Перша
половина січня для багатьох католиків Європи та Америки стала приводом
укотре відчути спантеличення і розгубленість. Папа Франциск двічі, 1 і
14 січня виступив із радикальними промігрантськими заявами. Така
риторика Папи не є чимось новим. Однак частота — два рази за півмісяця —
видалася чимось накаутуючим. Судячи з заяв ватиканських чиновників, у
2018 році Франциск намагатиметься ще сильніше втягнути Церкву у промоцію
міграційних процесів.
На захід від України — від Польщі до США — більшість серйозних
промігрантських дій і заяв Франциска отримують критику з боку самих же
католиків. Так само, як і більшість його рішень та ідей, які видаються
суперечливими у суто релігійній площині. Критика набуває різних форм:
від обережного ставлення Францискової позиції під сумнів або, навіть, її
анонімізації до озвучення різких, емоційних тез. Вона лунає на різному
рівні: від авторів незалежних католицьких ЗМІ до високих ієрархів
Церкви.
Католицький дискурс щодо міграції — це не лише заяви Папи Франциска
та тих, хто поділяє його погляди. Не лише непереконливе прикривання
Євангелієм політичних стратегій, які втілюються у життя
антихристиянськими політичними силами. Не лише шокуючі заклики ставити
інтереси мігрантів понад національні інтереси — заклики, в яких
нівелюються традиційні для католицького мислення категорії спільного
блага та ієрархії любові. Це ще й діаметрально протилежні міркування. Це
намагання осмислити проблему крізь призму згаданих категорій і через
тверезу оцінку катастрофічних антропологічних наслідків
мультикультуралістської соціальної інженерії. Католицький дискурс щодо
міграції — це не лише Франциск. Це ще, наприклад, кардинал Роберт Сара,
який у жовтні 2017 року, під час візиту до Польщі, не побоявся
заперечити позицію “деяких людей, які користуються Словом Божим, аби
виправдати пропаганду мультикультуралізму”. Це влучне зауваження цього
ієрарха про те, що ідеологія змішування етносів і рас веде до побудови
“постнаціонального, одномірного світу”, в якому “єдиними критеріями
стануть споживацтво та виробництво”.
На тлі того, що на Заході понтифікат Франциска супроводжується
значною полемічною напругою, прикро вражає мовчання українських
католиків. Читаючи українські католицькі видання, важко знайти хоч якусь
критику сумнівних учинків Папи чи просто позицій, які він відстоює. У
нас відчувається якась світоглядна задуха. За ординарних умов така
одностайність була б не просто виправданою, але й корисною. Але в
критичні моменти папський авторитет не повинен перетворювати
християнський загал на бездумну отару. Люди часів Середньовіччя знали,
що таке авторитет, в рази краще за нас. Тим не менше, середньовічні Папи
отримували критику. Натомість у сучасній Україні спостерігається дивне
ультрамонтанство.
У цій відсутності хоча б елементарної опозиції до дій Франциска
простежується інтелектуальна незрілість українського католицтва,
відсутність ґрунту, спершись на який можна було б підважити “істини”, що
утверджуються самою лиш силою офіційності. У наші часи така незрілість є
занадто великою розкішшю, адже “знаки часу” вимагають належного
інструментарію для їхнього розпізнавання.
За останні роки можна було часто почути скандування “Україна — це
Європа”. Одначе поняття Європи або наділялося хибними смислами, або
звучало беззмістовно. Україна лишається чимось загумінковим. Українське
католицтво, на жаль, не становить винятку і лишається байдужим до
проблем Європи і ще більш фундаментальних проблем Церкви.
Ігор Загребельний Авторська колонка
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар