Неділя всіх святих
“Величаємо вас, апостоли, мученики, пророки і всі святі,
і почитаємо святу пам’ять вашу, ви бо молите за нас Христа Бога нашого”
(Величання на неділю Всіх святих).
і почитаємо святу пам’ять вашу, ви бо молите за нас Христа Бога нашого”
(Величання на неділю Всіх святих).
Восьма неділя після празника Пасхи, а перша після Зіслання Святого
Духа називається неділею Всіх святих. Вона завершує коло рухомих свят.
Цього дня наша Східна Церква віддає особливу почесть усім тим, які є
плодом дарів Святого Духа.
“У цей день, в неділю після П’ятдесятниці, — читаємо в синаксарі цієї
неділі, — святкуємо празник Всіх святих скрізь — в Азії, Лівії, Європі,
на півночі й півдні. Цей празник наші божественні Отці установили й
наказали святкувати після Зіслання Святого Духа, наче показуючи нам
взір, як прихід всесвятого Духа вплинув на апостолів. Він освятив і
зробив премудрими тих, що з нашої природи, щоб їх поставити на місце
грішних ангелів, і Христові Богові привів: одних через муки і кров, інших через постійність у чеснотливому житті”.
Диякон Костянтин (VI ст. ) з Царгорода у своїй проповіді в першу
неділю після Зіслання Святого Духа каже: “Грецька Церква визначним і
дуже світлим празником поминає ці славні всесвітні безсмертні квіточки,
що їх видала ціла земля, постійно наводнювана ріками Святого Духа”. Тож
погляньмо на історію цього празника, на спонуки почитати святих та наш
обов’язок їх наслідувати.
1. Східна Церква
Почитання святих зароджується зі смертю перших мучеників
християнської ери. Культ мучеників у пізні віки охоплює ще культ
апостолів, єрархів і аскетів, тобто монахів і монахинь. Цісар Костянтин
Великий († 337) збудував у Царгороді церкву в честь дванадцяти
апостолів.
До культу новозавітних святих долучається також культ старозавітніх
святих. Святий Кирило Єрусалимський († 386) у своїй П’ятій містагогічній
катехизі говорить, що в часі святої Літургії після освячення “ми
згадуємо тих, що уснули перед нами, найперше, патріярхів, пророків,
апостолів, мучеників, щоб за їхніми молитвами і заступництвом Бог
прийняв наші молитви, а відтак святих отців і святителів, що уснули
перед нами… “. Наша Церква святкує старозавітніх святих в неділі
Праотців і Отців перед Христовим Різдвом. Деякі з них мають свої окремі
дні в році.
Наш церковний календар має на кожний день в році одного або й кілька
святих. Та є дуже багато святих у небі, чиїх імен нема в церковному
календарі, про них ніхто не знає, а їхні імена записані тільки в
небесних книгах. Тож бажанням святої Церкви було, щоб усім святим, що в
небі, знаним і незнаним, віддати належний культ. І так постає перший
празник на честь святих, але ще не всіх, а тільки всіх мучеників. У
грецькій Церкві празник Усіх мучеників був уже за часів святого Йоана
Золотоустого 407). Від нього навіть маємо похвальну бесіду на їхню честь
в першу неділю після П’ятдесятниці. “Ще не минуло сім днів, — каже він,
— як ми відбули священне торжество П’ятдесятниці, і знову нас прийняв
хор мучеників, вірне ополчення і військо, що нічим не уступає ополченню
ангелів, що його бачив Яків, але співревнуюче й рівне йому”.
Найдавніший сирійський календар з 411 року подає п’ятницю після
празника Пасхи як поминальний день Усіх мучеників. Календар
халдейців-католиків і сирійців-несторіян у той сам день поминає Всіх
ісповідників. У IV ст. в Едесі, сьогоднішня Туреччина, 13 травня
святкували день Усіх мучеників. Цього дня на честь мучеників святий
Єфрем Сирин († 373) склав окремий гимн. Із сказаного випливає, що свято
Всіх мучеників первісно не святкували скрізь того самого дня та що в
одних Церквах воно було рухомим, а в инших нерухомим святом. У якому
столітті свято Всіх мучеників перейшло в празник Всіх святих і перша
неділя після П’ятдесятниці стала його днем, годі щось певного сказати.
Відомо, що за цісаря Льва Мудрого (886-911) цей празник вже святкували
на Сході, бо саме він збудував величний храм на честь Усіх святих. Князь
Максиміліян каже, що на Сході празник Усіх святих святкували раніше,
ніж на Заході (Виклади про східні Літургії).
2. Західна Церква
Західна Церква святкує празник Усіх святих 1 листопада. І тут, як і
на Сході, спочатку було в практиці свято Всіх мучеників, що його Церкви
різних країн святкували у різний час. Святий Максим з Турину (V ст. )
має проповідь на честь Усіх мучеників у першу неділю після
П’ятдесятниці. У 609 або 610 році папа Боніфатій IV одержав від цісаря
Фоки римський Пантеон і присвятив його Пречистій Діві Марії і мученикам.
Посвячення Пантеону відбулося 13 травня. Річницю цього дня відтак
щорічно святкують з великим торжеством. Деякі бачать у тому початок
свята Всіх святих.
Папа Григорій III (731-741) у базиліці святого Петра посвятив каплицю
на честь Усіх святих. Дату посвяти цієї каплиці не знали, але від того
часу в деяких країнах починають святкувати день Усіх святих 1 листопада.
У IX або X ст. 1 листопада стає на Заході загальновизнаним празником
Усіх святих. Папа Григорій VII (1073-1085) остаточно переносить
святкування дня Всіх святих з 13 травня на 1 листопада.
СПОНУКИ ДО ПОЧИТАННЯ СВЯТИХ
Маємо багато спонук, чому ми повинні почитати і просити помочі у
святих. Тут згадаємо деякі з них. Прославляючи святих, ми прославляємо
Господа Бога, бо вшанування святих приводить до прославлення Бога. Святі
не стали такими власною силою, але вони і їхня святість є справою Божої
благодаті. Усе, чим вони є, Богові завдячують. “Почитання святих, —
каже слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, — не тільки ніяким
способом не противиться культові, що належить Богові, але спричиняється
до прославлення Бога. Почитаємо святих як Божих слуг, як наших небесних
опікунів, які нас оберігають і від Бога випрошують нам прощення гріхів і
небесну благодать” (Про почитання святих).
Святі — це найближчі Божі приятелі, тож почесть, яку вони віддають,
Богові мила, бо вони любили Бога понад усе. Другий Ватиканський Собор,
заохочуючи нас до почитання святих, каже: “Тому в найвищій мірі
годиться, щоб ми любили тих приятелів та співнаслідників Ісуса Христа, а
наших визначних братів і добродіїв та складали за них належну подяку
Богові, і молитовно їх призивали та прибігали до їх молитов,
заступництва й помочі… ” (Догматична Конституція про Церкву, § 50).
Усі святі нам дуже близькі, бо вони, як і ми, були колись громадянами
нашої землі і вийшли з нашої крови й кости. Вони члени тієї самої
Церкви, що й ми, але Церкви вже прославленої. Наше добро і спасення їм
не байдуже. Тому нема сумніву, що вони радо вислуховують наші просьби і
радо заносять наші молитви до Божого престолу.
Диякон Костянтин у вищезгаданій проповіді — цю проповідь схвалив
Сьомий Вселенський Собор (787) — славить опіку й заступництво святих:
“Ви бо поставлені над цілим людським родом як опікуни душ, зцілителі
тіл, колона віри, досконалість священства, відпущення гріхів, основа й
підпора церков, лік на недуги, відпочинок для подорожніх, керма для
плаваючих, поміч для бідних, охорона для воюючих, підойма для падаючих,
покріплення для терплячих, провідники для заблудших, опіка для
праведних, потіха для сумуючих, для всіх могутня поміч і захорона
сильної надії”.
НАШ ОБОВ’ЯЗОК ЗМАГАТИ ДО СВЯТОСТІ
Ми зобов’язані не тільки почитати святих і до них звертатися, але й
їхнє життя і святість наслідувати. До святости покликані всі християни
силою святого таїнства хрещення. Кожна людина, усякого стану і серед
усяких обставин може бути святою й зобов’язана прагнути святости. До
всіх нас каже Господь наш Ісус Христос: “Тож будьте досконалі, як Отець
ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48). І святий апостол Павло пригадує
нам про обов’язок святости: “Це ж саме воля Божа — святість ваша” (1
Сол. 4, 3).
Що таке святість? Святість — це життя за Божими і церковними
заповідями, це щоденне сповнювання Божої волі, це постійна вірність
обов’язкам свого стану, або коротко: святість це святе Євангеліє в
практиці. Наш слуга Божий митрополит Андрей Шептицький гарно сказав про
значення святого Євангелія для нашого життя і святости. “На мою думку, —
каже він, — причиною наших невдач і усіх язв нашого церковного й
національного життя є те, що християнство, вчення Євангелія замало
відносимо до себе і замало передаємо його як святість душі… Євангеліє це
дорога до неба, це життя без плями, без закидів, без пороків, це життя
чисте, невинне, святе, в якому смертна людина зривається до того, щоб
ревнувати з небесними ангелами. Євангеліє це хресна дорога на гору
Голготу. Християнське життя це життя, в котрому людина двигає хрест,
терпить і йде слідом за Ісусом Христом… Життя по Євангелію це
надприродне життя Божої благодати, це життя Божої любови й жертви для
Бога, або одним словом: це життя, в якому людина шукає і змагає до
святости” (Про виховання).
Так, отже, святі в небі — це Божі любимці і приятелі, а наші опікуни,
заступники й добродії, наші провідники та зразки на дорозі до чеснот і
святости.
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”
___________***__________
Святих великих царів і рівноапостольних Костянтина й Олени
Тропар, глас 8: Хреста твого образ на небі побачивши* і,
як Павло, покликання не від людей прийнявши,* між царями твій апостол,
Господи, царюючий город у руку твою положив.* Спасай нас завжди в мирі,
молитвами Богородиці,* єдиний Чоловіколюбче.
Кондак, глас 3: Днесь Константин із матір’ю Оленою
показують хрест, всечесне Древо* – для всіх юдеїв посоромлення, зброя ж
на противників вірним,* бо ради нас з’явилося знамено велике і в боях
грізне.
У місті Наіс, що було столицею горішньої Мезії, на території
сьогоднішньої Сербії, 27 лютого 274 р. народився святий Костянтин
Великий, один з найбільших мужів цього світу. Бог призначив його на те,
щоб він перший дав свободу святій Христовій вірі і щоб став її
захисником та покровителем. Водночас він був одним з найвидатніших
царів, які коли-небудь правили Римською імперією. З огляду на заслуги
перед святою Церквою, величаємо його рівноапостольним, а в історії він
відомий під іменем Великий. У цей самий день ми вшановуємо пам’ять його
матері, святої Олени, яку почитають і Східна, і Західна Церкви.
Римською імперією, що обіймала пів світу, у 284 р. став правити
Диоклетіян. У 285 р. свою владу він поділив з Максиміяном Геркулеєм.
Коли ж він зрозумів, що і вдвох їм важко буде управляти такою великою
державою, у 293 р. вони вибрали собі ще двох помічників, цезарів,
Галерія Максиміяна і Костянтина Хлора, батька святого Костянтина. Землі
поділили так: Диоклетіян правив Тракією й усім Сходом, Максиміян –
Африкою, Іспанією та Італією, Галерій – Ілирією, а Костянтин Хлор –
Галією та Британією.
Отже, батько святого Костянтина з 293 р. правив Галією і
Британією. Мати святого Костянтина називалася Олена. Коли його батько
став цезарем, він розлучився з Оленою й одружився з Теодорою, дочкою
імператора Геркулея. У них народилися дочка Констанція і три сини:
Далматій, Анабаліян і Констанцій (той був батьком Юліяна Відступника).
Молодий Костянтин пішов на військову службу до Диоклетіяна, він
воював у Єгипті проти Ахила (296 р.). Згодом служив під командою Галерія
у війні проти персів. У 305 р. імператори Диоклетіян та Максиміян
Геркулей зреклися свого становища, а Галерій і батько святого Костянтина
стали августами, тобто імператорами. Костянтин утік від Галерія до
свого батька, бо бачив, що Галерій хоче позбутися його – убити. Але вже
306 р. батько його Хлор помер, а 25 липня в Ебуракумі воїни вибрали
августом 32-літнього Костянтина Великого. Галерій був змушений
погодитися на це, і Костянтин став правити Галією і Британією. Був це
час, коли Христова Церква після жорстокого переслідування за Диоклетіяна
і Галерія відчула подих свободи. Диоклетіян упродовж двадцяти років не
те, що не переслідував християн, а навіть більше – надавав їм при своїм
дворі найбільші посади. Та у 303 р. він розпочав жорстоке переслідування
християн. По всій Римській імперії руйнували християнські церкви,
палили святі книги, християнам забороняли збиратися на молитву, а всіх,
хто не хотів складати жертву божкам, чекала втрата посад, маєтків,
вигнання, а найчастіше страшні муки і смерть. Коли Диоклетіян зрікся
влади, в західній частині держави гоніння припинилися, однак у східній
частині, під Галерієм, воно продовжувалося, хоч і тут поволі слабшало,
аж доки у 311 р. Галерій не відкликав едикту про переслідування
християн.
Набагато скоріше переслідування припинилося у західній частині
держави, якою правив Костянтин Великий. На початку свого правління він
подбав про оборону границь своєї держави від франків, котрих у численних
надрейнських битвах остаточно поборов. У Римі тимчасом царську владу
захопив син Максиміяна, Максентій, і став жорстоко пригнітати народ.
Його батько Максиміян пошкодував, що зрікся корони, і задумав повернути
собі своє становище.
Він підняв бунт проти свого сина, самозванця Максентія, а коли
той рішився свого батька звести зі світу, Максиміян утік до Костянтина і
віддав йому за жінку свою дочку Фавсту. Сталося це 307 р. Та вже у 310
році Костянтин довідався, що Максиміян задумує зле проти нього, і прирік
його за це на смерть.
У 312 р. Костянтин вибрав собі на допомогу Ліцинія і видав за
нього свою сестру Констанцію. А коли з Риму один за одним стали
приходити посланці до Костянтина, щоб той спасав Італію від насильства
Максентія, він оголосив Максентієві війну і вирушив на Рим. Треба
додати, що Костянтин, хоч і був тоді поганином, не переслідував
християн, як і не переслідував їх, попри царські едикти, його батько
Хлор. І тепер, ідучи на війну, в своїх молитвах він не оминав також і
Бога християнського. Був погідний, ясний день. Раптом Костянтин й усе
військо побачили в небі великий, яскравий, як сонце, хрест, а над
хрестом напис: “Із ним переможеш!”. Ніхто не відав, що означає той знак.
Аж уночі Костянтину явився у сні сам Христос Спаситель з хрестом у руці
і велів йому, щоб його військо з таким самим знаменням ішло на бій, – і
переможе. Вранці Костянтин зразу ж наказав зробити хресне знамено, на
якому повісили біле полотнище, з вишитими золотом і дорогоцінними
каменями літерами: X. Р. – дві перші літери Імени “ХРИСТОС”. Прапор той,
названий “лабарум”, імператор передав п’ятдесяти найвідважнішим воїнам,
щоб його стерегли. Крім того, він наказав привести християнських
священиків, які його навчили, що у святому хресті є чудесна сила, – і
Костянтин повірив, душею він уже став християнином.
А тимчасом Максентій випитував поганських ворожбитів, на чию
користь закінчиться вирішальна битва. Вони відповіли йому двозначно, що
ворог Риму буде побитий. Максентій вирішив, що тим ворогом є не хто
інший, як Костянтин, і сміливо розпочав битву. Військо Костянтина, в
якому було багато християн, ударило на ворога як грім; хресне знамено
засяяло під сонцем. “Великий Бог християнський!” – закричало ціле
військо, і ось уже розбитий і перший, і другий, і третій ряд набагато
численнішого війська Максентія. А під мурами Риму Максентій був
остаточно розбитий (дня 28 жовтня), а сам він, утікаючи, загинув на ріці
Тибрі.
Рим з радістю відчинив свої ворота перед Костянтином; хрест
Христовий переміг, віра Христова стала вільною, правда перемогла
поганство, тьма відступила перед сонцем. А коли римляни поставили на
честь свого визволителя пам’ятник, за виразним наказом імператора,
замість меча він був зображений зі святим хрестом. І напис голосив таке:
“Цим спасительним знаменням я звільнив Рим від тирана та повернув
сенатові і народові давню свободу, і гідність, і славу”. Відтоді
імператор завжди носив на своєму шоломі знак хреста, так само робили і
його воїни.
На Сході царську владу захопив Максимин Дай, і Костянтин вислав
проти нього Ліцинія. У 313 р. Дай був розбитий, а Костянтин і Ліциній
поділили імперію між собою. Того самого року (313) вони видали едикт,
згідно з яким кожному вільно визнавати християнську віру, а церкви,
забрані у християн, мають бути їм повернені. Однак вже наступного року
дійшло до війни між Костянтином та Ліцинієм. У битвах під Адріянополем
Ліциній був розбитий, і змушений був віддати Костянтинові всі
європейські посілості, крім Тракії і нижньої Мезії. Настав мир. Та
Ліциній з власної волі почав переслідувати християн в Азії і в Африці,
бо міркував собі, що вони більше схиляються до Костянтина, як до нього.
Це стало причиною нової війни 323 р. Ліциній двічі, під Адріянополем і
під Хризополем, зазнав поразки. Але він і далі не припиняв ворохобитися,
тому у 325 р. в Тесалоніках його було засуджено на смерть.
Костянтин став володарем усієї Римської держави. Христова віра
стала вірою панівною. Уже після перемоги над Максентієм Костянтин став
ревним покровителем Христової Церкви. Він, за тодішнім звичаєм, не
прийняв зразу святого таїнства хрещення, а довго готувався до нього
покаянням, молитвою, читанням Святого Письма.
“А коли проголошено свободу віри, – пише самовидець Євсевій, –
зразу ж, наче б світила, всюди, в кожному місті повстали християнські
громади, що в часі переслідувань часто переховувалися під землею.
Відважні ісповідники Христової віри поверталися з вигнання до вотчин,
весело і радісно проходили вони через міста і села. Усією громадою вірні
на вулицях і площах співали псалми і побожні пісні. Ті, яких у кайданах
було вислано далеко на чужину, тепер вільно поверталися до рідних
домівок. А ті, що ще недавно нам погрожували смертю, тепер бажали нам
щастя, здивовані тим чудом, і кричали вголос, що Бог християн – це Бог
правдивий. Усюди відбувалися урочисті посвячення церков, збиралися
єпископи, священики і вірні зі всіх кінців світу – й усі вони були як
члени однієї великої Христової родини. Одна сила Святого Духа всіх
оживляла, одне в них билося серце, одна була в них думка і одне
славослов’я Христа Спасителя. Всі страждання і всі кривди забулися – усі
тішилися сьогоденням і надією на щасливе майбутнє; ясний, погідний,
нічим не затьмарений день світив променями небесного світла над
Христовою громадою усієї землі!”
А імператор Костянтин надавав святій Церкві щораз нові пільги.
Доми Божі звільнив від усяких податків та інших обтяжень (поган і жидів
від цього не звільнив), дозволив приймати церквам пожертви, сам давав
величезні кошти на будову церков, єпископам дав право чинити суд у
випадках, якщо хто був невдоволений світським судом і хотів суду
духовного. Дав їм також право звільняти невільників і тих, що,
провинившись у чомусь, сховалися у церкві, під опіку єпископів. Війську
надав священиків і шатра для похідних церков. До того часу невільників,
засуджених на кару смерти, розпинали, і була це смерть найбільш
принизлива; відтепер її було відмінено, а хрест стали почитати як
знамено найбільшої чести і слави. Священикам Костянтин віддавав
найбільшу шану, і при своїм дворі тримав їх багато; до вбогих він був
завжди милосердний, гостив їх при своїм столі і наділяв усякими ласками.
Тисячі церков повставали по всьому краю. Бог благословив добрі діла,
всі піддані були щасливі, всі величали свого рівноапостольного святого
царя.
А коли повстав злобний Арій і його безчесна єресь, Костянтин
скликав до Нікеї Перший Вселенський собор і сам брав участь у ньому.
Його смирення і ревність про святу віру засяяли тут ясним блиском. Арія
відправили у вигнання. Отці Собору, після його закінчення, своїми
молитвами освятили нове міста, що повстало з малої Візантії і було
назване Константинополь, Царгород, Новий Рим.
Та лукавством прихильники Арія ввели імператора в блуд до тої
міри, що він піддався на підшепти Арія та Євсевія і засудив святого
Атанасія на вигнання, що ми вже докладно описали в житію цього великого
святого. Вірні християни багато постраждали від аріян, які спиралися на
підтримку Костянтина, та сам він був далекий від єресі і чинив усе в
добрій вірі, тож жодної вини на ньому не може бути. Він ніколи не
припиняв дбати про Христову віру. Для прикладу наведемо цитату з листа,
якого він писав до короля персів Сапора: “Я поручаю тобі дуже сердечно
християн і завжди буду тобі вдячний, якщо обходитимешся з ними
по-людськи.
У вірі їх і звичаях не знайдеш нічого, що було б гідне осудження.
Вони безкровними жертвами славлять Бога, і гидують жертви з крови, вони
любуються в чистоті серця, пильнують чесноту і побожність, і
справедливо можуть хвалитися своєю вірою. Я сам є найліпшим прикладом,
що за ласку, яку виявиш християнам, Бог буде тобі благословити. Бо я, з
поміччю Бога, маючи віру в Христа Спасителя, цілий світ від західного
моря, разом з Римською державою, підкорив. Я стільки отримав перемог і
скинув тиранів без усяких жертв і чарів, а лишень завдяки святому
хресту, що був перед очима моїми, і ревній молитві. А інші, що
переслідували християн, як, наприклад, товариш мій Галерій, – всі зле
загинули”.
У Никомидії, де затримався був в поході проти персів, Костянтин
прийняв святе хрещення і чистий душею, безгрішний, повний заслуг, помер
22 травня, а перед смертю доручив єпископам Церкву і свою державу, яка
під його правлінням пережила найщасливіші часи великої слави.
Тіло святого Костянтина перенесено до Царгорода і поховано в церкві святих Апостолів.
Свята Олена, мати святого Костянтина
Свята Олена, прославлена у Церкві через власні заслуги і через
заслуги свого сина, народилася близько 247 р. у провінції Витинії, в
місцевості Дрепани. Вона походила з простого, навіть не шляхетського
роду. Костянтин Хлор, що був тоді офіцером, одружився з нею за її великі
чесноти, і разом вони подалися до горішньої Мезії (сучасна Сербія), де
Хлор мав великі посілості, а його родина належала до найзнатніших родів.
Тут народився святий Костянтин Великий.
Коли її чоловік став цезарем, то, згідно з римським звичаєм,
розлучився з жінкою, бо мусив оженитися з Теодорою, пасербицею
Максиміяна Геркулея. Святий Костянтин, зайнявши престол, перше, що
зробив, послав за своєю матір’ю. Після навернення сина, свята Олена
також пізнала Христову віру і стала взірцем правдивого благочестя. Вона
дні і ночі проводила в молитві, у церкві, завжди в простій одежі ставала
разом з іншими людьми, не шукаючи для себе окремого, царського місця.
Костянтин дозволив їй брати зі скарбниці на церкви стільки, скільки вона
захоче. Тож свята Олена звела багато церков і монастирів. Після
Нікейського собору свята Олена вирушила до Єрусалиму. Тут Господь Бог
дозволив їй віднайти святий хрест, на якому Христос прийняв страсті
задля нашого спасіння.
У Єрусалимі Олена побудувала церкву Гробу Господнього (звану ще
Воскресення), а також церкви на Елеонській горі та у Вифлеємі. Перед
від’їздом з Єрусалиму вона зібрала всіх дівиць, що посвятили себе Богу,
на спільний обід, і сама їм прислуговувала. Поклонившись святим місцям,
вона повернулася до Царгорода. Костянтин задумав на її честь побудувати
місто Оленополь, однак свята Олена, у своєму смиренні, не хотіла на це
погодитися, вона попросила, щоб те місто назвати Лукіянія, на честь
святого мученика. Померла свята Олена в глибокій старості та у великій
святості на руках свого сина Костянтина, близько 328 р.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська
Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів,
Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар