Бути
поруч, незважаючи ні на що; давати надію, попри замкнутість та
відчуження; сподіватися на покаяння та переосмислення, часто не
вловлюючи навіть проблисків віри. Розмова з керівником Відділу
душпастирства в пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ
отцем Костянтином Пантелеєм відкрила зовсім інший вимір
священнослужителів, волонтерів, ув’язнених.
Існування в’язничної системи ― це можливість для Церкви проявити весь
потенціал, яким Господь наділив її у справі милосердя. В’язниця, я
переконаний, ― єдине на землі місце, де всі заклики до милосердя щодо
душі і тіла можна виконати водночас: „нагодуй голодного; напій
спраглого; зодягни нагого чи того, хто не має пристойного одягу;
відвідай того, хто знаходиться у в’язниці…“, — розпочав розмову отець
Костянтин.
Навчи віри та добра того, хто не знає
Ув’язнення злочинця, на перший погляд, вирішує проблему, бо за зло
має покарання. Та чи можливо виправитися в середовищі таких самих
правопорушників? Адже в’язниця, навіть в ідеальному суспільстві,
перетворюється на консервування злочину, плекання злоби та бажання
помсти. Тому, аби хоч трохи змінити ситуацію, мусимо бути присутніми
серед цих людей, щоб вони розуміли ― ми їх підтримуємо в усьому, крім
гріха.
Безумовно, велике значення має безпосереднє душпастирство, коли
священик сам на сам спілкується з ув’язненим, може вислухати, порадити.
Та душпастирство ― це й сама присутність священика, яка засвідчує, що ці
люди не забуті. Зрештою, така моральна підтримка необхідна і персоналу
в’язниць. Адже в час служби вони до певної міри теж мають обмежену
свободу.
Умов грішника й поверни його з погибельної дороги на добру
Найважче з тими, хто отримав великі вироки чи пожиттєві терміни за
вчинені найважчі злочини. Вони потребують духовної підтримки та водночас
― на краю відчаю і цинізму. Адже, що глибша психологічна рана, то
більше відчуження. Тому до них священик повинен бути найбільш
терпеливий.
Особливо складна категорія в’язнів, ті що вчинили злочини
сексуального характеру. Такі люди відбувають подвійну покару: суспільну
ізоляцію та жорстоке поводження з ними самих засуджених. До тих, з ким
непросто працювати, належать і неповносправні в’язні, які мають серйозні
психічні відхилення, а їх судять, як осіб, що можуть відповідати перед
судом.
Непросто категорія — неповнолітні. Зараз кримінально-процесуальний
кодекс дещо пом’якшив ставлення до злочинів малолітніх, тож їх кількість
зменшується. Згідно зі статистикою, на вересень минулого року в Україні
було 316 таких ув’язнених. Та ті, кого осуджують, мають важчі злочини і
отримують великі терміни.
В’язниця, навіть в ідеальному суспільстві, перетворюється на консервування злочину, плекання злоби та бажання помсти
Це особливе середовище, де необхідна постійна дбайливість. А в нашій
країні брак саме системної і професійної роботи з неповнолітніми
ув’язненими. Проблема й в тому, що більшість тих, хто опиняється за
ґратами — шістнадцятилітні. Тобто вже за два роки вони опиняються у
дорослих тюрмах, а спілкування зі злочинцями з різним „стажем та
статусом“ їх ще більше криміналізує. Знаю чимало випадків, коли ті, хто
опинявся після дитячих колоній у дорослих в’язницях, потрапляють туди
знову за нові злочини, часто й жорстокіші.
Тому, аби уникнути такого поглиблення у злочинний світ, неповнолітні
засуджені мали б перебувати в окремих закладах. З ними потрібно
працювати індивідуально, бо різні злочини потребують різної терапії. І
це мали б бути професійно підготовлені соціальні психологи, педагоги,
які передовсім хотіли б морально зцілити таких осіб.
Жінки-в’язні ― вразлива категорія, особливо неодноразово засуджені. У
нашій Церкві створений центр адаптації для жінок. І понад тридцять
колишніх засуджених перейшовши через цей центр. Значна частина з них
знайшли себе і залишаються закоріненими в життя Церкви.
Шанси на моральне одужання та легшу адаптацію в’язнів дає
мііжконфесійний підхід до роботи з позбавленими волі, коли пастирі
виступають перед в’язнями одноголосно.
Молись за нього Богу, щоб допоміг йому
Та душпастирство — це не лише священик, а в значній мірі — волонтери.
Впродовж багатьох років ми спостерігаємо, наскільки важлива присутності
вірних. В’язні часто сприймають священиків, як людей, які ведуть якийсь
особливий спосіб життя, недосяжний іншим, натомість, коли приходять
волонтери — різні люди, з різних соціальних груп, із власними проблемами
і показують, що з Господом виходять із різних труднощів, це дає надію
на зміни.
Ніколи не забуду запитання, яке на порозі колонії задавали засуджені,
проводжаючи нас: „невже вам не заплатили за те, що прийшли до нас?“.
Тобто ті люди не могли повірити, що хтось добровільно, пожертвувавши
власним часом, може прийти аби провести час з ними. Це дає їм
усвідомлення, що можуть бути для когось важливими.
В нас є чимало людей, які допомагають проводити різні акції зі збору
всього необхідного для ув’язнених, готувати той чи інших захід. Таке
волонтерство необхідне, як свідчення суспільної солідарності. Складніша
систематична робота. Є помічники капеланів, які в той чи інший спосіб
долучаються про проведення реколекцій, євангелізації. Вони потребують
ґрунтовнішої підготовки. Та в будь-якому випадку, готуючи волонтерів до
спілкування з ув’язненими, акцентуємо на моральній стороні. Адже кожен
має власні уявлення про в’язницю, тож інколи виникають ситуації, коли
волонтер прийшовши туди вперше, відчуває певне напруження, а це,
відповідно, відображається на спілкуванні. Важливо поводитися природно,
невимушено, щоб ніхто не відчував дискомфорту.
Не варто якогось одного священика „закривати“ у в’язниці. Він має бути закорінений у життя парафіяльної спільноти, а попри те здійснювати службу в’язням
Та мушу наголосити, що підтримка в’язнів корисна і тим, хто
допомагає. Адже завдяки цьому глибше усвідомлюємо, що таке гріх і це
сприяє духовному зростанню, усвідомленню повноти і значимості свободи, а
також мотивує перемагати спокусу, долати зло у власному серці. Навіть
парафіяльне життя стає ціннішим, глибшим і більш усвідомленим, коли
серед різних ініціатив служіння є час для в’язнів.
Важливим питанням є також залучення більшої кількості
священнослужителів. На разі в нашій Церкві є 34 капелани, які здійснюють
систематичну душпастирську роботу. Та найефективніше, якщо є певна
ротація капеланів, щоб вони мали можливість відновити сили задля
ефективнішої допомоги. Обстоюю думку, що не варто якогось одного
священика „закривати“ у в’язниці. Він має бути закорінений у життя
парафіяльної спільноти, а попри те здійснювати службу в’язням. Це
збагачує еклезіальне життя спільноти і цілої єпархії, а також дає
можливість більшої співпраці з волонтерами.
Від серця прощай тим, хто тебе образив
Глибше усвідомлення таємниці Церкви полягає в зацікавленні в житті
одне одного. Щоб подолати відчуження щодо людей, які вчинили злочини,
варто пам’ятати слова Папи Франциска при зустрічі 23 жовтня 2014 року у
Римі з делегатами Міжнародної асоціації кримінального права. Що існує
так званий популізм, коли ми готові призначити найбільшу кару за
будь-який злочин і покладаємо відповідальність виключно на людей, у яких
проявилося це зло, скидаючи з себе відповідальність причетності до
різних тенденцій і настроїв зла. Оздоровлення суспільства можливе, якщо
будемо реагувати на болі і потреби кожної особи. Папа звернув увагу на
те, що поняття „вершити правосуддя“ не означає „покарання задля
покарання“, а має на меті „перевиховання винуватця“ ― „дійсне покарання
не існує без надії“.
Утіш і розваж засмученого
Наша Церква з ув’язненими працює в багатьох напрямах. На жаль, досі
нема жодного реабілітаційного центру для чоловіків, хоча, вважаю, що ми
давно визріли для цього.
Важливим напрямом підтримки позбавлених волі є служба листувань. У
Києві з 1992 року діє громада Святого Микола Чудотворця, яка постійно
підтримує зв’язок і відстежує позитивні зміни та процес розвитку цих
людей. Окрім цього спонукуємо семінаристів створити програму
Впровадження до Святого Письма, щоб у листах пояснювати в’язням Боже
слово.
До підтримки засуджених залучаємо людей різних спеціальностей. Та,
наприклад, серед волонтерів є чимало фахових правників, які розуміють
проблему кримінального права і виконують правозахисні та юридичні
функції. Також є волонтери-медики — для наших тюрем це особливо
актуально. Минулоріч успішно провели акцію перевірки зору ув’язнених і
тим, хто потребував, закупили окуляри. До роботи з в’язнями залучаємо
педагогів, психологів, соціальних працівників.
Є також люди, які допомагають в’язням відкривають у собі творчі
здібності, особливо це актуально в дитячих колоніях. Досить часто
засуджені відкривають у собі таланти в декоративно-прикладному чи
образотворчому мистецтві. Я бачив, як неповнолітні в’язні вчилися
вишивати різними стилями, бісером у супроводі майстрині у Кременчуцькій
виховній колонії. Такі вміння урізноманітнюють їхнє перебування у
в’язниці та змінює характер, виховуючи наполегливість і естетичні
насолоду від роботи.
Багато хто співає, що теж сприяє духовному розвитку. Велику підтримку
маємо від Братства козацького бойового звичаю „Спас“. Вони для
неповнолітніх засуджених у літній період організовували козацькі розваги
спортивні змагання, що сприяло вихованню духовності і патріотизму.
Тобто ведемо досить масштабну діяльність, та ще більше необхідно
робити. Тому завжди раді різним суспільним ініціативам з підтримки
засуджених та тих, хто відбув покарання.
Розмовляла Наталія Павлишин
Немає коментарів:
Дописати коментар