Останні дві колонки з-під мого пера, які були опубліковані в "Українській правді", – це роздуми про єдність Церкви.
Вони з’являлися в цю літню пору, коли в церковному календарі
згадуються історичні постаті з часів, в які на нашій землі християнство
стало державною релігією.
Це княгиня Ольга, рівноапостольний князь Володимир Великий,
князі-страстотерпці Борис та Гліб. А разом зі згадкою про них святкуємо
велику подію – Хрещення Київської Русі.
Правдоподібно, тема єдності Церкви не цілком принагідно спадає на
думку в цей час, бо те, що колись було єдиним і тішило душі віруючих
людей, сьогодні, через тисячу років, сповнює нас болем через церковний
поділ.
Читачі двох попередніх колонок прокоментували їх дуже акуратно. Якщо
узагальнити, то ті добрі душі сказали: легко говорити про єдність Церкви
та оплакувати її відсутність, але що робити, щоб цю первісну єдність
повернути. Дуже вдалий коментар.
Справді, чи можна повернути первісну єдність і як це зробити? Над цим варто замислитися.
Як я вже не один раз писав, говорити про єдність дуже легко, можна
сказати, популярно. Про це сьогодні говорять навіть політичні діячі.
Але ми, віруючі люди, усвідомлюємо, що єдність Церкви - це Божа
справа. До неї треба підходити, думаючи категоріями релігійних
переконань. Це не є щось, що ми можемо осягнути своїми людськими силами.
Це дар від Бога, який ми можемо одержати з рук милостивого Отця, якщо
Його щиро про це попросимо. Іншими словами, якщо звернемося до Господа з
молитвою.
Молитися про єдність - це не така проста справа, бо йдеться не тільки
про слова, які виходять із наших вуст. Молитва мусить виходити із
нашого серця: вона зобов’язує виконувати Божу волю.
Тому, шановні читачі, згадуючи людей та події тисячолітньої давнини, а
водночас думаючи про наше сьогодення, запрошую вас поставити собі
декілька запитань, об’єднавши їх у три групи.
По-перше: що доброго я зробив для свого ближнього, для свого брата,
навіть якщо він не належить до тої самої Церкви, до тої самої конфесії?
Чи я виявляв до нього повагу, чи говорив добре про нього, чи бажав йому
добра, чи старався відкинути все, що може бути образливим для нього?
По-друге: що я зробив поганого супроти свого ближнього, який не
належить до тієї самої Церкви? Може, я насміхався з нього; тішився, коли
йому не велося, коли з ним трапилося щось погане, коли він помилився?
По-третє: чи оминав я щось добре, що міг був зробити для свого
ближнього? Коли йому все гарно йшло, чи я тішився його успіхом? Коли він
зробив щось добре, чи я похвалив його? Чи старався його морально
підтримати, коли він почувався пригнобленим? Чи звертався до нього
теплим словом?
Коли ми поставимо такі запитання перед своїми очима, а точніше перед
очима свого серця, тоді побачимо, наскільки щирою, правдивою є наша
молитва. Коли ми бажаємо добра ближньому, незважаючи на те, що він
іншого віровизнання чи іншої конфесії, і вбачаємо в ньому брата, дитину
нашого Небесного Отця, тоді ми справді щиро молимося.
Господь Бог дивиться на нас, слухає наші молитви, але Він, як навчив
нас Ісус Христос, каже: "Як ви прощаєте своїм ближнім, так Я прощаю
вам". Одне слово, ми мусимо знайти у своєму серці ту зичливість, оте
добро і щиро всім його бажати. На такому фундаменті ми можемо збудувати
єдність, яку Господь Бог, наш Небесний Отець, хоче нам дати і вже нам
дає (не тільки обіцяє), тільки ми маємо бути готові її прийняти.
+ ЛЮБОМИР
Джерело: pravda.com.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар