У
новий 2016 рік Європа входить, можливо, як ніколи більше після ІІ
Світової війни, переобтяжена проблемами і поділами: московитська анексія
Криму і московитсько-українська війна на сході України підірвали
сякий-такий порядок, який давав хоч якусь певність. Вал біженців й
мусульманський тероризм, що поставили під сумнів безпеку, загострив
протиріччя між ліволіберальними урядами Старої Європи та консервативними
керівниками країн Нової Європи, здається, ось-ось виллється у війну
санкціями усередині ЄС.
Проблеми Старого континенту можна ще довго перелічувати й аналізувати
їхні причини, можливі наслідки, пропонувати спроби їхнього вирішення.
Але на тлі європейських проблем, особливо безпекових та світоглядних,
дуже цікавим виглядає воскресіння ідеї Середньої Європи, але без німців,
Середземелля, Міжмор’я, Балто-Чорноморського союзу,
Чорноморсько-Балтійського-Адріатичного об’єднання.
Це мало б у якийсь спосіб об’єднати Польщу, Україну, Білорусь, Литву,
Латвію, Естонію, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Словенію,
Хорватію, Боснію і Герцеговину, можливо, Чорногорію, Албанію, Косово,
Болгарію та Македонію.
Головними протагоністами, які просувають цю ідею у новій формі, є
консервативні президенти Польщі та Хорватії. Більше того, ця ідея уже
отримала і свої перші, дещо обережні кроки: відродження Вишеградської
групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) і з ними й Хорватія та
початок будівництва газопроводу Рієка (Хорватія) – Ґданськ (Польща).
Залишаючи збоку економічні, політичні та військові аспекти, варто
поглянути на певні культурно-антропологічні особливості запропонованого
об’єднання. Перш за все, впадає в очі, що більшість можливих членів
цього гіпотетичного об’єднання належать до балто-слов’янського світу, а
мадяри, румуни та молдавани носять у собі доволі сильну слов’янську
компоненту. З іншого боку, південні слов’яни мають доволі сильну
ілірську компоненту, який їх зближає з албанцями – прямими потомками
античних ілірів. І знову ж таки, більшість можливих держав-членів
повністю або частково у різний період своєї історії належали до Речі
Посполитої або Австро-Угорщини. Також важливим є те, що всі ці країни є
посткомуністичними, а більшість із них зазнала московитської окупації.
Слід зазначити, що в часі комуністичного панування у цих країнах,
більше чи менше, жорстоко переслідували християн, особливо Католицьку
Церкву. Конфесійна приналежність у цих країнах ще донині є доволі
сильним маркером ідентичності місцевого населення. Польща, Литва, Чехія,
Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія – країни, де переважає
католицтво, як віросповідання більшості населення. Латвія, Білорусь,
Україна, Румунія, Боснія і Герцеговина, Албанія, Косово, Чорногорія –
мають доволі значну й впливову католицьку меншину. І лише Естонія,
Болгарія та Македонія мають мініатюрні католицькі меншини. В Естонії
переважають протестанти, а в Болгарії та Македонії – православні. Жодна з
цих країн не має великої кількості мігрантів-мусульман, хоча значна
частка мусульман проживає в Албанії, Боснії і Герцеговині та Косово. А
Україна має автохтону мусульманську меншість – корінний народ Криму та
півдня України – кримських татарів. Специфікою цих мусульманських меншин
є їхня автохтоність у країнах проживання та те, що радикальний іслам у
їхньому середовищі практично невідомий.
Слід також зазначити, що практично в усіх можливих країнах-членах
православ’я не є того фанатичного та шовіністичного зразка, яке сповідує
РПЦ та сербське православ’я. Проблемним є українське православ’я, через
його невизнаність у світовому православ’ї, а також доволі потужна
присутність РПЦ в Україні та Білорусі. Окрім цього, Македонія та
Чорногорія мають подібну проблему з присутністю на їхніх теренах СПЦ,
хоча в Македонії вона зведена до мінімуму, а також і в тому, що
Чорногорія та Македонія мають свої православні церкви, невизнані у
світовому православ’ї. Проблема сербського православ’я в Хорватії та
Боснії і Герцеговині, де СПЦ має роль етнічної церкви сербської меншини
та пропагує часто крайній фанатизм, шовінізм і нетерпеливість до інших, є
окремою історією.
Хоча з цими формами православ’я та ісламу католицтво у цих країнах
доволі легко може встановити нормальні добросусідські стосунки й бути
союзником у відстоюванні фундаментальних християнських цінностей,
супроти яких ліволіберали та ЛГБТ-організації розгорнули на всьому
європейському континенті справжню війну.
У країнах, які би могли об’єднатися у Міжмор’я, прив’язаність
населення до традиційних християнських та національних цінностей доволі
сильна, можливо, всюди, окрім Чехії. Ну принаймні, набагато сильніша,
ніж у так званій Старій Європі. Тому можна очікувати, що у випадку
формування цього об’єднання, Міжмор’я могло би стати своєрідним центром
відродження традиційної Європи.
Таке ймовірне відродження традиційної Європи могло би спровокувати і
відродження релігійності, а так стати джерелом онови європейського
християнства. Міжмор’я могло б стати шансом для європейського
християнства: не втопитися і не зникнути в морі лібералізму й
мусульманської міграції на Старий континент.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар