська. Тому й ідея про відродження в Галичині православ’я, яку завжди пов’язували з політичним москвофільством, просто не могла знайти прихильників, а де вже оформитись як якийсь хоча б маргінальний рух.

 

А чи не найцікавішим моментом цього звернення є наступне: «Греко-католицьке духовенство ногами вибивало Царські врата в наших іконостасах, псувало антимінси, в яких покоїлися частки святих мощей мучеників за віру Христову, розсипало та топтало ногами Святі Дари, що покоїлися на престолах наших церков». У часах релігійного протистояння в Галичині (наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст.) різне траплялося. І було би безвідповідальним твердити, що все пройшло без насильства з обох сторін. Та не слід забувати, що греко-католики визнають важність Таїнства Євхаристії у Православній церкві, тому топтати ногами Святі Дари не наважився б жоден греко-католицький священик. Подібні твердження є не тільки образливими наклепами, але й відвертою неправдою. 

 

А твердження про знищення греко-католицьким духовенством церковного майна нагадує звинувачення «ворогів народу», що їх висував сталінський прокурор Вішінскій. Адже сама логіка спростовує подібні звинувачення з боку священноначалія УПЦ МП. Практично не можливо логічно пояснити знищення майна особами, які на це майно претендують. Подібне звинувачення перебуває за межами нормальної логіки й здорового глузду.

 

І твердження цього Звернення про «наші церкви», які начебто насильно захопили греко-католики, самі ж архієреї перед цим заперечили, приписавши собі заслугу збереження греко-католицьких церков від руйнації, церков, які їм передав сталінський режим, забираючи їх в законного власника – УГКЦ.

 

Виходить, що УПЦ МП устами своїх архієреїв визнає, що галицькі церкви є власністю УГКЦ, яку вони за допомогою сталінського насильства просто безпідставно відчужили у греко-католиків, а тут же ж таки в тому самому документі, яким визнають цей акт злодійства, ці церкви називають своїми. Правдива дивовижа!

 

З цього, не так старого, Звернення напрошується один висновок: або ієрархи УПЦ МП так ненавидять УГКЦ, що просто маніпулюють історичною істиною і простою справедливістю, або вони цілком некомпетентні у питаннях, про які висловлюють свою думку.

 

Не менш гнітюче враження справляє і те, що УПЦ МП великою образою для себе вважає візит блаженного Івана Павла ІІ до України: «Прикладом зневажливого ставлення з боку держави до православних та їх релігійних переконань і почуттів стало привезення до України нині покійного понтифіка Івана-Павла II». Порівняно з позицією УГКЦ щодо візитів Московських патріархів, така позиція УПЦ МП виглядає справжнім виявом нехристиянського тоталітаризму, який прагне за допомогою державного апарату унеможливити нормальне функціонування церкві-сестрі. Щобільше, у своєму Зверненні Священний Синод УПЦ (МП) до таких зневажливих кроків держави щодо московського православ’я в Україні відносить і перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва. Це вже, направду, страшно.

 

УПЦ МП вважає, що держава мала заборонити повернення осідку Глави УГКЦ до Києва?! Тобто, московське православ’я в Україні фактично закликає державу до терору проти українських же громадян за віросповідною ознакою. Чи це не є розпалюванням міжконфесійної ворожнечі? Що це? Хіба не вияв тоталітаристських переконань архієреїв УПЦ МП, хіба ж не вияв сектантської нетерпимості до братів християн.

 

Ба більше, сам Глава УПЦ МП, вочевидь, не розцінює греко-католиків інакше, як ворогів. Ось кілька цитат з проповідей митрополита Сабодана, тексти яких розміщенні на офіційному сайті УПЦ МП. «Ти стаєш на шлях єпископського служіння в нелегкий для нашої Церкви час, коли на неї нападають і уніати, і автокефалісти, і різні нецерковні сили», «У західних областях загострилися відносини між православними й католиками східного обряду. Віруючі зазнають насилля від уніатів», «Ти призначений на служіння до Iвано-Франківської єпархії, де православна паства багато потерпає від греко-католиків». Це дійсно особиста справа митрополита Сабодана, кого він вважає ворогами своєї церкви, але спробуймо собі на хвильку уявити, які лементи здійняли б православні, якби хоч один греко-католицький єпископ назвав православних такими, якими вони дійсно для католиків і є – схизматами, або розкольниками, або, якби котрийсь греко-католицький Владика навів приклад конкретних і реальних злочинів проти греко-католиків, якими неодноразово заплямувало себе московське православ’я.

 

Але найцікавіше, що митрополит Сабодан вважає греко-католиків гіршими від поган. Він авторитетно стверджує, що всі греко-католики потраплять після смерті до пекла: «Тебе Господь прикликав бути захисником православної пастви, і ти, подібно до святого Василія Великого, повинен стійко стояти на сторожі Церкви. Тоді були аріани, в наші дні – уніати. Але тоді й тепер вони однаково розривають Церкву Христову і ведуть православних людей до страждань, на вічну загибель».

 

Святий Апостол Павло говорить про Боже милосердя, яке дає навіть поганам можливість спастися, не будучи християнами (див. Рим. 2, 13–16). Не хочеться вірити, що митрополит Сабодан є настільки некомпетентним у Святому Письмі, що не знає цієї біблійної істини. Не хочеться вірити, що знаючи цю істину, він навмисне вводить в оману свою паству. Тому висновок напрошується сам від себе: митрополит Сабодан вважає що греко-католики гірші від поган.

 

А якщо греко-католиків вважати гіршими від поган – то вони не є жодними християнами, і УГКЦ не є ніякою церквою, і Таїнства їхні неправдиві і недійсні. А якщо така справа з греко-католиками, то і вся Вселенська Спільнота Католицької Церкви не що інше – як безблагодатне зборище.

 

Тому й не дивно, що єпископ Бориспільський Антоній (Паканич), ректор Київських духовних академії та семінарії, на пряме запитання про дійсність католицького хрещення хитромудро відповів: «Відносно Вашого запитання про дійсність хрещення у греко- та римо-католиків хотів би зазначити, що в церковному житті важливе місце посідають канонічні норми, дотримання яких для віруючої людини є обов'язковим». Хоча питання дослівно була наступним: «Чому у деяких храмах написано, що хрещення у греко-католиків та римо-католиків недійсне? Невже це правда?». Як бачимо, ректор Київських духовних академії та семінарії фактично визнав недійсність католицького хрещення. А як же заяви про спільність, екуменізм, потребу єдності?

 

 

З текстів, розміщених на офіційному сайті УПЦ МП, також проглядається цікава тенденція: кількість контенту, який присвячений питанням Унії, є надзвичайно великою, що вказує на те, що УПЦ МП дійсно вважає існування УГКЦ великою проблемою для себе.

 

Також на основі цих текстів можна стверджувати, що УПЦ МП одним з своїх головних ворогів вважає греко-католиків. Окрім цього, як вже йшлося, сам Глава УПЦ МП вважає греко-католиків гіршими від поган, а ректор Київських духовних академії та семінарії фактично визнає недійсність Тайни Хрещення у католиків.

 

Архієреї УПЦ МП виявляють або кричущу некомпетентність у питаннях, про які пишуть звернення, або просто злу волю стосовно УГКЦ. Вони радо би хотіли, щоб держава притиснула греко-католиків і зовсім не готові визнати історичну дійсність.

 

Така поведінка священноначалія УПЦ МП як інтегральної частини РПЦ ставить під глибокий сумнів не лише щирість представників РПЦ на екуменічних зустрічах з католиками, але й сам смисл екуменічного діалогу з цією церквою-сестрою, яка злоститься то через екуменічні відносини між Римом і Стамбулом, то через будь-яке спілкування УГКЦ та УПЦ КП, то взагалі проголошує греко-католиків, особливо українських, головною перепоною до продовження екуменічного діалогу.

 

Двохтижневе ж передвесняне загострення католикофобії у деяких представників московського православ’я в Україні аж ніяк не сприяє тому, щоб УПЦ МП сприймати як партнера в екуменічному діалозі.

 

Цілком можливо, що майбутній правлячий єпископ Риму змушений буде зіткнутися з проблемою смислу екуменічного діалогу з РПЦ.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя