29.04.2017р. Б. / У цю неділю для вшанування жертв акції «Вісла» у всіх храмах УГКЦ буде відслужено заупокійні богослужіння

Єпископи УГКЦ для належного вшанування жертв акції «Вісла» 1947 року закликають усіх священнослужителів у неділю, 30 квітня 2017 року, відслужити заупокійні богослужіння на спомин про жертв цього насильства. 

Про це було вирішено під час Сімдесят п’ятої сесії Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, яка відбулася 26-27 квітня 2017 року у Львові.

Крім того, згідно з постановою Синоду, у всіх катедральних соборах нашої Церкви для вшанування жертв цього насильства буде встановлено пам’ятні дошки.

У ці дні Блаженніший Святослав, Патріарх УГКЦ, звернеться до всіх вірних і людей доброї волі зі своїм пастирським листом щодо цієї сумної дати українського народу.

Секретаріат Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

28.04.2017р. Б. / ПОСЛАННЯ ВЛАДИК УГКЦ У ПОЛЬЩІ З НАГОДИ 70 РОКОВИН АКЦІЇ «ВІСЛА»

Послання Владик УГКЦ у Польщі з нагоди 70 роковин Акції «Вісла»

Всесвітлим і Високопреподобним Отцям, Преподобним Монахам і Монахиням,

Дорогим у Христі Братам і Сестрам!

 Христос Воскрес!

Дорогі у Христі Брати і Сестри!

Точно сімдесят років тому, відсвяткувавши ще в рідних церквах Великдень, в дорозі був перший транспорт українців, виселених з рідних земель в рамках акції «Вісла», який вирушив 29 квітня 1947 р. з залізничної станції Щавне-Куляшне. Виселенці їхали в напрямі незнаної собі слупської землі на півночі післявоєнної Польщі. За цим транспортом, до кінця липня 1947 р., поїхало ще наступних понад 440 подібних транспортів з виселенцями з Лемківщини, Перемищини, Ярославщини, Любачівщини, Томашівщини, Грубешівщини та Холмщини. Поодинокі родини були виселені ще у 1948 р. Близько 150 тисяч людей, змушених військом, протягом двох годин, повинно було покинути свої хати, забираючи із собою лише найбльш необхідні речі та худобу. Відправлені були вони до одного із кільканадцяти збірних пунктів, з яких, найчастіше, щойно по кількох днях, були завантажені у товарні вагони, разом зі своєю худобою, та, нашвидку забраним скромним маєтком. Частину транспортів спрямовано на північні, а решту, на західні понімецькі землі післявоєнної Польщі.

У збірних пунктах сортовано людей під оглядом можливої, на думку влади, їхньої загрози для тодішнього комуністичного порядку та, у зв’язку з підозрою у співпраці з українським підпіллям. Таким чином, без суду, частина виселенців опинилася у в’язницях, а більше 3700 осіб, в тому числі  жінки, 22 греко-католицькі та три православні священики, потрапили до тзв. Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie. Внаслідок тортурування, побоїв та знущань не пережила табору 161 особа.

На місцях призначення виселенці зустрілися з новим горем. Приділені їм понімецькі будинки були найчастіше вже раніше сплюндровані та спустошені, часто без вікон та дверей. Трагедією було також і те, що українці у своїх селах залишили засіяні поля, з яких не встигли зібрати плодів. На новому місці не було з чого збирати плодів, бо ніхто тут раніше для них нічого не посіяв. Привезеного зі собою не вистачало на те, щоб прожити людям та худобі до чергових жнив. Часто, щоб не голодувати, треба було цілий день важко працювати у нових сусідів за кошик картоплі.

Виселенців, максимально по кілька родин, розміщувано у різних селах, далеко від державних кордонів та воєвідських міст, щоб у переважаючому чужому середовищі швидко наступив процес їхньої повної національної та релігійної асиміляції. Цьому також мала сприяти ще і заборона будь-якої релігійної діяльності Греко-католицької Церкви. Раніше були арештовані перемиські владики та передані в руки  сов’єтського КГБ. Інші душпастирі, або були ув’язнені у таборі в Явожні, або отримали дозвіл служити лиш у латинському обряді. До всього цього долучалася нестерпна туга за втраченою батьківщиною, рідними горами, церквами, кладовищами з похованнями предків, яка доводила не одних, головно старших віком, до передчасного відходу з цього світу.

Трагедію нашого народу було задекретовано в роках 1943-1944 договором західних держав, США і Великобританії зі сталінським Сов’єтським Союзом про розподіл світу після перемоги над нацистською Німеччиною, у вигляді зон впливу. Землі заселені українцями в більшості увійшли у склад СРСР. Частина з них мала увійти в склад нової, народної Польщі, яку мали створити комуністи. Польща мала стати державою моноетнічною, державою без споконвічних її жителів, національних меншин. Для реалізації цього задуму у вересні 1944 р. було завершено договір про тзв. обмін населення. У роках 1944-1946 до СРСР депортовано майже пів мільйона людей. Залишки корінного населення, яке перебувало на рідних землях призадумано виселити на північно-західні землі для швидкої і повної асиміляції. У ході підготовки до переселення був убитий ген. Свєрчевський. Це стало додатковим стимулом для приспішення акції, яку  названо акцією «Вісла».

Від цих подій проминуло вже сім десятків років. Був час подумати над ними та не один раз зробити підсумок всього, що сталося тоді, наслідки якого відчуваємо по сьогоднішній день. Тому, попробуймо також і ми зробити бодай короткий підсумок наших досвідів та набраної життєвої мудрості.

Перше, ми є свідомі, що не вдасться вже відвернути наслідків того, що принесла акція «Вісла». Повернутись на рідні землі вдалось у п’ятдесятих та шістдесятих роках лише невеликій кількості виселених у 1947 р. родин. Всім, які пробували повертати в рідні сторони, створювано різні труднощі. Не могли вони повернути до своїх домів, бо більшість з них були спалені або заселені іншими людьми. Тепер маємо можливість без перешкод переселятись на батьківські землі, але самому потрібно забезпечити собі місце для проживання. Переселенці та їхні нащадки, протягом сімдесяти років, вже укорінилися у нових місцях, де мають свої сім’ї, доми, церкви та цвинтарі і важко їм знову переселятись у рідні сторони, які, парадоксально, для частини наших вірних, стали вже чужими. Заохочуємо, однак, всіх, як осіб старших, так і молоде покоління, не забувати про рідні землі та, бодай в часі літнього відпочинку чи Лемківської Ватри, відвідувати рідні села, з яких у 1947 р. були насильно виселені наші предки. Ті, хто має таку можливість, нехай старається придбати бодай клаптик рідної землі, та поставити хату, до якої завжди зможуть приїхати та, яка допоможе молодому поколінню нав’язати ближчий контакт з батьківською землею.

По-друге. Виселення відірвало нас не лише від рідної землі, але передовсім знищило нашу культуру та зірвало наш зв’язок з нею. Наші люди, викинені з рідного краю, втратили контакт з багатою народною творчістю, яка постійно розвивалась, беручи натхнення від рідної землі, та від своїх людей, що жили довкола, говорили та думали одною мовою. Після 1947 р. все помінялось. Свою мову треба було приховувати, часами навіть і у рідній хаті. Важко було придбати рідну книжку, страшно було голосно співати рідних пісень, молоде покоління не мало можливості навчатись рідної мови. У найкращому випадку одне покоління переказувало наступному пісні, які пам’ятало ще «з дому». Нові покоління, які виростали вже на чужині, не мали свідомості багатства багатовікової історії та духовної спадщини минулих поколінь. Свідомість цього дає сьогодні молодому поколінню відчуття внутрішньої вбогості та особливого сирітства. Поступово, на жаль, значна частина нашого народу втратила знання рідної мови та відчуття, як свого, всього того, що рідним було для покоління наших виселенців. В результаті, так як і хотіли ті, які придумали вислення нашого народу з рідних земель, асиміляція зібрала та дальше збирає своє трагічне жниво. Потішає те, що сьогодні, сімдесят років пізніше, ще все-таки десятки тисяч наших людей не піддались асиміляційним процесам та дальше у хатах спілкуються рідною мовою та навчають її молоде покоління.

По-третє, акція «Вісла» мала допровадити до повного знищення Греко-католицької Церкви у Польщі. Протягом перших десяти років і справді могло видаватись, що цей задум вдасться зреалізувати тодішній владі. Окрім такого острівця, як Хшаново біля Елку, наші вірні у Польщі не мали практично жодної можливості користати з духовної опіки своїх священиків. Однак, завдяки Божому Провидінню та наполегливості наших священиків і мирян, вже в кінці п’ятдесятих років повстають перші неформальні греко-католицькі парафії, число яких постійно зростає. Покоління старших священиків змінюють молоді душпастирі, які виростають у родинах давніх виселенців з рідних земель. Остаточно, у 1989 р., Греко-католицька Церква у Польщі одержує державне визнання, два роки пізніше відтворено Перемиську єпархію, а у 1996 р. повстає окрема Митрополія з двома єпархіями. Сьогодні можемо не лише нести душпастирську опіку нашим вірним з акції «Вісла», але також можемо служити вірним нашої Церкви, які до Польщі дуже численно приїжджають з України як емігранти та заробітчани.

Дорогі у Христі Сестри і Брати!

Багато фактів минулого вже не можливо поміняти. Виселення нашого народу з рідних земель, найперше на схід, а опісля на захід, є фактом. Землі, на яких від поколінь проживали наші предки, ніколи не будуть вже для нас такими ж, якими були сімдесят років тому. Також тут, де проживаємо сьогодні, щоденно відчуваємо та будемо відчувати наслідки акції «Вісла». Чи можна цьому якось протидіяти? Наш дотеперішній досвід показує, що так. На думку тих, які задумали виселення нашого народу, виселенці повинні були вповні асимілюватись вже в найближчі двадцять років. Всупереч їхнім сподіванням, ми все ж таки існуємо, хоча від виселення минуло вже сімдесят років, і надалі зберігаємо свою церковну та національну свідомість. Все це вдалося осягнути завдяки вірності наших людей своїй Церкві, завдяки свідомим і морально здороворим нашим родинам, в яких плекалась віра, любов до рідної мови та культури та, завдяки живій пам’яті про рідні землі, про наших предків та про свою історію. Виглядає, що сьогодні це і є одинока дорога для нас у майбутнє, а підтримати на ній можуть нас, на що і надіємось, тисячі новоприбулих наших братів з України, яких щиросердечно запрошуємо до наших храмів та просимо активно включатись у наші парафіяльні громади. Вам, новоприбулим, також треба остерігатися, щоб не піддатись асиміляції, не забути своєї мови та пам’ятати, звідки ви прибули. В цьому всіх нас єднає спільна доля, яку разом легше буде долати.

Просимо також у молитвах пам’ятати про всіх священиків, монахів, монахинь та мирян, для яких дорогою була рідна Церква, рідна мова та батьківщина. У своїх молитвах згадуймо всі жертви акції Вісла а також пам’ятаймо про всіх тих, які спочили далеко від своєї землі.

Для всього нашого народу, який проживає у Польщі, для цілої нашої Церкви випрошуємо у Бога Його щедрого благословення та заступництва Пресвятої Богородиці на дорозі постійного подолування наслідків акції «Вісла».

Благословення Господнє на Вас!

Архиєпископ  Євген Попович              
Митрополит Перемисько-Варшавський
Єпископ  Володимир Р. Ющак ЧСВВ
Владика Вроцлавсько-Ґданський
Дано у Перемишлі/Вроцлаві дня 28 квітня 2017 р.

Джерело:  Воїни Христа Царя

27.04.2017р. Б. / Визначено дату Чину інтронізації владики Венедикта (Алексійчука)

29 червня 2017 року, у день свята Святих верховних апостолів Петра і Павла (за григоріанським календарем), в Катедральному соборі Святого Миколая в Чикаґо, США, відбудеться Чин інтронізації Правлячого єпископа Чиказької єпархії владики Венедикта (Алексійчука). Введення на престол єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаґо здійснить Блаженніший Святослав, Патріарх УГКЦ.

«Апостол Петро − скеля віри і апостол Павло − учитель народів! На думку спадають слова Йоана Золотоустого: "Блаженна двійце, що вірно вловила душі всього світу! Церковні світила, котрі щоденно просвічують Церкву". Вкотре переконуюся у дивному Промислі Божому у якому немає випадковостей!» − написав на своїй сторінці у Facebook владика Венедикт.

Як ми повідомляли, у четвер, 20 квітня 2017 року, у Ватикані повідомлено про те, що Папа Франциск поблагословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про призначення дотеперішнього Єпископа-помічника Львівської архиєпархії владику Венедикта (Алексійчука) Правлячим єпископом єпархії Святого Миколая УГКЦ з осідком у Чикаґо, США, перенісши його з титулярного осідку Германіціяни.  

Єпархія святого Миколая в Чикаґо входить до Філадельфійської митрополії та є її найбільшою частиною з огляду на територію, охоплюючи території північних, центральних та західних штатів країни. Вона була заснована 1961 року та згідно з даними «Annuario Pontificio 2017», станом на минулий рік нараховувала приблизно 50 парафій, надаючи духовну опіку понад 10 тисячам вірних. Цей осідок став вакантним 16 серпня 2016 року після відходу до вічності четвертого Єпарха Чиказького владики Річарда (Семінака).

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

25.04.2017р. Б. / Я б хотів застерегти від маніпулювань поняттям мир, - Глава УГКЦ (+VIDEO)

Чи можливе примирення між українцями і росіянами, як пробачити країні-сусіду збройну агресію, як простити вбивства тисяч воїнів та мирних жителів, як бути батькам, які поховали своїх дітей у цій війні? На ці та інші запитання дав відповіді Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерактивній програмі «Живого ТБ» «ВІДКРИТА ЦЕРКВА».

Чи готові українці до примирення?

Українське суспільство поки що неготове до примирення, оскільки ми ще живемо в стані війни. Ми є жертвою несправедливої агресії, але думаю, що ніколи не є зарано почати говорити про примирення, за мир молитися і його будувати.

Пригадаймо досвід Західної Європи. Будівництво миру і примирення між Німеччиною і Францією розпочалося ще до закінчення війни. І саме ті, хто спонукав ті два народи думати про примирення, шукати миру в Європі, пізніше були названі батьками Європейського Союзу.

Гадаю, сьогодні це дуже делікатна тема, дуже болюча, але тим неменше ми маємо обов’язок про це думати, про це говорити і про це молитися.

Хочу сказати, що апостол Павло вважав своїм обов'язком саме служіння примиренню. У його посланнях ми читаємо, я б сказав, такий відчайдушний заклик: «Примиріться з Богом!» І це примирення людини з Богом є джерелом, а відтак завданням примирення між людьми. Тому, гадаю, настав час. Зокрема, у цей пасхальний час, коли ми оспівуємо присутність між нами Воскреслого Христа, коли ми, українці і росіяни, співаємо такі слова: «І тим, що ненавидять нас простімо все з Воскресінням». Можливо, це є час, аби про такі глибокі питання почати замислюватися.

Прощення, примирення і мир

Прощення – це є глибоко духовний акт. Прощення робить нас вільними. Тобто ми звільняємося від ненависті. Ми стаємо рабами нашого поневолювача тоді, коли починаємо його ненавидіти. Тоді ми попадаємо під логіку помсти.

Тому, гадаю, треба розділити три поняття: прощення, примирення і мир. Бо часто ці три слова вживають як синоніми, але насправді вони мають різне значення. 

Спершу варто говорити про прощення. Це є початок. Коли хтось прощає − він має здатність непросто перемогти у війні, він перемагає над війною. Він не дозволяє, аби війна полонила його серце. Навіть тоді, коли ми повинні захищати свою Батьківщину, ми є носіями миру. Ми захищаємо мирне життя своєї країни.

Коли мова йде про примирення, то це справді дуже непростий процес. Я б тут вирахував чотири кроки до примирення. Ми ще не готові до цього, але треба вже готуватися. Чим краще ми до цього підготуємося, тим краще зможемо це пережити.

Найперше – примирення повинно розпочинатися з визначення правди. Без правди примирення неможливе. Ми повинні визнати ті, кривди, які нам нанесли і визнати також ті кривди, які, можливо, ми комусь нанесли.

Наступний крок – відшкодування збитків і встановлення справедливості. Бо несправедливість треба виправити.

Третій крок – потрібно обов'язково вшанувати жертв несправедливої агресії, кривди. Треба їм відшкодувати те, що вони пережили. Відшкодувати матеріальні втрати, допомогти залікувати як психічні, так і фізичні рани. А відтак вшанувати зневажену людську гідність. Це є дуже важливий і необхідний елемент процесу примирення.

Четвертий крок – незворотність цього процесу. І зробити все, аби в майбутньому запобігти подібним злочинам. Отже, процес примирення має також таке превентивне значення.

Плодом примирення є мир. У біблійному сенсі, мир означає гармонію у відносинах між Богом і людьми. Мир – це не просто відсутність війни. Це те, чого ми всі прагнемо в житті.

Святе Письмо також каже про те, що мир має два елементи – правда і справедливість. Отож без кроків, про які, ми говорили вище, важко говорити про справжній істинний мир.

Маніпулювання поняттям «мир»

Я б хотів застерегти від маніпулювань поняттям мир. Гадаю, абсолютно є неприпустимим умиротворення агресора, бо це ще більше заохочує його чинити несправедливість. Коли ми торгуємося з агресором, агресор стає ще більш агресивний, наносячи ще більше шкоди собі і всім, хто навколо.

Друга неправда про мир – примушення до миру. Бо тоді жертва має здати зброю і перестати захищатися перед нападником. Отож, у жодному разі не можна говорити про мир без правди, без справедливості, про мир, який не буде збудований процесом каяття і діалогу.

Як закінчити розв’язану Росією війну на Донбасі?

Є три кроки, які лежать у компетенції Церкви, віруючих людей. Про те, як завершити війну в Україні говориться на різних рівнях…Але скажу те, що в компетенції Церкви. Зробити, передусім, усе для того, аби припинити бойові дії. Це перша і найнеобхідніша умова. Без цього неможливо говорити про якісь інші кроки, аби примирятися.

Друге – звільнення всіх заручників.

Третє – гідне поховання усіх, які були вбиті.

Необхідно вияснити, хто з ким має вести діалог про примирення. Ми маємо справу з агресією Росії проти України. І тут є дуже серйозна перешкода. Якщо її не буде усунено, то наміри про примирення будуть під великим знаком запитання. Йдеться про суб'єктів цього примирення. На даний момент з боку Росії відчувається дуже делікатний момент – коли українців узагалі не вважають за суб’єкт перемовин. Багато разів з боку російських чиновників ми чули, що Україна – не народ, не держава, а просто територія. Якщо українців не визнають суб'єктом перемовин, тоді з ким миритися?! Перед ким каятися? Нанесені кривди перед ким визнавати?

Гадаю, це найперший і ключовий момент. Такої перешкоди не було, наприклад, між французами і німцями. І такої проблеми нема між поляками і українцями.

Це справді важке питання, але якщо ми дійдемо до порозуміння в тому, що ми два різних народи, сусіди і мусимо перестати воювати один проти одного, а мусимо діалогувати, і аж тоді ми зможемо розпочати поетапний процес примирення, визнання кривд, перепрошення...

За мир потрібно молитися. Про молитву не говоритимуть державники. Це справа віруючих людей. І, гадаю, тоді Господь Бог допоможе нам знайти шляхи порозуміння, щоб спершу ми отримали дар прощення у власному серці, а відтак почали діалог у напрямку до примирення, який би свого часу увінчався миром.

Джерело:    Департамент інформації УГКЦ

24.04.2017р. Б. / Владика Венедикт АЛЕКСІЙЧУК: "Добрий лікар спочатку з'ясує хворобу, а вже потім почне лікування" (+AUDIO)

Владика Венедикт Алексійчук в ефірі Радіо Марія поділився планами з приводу свого призначення  на правлячого єпископа Чикагської єпархії УГКЦ...

"Звісно, що Західний світ та США в першу чергу хворіють на зневірення. Але це лише поверховий погляд. Прагну досконаліше у всьому розібратися! Маю дуже велику єпархію, яка охоплює тисячі кілометрів! Треба намагатися якнайчастіше відвідувати різні парафії. Єпископський мінімум - раз на 3-и роки. Я дуже полюбляю працювати в команді. Вже очікую на знайомство з нашою діаспорою.  Не думаю, що наші вірні в США переживають якийсь інформаційний вакуум щодо України. Зараз у всіх є інтернет. Наші люди активно допомагали українським фронтовикам з поза Океану, це свідчить про їх свідомість проблем на Батьківщині..."

Джерело:  Воїни Христа Царя

23.04.2017р. Б. / ТОМИНА НЕДІЛЯ; Святих мучеників Терентія, Африкана, Максима, Помпнія та тих, що з ними

ТОМИНА НЕДІЛЯ

Наступна неділя після Христового Воскресення має різні назви. 

Неділя Томина — від події у святому Євангелії, де говориться про зустріч апостола Томи з воскреслим Христом. 

Неділя Антипасхи, що з грецької означає “замість Пасхи”, бо для перших християн вона була наче повторенням празника Пасхи. У Щоденнику паломництва Сильвії Аквітанської (IV ст. ) читаємо, що восьмого дня після Христового Воскресення в Єрусалимі були окремі торжества та, що того дня читали святе Євангеліє про навернення апостола Томи. 

Неділя Нова, або Оновлення, бо вона перша після Пасхи і в ній наче оновлялося празнування Пасхи. Цього дня Ісус Христос своєю появою обновив для апостолів радість свого Воскресення. “У цей день, — каже синаксар Томиної неділі, — в другу неділю по Пасці, празнуємо оновлення Христового Воскресення і святого апостола Томи діткнення”. 

Неділя Біла, або “в білому”. Колись давно новохрещенці, прийнявши хрещення у Велику суботу, упродовж цілого Світлого тижня ходили в білих одежах, а в неділю Томину при осібній церемонії ці одежі скидали. Західна Церква до сьогодні називає цю неділю “неділя в білому”. 

Неділя Провідна. Деякі автори виводять цю назву від того, що ця неділя проводить і продовжує празник Пасхи. У нашого народу був звичай у Томину неділю організовувати проводи, тобто поминання померлих, осібною трапезою та молінням за душі померлих на цвинтарі.

Святкування восьмого дня після Пасхи, як завершення торжеств світлої седмиці, з давніх-давен вважалося окремим празником. Темою богослужень цього празника, як і седмиці, що наступає після нього, є євангельська подія, що описує появу Ісуса Христа восьмого дня після Воскресення та зворушливе навернення і визнання віри святого апостола Томи. Про значення святкування цього празника святий Григорій Богослов († 389) у своєму слові в Томину неділю так каже: “Давній і в добрій цілі установлений закон шанує день оновлення, або радше кажучи, з днем оновлення шанує нові добродійства. Чи ж не був днем оновлення і перший воскреслий день, що наступив по священній і світлоносній ночі? Чому даємо цю назву сьогоднішньому дневі? Той (тобто Великдень) був днем спасення, а цей — днем згадки про спасення. Той день розділяє собою погребання і воскресення, а цей — є днем зовсім нового народження… Справжню онову ми сьогодні празнуємо, переходячи від смерти до життя. Тож скиньте зі себе старого чоловіка й оновіться та жийте в обнові життя”. 

Наша Церква святкує пам’ять святого апостола Томи б жовтня, а латинська — 21 грудня. Про апостольську працю апостола Томи святий Йоан Золотоустий у проповіді на Томину неділю виголошує таку похвалу: “Він колись був слабшим від инших апостолів у вірі, а за ласкою Божою став відважнішим і невтомнішим, як вони всі. Він своєю проповіддю обійшов майже всю землю, не боячись проповідувати Боже слово народам лютим, диким і кровожадним”. Традиція каже, що святий апостол Тома загинув смертю мученика за Христову віру в Індії. 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________
У той самий день

Житіє святих мучеників Терентія, Африкана, Максима, Помпнія та тих, що з ними

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак мученикам, глас 2: Настала сьогодні радісна пам’ять мучеників, Терентія премудрого та війська його. Зустріньмося разом, щоб прийняти зцілення. Бо вони прийняли від Бога благодать Духа святого, щоб зціляти недуги душ наших. 

Сталося це за Деція, гонителя християн. В Африці мучитель Фортунатіян ріками проливав християнську кров. Багато вірних утекло і сховалося від гонителів. Та знайшлося 40 воїнів християн, котрі явно виступили і стали голосно визнавати Христа. Усіх їх привели до мучителя, а той наказав затягнути їх силоміць до божниці і заставити взяти участь у поганських забобонах. Та святі слуги Божі голосно прославляли Христа Спасителя і картали поган, вказуючи їм на їхнє засліплення і нерозум. Тоді Фортунатіян наказав святих Терентія, Африкана, Максима і Помпнія кинути до в’язниці, а решту 36 воїнів християн віддав на муки. З числа тих мучеників на ім’я знаємо лиш святих Зинона, Олександра і Теодора. Усіх їх били сукуватими палицями і жилами, кололи гострим розпеченим залізом, а рани натирали сіллю та оцтом. 

Святі мученики все це стійко терпіли і голосно молилися, величаючи Господа Бога нашого. Під кінець мучитель наказав усіх їх стяти мечам. Та перед цим мали вони ще одну втіху, бо поганська божниця, в якій їх мучили, з допусту Божого завалилася. Сповнені душевної радости, співаючи псалми, нахилили вони свої голови під гострі мечі і до неба прибуло нове число святих мучеників. 

Тоді мучитель наказав привести святих Терентія, Африкана, Максима і Помпнія. Їх палили на суді вогнем, а вони величали Бога, що уникнуть вогню вічного. Закованих, їх на ніч знову кинули до в’язниці, підлога в якій була викладена гострим залізом. А вночі, коли вони молилися, Бог послав їм ангела утішителя і той звільнив їх з кайданів, нагодував і скріпив душу на майбутній подвиг. Наступного дня, після страшних мук, їх кинули в яму, повну ядовитих гадюк, та ті повзали в ногах слуг Божих і не кусали їх. Під кінець мучитель наказав усіх їх стяти мечем. Діялося це близько 250 р. В часи імператора Теодора Великого тіла святих Терентія і Африкана було перенесено до Царгорода в церкву святої Евфимії. Мощі святих мучеників, за словами святого Йосифа Піснеписця (його пам’ять вшановуємо 4 квітня), прославилися багатьма чудами. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.04.2017р. Б. / Папа: Церква потребує святих у звичайному житті і тих, які готові свідчити аж до кінця

Подібно до того, як в різні непрості періоди історії можемо почути, що батьківщина, потребує героїв, так само і Церква сьогодні потребує мучеників, що в первісному значенні означає «свідків», тобто, «щоденних святих». На цьому наголосив Папа Франциск, проповідуючи під час Літургії Слова, яку він очолив 22 квітня 2017 р. в базиліці святого Вартоломея на Тиберійському острові, в рамках вшанування новомучеників ХХ і ХХІ століття.

Проповідуючи після прочитання євангельського уривку, що був випереджений читаннями з Книги Одкровення та свідченнями родичів і знайомих мучеників сучасності, Святіший Отець зазначив: «Ми прибули як паломники до цієї базиліки, де давня історія мучеництва єднається з пам’яттю про новомучеників, численних християн, вбитих осатанілими ідеологіями минулого століття, також і в наші дні, вбитих лише за те, що були учнями Ісуса. Пам’ять про цих героїчних свідків давнини й сучасності утверджує нас в усвідомленні того, що Церква є Церквою, якщо є Церквою мучеників».

Посилаючись на рядки з Книги Одкровення, проповідник зазначив, що мученики – це ті, «що прийшли від горя великого, і обмили одежі свої, і вибілили їх у крові Агнця». Вони мали ласку «визнавати Ісуса аж до кінця». «Вони страждають, вони віддають життя, а ми отримуємо Боже благословення завдяки їхньому свідченню», – сказав Папа, додаючи: «Існують також численні приховані мученики, ті чоловіки й жінки, що залишаються вірними лагідній силі любові, голосові Святого Духа, що у щоденному житті намагаються допомагати ближнім та беззастережно любити Бога».

«Якщо добре приглянутися, – вів далі Святіший Отець, – то причиною кожного переслідування є ненависть князя цього світу до тих, яких Ісус спас та викупив Своїми смертю та воскресінням. В євангельському уривкові, який ми вислухали, Ісус вживає сильне та вражаюче слово: “ненависть”. Він, що є Учителем любові, Якому більше подобається говорити про любов, цього разу говорить про ненависть. Але Він завжди називав речі по-імені. А тому говорить: “Не бійтеся! Світ ненавидітиме вас, але знайте, що перше ніж вас, він мене зненавидів”».

Наступник святого Петра пригадав, що Ісус викупив нас «безкорисливим даром Своєї любові». Своїми смертю та воскресінням Він викупив нас з-під влади диявола, князя цього світу, і джерелом згаданої ненависті є саме це: «оскільки ми були спасенні Ісусом, а князь цього світу не бажає цього, він ненавидить нас і викликає переслідування, які від часів Ісуса та первісної Церкви не припиняються до наших днів». Тож саме «ненависть духа світу» є причиною переслідувань, яких сьогодні зазнає чимало християнських громад.

«Як же часто під час важких історичних періодів можна було почути: “Сьогодні батьківщина потребує героїв”. Мученика можна уявити героєм, але основою мучеництва є благодать: це Божа благодать, а не відвага вчиняє мучеником. Подібно, сьогодні можна запитати: “Чого нині потребує Церква?”. Мучеників, свідків, тобто, щоденних святих, бо Церква прямує вперед завдяки святим, без них Церква стоїть на місці. Церква потребує буденних святих, святих у звичайному житті, прожитому в послідовності, але також тих, яким не бракує відваги прийняти благодать бути свідками до кінця, аж до смерті. Всі вони є життєдайною кров’ю Церкви», – сказав Папа, а тоді додав, промовляючи експромтом:

«Хочу додати ще одну ікону до цього храму. Мова йде про жінку, імені якої я не знаю. Але вона споглядає на нас із неба». Він розповів, що коли минулого року відвідував табір біженців на острові Лесбос, то мав нагоду поспілкуватися з тридцятирічним чоловіком, що мав трьох дітей. Він розповів, що є мусульманином, а його дружина була християнкою. «До нашої країни прибули терористи, оглянули нас і почали запитувати про релігію та побачили на грудях дружини хрестик. Вони наказали викинути його на землю, вона не послухала і їй перерізали горло в мене перед очима. Ми дуже любити один одного!».

«Цей образ приношу сюди, як подарунок, – сказав Святіший Отець. – Я не знаю, чи цей чоловік ще на Лесбосі чи зміг виїхати деінде. Не знаю, чи йому вдалося вибратися з цього концтабору, бо чимало таборів біженців стали концтаборами, з огляду на масу людей, що там залишені. І великодушні народи, які їх приймають, повинні також нести цей тягар, бо здається, що міжнародні угоди стали важливішими від прав людини».

 «Згадувати цих свідків віри та молитися в цьому місці – це великий дар, – підсумував Папа. – Це дар для Спільноти святого Еґідія, для Церкви Риму, для всіх християнських спільнот цього міста та численних паломників. Нехай же жива спадщина мучеників дарує нам сьогодні мир і єдність. Вони вчать нас, що силою любові та лагідності можливо протистояти деспотизмові, насильству, війні та терпеливо будувати мир».

Свою проповідь Святіший Отець завершив молитвою: «Господи, вчини нас гідними свідками Євангелія та Твоєї любові, вилий Своє милосердя на людство, онови Церкву, захисти переслідуваних християн, подай якнайшвидше усьому світові мир. Тобі нехай буде слава, Господи, а нам подай сором».

Джерела:      Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

21.04.2017р. Б. / Отець Любомир Яворський про військове капеланство та поїздки в т.зв. "зону АТО" (+VIDEO)

Отець Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України, у студії програми “Що відбувається” на телеканалі “Чорноморська телерадіокомпанія” розповів про місію військового капелана, про поїздки священнослужителів у зону бойових дій та виклики військового капеланства у сьогоднішні часи.

Ведучий програми – Денис Зепсен.

Уже третій рік поспіль отець Любомир святкує Великдень разом із  військовими в зоні бойових дій. У великодній період, за словами капелана, бійці особливо потребують присутності священика, адже не мають змоги бути в цей час разом із сім’єю і святкувати Христове Воскресіння.

Священик зауважив, що капеланів на передовій сьогодні не вистачає. Зараз капеланство офіційно запроваджується в силових структурах, відбувається перший етап комплектації військових частин капеланами, але комплектується всього 66 посад капеланів.

Одним із завдань капелана є патріотичне виховання військових, – говорить отець Любомир. – Але цей патріотизм не повинен бути фанатичним, а поєднуватися з любов’ю до Батьківщини та українського народу.

blacksea.tv

Джерела:    kapelanstvo.org.ua

Воїни Христа Царя

20.04.2017р. Б. / Владика Степан відвідав із душпастирським візитом громаду УГКЦ в Приморську

У Світлий понеділок, 17 квітня, владика Степан, Екзарх Донецький УГКЦ, відвідав парафію Благовіщення Пресвятої Богородиці в Приморську, що в Запорізькій області.

         Архиєрейську Божественну Літургію служили надворі. «Ми хотіли, аби УГКЦ в Приморську «вийшла із підпілля». Бо багато людей до сьогодні не знають про наше існування в місті», - прокоментував о. Юрій Драпак, настоятель парафії. Своїм співом прикрасили богослужіння семінаристи із Київської й Дрогобицької духовних семінарій, а також вихованці семінарії отців-редемптористів. Перехожі, які бачили, що звершується молитва надворі зупинялися й слухали. «А мені ще й таке переповідали, що навіть міська маршрутка зупинилася і люди з неї повиходили й слухали», - ділиться священик.

         Додамо, парафія почала діяти в 2011 року і віряни розпочинали молитися на відпочинкові базі. А згодом придбали стареньку хатину в якій вони й сьогодні моляться. Опікувалися парафією отці-редемптористи, а з 6 грудня 2016 року тут душпастирює о. Юрій Драпак.

          Крім цього, за словами душпастиря, перед богослужінням, перед приїздом владики, прийшли чоловік і жінка, які власноруч вишили ікону Святого Миколая. «Ці люди в нашій парафії були всього третій раз. Вони пожертвували плід своєї праці, цю красиву ікону, на парафію. Але потім, ми разом вирішили, що вони її подарують владиці Степану, коли той прибуде. Владика ж пообіцяв їм, що подарує її однойменному храму», - додав о. Юрій Драпак, настоятель парафії Благовіщення Пресвятої Богородиці в Приморську.

Руслана Ткаченко, прес-служба Донецького екзархату УГКЦ
Світлини с. Йосафати Цяпало

Джерело:   Прес-служба Донецького Екзархату УГКЦ

19.04.2017р. Б. / Як бійці РУВ зустріли Великдень. Обстріли ворога, святковий стіл та богослужіння

Головне християнське свято – Великдень, українські морські піхотинці, що боронять Приморський напрямок, зустрічають в окопах і бліндажах. Зранку, поки не було обстрілів, військовим капеланам вдалося провести святкове богослужіння, навіть у майже вщент зруйнованому Широкиному.

Святковий стіл, із обов’язковою паскою, крашанками та домашніми стравами. Як кажуть морпіхи, на війні по-особливому відчуваються турбота й родинне тепло, частку якого на передову доставляють волонтери майже з усіх куточків країни.

Морські піхотинці навіть провели невеличкий конкурс та вибрали серед дарунків – головну паску, яка стала символом цьогорічного Великодня.

За даними української розвідки, одразу після свят противник готує чергові провокації на Маріупольському напрямку. Однак наші морпіхи кажуть – їм до цього вже не звикати.

Джерела:    fakty.ictv.ua

Воїни Христа Царя

18.04.2017р. Б. / Пасха на передовій РУВ: священики принесли радість Воскресіння Христового на Луганщину

Військові капелани Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ з молитвою і Божим словом відвідали підрозділи Західного територіального управління Військової служби правопорядку, які в зоні бойових дій на сході України виконують бойові завдання. 

Священики Володимир Фірман, Володимир Топоровський та Юрій Стасюк з молитвою і Божим словом благословили пасхальні страви та уділили бійцям Святі Тайни. З собою отці привезли Плащаницю, усі бійці мали змогу прикластися до неї, посповідатися та причаститися.

Отець Юрій незважаючи на те, що на теперішній час навчається, та проживає у Римі, знайшов можливість та не вагаючись вирушив на передову, щоб підтримати наших хлопців. З собою він привіз слово Боже та великодні подарунки від наших мігрантів з Італії та Іспанії.

Окрім того, капелани разом із бійцями 3 спеціального відділу Військової служби правопорядку відвідали обласну загальноосвітню школу-інтернат м. Щастя та підняли святковий настрій дітям передавши необхідні речі, літературу та продукти, які було зібрано стараннями самих військових, волонтерів та мігрантів в Італії та Іспанії.

Напередодні великого празника Воскресіння Господнього капелани відвідали бійців військових комендатур міста Станиці-Луганської, міста Старобільськ та смт. Біловодськ. Щоб уділити Святу Тайну Сповіді та Святого Причастя, виставити Плащаницю, а також освятити для захисників України великодні страви, які пожертвували вірні Української Греко-Католицької Церкви Тернопільщини.

Також військовослужбовці військової комендатури смт. Біловодськ Західного територіального управління військової служби правопорядку відвідали приватне підприємство по наданню послуг щодо догляду для людей похилого віку та інвалідів і допомогли нужденним одягом та продуктами.

«Правду говорять хлопці, що заради двох чи трьох військовослужбовців, ніхто не захоче їхати в поля, тому ми, порушуючи певні невстановлені та не проголошені правила, робимо все навпаки, – розповідає отець Володимир Топоровський. – Просто беремо та їдемо, бо для Христа Спасителя, який ішов шукати одну загублену овечку, ці хлопці дуже важливі та цінні».

Приїзд капеланів не аби як підняв бойовий дух військовослужбовців, тому ми щиро вдячні усім доброчинцям, які своїми пожертвами долучилися до організації великоднього почастунку нашим захисникам, щоби хлопці могли відчути радість там, де, здавалося, вона є не можливою.

підготував офіцер військової комендатури м. Щастя
капітан Сергій Гузенко, фото автора

Джерело:  Прес-служба Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії

17.04.2017р. Б. / Глава УГКЦ на Воскресіння Христове: «Гасло «Герої не вмирають» є пасхальною піснею українського народу» (+VIDEO)

Сьогодні воскресає надія усіх тих, які її втратили. Сьогодні радіють усі ті, які віддали свої життя за свою землю, за свій народ, за свою Батьківщину. Ми сьогодні розуміємо, що гасло «Герої не вмирають!» є ніщо інше, як пасхальною піснею українського народу в його сучасній дорозі за Христом. Про це сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних на свято Воскресіння Христового, 16 квітня 2017 року, у Патріаршому соборі Воскресіння Христового, що в Києві.

Співслужили з Главою Церкви владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київської архиєпархії, та священики Київської архиєпархії.

Описуючи цей день, Предстоятель пояснив, що сьогодні ми святкуємо найбільший, найважливіший празник празників і торжество усіх торжеств – Воскресіння Христове. «Це свято Пасхи Господньої є святом переміни. Святом переходу. Виходом з однієї дійсності, яка пов'язана з біллю, стражданням, неміччю людини, гріхом і смертю. І входом у цілковиту іншу дійсність, яка пов'язана зі світлістю, з життям, щастям, миром і радістю, якій немає кінця», – сказав Архиєрей.

Глава Церкви відзначив, що цю Пасху переміни ми так по-особливому переживаємо у Києві, у нашому Патріаршому соборі, який є собором Воскресіння Христового. Адже якраз у ці дні є його храмовий празник.

На переконання Блаженніший Святослав, роздумуючи над Воскресінням Христовим, ми сьогодні розуміємо, що останнє слово в історії людини не належить людині, її злобі. Не належить ні гріху, ні смерті. Останнє слово завжди має Господь Бог. Останнє слово має Воскреслий Христос. Життя, а не смерть. «Воскреснувши із гробу, Ісус Христос каже нам: Немає безвихідних ситуацій, я є вашим виходом. Христос є нашою дорогою, тим, який відкриває нам нові двері. Він є нашою дорогою, істиною і життям», – просить задуматися Предстоятель Церкви усіх і кожного.

«Сьогодні ми співаємо пісню Христа переможця над гріхом і смертю, тому відчуваємо себе здатними сіяти життя там, де хтось сіє смерть, будувати там, де хтось нищить і руйнує. Відчуваємо в собі силу міняти, реформувати, надавати нове життя і дихання нашій державі, коли нас хочуть переконати, що це неможливо. «Немає нічого неможливого для того, хто вірує», – каже Ісус Христос. Ми сьогодні бачимо, шо немає жодних обмежень чи жодної причини для розпуки про безвихідь для того, хто вірить у Воскресіння», – запевнив проповідник.

У цей святковий день повний радості і оптимізму Блаженніший Святослав привітав усіх зі святом. «Бо коли ми вітаємо один одного, кажучи «Христос воскрес», ми наче передаємо один одному цю життєву силу, яку отримуємо від Воскреслого Христа», – додав духовний лідер греко-католиків.

Привітав пасхальним привітом усіх вірних в Україні та за кордоном. Привітав «наших заробітчан, які шукають чесного хліба за межами своєї батьківщини».

Привітав братів і сестер на окупованих територіях і в Криму, бранців і заручників. «Будьте певні, шо Христос є вашим визволителем», – сказав Глава Церкви.

«Засилаю пасхальний привіт нашій владі. І кажу вам, не сумуйте, не зневірюйтеся. Ті добрі справи і реформи, які ви починаєте, Господь Бог підтримає. Корупцію, стару систему і все, що не дає Україні стати вільною демократичною європейською державою, побороти можливо», – запевнив Блаженніший Святослав.

«Засилаю пасхальний привіт нашим воїнам, які захищають нашу Пасху. Які споживають пасхальні страви в окопах на передовій. Які щодня бачать на власні очі смерть. І кажу вам: вірте у Воскресіння, будьте носіями не смерті, а воскресіння і життя, бо ви його захищаєте і віддаєте за нього своє життя», – звернувся Глава Церкви до наших воїнів і додав, що найбільше, чого просимо в нашого Воскреслого Спасителя, пасхального миру для нашої землі.

Джерело:     Департамент інформації УГКЦ

16.04.2017р. Б. / ХРИСТОС ВОСКРЕС! - ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА!

Вітаю всіх відвідувачів та гостей моїх блогів зі світлим празником 

ВОСКРЕСІННЯ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА!

ХРИСТОС ВОСКРЕС! - ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

- ВІРМО -

ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА! - ВОІСТИНУ ВОСКРЕСНЕ!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри,

вітаю вас зі світлим празником ВОСКРЕСІННЯ Господа нашого, Ісуса Христа, - Дороги, Істини і Життя!

Бажаю всім вам полюбити Його всім серцем своїм, всім розумом своїм і всіма силами своїми, понад усе, а ближніх своїх, заради Його любові, як самих себе!

З Ним, ми осягнемо святість життя! 

З Ним, ми подолаємо злобу й беззаконня у власному серці і розумі!

З Ним, ми переможемо усіх внутрішніх і зовнішніх ворогів наших, що звідусіль утискають, тиснуть і наступають на нас, загарбуючи собі те, що їм не належить!

З Ним, ми виборемо, омріяну багатьма поколіннями борців - УССД, від Сяну по Кавказ!

З Ним, ми здобудемо Царство вічного блаженства і буття!

З нами Бог і ми з Богом, тож ми - ПЕРЕМОЖЕМО!

З повагою і благословенням, сл.Б. Леонід.

15.04.2017р. Б. / Велика Субота

Досить часто ми десь “губимо” Велику Суботу. Тільки закінчується Страсна П'ятниця, відразу починаємо думати про святкування Воскресіння як в храмі, так і потім вдома з родиною.

Велика Субота – це день сутінок. Вона знаходиться між темнотою П'ятниці та сіянням Пасхального Воскресіння. Це ще день скорботи, але і день очікування та довіри. Це день самотності та очікування Марії... В цей день не звершується Богослужіння, тобто є це день “нелітургійний”, якщо можна так висловитись.

Це день самотності Ісуса, Який входить “в темряву”.

Його ми згадуємо та визнаємо в Символі нашої Віри: “... страждав за Понтія Пилата, був розп'ятий, помер і був похований, і зійшов у пекло.”

...Місце померлих, куди зійшов Христос, Святе Письмо називає "підземним світом", Шеолом або Адом (Пор. Флп. 2, 10; Ді. 2, 24).

Катехизм Католицької Церкви № 635 цитує Стародавню проповідь на Велику Суботу: "Велике мовчання панує сьогодні на землі, велике мовчання і велика самотність. Велике мовчання, бо Цар спить. Земля здригнулася й затихла, бо Бог спочив у тілі і пішов будити тих, що спали від віків (...). Він іде шукати нашого праотця, загублене ягня. Він йде до тих, що сидять у темряві й тіні смерті."

Відвідуючи у неділю, 2 травня 2010 р.Турин, після молитви перед плащаницею Христа, Папа Бенедикт ХVІ сказав: “Після двох світових воєн, таборів та ГУЛАГів, ядерного бомбардування Хіросіми і Нагасакі, наша епоха стала схожою на Велику Суботу. Морок цього дня звертається до усіх нас, а особливо тих, хто питає про сенс життя, до віруючих. Цей морок торкається і нас”.

Велика Субота є "нічиєю землею", як підкреслив Папа, знаходиться між смертю та воскресінням, але на цю землю ввійшов Один – Єдиний, Який перейшов її знаками Своїх страждань за людство.

У цей "час-поза-часом" Спаситель зійшов до аду, тобто у місце, куди не доходить жоден промінь любові, де панує повна зневіра без будь-якого слова розради. Залишаючись мертвим, Христос перейшов через двері цієї крайньої самотності, щоб перевести разом із собою також і нас.

У той день сталося щось незбагненне: Любов увійшла до аду, і навіть у густій темряві найбільшої людської самотності ми можемо почути голос, який нас кличе, і можемо відчути руку, яка нас бере, щоб вивести назовні. Людина живе з огляду на те, що є любленою і може любити. Любов увійшла в смерть і перетворила її на життя. "Навіть в хвилину найбільшої самотності ми вже ніколи не будемо самі", – наголосив Папа Бенедикт ХVІ.

Велика Субота – день неспокійний. З темноти смерті Христа запалюється світло надії – світло Воскресіння. В мовчанні та тиші виступає нове життя. Чути вже гул Воскресіння.

Сестра Анна Кліпацька, згромаджння "Непорочного серця Марії"

Джерела:   oranta.org

Воїни Христа Царя

14.04.2017р. Б. / Велика П'ятниця

Коротка історія

Використання святої плащаниці в богослужбах Великої п'ят­ниці й суботи так як ми її тепер почитаємо, відносно недавнє, бо має за собою заледве кількасот літ, але своїм походженням вона сягає самої смерті Ісуса Христа. Плащаниця це ніщо інше, як те простирадло чи саван, у якому було завинуте мертве Тіло Христа Господа, коли Його покладено до гробу. Східна Церква у відправах Великої п'ятниці й суботи не знала плащаниці майже півтори тисячі літ!

Християни єрусалимської Церкви перших століть почитали у Велику п'ятницю хресне дерево, яке на початку IV віку віднайшла свята Єлена, мама цісаря Костянтина. Обряд того почитання запи­сала нам паломниця IV століття Сильвія Аквітанська. Звичай почитати святий хрест у Велику п'ятницю перейшов пізніше до грецької Церкви. Під впливом Східної Церкви почитання святого хреста у Вели­ку п'ятницю в середині VII століття перейшло до Західної Церкви, де практикується і сьогодні.

У наших рукописних уставах до XVI віку нічого не сказано про обряд покладення святої плащаниці, бо вона щойно починала входити у практику. Оскільки свята плащаниця ввійшла до відправ вечірні Великої п'ятниці й утрені Великої суботи не окремим приписом, а звичаєм Церкви, то до сьогодні нема одного обряду покла­дення плащаниці, бо різні Церкви виробили свої звичаї. Почитання святої плащаниці в ХVII-ХVIIІ ст. стає загальною практикою і звичаєм усієї Східної Церкви.

Обряд виносу й покладення плащаниці, за Типиком о. Дольницького, відбувався у катедральних церквах Галичини так: на вечірні Великої п'ятниці, під час співу стихири на стиховні "Тебе одіющагося світом яко ризою...", був обхід довкола церкви з пла­щаницею, яку несли за чотири кінці священики або старші парафія­ни. Після обходу плащаницю клали на окремий до того пригото­ваний стіл посередині церкви. При кінці вечірні в часі трикратного співу "Благообразний Йосиф..." усі на колінах приступали до святої плащаниці й побожно її цілували. Божий гріб був прикрашений квітами й лампадами, а за ним стояв хрест без Розп'яття з обрусом на його перехресті.

Отець Дольницький згадує також, що в нас, у Галичині, був звичай при обході з плащаницею нести і Святі Тайни, що їх відтак ставили для почитання або на Божому гробі, або на престолі. Він завважує, що цей звичай узято від латинської Церкви. Звичай виставляти Святі Тайни при плащаниці є цілком несумісний ні з духом Великої п'ятниці, ні з духом Східної Церкви. Свята плаща­ниця є якраз символом Ісуса Христа в гробі, тому тут немає місця на прилюдне почитання Святих Тайн. Західна Церква у Велику п'ятницю подекуди усуває Святі Тайни з кивота та лишає його відчиненим на знак, що там нема Христа, бо Він у гробі.

Тепер на нашій плащаниці, крім ікони Христа в гробі, зображають ще Богородицю, Йосифа з Ариматеї й побожних жінок, що брали участь у похороні Ісуса Христа. А довкола плащаниці видніються слова тропаря Великої п'ятниці: "Благообразний Йосиф...".

Про ікону

Як латинській, так і східній Церкві відомий обряд "оплакування" у Велику П'ятницю та Велику Суботу. Христос, який назвав себе життям (див. Йо. 14, 6), лежить у гробі або на камені помазання померлих. А побожні жінки підносять руки, голосячи. Оплакування померлих завжди було справою жінок, не так з огляду на їх психологічні нахили, як радше з причини їх "природного покликання". Чоловік, який офірує світові свої діла і конкретні звершення, певним способом залишається живим у них навіть після смерті. Жінка, яка дає життя, споглядає знищення того, що є сенсом її існування.

Жінки біля гробу Ісуса є символом Церкви, яка стогне і плаче у цій "долині сліз". Вони уособлюють усвідомлення сумної дійсності, яку можна пояснити лише у світлі об'явлення.

Чи є натяк на якусь надію? Здається, іконописець нічого не говорить про це через постаті жінок. Але Богородиця зображена в іншій позі, ніж вони. Вона теж плаче, але водночас здійснює жест поклоніння.

Чернеча традиція розрізняє два види плачу: той, який викликає розпач і смуток (lỳpe), та ін ший плач, який є джерелом потіхи і знаком любові (рèпthоs). Ченці прагнули належати до блаженних засмучених (див. Мт. 5, 5), тобто до тих, хто відчуває близькість божественного блаженства навіть у ситуації, яка викликає біль.

Їх непорушна віра не опирається на якийсь банальний оптимізм. Вони не заплющують очей ані перед трагічною людською долею, ані перед злобою, яка є її причиною. Але вони поєднують все це з померлим Христом і, вшановуючи Його своїм плачем, почувають себе переміненими вірою у воскресіння. На Сході цей священний плач звеличують чимало чудесних творів. Іконописці мали не надто багато нагод зображати його. Але коли у Велику П'ятницю ми споглядаємо ікону Богородиці, яка плаче на гробі Ісуса, бачимо хрест посеред свічок, лампад та жалобних співів, ми відчуваємо як нас відносить в цю атмосферу пентосу, священного плачу, який по­роджує радість.

Джерела: http://ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

13.04.2017р. Б. / Послання Блаженнішого Cвятослава до священиків на Великий Четвер

Дорогі співбрати у священстві!

Цього року знову, подібно як учні Христові на Тайній вечері, засядемо з нашим Божественним Спасителем у цей святий день при Його таїнственній трапезі. Сьогодні ще раз переживатимемо упокорення перед нами нашого Учителя і Господа на вмиванні ніг та радітимемо даром Його Священства. Входячи таким чином у Його страсті та очікуючи Його славного воскресіння, споглядаючи Його служіння та крайнє приниження, щоб вилікувати наші рани, запрошую вас роздумати над одним із найважливіших Таїнств Христової Церкви, яке доручене нам нашим Господом, а саме над Покаянням, Святою Сповіддю, Таїнством зцілення та відпущення гріхів, яке ми отримали ціною Його святої Крові.

Першим даром воскреслого Христа, згідно з Євангелієм святого Івана Богослова, є влада, передана апостолам та їхнім послідовникам,  прощати від Його імені людські гріхи: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Ів. 20, 23). Це служіння святий апостол Павло називає Таїнством Примирення і вбачає в ньому саму суть священичого служіння: «Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення. Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» (2 Кор. 5, 19-20).

 Уділення Святого Таїнства Примирення людини з Богом і ближнім є одним із найвеличніших, а водночас може бути найважчим елементом священичого служіння. Надаючи священикові право уділяти Таїнство Сповіді, єпископ, відповідно до приписів церковного права, доручає йому найделікатнішу роль у спасінні душ людей, повіреній його пастирській опіці. Без ревних і вправних сповідників є неможливим доступ наших вірних до Божого милосердя, до джерел благодаті Духа Святого, неможливе повноцінне духовне життя та пізнання живого Бога.

Це велика благодать, коли вірні мають можливість зустрічі з живим Христом через особу свого душпастиря у сповідальниці. Святе Таїнство Покаяння перемінює парафію. Де його регулярно уділяють, там вже нема таких численних конфліктів, воно наставляє молодих людей на добру дорогу, а старшим допомагає гідно прожити останні роки життя на землі. Сповідальниця – це барометр ревності священика. Достатньо у звичайну неділю чи в будень подивитися, скільки людей приступає до Святого Причастя, щоб мати уявлення про пастирську працю в парафії.

Сповідник є для Божого люду живою іконою милосердного Бога, можливістю пізнати самого Христа – Доброго Пастиря, який шукає заблукану овечку та веде її до вибраного Божого народу. Сповідник є передусім батьком, лікарем та учителем християнського життя. Ось чому Святе Таїнство Сповіді справедливо вважають найважливішим засобом нової євангелізації, можливістю промовити Боже Слово стосовно стану душі каяника і моментом зцілення гріховних ран благодаттю Святого Духа.

Таке високе завдання вимагає від нас, служителів Святого Таїнства Примирення, особистої духовної, людської та пастирської зрілості, постійної праці над собою та повсякчасної готовності до слухання Святої Сповіді. Тому хочу нагадати певні аспекти цієї праці над собою і дати кілька порад щодо правильного й успішного уділення цього Таїнства.

Провідник людських душ повинен виконати дві передумови: перебувати в стані освячуючої божественної благодаті та провадити побожне молитовне життя. Від святості священика не залежить повнота дії Духа Святого у Сповіді, але якщо він є чистим дзеркалом, то легше можна через його слова, поведінку, вигляд  і всю особу побачити милосердя самого Бога. Священик є немов заступником каяника перед Богом силою свого життєвого прикладу.

Сповідь – це також літургійний чин. Перед уділенням Таїнства слід промовити принаймні коротку молитву про допомогу і світло Святого Духа, а після сповіді – помолитися за тих, хто висповідався в нас. Це є визнанням нашої людської обмеженості та визнанням віри сповідника в Господню всемогутність, що проявляється в розкаяному серці людини, відкритому до Божої дії.

Свята Церква для належного і компетентного служіння Таїнства Покаяння зобов’язує священиків-сповідників здобувати належні богословські знання. Тут ідеться не тільки про вивчення основних предметів курсу семінарійної освіти, а й про постійне здобування і поглиблення знань зі Святого Письма, догматичного вчення Церкви,  морального богослов’я та канонічного права. Необхідно пильно стежити за новими викликами, які чигають на християн у сучасному світі, та опановувати кращі способи пастирського служіння і розвитку вчення Церкви, нові вказівки, що безпосередньо стосуються належного формування сумління поручених нашій опіці вірних.

Важливою рисою сповідника є правильний педагогічний підхід до каяників, що перебувають на різних етапах духовної зрілості. Потрібно набути належні знання і навички  пастирського порадництва, розуміння психологічного стану людини, що приступає до сповіді.  Педагогічний хист і підхід сповідника полегшує визнання гріхів, додає особі, яка кається, відваги та довір’я. Віряни з повагою ставитимуться до Таїнства Примирення, якщо сповідник буде серйозно ставитися до проблем і болів каяників, глибоко вникаючи й переймаючись тими гріхами, які ранять і нищать людину. Очевидно, що часом трапляються питання, на які не можна однозначно відповісти. Тому в спірних ситуаціях можна поставити собі питання: а що б Ти, Ісусе, зробив на моєму місці?  

Особливу обережність дораджується виявляти сповідникам у справах, які пов’язані з людською любов’ю і статевістю. Додаткові питання слід ставити дуже делікатно і не відразу. Будь-яке зайве питання може людину зранити, відкинути від сповіді й Церкви. Скільки людей відійшло від Церкви через нашу необережну поведінку, але ми не завжди почуваємося винними в цьому! Не можна виявляти власного здивування з приводу якогось гріха, хоч би який він був тяжким. Не маємо права цікавитися тими сферами життя людини, які не конечні для сповіді. Абсолютно не припустимим є будь-яким чином ображати каяника, підвищувати на нього голос чи виявляти власну нетерпеливість до особи, яка шукає Божого милосердя. Господь має час для всіх нас – маймо і ми час уважно та смиренно вислухати того, хто сповідається! У різних офіційних вказівках для сповідників Церква наголошує на делікатному й дискретному ставленні до пенітента, що вже казати про обов’язок абсолютного збереження печаті таємниці Сповіді.

Досвід Церкви показує, що добрим сповідником є той, хто сам добре і часто сповідається. Добрі сповідники народжуються з добрих каяників. Той буде добрим сповідником, хто регулярно і глибоко переживає це Таїнство Примирення як дорогу власного освячення.  Надзвичайно сильним і позитивним є особистий приклад служителя цього Святого Таїнства. Коли люди бачать, як їхній духовний отець сам сповідається, то глибше усвідомлюють дар цього Таїнства Божої любові і це є найкращим закликом якнайчастіше з нього користати.

Дорогі співбрати в Христовому Священстві! Сердечно вітаю вас із днем установлення цього величного Таїнства. Схиляю голову перед вами, ревними сповідниками, порадниками, лікарями і учителями нашого народу, які від імені Христа відпускаєте нам наші гріхи, благодаттю Святого Духа освячуєте наші душі та даєте нам силу боротися з духовними хворобами і вадами. Нехай у кожному нашому храмі й монастирі завжди буде хтось, хто чекає на нас у сповідальниці та відкриває нам дорогу до примирення з Богом!

Сьогодні наша Церква в усьому світі, зокрема в Україні, яка стікає кров’ю, є справді подібна до польового військового шпиталю, переповненого пораненими. Нехай же нам ніколи не забракне сповідників – Божих лікарів, які на взірець самого Христа – Доброго Самарянина, похиляться над нашими ранами, виллють на них олію Божого прощення та торкнуться наших душ цілющим Тілом і Кров’ю нашого Спасителя.

Благословення Господнє на вас!

+ СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого преподобного та ісповідника Якова, єпископа Катанського,
3 квітня 2017 року Божого

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

12.04.2017р. Б. / Владика Богдан (Дзюрах) у ВР: Патріарх Йосиф вчить основоположних для християнина і патріота цінностей – віри і вірності

У приміщенні Верховної Ради України (у кулуарах третього поверху) 11 квітня 2017 року з нагоди 125-ліття Дня народження Патріарха Йосифа Сліпого відкрилася банерна фотовиставка Інституту історії Церкви «Патріарх Йосиф Сліпий: «Бути собою!».

Експозиція приурочена до в 72-річниці арешту Патріарха Йосифа Сліпого та греко-католицьких єпископів.

Під час відкриття експозиції владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ насамперед передав вітання від Патріарха Церкви Блаженнішого Святослава і привітав усіх з цією подією. «Те, що ця виставка відбувається у стінах найвищого законодавчого органу Української держави має глибоке і символічне значення. Патріарх Йосиф повертається до свого народу, якому служив і з яким страждав, та до української держави, про яку не тільки мріяв, він у неї вірив, за неї молився і над її становленням працював усе своє життя як «добровільний і недобровільний в’язень Христа ради», – сказав владика Богдан.

Секретар Синоду подякував усім, хто долучився до відкриття фотовиставки «Патріарх Йосиф Сліпий: «Бути собою!», адже, як сказав владика Богдан, за життя Патріарха Йосифа окупаційна більшовицька влада відкривала перед ним інші двері – лише двері казематів. «Спершу це були двері тюрми на Лонцького у Львові, куди його привезли, похапцем заарештувавши рівно 72 роки тому 11 квітня 1945 року в святоюрських палатах, а відтак, побоюючись реакції населення відразу етапували до Києва, де перед ним відкрили двері камери допитів у будівлі тодішнього НКВД на вулиці Короленка 33 (нинішня вулиця Володимирська), а відтак відкривали перед ним знову й знову наступні двері камер, бараків і тюрем і таборів, яких за 18 років ув’язнень було кілька десятків», – пригадав єпископ.

Зокрема Секретар Синоду подякував за відкриття виставки Голові Верховної Ради і тим депутатам, завдяки яким Верховна Рада прийняла рішення відзначати цьогорічний ювілей Патріарха Йосифа на державному рівні. На його думку, завдяки цьому мільйони наших співгромадян, а в першу чергу дітей і молоді, матимуть нагоду відкрити незнану, але таку знакову для історії Церкви і української держави постать.

«Сьогодні, коли відкриваємо цю виставку, хочу побажати усім нам відкритості серця на те послання, що його несе ця виставка, а радше – сама особа і подвижницький чин Патріарха Йосифа. Він може нас навчити так багато! Вчить передовсім двох основоположних для християнина і справжнього патріота рідної землі цінностей – віри і вірності», – наголосив владики Богдан (Дзюрах).

«Напередодні Великодня процитую побажання самого патріарха, висловлене десятки років тому, але яке для нас нині є дуже актуальним: «Чого ж вичікує увесь наш український народ від цьогорічного Великодня? Здається, що з нами кожному тиснеться на уста та сама відповідь і те саме молитовне бажання: Мир і єдність». Тож бажаю усім нам напередодні світлого свята Христового Воскресіння щедрого Божого благословення, єдності і миру!», – побажав Секретар Синоду Єпископів УГКЦ.

Департамент інформації УГКЦ

***

Додаток:

Виставка «Патріарх Йосиф Сліпий: «Бути собою!» розкриває основні етапи життя і діяльності Йосифа Сліпого: дитинство в с. Заздрість на Тернопільщині і здобуття освіти, покликання до священства і наукової діяльності, багатолітнє ректорство у Львівській духовній семінарії, вибір на наступника митрополита Андрея Шептицького, переслідування радянською владою, два арешти та 18-річне перебування в таборах ГУЛАГу, обставини звільнення з ув’язнення та переїзд до Рима.

Завдяки опублікованим архівним фото відображено його участь у засіданнях Другого Ватиканського Собору. Також експозиція висвітлює працю Блаженнішого Йосифа над розвитком духовного та культурно-освітнього життя українців у Римі: створення Українського католицького університету в Римі, будівництво собору Святої Софії, його численні подорожі для згуртування та підтримки «в розсіянні сущих» українців. Тексти на банерах підібрані тематично, це слова патріарха Йосифа із «Заповіту», що найкраще відображають його життєву позицію та його пророчу візію щодо майбутнього українського народу та української Церкви.

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ