Цього
тижня звершується сумна дата – 70-та річниця псевдособору у Львові,
який «воз’єднав» галицьких греко-католиків зі сталінською РПЦ.
Організаторами цього ганебного дійства однаковою мірою були і
сталінський режим, і російська православна церква. Опубліковано чимало
таємних документів совєтських спецслужб, які не тільки доводять цей
факт, але потверджують, що православне духовенство брало активну участь у
переслідувані греко-католиків до самого падіння комуністичного
окупаційного режиму.
І хоча від часу Львівського псевдособору минуло 70 років, для
українських греко-католиків ця подія усе ще є свіжою раною. І тому, що
живе у спогадах представників генерації, які пам’ятають жахіття приходу
«визволителів» (саме переслідування УГКЦ в Україні тривало практично до
1990 року). І з тієї причини, що, попри всі намагання замовчувати факти і
їхні наслідки, Львівський псевдособор донині є реальною перепоною для
діалогу між православними і греко-католиками.
Московський патріарх не тільки не визнає своєї участі у сатанинській
справі переслідування християн, але й старається показати себе мало не
рятівником християнства в Галичині, мовляв, як би не ми, то комуністи би
перетворили Галичину на атеїстичний край. До сьогоднішнього дня
московські православні співають брехливу жалібну пісеньку про розгром
уніятами трьох православних єпархій в Галичині, розповідають казки про
уніатську русофобію і вигадки про переслідування уніятами
«канннонічєскаго праваславія».
Та що там московські православні… Жодного вибачення від українських
православних за участь їхнього духовенства у переслідуванні УГКЦ під
комуністичним режимом греко-католики теж не почули. Не є таємницею і
участь патріарха Філарета, тодішнього московського православного
патріаршого екзарха України, в брехливій пропагандистській кампанії
комуністичного режиму проти УГКЦ. Так само, як відомі факти, що частина
православного духовенства, яка доносила «органам» на греко-католиків за
часів комунізму, тепер стала частиною духовенства УПЦ КП та УАПЦ.
Складається враження, що наші православні брати страждають вибірковою
втратою пам’яті або ще й нині вважають свою участь в комуністичному
переслідувані УГКЦ нормальною, допустимою і морально виправданою.
Зрештою, це справа самих православних. Проте відсутність хоча б
формального вибачення з їхнього боку за участь у переслідуванні УГКЦ у
часах кризи та агресії з боку РФ не сприяє єдності українського
суспільства перед лицем небезпек, які загрожують його існуванню. Може,
прийшов вже той час, коли українським християнам потрібно перестати
оглядатися на істерики Москви про «канонічних і неканонічних» та
розпочати діалог істини? Здається, саме такий діалог і щире прагнення
єдності поміж українськими християнами був би виразом правдивої любові
до народу й України, на відміну від показних піар-акцій.
Як виглядає, м’яч на боці православних – ініціатива за ними. Головне,
щоб рука примирення, яку простягають греко-католики, не затерпла.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар