18.06.2018р. Б. / Кардинал Йозеф Ратцінґер: Християни несуть відповідальність за те, щоб світ не випав з руки Бога. Про нігілізм, пекло і кризу в Церкві. 1999р.

Розмова з кардиналом Йозефом Ратцінґером, префектом Конґреґації віровчення (нині – Папа-емерит Бенедикт XVI)

      Якщо ми не віримо, що Христос — справді Син Живого Бога, Слово Бога, що все те, що Він нам говорить, — правда, тоді все християнство виявляється вже тільки традицією. Тоді християнство можна вважати чимось гарним та цінним з точки зору естетики, але тоді воно втрачає свою життєву силу. Бо заради релігії, котра не є насправді істинною, я не є готовий страждати. А християнство, задля якого вже не можна страждати, не має в собі остаточної цінності.

— Ваше Високопреосвященство, Ви багато разів звертали увагу, що найважливішою проблемою Католицької Церкви став релятивізм. Щораз частіше говориться про неможливість здобути підтвердження того, яка саме релігія є істинною. У чому Ви вбачаєте причини такого стану речей? Наскільки він небезпечний? 

— Можна з впевненістю сказати, що однією з причин є поширення позитивістсько-технічного світогляду. Підтвердженням для техніки є експерименти. Експериментальний метод показує, що техніка стає чимось гідним довіри. Таким чином, цей метод, завдяки якому техніка досягає великих успіхів, виглядає взагалі єдиним, що здатний гарантувати певні висновки. Все, що неможливо довести за допомогою даного методу, виглядає непевним. З цього випливає, що ми можемо мати точні знання тільки про речі, які належать певним чином до сфери матеріального і технічного. Все інше було б тоді суб’єктивним, непевним. Тоді багато конкуруючих між собою релігій і філософій можуть виглядати тільки далеким відбитком однієї, в остаточному рахунку невловимої правди. Такий спосіб мислення є чимось, що нав’язується людині сьогоднішнім світом, де панують наукові методи і техніка. До цього додається переконання, що віра в існування істини чинить людину нетолерантною. Якщо хтось вірить, що пізнав правду і хоче її захищати, то він, так би мовити, є нетолерантним щодо інших правд. Згідно з таким розумінням християнська віра в правду Об’явлення є фактично антидемократичною. Здається, що вона робить толерантність чимось неможливим. Той, хто бажає бути демократом, мусить визнавати те, що всіляке пізнання є відносним. Так, отже, думка про існування об’єктивної правди стає чимось підозрілим і неможливим для прийняття з двох причин: з одного боку це випливає з прийняття наукового методу і нашого життя, сформованого технікою, з іншого — з нашого розуміння толерантності. Небезпека релятивізму полягає в тому, що сучасній людині він здається цілком зрозумілим і близьким. Проте його прийняття означає, що відповіді на всі важливі питання людського буття: про сенс життя, про смерть, про Бога, а також етичні питання — стають чимось арбітральним і довільним. А коли відповіді на важливі питання етики є чимось довільним, коли ці питання не знаходять єдиної відповіді, людина потрапляє у небезпеку. Таким чином, релятивізм загрожує вже не тільки нашій вірі, яка становить лише один із різновидів посеред багатьох світоглядів, але також моральним узам, які єднають людство.

— Хотілося б поглибити це питання. Сьогодні можна часто почути, а іноді так вважають навіть деякі католицькі єпископи, що всі великі релігії є істинними, а християнська релігія є тільки найкоротшою дорогою до Бога. Що Ви, Ваше Високопреосвященство, думаєте про такий підхід?

— У жодному разі не можна сказати, що всі релігії є істинними. Радше, у всіх релігіях, або в більшості релігій, поряд з помилковими та сумнівними аспектами наявні елементи правди. В цьому пункті релігії не тільки певним чином збігаються між собою, але також несуть у собі внутрішню динаміку до християнської віри. Повторюю: релігії не є ані повністю істинними, ані повністю фальшивими; в них наявні, дуже різною мірою, як елементи правди, так і фальшу. Адже релігії частково походять з природного об’явлення. Людина не є цілком сліпою щодо Бога; ми, католики, не вважаємо, що первородний гріх спричинив цілковиту сліпоту й абсолютне знищення. Бог і надалі говорить в людині. Так, отже, в релігіях можемо знайти це первинне «відкриття себе» Бога, хоча воно в різний спосіб затушоване. Тому в цьому сенсі, я вважаю, не можна сприймати релігії як замкнені в собі явища, їх слід розглядати як динамічну реальність. Це означає, що, з одного боку, вони походять від Творця, але з іншого чекають на більш повне Об’явлення. Ми бачимо, що крізь деформування, які походять від гріха, в релігіях певним чином відбивається правда Творця. Але також вони самі вказують, що є чимось недостатнім і приховують у собі очікування Спасителя, яке врешті є очікуванням Христа.

— Ваше Високопреосвященство, в даний момент Ви говорите про різні релігії абстрактно. Але чи могли б Ви нам докладніше показати, як має виглядати це розпізнання істинних та помилкових елементів? Візьмемо, наприклад, індуїзм або буддизм, бо ці релігії стали популярними у багатьох європейських країнах. 

– Гаразд, візьмемо, наприклад, індуїзм, який становить збірну назву для різних релігій. Там ми знаходимо науку про аватари, про зішесття Бога. В крішнаїтських міфах ми знайдемо цілком дивовижне приготування до таємниці Христа. Це дозволяє розпізнати в них прагнення, тугу, передчуття Христа. Проте вони залишаються тільки мрією. Мрією, яка не знайшла ще свого здійснення. Таким чином можна, вважаю, дуже чітко побачити, якою мірою наявна небезпека саме в цій думці про аватари: людина вже не хоче Христа і робить з Нього наступний аватар, одну з багатьох епіфаній божественності. А отже, з одного боку — надія, туга і дорога, з другого — небезпека. Або придивімося до явища бакті (bhakti), ідеї любові, яка займає досить важливе місце у вагомих течіях індуїзму. Тут індуїсти наближаються до християнської заповіді любові, але вони можуть піддатися спокусі, уявленню, що вже не потребують Христа. Або, у випадку буддизму, зверніть увагу на прагнення подолати межі власного «Я», на прагнення поєднання з основою світу, отже, з тенденцію, через яку людина виходить з того, що є суто емпіричним. Саме тут у ній виникає туга за зустріччю з Богом. Однак тут одночасно може зникнути обличчя особистісного Бога. А ще через буддизм людина може противитися Богові як особі, так, ніби віра в Нього є антропоморфізмом, а тому – остаточною цінністю. Таким чином, шлях до Христа тут може або відкритися, або закритися. В махаяні знаходимо етику співчуття, в якій знову можемо знайти елементи, що ведуть до Христа. Думка про реінкарнацію відбирає в людського життя його вагомість Тому я вважаю, що коли ми докладніше ввійдемо в суть релігії, то побачимо щось подвійне: зранення гріхом, недолік, але також те, що позитивне: тугу, перебування в дорозі, якимсь чином ніби «передзнання» про тайну Христа.

 — Чи сьогодні ми й надалі можемо стверджувати, як це робили Отці Церкви, що все, що не веде до Христа, всі негативні елементи в різних релігіях, — справа демонів?

— У кожному разі ми можемо сказати, що їхнім джерелом є гріх, а там, де є гріх, там також завжди є демонічні сили.

— У книжках деяких католицьких богословів сьогодні можна прочитати, що ми повинні більшою мірою зацікавитись ідеєю реінкарнації, бо вона становить нову надію. Чи католикові можна вірити в реінкарнацію? 

— Відповідь категорична – ні. Цілком нормальним є те, що в науці про реінкарнацію наявна позитивна туга. Це свого роду модель, що служить поясненню морального характеру світу, якийсь вид теодицеї. Всіляке страждання, все, що здається несправедливістю, походить з попереднього існування, тому ніхто не страждає неслушно. Згідно з ідеєю реінкарнації все має свою причину в попередніх існуваннях. Все це цілком зрозуміле, однак у кінцевому результаті думка про реінкарнацію відбирає в людського життя його вагомість. Тоді можна собі сказати: мені не пощастило в житті, я ризикую мати інше, ще неприємніше життя, але потім розпочну ще раз і т. д. Тут зникає відповідна серйозність рішення, велич людського існування. Адже ж я не знаю, продовження якого існування я собою являю. Це нелогічно. І це неможливо погодити з особистісними відносинами між Богом і людиною, з величчю людської душі. Як я вже говорив, у цьому є спокуса обрати легший шлях.

— Французький філософ і богослов Клод Тресмонтен докладно пояснив, що цю ідею не можна жодним чином погодити з католицизмом. Однак її популярність зростає. Чому? 

— Це правда, ідея реінкарнації стала дуже популярною. Серед християн, також серед католиків, є багато людей, які вірять в реінкарнацію. Якимсь чином люди помічають, що смерть — це не кінець усього, що людина має подальшу відповідальність. Але одночасно думка про те, що разом зі смертю «ставки вже остаточно зроблено», їм здається надто ризикованою, надто небезпечною. Тоді вони звертаються до науки про реінкарнацію, бо вона пропонує їм поєднання віри в життя після смерті та переконання про відносність людського існування. Страх перед тим, щоб не програти життя, слід усувати не за допомогою ідеї реінкарнації, а через віру в Боже милосердя. Я думаю, що можна легко побачити суперечність: як можна зберегти ідентичність особи, якщо після смерті немає пам’яті про попереднє існування, немає жодної ідентичності, яку можна ствердити? Страх перед тим, щоб не програти життя, слід усувати не за допомогою ідеї реінкарнації, а через віру в Боже милосердя.

— Проте часто може скластися враження, що під цим явищем якраз мають на увазі милосердя, а також, що важко говорити про серйозність дочасного існування. Відомий католицький богослов, Ганс Урс фон Балтазар писав в своїх книжках («На що нам можна покладати надію» та «Короткий дискурс про пекло»): ми можемо покладати надію на те, що пекло є порожнім. Він навіть говорив про обов’язковість надії на те, що ніхто не буде засуджений. Ця думка поширюється, її також перейняли деякі польські богослови. Сьогодні часто можна почути, що засуд на вічні муки заперечує Божу доброту. 

— Передусім хочу сказати, що Балтазар неодноразово висловлювався ризиковано та однобічно. Потрібно прочитати весь його твір, щоб розмістити ці фрагменти у відповідному контексті. Наскільки я розумію Балтазара, то він хотів сказати, що існують дві помилки. З одного боку помилка Орігена, який обіцяє нам Апокатастаз, тобто: все буде владнано, наприкінці наступить поєднання всього. В Біблії немає жодного підтвердження цієї ідеї Апокатастазу. Вона не має жодної підстави. Таке пророцтво заперечує серйозність людської свободи. Бог не здобуває нас насильно, не спасає нас всупереч нашій волі. З іншого боку, згідно з Балтазаром, і св. Августин зайшов задалеко, коли вважав, що тільки частина людства була призначена Богом для спасіння і що Бог не передбачив спасіння для всіх. На таке твердження Біблія нас не уповноважує, бо говорить досить виразно: Бог хоче, щоб усі люди осягнули спасіння й пізнання правди, Христос помер за всіх. Тому Балтазар, якщо можна так сказати, намагається знайти дорогу посередині між цими двома крайнощами. Він говорить: ми не можемо і нам не дозволено вважати, що всі будуть спасенні. Але нам можна мати надію за всіх, до того ж активну надію, яка полягає в тому, що ми поєднуємося з Господом в молитві, любові та терпінні, з Господом, Який хотів умерти за всіх і Який умер за всіх. Приклад такого підходу для Балтазара становить св. Тереза з Лізьє. Вона говорила: «Моє небо полягатиме в тому, щоб творити добро на землі, а через це клопотатися про всі душі». Співтерпіння з Христом стає активною надією. Це не пророцтво, що «пекло порожнє», але певна форма духовності наслідування Христа, поєднання з Його волею, щоб бути для всіх, включитися в смерть Христа, в Його віддання усім через молитву й наше свідчення, стати знаряддям у Його руках задля добра усіх. З певністю не можна сказати, що пекло порожнє. Але разом з Христом ми мусимо прагнути спасіння усіх. Крім цього Біблія показує нам пекло як дійсність. Важливо, щоб ми не вбачали в ньому порожню гіпотезу, але дійсність, яка стосується нас у нашому житті.

— Проте виникає запитання: навіщо прагнути спасіння душ? Інший відомий католицький богослов Карл Ранер розвинув теорію анонімного християнства, згідно з якою кожна людина, незалежно від того, чи знає про це, чи ні, вже є християнином. У сучасному богослов’ї говориться, що всі люди вже спасенні. То чому Церква взагалі має проголошувати віру, якщо всі люди вже спасенні й виправдані? 

— Христос умер за всіх, і цією мірою спасіння подароване кожному. Воно існує для всіх. Але цю пропозицію потрібно прийняти. Тут чимось надзвичайно важливим для мене є пошана Бога до людської свободи. Спасіння не прищеплене людині само по собі, Бог хоче вільної відповіді людини, Він хоче діалогу любові. Якщо людина не любить, то в ній немає спасіння. А любити можна тільки в любові. Тому моє рішення, моє спасіння не може бути чимось готовим, а любов Христа є силою, яка бажає «підтягти» мене до любові, однак без будь-якого примусу. Якщо людина не любить, то в ній немає спасіння. Тому важливо проголошувати любов Христа, а в ній правду Бога, і тоді те, що існує для всіх, зможе також і для усіх стати дійсністю. Коли ми у вірі будемо фактично обдаровані любов’ю Бога і Його правдою, то з цього обов’язково випливає, що ця правда бажає поширюватись і що вона є важливою для всіх людей. Тому ми повинні зробити так, щоб її побачили всі люди і щоб до неї дійшло кожне серце.

— Вся Традиція Церкви завжди чітко навчає, що умовою спасіння, виправдання є віра. Це переконання ми зустрічаємо вже в найдавніших символах і визнаннях, наприклад, в атаназійському символі. Ту саму умову ми знаходимо в багатьох найважливіших формулюваннях католицького віровчення, в навчаннях Пап і соборів. Також в Lumen Gentium, одному з найважливіших документів ІІ Ватиканського Собору, знаходимо таке саме вчення. Воно говорить, що спастися не можуть ті, хто, маючи можливість розпізнати правдиву віру, не прийняв її. Проте сьогодні чимало католицьких інтелектуалів, а також єпископів, говорять про те, що ця умова віри начебто була несуттєвою. Вони воліють говорити тільки те, що людина повинна жити згідно зі своїм сумлінням. На їхню думку, визнавання об’єктивно правдивої віри не є важливим. Що Ви, Ваше Високопреосвященство, думаєте про це?

 — Важливо те, що ми розуміємо під словом «сумління». Якщо сьогодні хтось говорить про сумління, то найчастіше розуміє під цим те, що сам собі суб’єктивно вигадає, свої суб’єктивні міркування. Вважається, що у релігійних та моральних питаннях немає нічого об’єктивного, що вони належать до суб’єктивної сфери, і це називається «сумлінням». Тоді віднесення до сумління означає, що в релігійних і моральних питаннях остаточною інстанцією є суб’єктивний підмет. Тому, в остаточному рахунку, стає байдуже, який зміст моєї віри, що я думаю, що чиню. В Святому Письмі сумління є чимось зовсім іншим: тут йде мова про проникність, відкритість людини на Бога, на правду, яка є спільною для всіх. Людина, якщо вона шукає, якщо відкривається, має шанс, щоб принаймні пізнати частину дороги, яка веде до Христа. Тоді ситуація виглядає цілком інакше. В такому випадку справа послуху сумління, як сказано в Lumen Gentium, є дорогою, яка вимагає великих зусиль. Вона не означає що я маю робити те, чого суб’єктивно прагнутиму, але шукати, вирушати в дорогу, заново очищуватися, а через це отримати внутрішнє чуття слуху на голос Бога і Христа. Тільки так можна зрозуміти, у чому полягає велич і краса віри. Різні релігії можуть тільки надати елементи, які скеровують мене на дорогу, але вони також можуть передавати елементи, які мене відводять від входу на дорогу. Віра чітко показує мені, в якому напрямку Бог хоче мене вести, і надає сумлінню цілковитої ясності. Йдеться, отже, про те, щоб людина не перестала шукати Бога й добро. Тоді в ній розвивається, може, й неповне, але фундаментальне ознайомлення з правдою, бо Бог супроводжує її своєю благодаттю, бо Бог допомагає їй. Послання до Євреїв, наприклад, як мінімальний вимір віри називає віру в те, що Бог існує і що Він є Суддею. Якщо я маю ці два елементи: що Бог існує і що Він мене судитиме, — тоді внутрішньо я вже перебуваю на дорозі до Христа. В етиці багатьох релігій знаходимо основні елементи Декалогу. Хто дійсно живе цією внутрішньою правдою, того Господь вестиме так, що він навчиться дедалі краще відрізняти правдиві елементи від елементів, які перешкоджають вірі.

— Те, що Ви, Ваше Високопреосвященство, говорите, зараз рідко можна почути. Радше можна прочитати, також у Карла Ранера в його «Основному викладі віри», що незрівнянно краще бути атеїстом або нігілістом, аніж вірити в Бога. На його думку, найважливішою цінністю є відчуття трагедії власного існування. Тепер існує багато книжок і статей католицьких мислителів, у яких панує така екзистенціалістська риторика. Єдиною темою, яку вони фактично оминають, є завжди питання визнання правдивої віри.

 — Там, де щось таке говориться, — з одного боку панує романтичне розуміння нігілізму, натомість з іншого – дуже обмежене розуміння віри. Якщо я вбачаю у вірі тільки суму тягарів, котрі мушу двигати, адже ж я католик, то тихенько бажатиму собі відходу від віри, бо тоді моє життя стане нібито легшим. Однак не слід вважати, що хтось із нігілістів живе в стані щастя, бо може робити все, що йому заманеться. Питання полягає в тому, як саме він став нігілістом. Нігілізм або переконаний атеїзм передбачають те, що хтось противиться внутрішньому заклику, що хтось духовно затвердів. Я вважаю, що неможливо протягом усього життя залишатися переконаним атеїстом або нігілістом без докорів сумління, адже голос Бога є в кожній людині. У нігілізмі та атеїзмі є так багато справ, які противляться людській сутності, що той, хто живе таким чином, всюди зустрічає питання, які неможливо розв’язати. Він не знаходить у собі нічого, що могло б його провадити. Питання про смерть або про життя після смерті не дають такій людині спокою. Її життя порожнє. Це неправда, що відсутність віри робить життя вигіднішим. Зовсім навпаки, вона робить життя понурим, безнадійним. Якщо хтось приймає віру, то бачить, що вона дає йому справжнє щастя. Йдеться про віру, яку нам показує Церква і Святе Письмо. Це не пакунок, наповнений догматами і наказами, а світло: я бачу, а отже, можу йти. Звісно, я роблю помилки, проте в світлі віри я це помічаю краще, ніж атеїст. Але мене надалі веде і вислуховує Господь, Який за мене терпів, Який мене любить і Який не дозволить мені впасти. Якщо хтось дійсно прийме віру, таку, про яку говорить Письмо і яку проголошує Церква, то, мабуть, краще, ніж інші, знає, наскільки він грішний. Але він має також радість, бо знає: остаточно я перебуваю в руках Бога, Який мене любить.

— Якщо ми вже так багато говоримо про віру, то також мусимо торкнутися питання екуменічного діалогу. Наскільки можливий діалог з тими протестантськими деномінаціями, які в кожному пункті відійшли від християнської моральності та традиції? Зі спільнотами, які прийняли розлучення, штучну контрацепцію, які висвячують жінок? Мало того, у багатьох протестантських спільнотах на Заході — в Швеції, північній Німеччині, Норвегії — навіть приймаються гомосексуальні подружжя. В деяких шведських і норвезьких парафіях працюють, і це загальновідомо, пастори-гомосексуалісти та пасторки-лесбійки. Наскільки взагалі можливий діалог з представниками таких спільнот? 

— Так, це справді трагічна ситуація, що деякі протестантські церкви потрапили в цей глухий кут. Ми бачимо, наскільки необхідним є Віровчення Церкви. Але слід додати, що ці явища ніде не були введені без опору, хоча їх приймали керівники згаданих деномінацій. Адже це викликало сильну реакцію у вірних і деяких богословів. Ми тепер бачимо, як молоді Церкви з Африки у Всесвітній Раді Церков протистоять цим явищам. Наприклад, у Німеччині існує пієтистичний (від лат. pietas — любов до Бога, правовірність) рух, який протистоїть цим явищам. Є також видатні богослови, наприклад, Панненберг, які чинять рішучий опір цим тенденціям. Я вважаю, що екуменічний рух повинен тепер полягати в тому, щоб зміцнювати ті сили в євангелистських Церквах, які не хочуть прийняти порушення традиції. Такі сили існують, але іноді не можуть пробитися крізь церковні структури влади. Такі люди страждають і дивляться на Католицьку Церкву, як на надію для себе. У такому значенні, на мою думку, важливим є, саме в цій критичній ситуації, особливий вид екуменічної уваги, завдяки якій ми надамо підтримку силам віри і одночасно поставимо інших перед питанням про віру. Таким чином ми забезпечимо результативність Євангелія, великої християнської Традиції.

— Інша, також важлива проблема, — це ставлення до євреїв та юдаїзму. Чимало католицьких богословів сьогодні говорять про паралельну дорогу до спасіння, якою мав би бути юдаїзм, незалежно від католицизму. Вони стверджують, що євреї не потребують Христа як посередника перед справжнім Богом, бо вже перебувають в Отця. Це означало б, що Ісус прийшов тільки до поган. Як стало можливим те, що цей погляд набув такої популярності?

 — Про цю проблему ми саме дискутували з богословами із Папської Біблійної Комісії, і за рік, якщо Бог дозволить, зможемо опублікувати в цій справі документ, в якому одночасно висловляться двадцять відомих екзегетів. Це питання стало нагальним, тому що християни відчувають сором за те, що в 1933-1945 роках у християнському світі було можливим таке велике переслідування євреїв. Озираючись назад, бачимо негідний підхід до євреїв, присутній у цілій християнській історії, й тепер робиться спроба, так би мовити, компенсації й нової пошани у ставленні до євреїв. Я хочу сказати: повага до євреїв, до їхньої участі у вірі, без сумніву, є чимось добрим і позитивним. Зусилля щодо нового розуміння єврейської місії є насправді чимось важливим. Але твердження, що вони не потребують Христа, суперечить цілому Новому Завіту. Бо християнська місія передусім звертається до євреїв. Святий Павло під час усіх своїх мандрівок, як це нам показують Діяння Апостолів, завжди йде спочатку до євреїв і хоче їх здобути для Христа. Церква має бути Церквою євреїв і християн. Він показує цілком виразно, що Христос прийшов до Євреїв, обраного народу Бога. Святий Павло пише про це дуже чітко. Нашим завданням залишається свідчити в покорі і надії, в тому числі і перед євреями, що Христос, син Авраама та Ізраїля, є також їхнім Спасителем Якщо ми розважимо фрагмент з Послання до Римлян (9-11 розділи), велику теологію Ізраїля за святим Павлом, то насправді він виражає „таємницю”, пророцтво, що наприкінці весь Ізраїль спасеться, але ніде не говорить про те, що євреї не потребують Христа. Він говорить: це таємниця Бога, який через теперішню невірність Ізраїля вводить поган всередину з тією метою, щоб наприкінці всі знайшлися в Христі. Пошана до євреїв, каяття за те, що ми неправильно вчинили, не може зводитись до того, щоб ми визнали, що євреї не потребують Христа. Це означало б зробити цілком хибний висновок.

 — Чи з того, що Ви, Ваше Високопреосвященство, говорите, випливає, що обов’язком Церкви і надалі є молитва за те, щоб євреї навернулися до Христа? 

— У Літургії годин ми сьогодні знаходимо, як і раніше, прохання про те, щоб Ізраїль впізнав у Христі свого Спасителя. Ми мусимо докладати зусиль до цього. Можна сперечатися про те, чи ведення формальної місії, спрямованої до євреїв, є сьогодні чимось показовим. Можливо, для цього тепер не відповідний момент. Але, без сумніву, нашим завданням залишається свідчити в покорі і надії, в тому числі і перед євреями, що Христос, син Авраама та Ізраїля, є також їхнім Спасителем.

— Якщо ми тепер спробуємо всі ці проблеми зібрати докупи, тоді можемо запитати: чи правда, що кожна людина має моральний обов’язок прийняти віру в Христа? Чи це твердження істинне? 

— Так. Як вже було сказано, це не означає, що той, хто без власної провини не знає Христа, буде засуджений у пеклі. Однак кожна людина повинна жити таким чином, щоб бути на дорозі до Нього настільки, наскільки це для неї можливо. Кожний повинен мати відкрите серце для віри в Христа так, щоб, якщо Бог йому допоможе і подарує потрібну для цього благодать, навернутися до Нього.

— Більшість наших запитань становили прохання про коментар до тверджень католицьких мислителів, неодноразово навіть єпископів. Особи, які проголошують ці погляди, — іноді це думки тільки ризиковані, а іноді просто некатолицькі, — не вважаються явними єретиками. Чи не живемо ми в епоху найбільшої кризи в історії католицизму? Відомий католицький богослов і філософ Дітріх фон Гільдебранд вважав (у своїх книжках «Троянський кінь в Божій Державі» та «Спустошений виноградник»), що сьогодні маємо справу з найбільшою кризою в історії Церкви, бо богослови-католики поставили під сумнів цінність правди. Що більше, визнані авторитети цитують таких мислителів як Карл Ранер. Його навіть називають «святим Томою ХХ століття», хоча він нерідко поширював дуже сумнівне вчення. 

— Твори Ранера — надзвичайно складні, так що практично кожен може знайти в них те, що шукає. Потрібно спробувати відрізнити те, що добре, від того, що недобре, і читати його, беручи за точку відліку віру Церкви. Від богословів можна багато навчитися, але точкою відліку залишається Віровчення Церкви. Саме коли ми придивляємось до кризи багатьох євангелистських деномінацій, бачимо, наскільки важливим є офіційне вчення Церкви про віру. Богослов’я може віднайти свою дорогу, лише виходячи з цієї науки. Історичне питання про те, чи сьогодні ми маємо справу з найбільшою кризою Церкви, я хотів би залишити без відповіді, бо важко робити таке історичне порівняння. З певністю можна сказати, що гностична криза була дуже важкою. Також криза XVI століття була дуже глибокою. Проте залишається фактом: нам загрожує те, що ми сховаємо правду під посудиною, побоюючись, щоб нас не засудили за відсутність толерантності, пиху. Це дуже велика небезпека. Цим самим ми повернулися до початку нашої розмови. Якщо ми не віримо, що Христос — справді Син Живого Бога, Слово Бога, що все те, що Він нам говорить, — правда, тоді все християнство виявляється вже тільки традицією. Тоді християнство можна вважати чимось гарним та цінним з точки зору естетики, але тоді воно втрачає свою життєву силу. Бо заради релігії, котра не є насправді істинною, я не є готовий страждати. А християнство, задля якого вже не можна страждати, не має в собі остаточної цінності. Врешті-решт виявляється, що моя вигода — важливіша від віри в Бога. Християни несуть відповідальність за те, щоб світ не випав з руки Бога, щоб були збережені принаймні великі моральні цінності Небезпека, що ми відмовимося від претензії на правду, начебто з пошани до іншого, начебто через покору, насправді означає, що ми обираємо власну вигоду, що ми вже не приймаємо величини християнства, що ми змінюємо віру. Цьому суперечать чудові слова Тертуліана, який написав: «Христос не сказав: Я — звичай, Він сказав: Я — Правда». Це речення, саме в сьогоднішній кризі віри, особливим чином стосується нас.

— Іноді можна почути твердження, що джерелом цих проблем є також сам ІІ Ватиканський Собор і нечітке формулювання деяких його документів. 

— У зв’язку з цим я хочу сказати, що Собор сам по собі, автентичний Собор, є великою позитивною силою. Але існують фатальні спрощення, в яких великі досягнення Собору робляться банальними, а потім фальшивими і перетвореними на гасла. Ця баналізація Собору стала великою небезпекою для Церкви. Тому важливо, щоб не триматися гасел, а повернутися до цілісності Собору, розуміти його, виходячи з його власної глибини.

— Ми розмовляли про багато проявів кризи. Де Ви, Ваше Високопреосвященство, бачите відповідні рецепти на цю хворобу?

 — Звичайно, на кризу немає готових ліків. Нам мусить допомогти Господь. І Він це чинить. Настає перелом, приходять молоді люди. Ми бачимо нову тугу за вірою, новий рух до Господа. Навіть якщо це тільки дрібні явища, — але те, що суттєве, полягає саме в цьому: в житті у любові до Христа, в житті у внутрішній єдності Церкви, дбаючи про молитву, Таїнства і духовність. Це те, що променіє й завжди притягуватиме нових і нових людей.

— У своїй книзі «Сіль землі» Ви написали, що, можливо, в майбутньому християни будуть тільки малою частиною цілого суспільства. У зв’язку з цим виникає запитання: яким чином така меншість може відповідно впливати на публічне життя? Яким чином християни можуть захищати природне право в демократичній системі? Яким чином вони можуть гарантувати правову заборону абортів чи евтаназії, якщо суспільство стає все більше світським? 

— Природно, я не хотів сказати, що християни мають, так би мовити, сховатися в якійсь ніші й залишити інших напризволяще. Християнство від самого початку було публічною силою і, як публічна сила, було результативним навіть тоді, коли християн було ще небагато, а саме, в часи Нерона. Хоча християни дуже довго були меншістю, та повільно, будучи сіллю землі, перемінювали суспільство. Сьогодні, з одного боку, ми є свідками того, що в давніх християнських країнах поширюється поганство. В частині Німеччини більшість суспільства становлять неохрещені, як і в колишній комуністичній Німеччині. Схожу ситуацію спостерігаємо також у Франції. Але це не повинно вводити нас у розпач. Тим більше ми повинні триматися правди й духовної сили католицької віри. Ми стаємо в багатьох країнах меншістю, але нашим завданням є турбота про цілість: ми мусимо за допомогою аргументів результативно впливати на суспільство. Боротьба, яку Святіший Отець провадить проти абортів, евтаназії, проти різноманітних порушень прав людини, стосується всіх. Християни несуть відповідальність за те, щоб світ не випав з руки Бога, щоб були збережені принаймні великі моральні цінності. Якщо до цього додасться сила прикладу, жива сила правдивої віри, тоді нам можна сподіватися на навернення світу!

—      Дякуємо за розмову.

Краків, травень 1999 р.
Розмовляли: Павел Лісіцький, Ґжеґож Гурний,
Рафал Смочинський, «Fronda» 15/16.

Переклад: о. Роман Терлецький

Джерела:    misionar.in.ua

Воїни Христа Царя