Новий
тиждень приніс громадянам України загострення на фронті та
націоналізацію одного з найбільших банків країни. Як кажуть, приємного
мало. З одного боку суспільство живе, ніби війни й не було, а з іншого –
війна не перестає пожинати свої жертви. І жертви все частіше стикаються
із черствістю та незацікавленістю суспільства.
Але дивуватися нема чому. Суспільство, позбавлене елементарних
моральних норм не може бути інакшим. Не окремі люди в суспільстві, але
українське суспільство назагал позбавлене моральних норм, які регулюють
функціонування західних суспільств. Справді, комуністичне панування
зробило своє, але за 25 років, що минули від часу падіння комуністичного
режиму, в Україні моральна ситуація не змінилася на краще.
Український загал настільки егоцентричний, зациклений на собі, що
все, що перебуває поза його межами, він просто не сприймає. Оскільки для
більшості війна є десь там, далеко, то вона та її жертви не дуже й
цікавлять отой український загал. А де вже там жертви Алеппо… Ми
дивуємося байдужості західного загалу до української проблематики, але
не дивуємося байдужості українського до сирійської проблематики. Хіба це
не дивно? Хіба не дивно, що українських християн практично взагалі не
цікавить жахливий стан християн у мусульманських деспотіях чи в
Північній Кореї, важка ситуація християн у Китаї, В’єтнамі, Кубі й
багатьох інших країнах? Де ж тут елементарна християнська солідарність?
Якщо такі тенденції зберігатимуться в українському суспільстві, то
воно ніколи не зможе нормально розвиватися. Де нема моралі й
елементарного людського співчуття, суспільство рано чи пізно
перетворюється у дарвініські джунглі, в яких сильніший поїдає слабшого.
Тому Захід, щоб його суспільства не скотилися до примітивної боротьби за
виживання, створив систему стримувань і противаг. У нас такої системи
нема. І це є серйозною загрозою не лише для суспільства, але й для
народу і держави. В кінцевому результаті – це серйозна загроза для
Церкви. Оскілки дарвінізація суспільства веде його до руйнації.
З одного боку, Церква не може відповідати за мораль усього
суспільства, в якому Вона – меншість, але з іншого – саме голос
церковних пастирів та клопітка щоденна праця над євангелізацією і
катехизацією суспільства мали би стати фундаментом віднови суспільної
моралі, а тим самим і українського суспільства як такого. Спроби ж
побудувати суспільну мораль без опертя на надприродне джерело
моральності приречені на провал – комуністичний експеримент цьому не
такий давній доказ.
І тут в українських реаліях існує одна величезна небезпека: в бажанні
бути почутим суспільством, в бажанні впливати на нього Церква може
спокуситися співпрацею з владою і олігархами – чи отриманням ґрантів,
донацій, фінансових вливань від нечистоплотних ділків на кшталт Фірташа,
чи Сороса, або й податися на пряму співпрацю з владою, отримавши
ефірний час на каналах людей з влади. Звісно, піддавшись такій спокусі,
Церква не тільки втратить свій моральний авторитет, але й стане
невіродостойним свідком. А це би було катастрофою для українського
суспільства.
Церква не може заради тимчасових успіхів зрікатися свого пророчого
послання: бути голосом совісті суспільства. Не може змінювати свої догми
відповідно до забаганок світу. Вона мусить бути повністю опертою на
Христа, і тільки тоді Вона зможе змінювати світ, а не змінюватися через
примхи світу.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар