Владика
Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, у пасхальний період
відвідав зону бойових дій на Сході України, де розділив разом з
українськими воїнами радість Воскресіння Христового. Єпископ поділився з
Департаментом інформації УГКЦ своїми враженнями від поїздки.
Владико, що вас спонукало поїхати на Схід, адже є військові капелани, які там служать?
Надходили Великодні свята, і з’явилася інформація, що бракує
капеланів. Я подумав, що бодай трішки зможу допомогти нашим священикам,
які надавали духовну опіку нашим воїнам. Це був такий безпосередній
поштовх. Але про плани відвідання наших воїнів на передовій РУВ я вже давно
думав, бо замало на відстані передавати сигнали солідарності, вдячності.
Хотілося особисто побувати в місцях, де вирішується доля країни,
підтримати наших воїнів молитвою, добрим словом.
Хотілося також передати їм запевнення в молитві, яку висловлювали
наші вірні за допомогою листівок «Молимося за тебе повсякчас». Їх уже
назбиралося десятки тисяч. І я бажав безпосередньо сказати воїнам слова
вдячності та запевнити у нашій молитві за них.
Це була сама передова?
Ми були в різних місцях. Були ближче до лінії розмежування,
безпосередньо на лінії розмежування і трохи далі від передової, де є
наші частини…
Що саме ви там робили?
Усе: сповідали, причащали, освячували паски… Ми жили звичайним молитовним ритмом, тільки в незвичайних умовах воєнної ситуації.
Туди ми приїхали у Страсний четвер увечері. У Страсну п’ятницю ми
викладали Плащаницю в одній з частин, відповідно, у суботу служили
Літургію і одразу посвячували паски, тому що не було б іншої нагоди для
цього. Я відчув, що кожен солдат, який перебував у той час там,
потребував особистої присутності священика. І наша присутність
створювала певну атмосферу свята, коли ми розкладали ікони, коли воїнам у
руки давали запалені свічки, співали разом з ними "Христос воскрес!" Це
все була наша Пасхальна Літургія, до якої ми запрошували наших воїнів.
Ми відчували, що вони дуже раділи цьому.
А де ви жили?
Ми жили там, де живуть воїни. Одного разу ми жили у вагончику, іншим
разом у якомусь будинку, де нам виділили кімнату капелана, яка вже є
окремо визначена. Ще жили в приміщенні для хворих у медпункті… Одне
слово, жили там, де були можливості. Якихось спеціальних умов ніхто не
готував для нас, але ми і не очікували на це.
Ви і їли разом з воїнами?
Так, звісно! Часу на їжу багато не було, тим більше, що п’ятниця –
строгий піст. Але в четвер, коли ми приїхали, нас уже чекала дуже смачна
гречана каша із запашним чаєм з лимоном. Хлопці нам приготували цей
почастунок у своєму наметі. У суботу було дуже багато роботи, але нас
також запросили на чай в одному з підрозділів. Пасхальний сніданок ми
вже їли майже по пополудні в неділю, тому що також було багато різних
богослужінь і воїни дуже хотіли спілкуватися…
Що запитували?
Вони не так запитували, як ми намагалися їх слухати. Нас більше
цікавило, як вони оцінюють ситуацію, як вони бачать перспективи. З
іншого боку, була нагода донести певне наше бачення деяких моментів, які
вони, будучи на місці, бачать і оцінюють по-іншому. Зокрема, ішлося про
майбутнє окупованих територій, про їхню участь у Збройних силах
України. Бо дуже багато воїнів укладають контракти зі ЗСУ. А це значить,
що вони можуть пов’язати свою долю на довше з військовою службою і це
не є якесь тимчасове рішення захищати Батьківщину. Це не могло не
тішити, оскільки ми знаємо, що за роки правління попереднього президента
цілеспрямовано нищили нашу державу, нашу здатність запевняти власну
безпеку і захищати кордони. А за останні два роки ми стали свідками, як
наша армія відроджується, як зростає пошана в громадян України до
професії військових. І справді багато молодих хлопців виявляють серйозне
бажання присвятити своє життя цій справі.
Що ви почерпнули з цієї поїздки?
Для мене було дуже вражаючим побачити, з якою спокійною рішучістю
наші воїни виконують свій обов’язок. Вони глибоко переконані у своїй
правоті, готові до самопожертви. І роблять це без пафосу, без розголосу,
не оглядаючись на інших. Вони не оглядаються на тих, що, можливо,
правдами чи не правдами уникають мобілізації. Їхню рішучість не можуть
зупинити навіть негаразди на політичному олімпі, які ми всі
спостерігаємо. Так, їх це бентежить, але не зменшує запалу захищати
Україну. Вони кажуть: прийдуть інші політики, а землі іншої в нас не
буде, вона в нас лише одна і її треба захищати.
І така їхня благородність духу не може залишати байдужими.
Один із капеланів сказав, що війні є багато хлопців, з яких
можна писати ікони, настільки вони є перемінені, чисті й благородні. Я
справді таких людей зустрів і зустрів багато. І це надихає. Людина, яка
побувала там, запалюється бажанням зробити щось більше на своєму місці
задля того, щоб наша країна змінювалася, щоб відбувалися реформи, щоб,
коли воїни повернуться з фронту, застали країну справді оновлену.
Владико, чи побачили у хлопців ненависть до ворога?
Ненависті я там не побачив. Зрештою ми багато говорили з воїнами саме
про те, аби не піддаватися ненависті. Бо є ненависть як вибір, як
позиція, і її слід не допускати до себе, а є почуття ненависті, яке
зроджується мимоволі, коли людина бачить якусь несправедливість,
агресію, кривду, бо це наче захисний механізм перед відкритою загрозою
для себе чи для інших. Але я ненависті не побачив у нікого. Можливо,
тому що воїни перед лицем воскреслого Христа розуміють, що перемогти
можна не ненавистю, а тільки правдою, добром і любов’ю. Вони, на мою
думку, зробили дуже важливий крок… Кожен, хто вирушає на Схід, має
перейти власну межу між життям і смертю, бо коли ти їдеш на війну, мусиш
зважати на те, що все може трапитися. І готовність прийняти смерть
дається нелегко нормальній людині. Коли людина зважується на такий крок,
вона мусить мати глибоку мотивацію.
У випадку наших воїнів такою мотивацією є власне любов, любов до
рідної землі, до власних сімей, до рідного народу. І цей крок, ця любов
робить з людиною так, що вона починає жити іншим життям, життям, яке не
притаманне людям, які цього кроку не зробили. Тому їх можуть не
розуміти, можуть з них навіть кепкувати, особливо ті, які уникають
відповідальності захищати свою землю, свої сім’ї від агресора. Але ці
воїни: чоловіки і жінки, зробили крок назустріч Богові, крок назустріч
вічному життю. Вони певною мірою випередили смерть, бо перемогли її вже у
своєму серці, у своєму умі… Смерть може зачепити їхнє тіло, але над
душею вона вже не має влади. І це є також те, що нам дає віра, віра у
воскреслого Христа. Христос себе посвятив з любові, і тому Він переміг
своєю смертю смерть.
Як ви ставитеся до тих чоловіків, які умисно уникають мобілізації? Чи ви засуджуєте їх?
Як казав Святіший Отець Франциск про іншого роду людей, - хто я
такий, аби їх засуджувати? Не моя справа їх осуджувати, бо це непростий
крок – піти на фронт.
Я захоплююся тими, хто став в обороні своєї країни, але не можу
засуджувати тих, які цього не зробили. Один із воїнів сказав про таких
людей, що вони банально бояться… Кожен мусить відповісти у своєму серці,
чому він робить чи не робить цей крок.
Дякую Богові за тих, хто готовий скласти таку велику пожертву. Бо знаю, що це нелегко.
Усім нам треба молитися, аби не потрібно було більше мобілізації, щоб
ті, хто зробив цей крок посвяти, повернулися живими і здоровими до
своїх родин якнайшвидше. А історія все розсудить. І діти, мабуть,
запитуватимуть: де ти, тату, був у 2015 чи 2016 році, що ти робив? І,
можливо, одні дивитимуться в очі, а інші ті очі ховатимуть.
Ми справді великий народ, бо ми маємо настільки багато добрих,
жертовних, відважних і повних любові воїнів. І в цьому є запорука нашої
перемоги і остаточного захисту нашої Батьківщини. Я в цьому переконаний,
бо ані історія, ані Святе Письмо не дають підстав сумніватися, що
останнє слово завжди буде за правдою, за любов’ю, за добротою.
Наші капелани є на передовій, аби утвердити наших хлопців у правді,
доброті, любові й захистити їх перед ненавистю, злом. Бо коли ми
допускаємо у серце ненависть і зло, то вже дизертируємо з поля битви і
стаємо на сторону ворога. Ворог керується агресією, злом, ненавистю… Ми
не повинні уподібнюватися до нього. Ми є на своїй землі, захищаємо її.
Це – наш обов’язок. Але повинні робити це гідно, достойно, так, щоб нам
не було соромно ні перед своїми дітьми, ні перед майбутнім.
У вас було відчуття страху, коли їхали на передову?
Очевидно (сміється).
Мабуть, це природно, коли людина вперше їде в зону бойових дій. Але я
знав, що їду до своїх захисників, до братів, за яких щодня молюся.
Утім, досвід Майдану показав, що коли ти є всередині цієї ситуації,
то страх минає. Уже не думаєш про небезпеку, а думаєш, як правильно все
зробити, як краще виконати своє служіння.
Владико, яке у вас склалося враження, чи можуть наші воїни обійтися без капеланів?
Гадаю, ні. І навіть не тому, що є безпосередня загроза і в тій
загрозі людина шукає опертя сильнішого і міцнішого, ніж може дати
бліндаж чи зброя в руках. Захист все-таки дає Бог. Навіть у звичайних
обставинах людина є релігійною істотою і потребує задовольняти свої
духовні потреби…
Капелани увійшли до нашого війська під час війни, але, переконаний,
навіть після війни роль капелана не буде применшена. Навпаки, ще треба
здійснити низку кроків, у тому числі на законодавчому рівні, аби
врегулювати і статус капелана, і спосіб служіння… На Сході я побачив
велику відкритість до такого служіння і вдячність за це служіння.
Джерело: Департамент інформації УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар