31.10.2015р. Б. / Глава УГКЦ: Адресатом послання Митрополита Шептицького «Як будувати рідну хату» є український народ (+VIDEO)

На моє переконання, адресатом цього послання є український народ, саме громадське суспільство. І це є найперший вектор того діалогу, який вів у своїй пастирській діяльності Митрополит Андрей Шептицький. Про це сказав у Києві 30 жовтня Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час круглого столу «Ідеал нашого національного життя у ХХІ столітті» у рамках тижня праведного Митрополита Андрея в Києві.

Хто є адресатом послання Як будувати Рідну хату?. «Якщо врахуємо, – сказав Предстоятель, – що воно було написано в грудні 1941 року, то, мабуть, це не були органи державної влади. Бо говорити з німецькими окупантами про будівництво рідної хати для українців – нонсенс. Це і не була радянська влада чи якась інша. На моє переконання, адресатом цього послання є український народ, саме громадське суспільство. І це є найперший вектор того діалогу, який вів у своїй пастирській діяльності Митрополит Андрей Шептицький. Це є той же ж найперший співрозмовник, якого завжди маємо ми як Українська Греко-Католицька Церква, яка намагається висловлюватися щодо квестії соціальної – суспільних питань, які турбують сьогодні українське суспільство».

Говорячи також про діалог Церкви з владою, Глава УГКЦ зазначив, що Всеукраїнська Рада Церков опрацювала цілу концепцію державно-церковних стосунків. «І ця концепція побудована на партнерських стосунках. Натомість весь час, коли діє ВРЦіРО як з боку влади, так і з боку політиків ми відчуваємо постійний рух інструменталізації. Церкву завжди хочуть використати для вузьких цілей та інтересів. Ми це чітко бачили під час останніх місцевих виборів», – зазначив Блаженніший Святослав.

На його думку, така інструменталізація «є дуже небезпечна як для самої Церкви, так і для влади, і для цілого суспільства». «Тому, – продовжив Глава Церкви, – недаремно Митрополит Андрей Шептицький вважав, що такого типу участь Церкви у житті політичного суспільства є однозначно зрадою Христа. Чому? Тому що він вважав, якщо Церква буде цілковито ангажувати себе саме в такі мирські справи, тоді вона сама стане причиною того, що ми сьогодні називаємо «секуляризацією суспільства». Тоді Церква буде усунена з суспільного дискурсу і стане приватною справою як це сьогодні стається на Заході».

«На нашу думку, Церква сьогодні справді має бути матір’ю і вчителькою свого народу. Вона має виховувати громадянське суспільство. Має плекати те середовище, яке видасть справжніх, чесних, некорумпованих політиків, має навчити, що означає йти до влади», – наголосив Глава УГКЦ.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

30.10.2015р. Б. / «Факт виключення мене зі списку виборців дуже здивував і стривожив», – Блаженніший Любомир

У неділю, 25 жовтня 2015 року, Блаженніший Любомир (Гузар) зголосився на виборчій дільниці, до якої належить згідно з реєстрацією, щоб віддати свій голос на місцевих виборах. На його велике здивування, йому було сказано, що не можна йому передати бюлетені, бо немає його прізвища у списку уповноважених голосувати. 

Інформація про те, що Архиєпископ Любомир Гузар не зміг проголосувати, дуже швидко поширилася навіть поза межами Києва. Багато знайомих і незнайомих ставили запитання, чому сталася така відмова.

«У відповідь на чийсь запит Відділ ведення Державного реєстру виборців Дніпровської районної державної адміністрації в місті Києві повідомив Київську архиєпархію УГКЦ, чому так сталося. Мовляв, я не зміг проголосувати, оскільки стою на консульському обліку у США. Якщо це так, то як я отримав запрошення і голосував 24 жовтня 2014 року?» – запитує Блаженніший Любомир.

Оскільки Архиєпископ Любомир вважав причину виключення його з реєстру виборців (не знати чия це «помилка», якщо взагалі помилка) неправдивою та несправедливою, він написав листа на адресу начальника Відділу ведення Державного реєстру виборців Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації та просив нас помістити його на нашому сайті. Він надіється, що «помилка» буде належно виправлена, кривда йому заподіяна направлена та його право голосувати належно захищене.

Нижче подаємо тексти листів, включно з додатками.

 

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

29.10.2015р. Б. / «Я – Ісусів», – сказав Роландо Ріві

Про італійського хлопчика, якого вбили комуністи за віру, і про те, як шанують його пам'ять християни в Італії. 

Немає країни, в якій за сповідування віри в Христа було б в XX столітті вбито більше людей, ніж в СРСР. Але це не означає, що в інших країнах не було своїх новомучеників і сповідників. Звичайно, це стосується насамперед соціалістичного блоку – в Албанії, наприклад, офіційно побудували атеїстичне суспільство (тобто всіх віруючих вигнали, вбили або змусили зректися).

Але за віру в Христа вбивали і в тих країнах, де комуністи не взяли владу. В Італії часів Другої світової війни і незабаром після неї комуністи теж постріляли чимало, і не тільки в солдатів Вермахту і СС – в Емілії-Романьї був навіть так званий «Червоний трикутник», де вони почувалися як вдома. Інша назва цієї області між Болоньєю, Феррарою і Реджо-нель-Емілія – «Трикутник смерті».

Червоні «стратили», за приблизними оцінками, понад чотири тисячі тих, хто допомагав фашистам або просто не вписувався в їхні уявлення про майбутню комуністичну Італію. 

На тлі ГУЛАГу ці цифри, звичайно, меркнуть, але кожна окрема історія – це людське життя. І про неї пам'ятають у цих місцях ... тепер пам'ятають. Адже в Італії теж був час, коли про такі речі хотілося забути, коли червоні партизани всі поголовно вважалися героями, а сказати, що вони розстріляли близьку тобі  людину – означало виставити її посібником фашистів. Сьогодні пам'ять повертається. 

У жовтні 2013 року беатифікували (перший крок до канонізації) Роландо Ріві, семінариста, вбитого 13 квітня 1945 року, наприкінці війни. Йому було тоді всього 14 років, і ця смерть, звичайно, здається незначною на тлі всіх непотрібних смертей тієї весни. Але дуже повчальна пам'ять про неї.

Отже, Роландо. Просто ще один хлопчик з віруючої сім'ї, який захотів стати священиком і вступив, маючи 11 років, у семінарію. Але не довчився: 1944 року німецькі окупанти зробили її будівлю своїм штабом, а семінаристів розігнали по домівках. 

Роландо повернувся в сім'ю і поводився, як усі інші діти, за одним невеликим винятком: він продовжував носити свій семінарський підрясник. «Io sono di Gesù, я – Ісусів», – так пояснив він матері свою поведінку.

А в іншому був звичайним хлопчиком своїх років, живим, справжнім. Ганяв м'яча з хлопцями, не знімаючи підрясника. Коли задавали запитання – щось їм розповідав і пояснював. Ми назвемо це «свідченням про Христа», а можна назвати просто життям. 

Червоним партизанам (а в Італії були й інші) це не сподобалося. Його схопили, передали в інший загін, подалі від тих, хто міг його звільнити, і після трьох днів побоїв та знущань розстріляли. 

Коли один з членів загону висловив сумнів, чи обов'язково для побудови світлого майбутнього вбивати дитину, вся провина якої в тому, що говорив «Я – Ісусів», політкомісар загону відповів: «На одного попа завтра буде менше». 

Настала весна 1945 року, католицький світ відзначав другий тиждень після Великодня, до капітуляції нацистів в Італії залишалося теж трохи більше двох тижнів. Тіло хлопчика знайшов батько – партизани підказали йому місце, а той самий політкомісар навіть показав пістолет, з якого розстріляв його сина. Чіткий натяк на майбутнє. І дитину поховали в рідному селі. 

Кінець історії? Не зовсім. За кілька років після перемоги, коли Італійська республіка все ж стала наводити законний порядок у цих місцях, командир і комісар загону постали перед судом, були визнані винними в незаконному викраденні, катуванні та вбивстві неповнолітнього і засуджені до каторги, а ще за пару років вийшли по амністії і поїхали будувати соціалізм у Чехословаччину.

Очевидно, така історія за їхньою участю була не одна, було чого побоюватися. А рідні хлопчика надовго замовчали – червоний трикутник залишався червоним, навіть коли в ньому припинили стріляти. І навіть коли на початку нового століття односельці знову заговорили про це вбивство, визнання прийшло не відразу. Як це, звинуватити борців з фашизмом у злочині.

Процес беатифікації розпочав єпископ Модени – саме на території його єпархії було скоєно вбивство, незабаром визнане мучеництвом. Ймовірно, єпископу Реджо-нель-Емілія, рідної області Роландо, це здалося все ж дещо незручним...

Там, де відбулося вбивство, рідні поставили скромний пам'ятник, зовсім непримітний з дороги. Сьогодні на дорозі – хрест і великий портрет, сьогодні навіть місцеві дорожні покажчики ведуть до місця мучеництва. 

Тіло хлопчика тепер спочиває під вівтарем церкви в його рідному селищі. Поруч з церквою – музей його пам'яті. На стінах – деякі фотографії, що дійшли до нас, а разом з ними – житіє в текстах і картинках, розраховане на дітей. Діти справді приходять у цей музей, вони можуть взяти на пам'ять брошури про Роландо і про те, якою непростою була реальність Другої світової війни, яким різним бував рух Опору – від комуністичного до католицького.

І це прекрасно. Це означає, що цим італійським дітям не захочеться на якомусь новому витку історії йти вбивати тих, хто носить «не ті» символи, вимовляє «не ті» промови і належить «не до тієї» партії. Наприклад, Ісусові.

Автор: Андрій Десницький

Джерела:     sib-catholic.ru

Воїни Христа Царя

28.10.2015р. Б. / У Києві вручать премію Омеляна Ковча

У середу, 28 жовтня, о 17-й годині в Київському міському будинку вчителя вп'яте вручать відзнаку Блаженного священномученика Омеляна Ковча — греко-католицького священика, послідовника Митрополита Шептицького.

Луареатами премії 2015 року стали:

"Фонд міжнародної солідарності" (Польща) – громадська організація, що була одним із головних організаторів польської  гуманітарної допомоги пораненим на Майдані та українським військовим.

Уляна та Марко Супруни (Канада-Україна) — благодійники, засновники проекту "Захист патріотів", завдяки якому курсанти військових училищ та десятки тисяч українських вояків пройшли вишколи з медичної допомоги на полі бою та отримали персональні аптечки.

"Друзі України в Ізраїлі" (Ізраїль) — благодійна організація, яка надала потужну допомогу українським воякам, пораненим, дитячим будинкам та біженцям, організувала стажування українських хірургів у лікарнях Ізраїлю.

Отець Василь Іванюк (Україна) — декан Краматорського деканату УГКЦ, навертає людей на Донеччині до християнства та українських цінностей. Організовує допомогу українським воякам, біженцям, дітям із обмеженими можливостями.

Клавдія Поліщук (Україна) — 93-річна киянка, яка віддала свої заощадження на лікування поранених бійців.

Участь у заході візьмуть лауреати премії, глава УГКЦ Блаженніший Святослав, Блаженніший Любомир Гузар, віце-прем'єр-міністр –  міністр культури В'ячеслав Кириленко, голова Комітету із вшанування пам'яті Блаженного Священномученика Омеляна Ковча Іван Васюник та інші члени Комітету: владика Богдан Дзюрах, Адам Ротфельд, отець Стефан Батрух, Олександр Богуцький, Мирослав Маринович, Володимир Сергійчук, Данило Лубківський, Микола Кміть, Мирослав Сеник.

Відзнаку імені Омеляна Ковча вручають щороку за значний внесок у розвиток екуменічного діалогу, діалогу культур і народів, міжрелігійного та міжнаціонального порозуміння, благодійної діяльності, за особистий життєвий приклад жертовності та гуманізму.

Під час заходу відбудеться показ документального фільму "Парох Майданека" про життя Омеляна Ковча, а також виступатиме  Національний ансамбль солістів "Київська камерата".

Перед врученням відзнаки о 16:00 відбудеться урочисте відкриття меморіальної дошки-барельєфа Митрополиту Андрею Шептицькому. Заходи проходитимуть у рамках тижня Митрополита Андрея Шептицького в Києві.

Джерела:    gazeta.ua

Воїни Христа Царя

27.10.2015р. Б. / Владика Венедикт: Теперішній світ вимагає від Церкви, щоб Вона проповідувала Антихриста (ч.5)

Частина п'ята

Теперішній світ вимагає від Церкви, щоб Вона проповідувала Антихриста

Зараз проходить Синод єпископів, де багато говорять про розлучених в Церкві, про поновно одружених в Церкві, про їхні проблеми. Кардинал Тімоті Долан у своєму блозі написав: "потрібно захищати нову меншість - тих, хто дотримується вчення Церкви".  Чи справді ми можемо виділити в Церкві ще одну меншину тих, які живуть згідно з церковним вченням, і чи не варто якось більше цим людям приділити увагу?

Я би не вживав слово "меншина" ні до кого. Я вважаю, що Господь віддав Своє життя за всіх, і Бог приготував Вічність для всіх. І Церква завжди цю Вічність проповідувала і буде проповідувати кожній людині. Ми бачимо в житті святих, що вони були тими, які старалися радикально слідувати цією дорогою за Ісусом Христом. І Церква цей радикалізм, який гарно відображався в монашестві, завжди цінувала. Чому? Тому що він вказував напрямок для кожної людини, яким би вона мала йти.

Так. Можна сказати, що це меншина людей, які жили радикально, але саме святі це ті, які вказують, яким кожний з нас покликаний бути. Кожен з нас стає таким в міру своєї спроможності, сили. Однак для нас дуже важливо і цінно, що маємо таких осіб, які ідуть цією дорогою християнського радикалізму. Вони є тими, на яких ми мали б рівнятися, тими, які вказують дорогу.

Церква неминуче потребує таких осіб і їхнього свідчення: «Щоб дійти досконалості, треба йти тою дорогою. Щоб дійти досконалості, треба дотримуватися таких чи інших речей. Щоб ввійти в Царство Небесне, треба бути таким і таким». І це дуже важливо, бо коли ми цей радикалізм з Церкви забираємо, тоді людина розгублена і дезорієнтована. Коли ми забираємо ці вказівники, тоді людина не знає куди йти і як жити. І тому я цілком погоджуюсь з кардиналом Доланом, що на це треба звернути увагу. Якщо ми не будемо захищати тих, які вказують шлях, то прийде велика біда на усе людство?

Так. Я можу не годитися з тими чи іншими радикальними особами, які висловлюють позиції в Церкві, але чому ми в сучасному демократичному ліберальному суспільстві не дозволяємо комусь бути таким радикальним? Якщо ми демократи, то чому ми кажемо, що боремося за права якихось меншин і не боремося за права традиційних поглядів Церкви? Чому ми не шануємо їхні права? Чому ми критикуємо їхній підхід? Ми ж демократи, і якщо ми є правдивими демократами, то давайте демократично ставитися до всіх. А то ми є демократами лише для тих, для кого хочемо бути демократами, але не є демократами для інших осіб, які прагнуть говорити про вчення Церкви, про цінності Церкви і не тільки говорити, але й жити згідно з ними. Ми тоді не є демократами, а є тоталітаристами, авторитаристами. І коли подивитися на сучасні підходи на захист тих чи інших меншин, то виглядає, що то є тоталітаризм. Якось сьогодні ми охоче забуваємо слова великого англійського католицького письменника Гілберта Честертона, що демократія – це і пошанування традиції, оскільки шануючи традицію даємо право голосу своїм попередникам і предкам, які уже відійшли у вічність.

Коли мені кажуть, що в Церкві є консервативні та ліберальні крила, і запитують: «Владико, а Ви до якого крила належите? Чи можна робити реформи в Церкві чи можна щось міняти у вченні Церкви?» Я кажу: «Друзі, це не моя справа. Господь це об’явив і моїм завданням є лише то іншим свідчити життям і словами. Я не можу переінакшити вчення Ісуса Христа, зробити його строгішим чи лагіднішим. Моє завдання лише як найточніше передати його. Я не можу це вчення зробити ні ліберальнішим, ні консервативнішим. Якщо існує закон земного тяжіння, то я не можу сказати, що потрібно відкинути стародавні погляди, а сучасним людям говорити тепер, що є закон земного тяжіння, виглядає старомодно. Якщо ми кажемо, що вогонь пече, то я не можу казати, що вірити в те, що вогонь пече – це консервативно. Або: будь лібералом і вір, що сучасна людина не тоне на воді. Як не тоне? Або: сучасна людина може махати руками і літати. Та не може вона літати, бо є певні закони природи, які існують, і ми не можемо тут бути ні ліберальними ні традиційними. Як що ми годимось, що є закони фізичні чи хімічні, то було б не логічно не погодитись що є Закони Божі.

Є певні правди, які об’явив нам Ісус Христос. Євангеліє – об’явлене, воно не є ні ліберальне, ні консервативне. І тому завдання Церкви дуже просте: ретранслювати те, що об’явив Ісус Христос, зрозумілою мовою для сучасного суспільства, для сучасної ментальності. Але транслювати те саме. І це є важливо: мовою оригіналу. В чому цінність якогось перекладу? Коли він найточніше відповідає оригіналу.

І тому ми, як Церква, маємо старатися йти більше до оригіналу, до Ісуса Христа, передати те, що Він вчив. Світ сьогодні прагне до інакшого «христа», до такого собі проповідника емоційної любові, яка не ставить жодних вимог до людини, не вимагає ні жертовності, ні відречення від гріха і взагалі жодних зусиль. Ми часто залишаємося глухими на попередження Папи Бенедикта ХVІ, що Ісус, який би був у згоді з усіма, Ісус без святого гніву, без твердої правди, не є правдивим Ісусом, а лише його нікчемною карикатурою. Відважився б навіть загострити і сказати, що теперішній світ вимагає від Церкви, щоб Вона проповідувала саме такого «христа», який уже не є Христом, але кимось заміcть Нього, Антихристом.

Світ і кожна людина, свідомо чи не свідомо, чекає від нас свідчення про Ісуса Христа, Христа Євангелії. Але для нас, сучасних людей, разом з переданням Євангелії, важливий наш особистий стосунок з Господом. Вважаю, що для нас, християн, проблемою є те, що коли частина з нас хоче щось ретранслювати, то це часто виглядає по-законницьки. Це так стається тому, що не всі ми, християни, маємо особистий досвід Христа. А ця ретрансляція є вірною християнським цінностям тільки тоді, коли ми самі живемо тими цінностями. Не лише сухі букви закону, але коли ми живемо в Христі, ми вміємо це ретранслювати і передати Євангеліє для інших. І тому я цілковито погоджуся з кардиналом Доланом, він каже правду. Давайте захистимо тих, які говорять про те, що ми мусимо істинно проповідувати, говорити, бо може так статися, що коли ми почнемо все змінювати, то від оригіналу, від Доброї Новини нічого не лишиться. А це буде біда, бо Христос ввійшов у буття Вселеної. Для нас, християн, це велике щастя, що Бог сам явився. В інших релігіях Його шукають, а в християнстві Він сам народився. Ми навіть не усвідомлюємо того дару, який маємо. І це Його Народження – це проповідь, це Його Добра Новина. І те, що Він дарував нам через Свою Смерть і Воскресіння, ми, як християни, маємо просто голосити іншому світові. Це є Добра Новина, це є Євангеліє.

Частина перша

Частина друга

Частина третя

Частина четверта

фото Ihor Chorniy 2015
www.ihor-photo.com

Джерело:   Воїни Христа Царя

26.10.2015р. Б. / Владика Венедикт: християнин не може бути секуляристом (ч.4)

Частина четверта

Християни не може бути секуляристом

Чи може християнин бути секуляристом? 

Секуляризм – це коли людина живе без Бога, не атеїзм, але, можна сказати, різновид атеїзму. І тому християнин не може бути секуляристом. Але будьмо чесні і відверті, адже в кожному християнині є доля секуляриста, бо деколи ми так живемо, немовби Бога не існувало. І в той же час, в кожному секуляристові є певний відсоток християнства. Тертуліан, здається, казав: «Кожна душа є за своєю природою християнською». Ми, християни, мали бути тим світлом для людей. На жаль, ми не завжди даємо це правдиве свідчення. А люди потребують тих свідків, які виявляють християнство в своєму житті. Сила християнства не в богословах чи церковних діячах. Сила християнства є в святих, які виражають християнство в своєму житті. Бо, як я вже згадував, проблема кожного з нас, що ми є в полоні свого суб’єктивізму. Кожен з нас дивиться на якісь проблеми зі своєї дзвіниці. І деколи, коли я дивлюся на ті чи інші суперечки, які відбуваються в соціальних мережах, то бачу, як кожна людина реагує відповідно до своїх переконань і стереотипів. Кожен свято переконаний, що його погляди правильні. Але інша інформація може його погляд змінити навіть радикально. Наші позиції можуть набувати правдивої певності лише тоді, коли ми стаємо ближчі до Бога, бо лише Він нам дає можливість ставати об’єктивними. Бо ж кожен з нас дивиться на життя по-суб'єктивному.

Погляньте, будь-який наш гріх – це в певній мірі суб’єктивізм, в якийсь момент ми думали собі, що це є добре. Зробили гріх. А коли ми в Господі, ми дивимося на все глобально і всесторонньо, бо лише в Бозі бачимо, що добре. А диявол нам суб’єктивно показує дуже вузько: так зроби. Потім наші очі прояснюються, бачимо, які ми були страшні суб’єктивісти, як на то дивилися під одним кутом. Без глибшого духовного життя людина не зможе пізнати правду.

І ми бачимо, що люди, чим ближче стають до Господа, то легше можуть дивитися на ситуації одночасно, як з модерних, так  і з традиційних поглядів.

Погляньте навіть кожен сам на себе. Не раз в нашій голові є немовби є дві партії: є партія консервативна, це ліва півкуля, яка відповідає за інтелектуальне життя особи, є партія ліберальна, це права півкуля, яка відповідає за емоціональне життя особи. І в нас в голові завжди, як у Верховній Раді, йдуть дискусії, і деколи то одна, то інша півкуля бере верх. Подібно часом трапляється на парафіях. Одна сторона говорить, здається, вони добре кажуть. Вислухаєш  других, здається, і вони добре хочуть. Але коли ти їх посадиш разом, почнеш слухати їх і вони почнуть слухати одні одних, тоді тобі лише об'єктивна картина показується. Тому дуже важливо в таких ситуаціях пробувати поставити себе на позицію інших.

Чому би нам як християнам не запитати себе, з якої причини ті особи, які дивляться секулярно, так поступають, чому так думають? Чому вони висловлюють таку позицію, так пишуть? Нам треба більше вслухатися і вдивлятися в людей, що вони думають і говорять. Але, повертаючись до питання, знову ж скажу, що кожен з нас має частку і християнства, і секулярності. Питання, що в нас переважає. Якщо в нас зростає християнська свідомість, ми починаємо розуміти, як поводитись з іншими, як з ними будувати свої стосунки і як допомогти їм. Знати, де мовчати, де говорити, де бути твердим, а де бути м’яким.

Частина перша

Частина друга

Частина третя

фото Роман Бобесюк

Джерело:   Воїни Христа Царя

25.10.2015р. Б. / Тиждень Митрополита Андрея Шептицького у Києві

Документальна виставка, міжнародні наукові заходи, відкриття пам’ятної дошки у центрі Києва, Архиєрейська Літургія та урочисте дійство в Опері — так столиця вшановує одного із найвизначніших духовних лідерів України.

 У 2015 році Україна, відповідно до Постанови Верховної Ради України та рішення Кабінету Міністрів України, відзначає 150-ліття з дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького (1865–1944). Щоб гідно вшанувати великого українця і душпастиря, у Києві відбудеться серія заходів в рамках «Тижня митрополита Андрея Шептицького».

До організації заходів долучилися урядові структури (Міністерство культури, Український інститут національної пам'яті, громадськість (Громадський комітет пам’яті Бл. Священномученика Омеляна Ковча), академічні осередки (Український католицький університет, Київський національний університет імені Т. Шевченка) та Українська Греко-Католицька Церква. Як відомо, місто Київ розглядає питання щодо найменування однієї із вулиць іменем Андрея Шептицького.

У вівторок, 27 жовтня, о 12:00 в Будинку вчителя презентуватимуть фотодокументальну виставку «Андрей Шептицький: великий незнаний». На 18 стендах виставки будуть представлені унікальні документи і світлини, які розкривають життєвий шлях митрополита.

Місце: Київський міський будинок учителя (вул. Володимирська, 57). Вхід вільний. Організатори: Український інститут національної пам’яті, Центральний державний історичний архів України у м. Львові, Галузевий державний архів Служби безпеки України.

У середу, 28 жовтня, о 16:00 на Будинку вчителя урочисто відкриють меморіальну дошку Митрополиту Андрею Шептицькому, після чого відбудеться церемонія вручення відзнаки Блаженного священномученика Омеляна Ковча, який був послідовником ідей митрополита Андрея та віддзеркаленням ідеалу священнослужителя, що його плекав великий Митрополит.

У програмі заходу: слово Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, церемонія вручення відзнаки та виступ Національного ансамблю солістів «Київська камерата».

Місце: Київський міський будинок учителя (вул. Володимирська, 57). Вхід на церемонію  за запрошеннями. Замовлення запрошень по e-mail: o.komitet@gmail.com з темою «Ковч».

Лауреати премії у 2015 році:

Кшиштоф Становський (Польща) – благодійник, голова правління “Міжнародного фонду солідарності”, один із найактивніших організаторів гуманітарної допомоги з Польщі пораненим на Майдані та українським військовим.

Уляна та Марко Супруни (Канада-Україна) — благодійники, засновники проекту «Захист патріотів», завдяки якому курсанти військових училищ та десятки тисяч українських вояків пройшли вишколи з медичної допомоги на полі бою та отримали персональні аптечки.

«Друзі України в Ізраїлі» (Ізраїль) — благодійна організація, яка надала потужну допомогу українським воякам, пораненим, дитячим будинкам та біженцям, організувала стажування українських хірургів у лікарнях Ізраїлю.

Отець Василь Іванюк (Україна) — декан Краматорського деканату УГКЦ, навертає людей на Донеччині до християнства та українських цінностей. Організовує допомогу українським воякам, біженцям, дітям із обмеженими можливостями.

Клавдія Поліщук (Україна) — благодійниця, яка віддала пораненим бійцям усі свої статки — кошти, які їй виплатив німецький уряд як компенсацію за злочини, вчинені нацистами.

У п’ятницю, 30 жовтня, в КНУ ім. Т. Шевченка відбудеться:

- Міжнародна наукова конференція «Як будувати рідну хату» – погляд з ХХІ століття» (9:00 – 17:00). Відомі науковці та громадські діячі з України, США й Німеччини обговорять духовну спадщину митрополита Андрея. Прохання реєструватися через форму або електронну пошту uinp.ua@gmail.com.

- Круглий стіл: «Ідеал нашого національного життя у ХХІ столітті» (14:00 – 16:30) –  завдання співпраці Церкви, влади та громадянського суспільства у побудові гармонійної держави»

Місце: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 60). Вхід вільний. Організатори: Український інститут національної пам’яті, Український католицький університет, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Українська Греко-Католицька Церква.

У неділю, 1 листопада,

об 11:00 в Патріаршому соборі Воскресіння Христового, який знаходиться за адресою вул. Микільсько-Слобідська 5 (поруч з Міжнародним виставковим центром), Глава УГКЦ Блаженніший Святослав очолить Архиєрейську Літургію за прославу митрополита Андрея Шептицького.

о 17:00 — завершальний захід на пошану Митрополита — урочиста академія, присвячена 150-річчю з дня народження Андрея Шептицького, яка відбудеться в Національній опері України ім. Т. Г. Шевченка.

У програмі: виступи керівників держави, глав Церков, виставка Міжнародного форуму дитячої творчості  «Золотий мольберт слідами Мойсея українського Духа» присвяченого  Митрополиту Андрею Шептицькому та ораторія Мирослава Волинського «Я тебе кличу».

Місце: Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка (вул. Володимирська, 50). Вхід на урочисту академію за безкоштовними та іменними запрошеннями. Замовлення запрошень по e-mail: o.komitet@gmail.comз темою «Шептицький».

Довідка:

Митрополит Шептицький (1865—1944) понад 40 років очолював українських греко-католиків (1901—1944). На час його головування в УГКЦ припали переломні моменти української і світової історії: дві світові війни, польсько-українська війна 1918-1919 років, Голодомор, Голокост, радянська окупація, німецька окупація. Однак завдяки зусиллям, які Митрополит докладав для гуртування й захисту своїх вірян і українців загалом, Греко-Католицька Церква досягла свого найбільшого розквіту й авторитету в суспільстві й світі, а сам митрополит увійшов в історію як один з найвизначніших українців та духовних провідників народу.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

24.10.2015р. Б. / Владика Венедикт: ми не маєм боятися войовничого секуляризму (ч.3)

Частина третя

«Ми не маємо боятися войовничого секуляризму»

Не так давно у США кинули за ґрати держслужбовця Кім Девіс, яка, покликаючись на своє християнське сумління, відмовилась видавати ліцензію на одностатеве «вінчання». Відомі й інші випадки переслідування за християнські переконання у країнах, де секуляризм та політкоректність стали чимось на зразок нової релігії. У часі свого візиту в США Папа Франциск зустрівся з пані Девіс, що розцінили, як підтримку її позиції. Чи не чекає і нас в Україні подібна ситуація, якщо ми і надалі мовчатимемо про небезпеку войовничого секуляризму?

Я вже казав, що секуляризм, а з ним і політкоректність, тотальна нерозбірлива толерантність – це вияви суспільного життя без Бога. Але людина – істота релігійна. Якщо нема правдивої релігійності, то вона витворює собі фальшиву релігійність. Тому і не дивно, що суспільства, які прагнуть усунути Бога зі свого життя, певні ідеї підносять у ранг своєрідної релігії. На превеликий жаль, дуже часто фанатичної псевдорелігії, яка не терпить інакодумства. Оцей страшний, тоталітарний вислів: «Повна нетолерантність до нетолерантності». Це породження саме цієї псевдорелігійності, як активно переслідує, утискає християн, прикриваючись свободою, толерантністю, політкоректністю. Святіший Отець Франциск свідомий цього, про що ми можемо судити з його проповідей і дій. Його зустріч з Кім Девіс – це, очевидно, жест, який має підтримати американських християн у боротьбі за їхні права.

Що ж стосується ситуації в Україні, то ми не знаємо, що станеться за рік-два, але те, що я попередньо казав і тепер повторю: наш обов'язок завжди свідчити і говорити, бо при владі можуть ставати ті чи інші партії: більш ліберальні чи більше традиційні. Кожна може пропонувати якусь свою ідеологію і стратегію. Також Європа буде певні вимоги ставити щодо запровадження стандартів, які там діють.

Але, на мій погляд, сексуальні меншини та інші сучасні ідеологи – вони, немовби «місіонери», провадять у всіх парламентах свої місії, своїх людей просувають у різні структури, свої ідеології, свої думки пропонують всюди. Вони підсувають людині свою ідеологію, в якій багато обману і неправди. І люди, які часто не утверджені в істині, в Христовій істині, вірять їм. Бо що є істина – в теперішньому світі кожен має своє  розуміння істини, це властиво і є те, від чого світ застерігав Папа Бенедикт ХVІ, назваючи це явище диктатурою релятивізму. Але ми знаємо, що Христос на питання Пилата відповів, що Істина «це не що, а Хто». І коли ми не знаємо, Хто є Істиною для нас, то завжди ті чи інші «істини» нам накидають себе.

Коли людина не має глибшого розуміння християнства, вона може приймати будь що за істину. І ми не можемо цьому запобігти. Бо прийняття, чи відкидання Істини-Бога – це акт вільної людської волі. А ця воля може закритися перед Істиною. І так буде до кінця існування людства, якщо буде існувати секуляризм. Але знов же ж обов'язок Церкви – ще і ще людям вказувати на правдиві істини, на правду про світ, про людину, про Бога, і ніколи не боятись. Бо наш приклад Церкви, яка існувала в підпіллі в часі комуністичного режиму, показує, що Істину-Бога не можна знищити.

Я цілковито певний, що Європа наразі функціонує, немовби на акумуляторах, на тому, на чому вона збудувала свої фундаменти, на християнському світогляді. Тепер вона відцуралася свого фундаменту. Коріння її будови, уже часто не сягає живильних соків, яким є Ісус Христос. Це як в Євангелії, де Ісус Христос названий стовбуром виноградної лози, Тим, Який дає життя. І невідомо скільки Європа в своєму гуманізмі зможе проіснувати без тих живильних соків і коріння, які сягають Христа. Європа неминуче, пізніше чи раніше, ввійде в кризу, кризу свого існування, у кризу цінностей. Бо цінності завжди мають певну основу, Хтось є основою цих цінностей. Я не знаю, чи ця криза сягне свого піку зараз чи пізніше, але вона уже почалася. І тому я цілковито переконаний, що в Україні, незважаючи на будь-які обставини, ми не маємо боятися того войовничого секуляризму, але жити Істиною, яку нам передав Ісус Христос. І правда завжди переможе.

Чи можна розцінювати секуляристські нападки на УГКЦ – твердиню національної самосвідомості нашого народу – як спробу нищення нашої національної ідентичності, традиційно пов’язаної з християнськими цінностями?

Я думаю, що напади на нашу Церкву в першу чергу мають свою причину в тому, що Церква мусить «платити» за те, що Вона стоїть на обороні цих християнських цінностей. А оскільки вона продовжує свідчити про Ісуса Христа, то на Неї будуть нападати. Церква була і є святою, хоч в Церкві були і будуть грішники, які прагнуть змінитись. Чому в Церкві показують на слабкі сторони осіб, які живуть не згідно з християнськими цінностями? Чому є нападки на Церкву? Щоби понизити Її авторитет. Це є зрозуміло, бо Церква своїм існуванням дорікає цьому світові за безбожне життя. Як було в радянські часи? Чому комуністи нищили Церкву, нищили Церкву і як структуру, і церковні будівлі, вбивали чи на заслання відправляли єпископів, священників, монахів, монахинь? Тому що Церква своїм буттям, навіть без того, що б Вона щось говорила, Вона дорікала комуністам, що вони провадять безбожне життя, незгідне з покликанням людини. Подібна ситуація є і в наш час.

Якщо ми хочемо, щоби нас не атакували, це дуже просто – ми маємо замовкнути, перестати свідчити Істину, перестати проповідувати Ісуса Христа. А доки ми будемо говорити, свідчити щодо шлюбу, особистості людини, гідності людини, коли йдеться про аборти чи про евтаназію, на нас будуть нападати. І тому є дві речі: або все таки свідчити про ці істини, і за це нам подякують колись саме ті, які тепер нападають, або зі страху від їхніх нападів, замовкнути, і всі ми віддалимося від Бога і іншим не будемо показувати шлях до Нього. Тому ніколи не чекаймо спокою, спокій лише на цвинтарі. Доки ми живемо, завжди буде певний неспокій і проблеми.

Частина перша

Частина  друга

фото Ігор Чорній 2014 www.ihor-photo.com

Джерело:   Воїни Христа Царя

23.10.2015р. Б. / Владика Венедикт: Секуляризм – це життя без Бога (ч.2)

Частина друга 

Секуляризм – це життя без Бога

Наскільки, на Вашу думку, секуляризм проник у наші церковні структури?

Настільки, наскільки кожен з нас відходить від Бога. Це проникання в церковні структури залежить від нас. Якщо ми грішимо і відходимо від Бога, то приходить секуляризм. Бо що є секуляризм – буття без Бога. Тому якщо ми в якийсь момент живемо без Бога – безбожно, чинимо гріх, то тим самим дозволяємо секуляризму входити в Церкву. І це є проблемою кожного з нас, бо часто ми думаємо, що наш гріх є лише нашою приватною справою. Я нагрішив, пішов посповідався, очистився і все. Ні. Гріх має і суспільний вимір – він впливає на весь народ Божий, на всю Церкву.

Так як гріх шкодить цілій Церкві, так само і благодать життя святих йде на користь цілій Церкві. Результат життя святих ми відчуваємо до тепер, молимося до них, вони заступаються за нас. І так само – гріх не є приватною справою, він відбивається на цілій Церкві, на цілій церковній структурі. Тому щоб змінити Церкву, змінити церковні структури, треба зробити те, про що вже багато було сказано – потрібно почати з себе. Зі своєї переміни, свого освячення і свого навернення. І тому секуляризм проникає настільки в церковні структури, наскільки кожен з нас віддаляється від Бога. І наше навернення до Бога, життя в Господі, дає Господові діяти в наших церковних структурах. Бо чим є церковні структури – це кожен з нас, які або живемо з Богом, або живемо без Нього.

Чи не зумовлює секуляризм стану речей, за якого християнам накидається обов’язок поважати інших, але інші такого обов’язку не мають? 

Думаю, нам не треба зважати на те, чи нас поважають, чи не поважають, чи нас шанують, чи нас не шанують. Найважливіше завдання християн – свідчити. Вважаю, що ми, християни, деколи вступаємо забагато в діалектику, хто що сказав, як повівся що до нас. Тоді реагуємо, коментуємо. Це не означає, що не потрібно боронити Церкву і віру перед нападками.

Я переконаний, що ми маємо проводити більше проактивне християнське життя. Погляньмо на апостолів, вони провадили активне християнське життя і їх не цікавило, хто як поводився, яке середовище було навколо них. Але вони були тими, які своїм життям повсякчас свідчили, як мають жити інші. Прикладів ми можемо знайти безліч, коли якісь особи хотіли покарати християн, а самі при зустрічі з християнами наверталися. Св. Іреней Ліонський каже, що ніхто не може піти за Богом, поки в чиїхось очах не побачить сяяння Царства Небесного. І тому ми можемо перемінювати інших, тоді коли ми самі будемо жити свідомістю цього Царства Небесного.

Але пам’ятаймо теж і про іншого святого – св. Юстина Філософа, який своїми Апологіями боронив християн і християнство від поганських наклепів і ставив перед очі тодішнього римського суспільства правду про християн і християнство.

Це два полюси одної і тої самої християнської дії, і коли один з них починає переважати, це недобре. Тут потрібен баланс. 

Але вернімося до християнської проактивності. Чому я кажу, що християни мають провадити проактивне життя, тому що часто наше життя реакційне. Хтось, щось сказав, і ми реагуємо. Хтось якось повівся, і знов наша реакція. Ми маємо робити «акцію» – бути активним, і тому я би не звертав на те уваги, що інші накидають нам. Тобто не лише зациклюватися виключно на обороні християнства, обороні природнього морального закону, людських прав і свобод. А більше активно діяти, наполегливо нести Добру Новину цьому світові, кожній людині, яка Її так потребує.

Кілька місяців тому була спроба протиснути конституційні зміни, які б фактично відкривали дорогу до запровадження одностатевих шлюбів в Україні. Поки що ця ініціатива заморожена. Наскільки, на Вашу думку, така ініціатива може змінити суспільну атмосферу щодо пошанування інституту традиційної сім‘ї?

Я переконаний, коли людина робить гріх – це відбирає у неї спокій і мир. Я на собі знаю, що коли вчиню гріх, то сумління мені не перестає говорити про це. Але я знаю, що я можу прийти перепросити, каятись перед Богом, старатись змінити своє життя. Це я знаю, а є інші люди, які не знають Бога, тому коли вони роблять той чи інший гріх, їм сумління закидає його, і вони хочуть якось оправдати себе. І щоб оправдати себе, вони найперше інших втягують у це також. Бо якщо інший робить так, значить, я не одинокий в своїх переконаннях і поступках. А коли ще і держава каже, що все ОК, нема проблем, то сумління все менше і менше турбує мене. Не кажу, що взагалі воно перестає мовчати, воно промовляє, однак людина не хоче чути його голосу.

І тому вважаю ті спроби внести зміни до визначення шлюбу на користь одностатевих шлюбів в Україні тим самим бажанням: люди хочуть визнання, бо все ж таки їх сумління мучить. Теоретично скажемо: якщо ти так живеш – то живи. Для чого тобі чиєсь визнання і потвердження?

Ми нікому не заборонимо жити так, як він хоче. Бог кожній людині суддя, але на нас, християнах, і на нас, церковних структурах, є відповідальність свідчити. Чому? Бо ці люди колись у Вічності запитають нас, як я вже казав, чому ми цього не робили. Тому наше завдання, щоб ми були тими, про кого каже Христос: «Ідіть і будьте моїми свідками аж до краю землі». Ми мали б свідчити правду про християнські подружжя, свідчити правду, що сім’я – це союз чоловіка і жінки. Це обов’язок Церкви. Ми не можемо і не маємо права мовчати.

фото Іванна Рижан

Частина перша

Джерело:   Воїни Христа Царя

22.10.2015р. Б. / Владика Венедикт: Секуляризм заперечує фундамент демократичного суспільства

Пропонуємо нашим читачам розгорнуте інтерв’ю владики Венедикта (Алексійчука), Протосинкела Львівської Архиєпархії УГКЦ про проблему секуляризму. Інтерв’ю публікуватиметься в п’ятьох частинах.

Частина перша

«Секуляризм заперечує фундамент демократичного суспільства»

Преосвященний Владико, комуністичне панування залишило у нашому суспільстві глибокий слід у вигляді комуністичного секуляризму, а сьогодні він «схрестився» із західним секуляризмом і часами виявляється як доволі войовничий антицерковний та антихристиянський рух, навіть у традиційно релігійні Галичині. Наскільки така ситуація небезпечна для християнства і для самого суспільства?

Я б не казав, що вони схрестилися одне з одним. Радше, і західний, і східний секуляризм є виявами суспільства, яке хоче жити без Бога. І це не є чимось новим. Ми знаємо біблійну розповідь про Вавилон, де людина хотіла сама побудувати щось без Бога. Але людина завжди обмежена в своїх можливостях і світогляді. Людина дуже залежить від обставин, в яких вона зростала, від досвіду, який вона здобула. Людина без Бога завжди залишається в полоні інформації, якою володіє, і формації, яку вона отримала. Сила ж віруючої людини є в тому, що вона через своє буття в Господі, а найбільше через молитву стає здатною бачити не лише суб’єктивно, зі свого погляду, а всесторонньо. Та людина, як з Богом і рішення будь-якої проблеми знаходить в Бозі, бо в Ньому немає невирішених ситуацій. Без Господа ж людина заплутується в подіях, в обмеженні власного досвіду, виховання і культури. Вона починає шукати виходу з такого заплутаного стану. І часто вихід вона бачить в тому, щоб усунути релігію з суспільного життя. Тому всяка ідеологія, «народжена» людиною без Бога, веде до секуляризму, до бунту проти Бога. Секуляризм – це потреба будь-якої ідеології, яка прагне побудувати на землі рай, але рай без Бога. І тому секуляризм за своєю суттю, це не західне і не комуністичне явище, воно – універсальне, просто зафарбоване різними ідеологіями, відповідно до потреби.

Звісно, у традиційно релігійних суспільствах секуляризм, як правило, накидає невеличка меншина, викликаючи суспільний конфлікт, невдоволення. І саме в цьому полягає його небезпека. Для українського суспільства, яке усе ще перебуває під ударом чужоземної агресії, спроби накинути якісь секулярні ідеї, які не сприймає більшість, здатні стати джерелом чергового суспільного конфлікту, чергової нестабільності.

Проте, не варто тут дуже наголошувати на небезпеці для християнства. Мусимо пригадати, що очищенню та скріпленню християнства сприяли саме переслідування.

Сьогоднішні секуляристи, фактично прагнучи загнати християнство у захристію, часто наголошують на тотальній відділеності Церкви від держави. Але і держава – це народ, і Церква – це також народ. Тобто, фактично, секуляризм пробує накинути народові своєрідну шизофренію. Чи не стане, у випадку перемоги секуляризму, ця шизофренія причиною суспільних і особистих проблем?

Я би розпочав з того, що нападаючи саме Церкву, секуляризм, фактично, показує, що правдивою його метою не є відділення Церкви від держави, а усунення Церкви з суспільного життя. Саме наша Церква вчить, що держава і Церква – це два досконалих суспільних організми, покликані співпрацювати на добро суспільства, кожен з яких має свою автономію, свої функції. І в католицькому розумінні ця автономія не створює в народі шизофренії, а навпаки – впорядкованість, оскільки Церква і держава одна одну доповнюють, а не конкурують поміж собою.

Саме Католицька Церква завжди ревниво оберігала свою автономію в середині суспільства. Пригадаймо собі середньовічну боротьбу папства проти спроб імператорів і королів отримати контроль над Церквою, інтегрувати Її в організм державного апарату. Подібно і ціла наша Київська Церква на початках свого буття старалася залишитися на певній відстані від державного апарату.

А з іншого боку – приклад Візантійської Церкви, яка практично завжди повністю залежала від візантійських царів, які не тільки полишали за собою право встановлювати єпархії, але втручалися і в Богослужіння, і навіть у догматичні справи. Подібна ситуація з протестантськими церквами, які від моменту свого заснування опинилися прямо підпорядкованими або королю, або князям, або міським радам. Відтак були повністю інтегрованими у державний апарат.

Тому секуляризм, прагнучи заборонити людям визнавати своє християнство прилюдно і свобідно, насправді, заперечує сам фундамент демократичного суспільства. А таким фундаментом, на мою думку, є свобода вільно й без примусу визнавати свою ідентичність і в суспільному просторі. Ми не можемо комусь заборонити бути кимось – якщо ти є українцем, то ти є українцем в будинку, в якому живеш, в родині, в колі друзів, у будь-якому середовищі ця твоя українськість виявляється. Якщо заборонити людям бути українцями, скажімо, на робочому місці, хіба це не буде порушенням основних прав і свобод, які плекає демократичне суспільство?

І так само є з християнством, якщо людина є християнином, то вона ним є і в захристії, і в храмі, і в економіці, і в політиці. Вона не може не виявляти своє християнство. Коли ж секуляризм виступає проти присутності релігії у суспільному житті, то це суперечить самій сутності сучасного суспільства, бо якщо йдеться, що всі ми маємо бути демократичні та толерантні, то, отже, християни теж мають право виявляти свої християнські погляди, де би вони не були. Чому всі інші мають право виявляти свобідно свої погляди, а ми, як християни, не мали б права повсякчас їх виявляти? І тут властиво полягає шизофренічність секуляризму – з одного боку він начебто визнає демократичні стандарти, а з іншого – бореться проти них.

Але тут, вважаю, проблема не тільки в секуляристах, але і в нас як християнах. Ми завжди будемо мати якісь проблеми з боку держави чи суспільства. Де і коли їх не було? Дивлячись в історію Церкви, бачимо, що завжди були певні труднощі і випробування. У перші три століття християнства наскільки непросто було виражати свою віру в Христа, але християни це робили. І тому я би не винуватив обставини – обставини є такі вже, як є. Я певен, що ми як християни мали би без огляду на обставити вести активне християнське життя. Сучасний світ, як ніколи дотепер, потребує свідчення християнських цінностей. Тому не маймо претензій до суспільства чи обставин – чи вони секулярні, чи безбожні. Але берімо за приклад християн перших віків, вони всюди, де б їх Бог не поставив, свідчили про свої християнські переконання. І діймо проактивно, на випередження проблем, а не реактивно, реагуючи вже на те, що сталося.

Чи може на Вашу думку релігія бути чисто приватною справою і не впливати на суспільне життя, на поведінку окремо взятих членів суспільства?

 

Продовжуючи те, що я казав – якщо ти є кимось, то ти ним є всюди. Якщо людина має холеричний темперамент, то ким би вона не стала, навіть святим, холеричність буде виявлятися. Візьміть для прикладу св. Апостола Петра, який до кінця життя залишався холериком. І так само тут: не можеш сховати те, чим ти живеш. Навіть більше, відважусь сказати: якщо ти є християнином, то ти є християнином 24 години на добу, а не тільки в церкві чи в себе вдома.

Вважаю, що в тому є проблема нас, християн, що ми часто немовби розділюємо своє життя. Якась його частина, переважно вдома, – християнська, а у суспільстві – ні. Але ж ми є всюди тією самою особою. І тому ми би мали завжди відважно те, чим ми живемо внутрішньо, виявляти ззовні. Ми часто переконані, що це моє приватне християнство, це моє приватне життя… Але певною мірою ми, християни, самі «створюємо» нехристиянське середовище, у якому Бог відсутній. Бо ми не свідчимо про Нього. Але подумаймо: навколо багато людей, свідомо чи не свідомо, шукають Господа.

Уявіть собі, якби наші батьки сказали, що їхня мова українська, але це їхня приватна справа, а дитина, коли виросте, нехай сама собі вибере якою б мовою вона хотіла говорити. Ми б в такому випадку виросли не знаючи жодної мови. Ми б виросли як люди, позбавлені людського середовища, як Мауглі. Але насправді ми виростаємо в людському середовищі, де наші батьки, рідні та близькі передають те, що вони мають, наприклад, мову. І так само ми мали би передавати своє християнство довкола себе. Чому ми є християнами? Тому що це не було приватною вірою наших батьків, наших друзів, наших знайомих і саме так це християнство нам передалось. І як це може бути наша приватна справа, якщо хтось мені свідчив про віру в Бога, про розуміння, ким для мене є Господь.

Тому кожен християнин має відповідальність – допомогти пізнати Бога тим, хто Його ще не пізнав. Колись, коли ми станемо перед Господом, ці люди можуть нас запитати, самі ці безбожники чи атеїсти: «А чому ви нам не свідчили? Чому ви нам не повторювали знову і знову, чому так легко ви знеохотились?». І що ми їм скажемо, що це була наша приватна віра? Що ми не мали відваги і наполегливості їм свідчити.

За Богом тужить і шукає Його кожна людина. А коли ми про Нього не свідчимо, то відповідальність лише на нас. Бо християнство існує саме через те, що воно є Доброю Новиною. І коли це для мене є справді Доброю Новиною, то я не переживаю її приватно, я хочу ділитися з кимось.

фото о.Роман Бобесюк

Джерело:   Воїни Христа Царя

21.10.2015р. Б. / Відкритий лист уродженця Турківщини священика Михайла Нискогуза до Петра Порошенка та його соратників

Петру Порошенку та його соратникам 

Cлава Ісусу Христу! 

Високоповажний пане Президенте, шановні високопосадовці. Слово Боже наказує священикам невпинно проповідувати Божу Правду, викривати злочини і гріхи. Якщо уста служителя замовкнуть, він буде покараний смертю. 

Хіба священик має право мовчати, коли бачить, яка велика загроза втрати державності? І не стільки через танки Путіна, як через злодійства влади, відсутність позитивних змін і тотальну корупцію. 

Чия душа не наповнюється скорботою, коли бачить, що навіть після останнього Майдану, немов дияволята із козацької табакерки, повистрибувала і замаскувалася кольорами національного знамена ціла орда манкуртів, захланників, злодіїв, космополітів, просто кримінальних злочинців, які зайняли ключові посади в державі, в Кабінеті Міністрів, Верховній Раді і т.д.

Співкамерник мого приятеля Івана Геля, лікар-психіатр, політв’язень Семен Глузман намалював колективний портрет української влади, яка орієнтована на свої власні інтереси, яка виконує замовлення злочинних кланів, дбає про свою родину, коханок і цинічно сміється з народу, який її терпить. 

Головне, що у мізках тих «діячів» відсутні нейрони, що відповідають за мораль. Цей щирий українець єврейської національності пророкує президенту Порошенку і його соратникам долю Януковича, якщо не буде позитивних змін: «В підпілля Гарант не піде. Відстрілюватися ні він, ні куля-в-лоб не буде». Відберуть у Вас, Петре Олексійовичу, цукеркову фабрику і не тільки в Липецьку…

Ця фабрика та інші підприємства на теренах, що контролюються державою-окупантом, на думку багатьох, є загрозою національної безпеки України.

Подивіться на береги Дніпра та Дністра, на мальовничі схили Карпат, гляньте на «царські села» провладних мафіозі і Ви побачите сотні і тисячі «Межигір’їв» депутатів, бюрократів, суддів, прокурорів, митників, податківців і всіх інших, даруйте, «коритників», палаци яких не снилися навіть колумбійським наркобаронам, а вже невелика хатинка Саакашвілі виглядає поряд з ними як псова буда.

Пане Президенте, новітня владо, Церква і народ моляться за вас. Вам повірили. Рятуйте Україну. Сумнівні Мінські угоди, Паризькі змови і майбутні вибори не принесуть нічого доброго, якщо зміни не розпочати негайно. Ще є короткий час. Хіба не бачите, як готується П’ята колона до реваншу? Як формуються нові одноденні партійні проекти «Край», «Хрін», «Редька», та інші, які створюють олігархи і з яких відверто насміхаються наші співвітчизники.

Ви, Петре Олексійовичу, рішучі, якщо захочете чогось добитися. Пам’ятаємо Ваш полум’яний виступ з екскаватора, відставку Наливайченка, коли Ви через коліно нагинали депутатів, бачимо процвітання «Рошену» на фоні злиднів, коли вчитель, що має 35-річний стаж, потай, червоніючи, вдосвіта виходить до сміттєвих баків. Спонукайте працювати для України всіх «слуг народу»! Добро також повинно мати міцний кулак, але не для народу та його захисників, а найперше для ворога.

Поставте на місце прем’єра та злодійських паркетних генералів, яких розплодилася надмірна кількість. На бійтеся замінити бездарних, брехливих, злодійкуватих міністрів-силовиків і навіть Генерального Прокурора. В іншому разі заберуть в українців Україну. А найперше, полюбіть Батьківщину, керманичем якої Вас обрав народ.

За словами М.Грушевського, «найбільшою трагедією України є те, що кермують нею ті, які її зовсім не люблять». Станьте винятком, Петре Олексійовичу.

Ваш попередник-профФесор був тупий і лінивий, хоч вправно стрибав по пеньках та «в гречку». Ви, Петре Олексійовичу - мудрий і працьовитий. А ще віруючий і добрий сім’янин, та і в одязі церковної прислуги ми Вас бачили. Дані від Бога таланти використовуйте для народу, а не лиш для збільшення статків своїх та придворної злодійської братії.

Апостола Петра, який приймав апостольське служіння, Христос запитав: «Чи любиш ти Мене?». І всіх нас Господь запитує: «Чи любите ви Мене?». І бідні бабусі, які з мізерної пенсії жертвують на тепловізори та інше військове спорядження разом з апостолом відповідають: «Господи, Ти бачиш як ми любимо Тебе, як ми благословляємо дітей і внуків на захист Батьківщини, як ми віддаємо останнє, щоб тільки не вмерла Україна». 

Запитує і вас Господь, Українська владо і всі скоробагатьки: «Чи любите ви Україну?». Погляньте, як багато гине воїнів через брак найновішого військового спорядження. Волонтери не в змозі всім забезпечити.

Великий гріх бути глухим, коли поряд плачуть матері, що втратили воїнів-синів через вашу черствість, байдужість і скупість. Кров дітей України - на вас і ваших дітях, якщо не змінитеся і не будете жити для Бога і Батьківщини. Дійсність невесела. Нерозважливі голови закликають до нового Майдану, якого не маємо права допустити. Це може призвести до втрати державності.

Просимо Вас, пане Президенте, замініть тих, котрі обвалили гривню, котрі довели до “котлів” і загибелі тисяч співвітчизників, спирайтеся на терплячий і віруючий народ, який підтримає Вас, коли побачить, що Ви його любите.

Скиньте цей тягар земного багатства, котрий заважає Вам краще служити народу. Меркель, Оланд, Обама та інші держвавні очільники успішно обходяться без такого тягаря. Ви ж обіцяли перед виборами... Тоді легше буде розмовляти з вітчизняними олігархами. Народ стане поруч з Вами. І ми будемо непереможні.

Кажуть – «коней на переправі не міняють». А ослів, злодіїв, кумів, цукеркових функціонерів, злочинців при владі не тільки замінюють, відриваючи від корита, але і саджають до буцегарні на тривалі терміни. Непокаране зло дратує народ.

Де кара убивцям «Небесної сотні» і організаторам «котлів»? 

Чому ті, що вивезли з України вкрадені мільярди доларів, відпочивають на Канарах, а патріоти, що захищали Україну опиняються за гратами? 

Чому добровольчі батальйони дискредитують і розформовують, а не вишколюють та оснащують? 

Гаранте Конституції, пам’ятайте слова Божої Премудрості: «Де немає розумного правління, там народ занепадає» (Прип 11.14).

Кожен знає, що присутність на обійсті кота відчувають миші і щурі. Навіть якщо кіт лінивий і не дуже переймається виконанням «посадових» обов’язків, більшу частину життя гріється на колінах господині, все одно його присутність тримає «опонентів» у напруженні. А в нашій державі одіозна суддя Царевич, податковий ректор Мельник, прокурори, митники, бурштинова мафія та інша злодійська братія не відчувають присутності Гаранта Конституції. 

Навіть після Майдану, на сцені якого, роздаючи клятви і обіцянки, товклися теперішні очільники держави, не виявилося «нових Вашінгтонів з новим і праведним законом».

Один з основних постулатів філософії звучить так: «Буття визначає свідомість». Українські реалії змушують змінити «Буття» на «Биття». Коли усвідомите, що «стимул» латинською - палиця, то отримаєте ефективний засіб заміни свідомості владних мужів.

Пане Президенте, Гаранте Конституції, застосуйте ефективні засоби зміни свідомості влади, до-поки свої стимули не застосував народ.

Щоби влада функціонувала на основах християнської любові і для добра всіх громадян країни, вона повинна пам’ятати, що джерелом влади є народ. А палиця-стимул є пересторогою.

«Бог і Україна - понад усе!» Нехай ці слова стануть життєвим орієнтиром влади і народу, з яким ми обов’язково переможемо все, що заважає нам увійти в Царство Справжньої Свободи і Справедливості, в якому будуть щасливі всі співвітчизники, а не тільки злочинці при владі, олігархи та їх прихвостні.

Священик Михайло Нискогуз Дня 12, місяця жовтня, року Божого 2015.

Червоноград (Кристинопіль) Львівська область 

Слава Україні - Героям Слава! 

Довідка. Священик УГКЦ з Червонограда Михайло Нискогуз народився на Турківщині в селі Нижне Висоцьке. Свого часу був священником в селі Бабино на Самбірщини, потім очолював парафію в селі Велика Сіль на Старосамбірщині.

Джерела:    turka.at.ua

Воїни Христа Царя

20.10.2015р. Б. / У конференції католицьких капеланів у Берліні беруть участь військові душпастирі УГКЦ

19 жовтня в Берліні розпочалася 60-а загальна конференція католицьких капеланів та пасторальних референтів, що протриває 3 дні. Під гаслом “Насилля в релігіях” вестимуться дискусії щодо фундаменталізму в світових релігіях, обговорюватимуть питання релігійної свободи в контексті процесів ісламізації та радикалізації цього руху.

Україну на міжнародному заході в столиці Німеччини представлятиме керівник Департаменту Патріаршої курії Української Греко-Католицької церкви у справах душпастирства силових структур України – єпископ Михаїл (Колтун) та його заступник – прот. Любомир Яворський. Капелани ознайомлять учасників заходу з перспективами та досягненнями військового душпастирства в Україні та долучаться до дискусій на згадані теми.

Джерела:  Прес-служба Департаменту військового капеланства

Воїни Христа Царя

19.10.2015р. Б. / Владика Богдан (Дзюрах): «Не даймо спаралізувати себе байдужістю»

Можливо, ми з вами не можемо звершувати таких великих чудес як Ісус Христос, але коли ми керуватимемося такою ж любов'ю, подолаємо у своєму серці байдужість, то також робитимемо чудеса. Бо любов і тільки любов здатна робити чудеса. Здатна перемінювати світ.

 Про це сказав владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, під час недільної проповіді 18 жовтня в Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві.

Говорячи про покликання кожного християнина, проповідник зауважив, що нашим покликанням є наслідувати Ісуса Христа в Його любові, в Його милосерді до тих людей, які подібні до того похоронного процесійного походу (з Євангелія), людей, які, можливо, не мають надії, які є сумні, які тужать за повнотою в житті й розуміють, що людськими силами не можуть собі його запевнити. Бо тільки Бог дає людині повноту життя тут, у цьому світі, і колись у вічності.

«І саме це, – вважає єпископ, – Ісус Христос зробив у сьогоднішньому Євангелії. Він став знаком присутності Бога поміж своїм народом. Повернувши до життя юнака бідної вдови, Ісус показує, що Він не відвертає очей від людської біди, але виходить назустріч, із серцем, повним любові та співчуття. Але співчуття буває замало, бо співчуття – це ще не милосердя. Хтось може побачити людську біду, скрушитися у своєму серці, відчути жаль і навіть просльозитися. Але пройти мимо... Милосердя починається тоді, коли я готовий зробити біль іншої людини своїм болем. Проблему цієї людини – своєю проблемою. Біду свого ближнього – своєю бідою. Коли я готовий простягнути свою руку, щоб зарадити біді й нужді свого ближнього».

«Можливо, ми з вами не можемо звершувати таких великих чудес, як Ісус Христос, але коли ми керуватимемося такою ж любов'ю, подолаємо у своєму серці байдужість... Бо протилежність до любові не є ненависть, протилежність до любові є байдужість. Коли ми її подолаємо і зробимо все, що в наших силах, з любов'ю, ми також робитимемо чудеса. Бо любов і тільки любов здатна робити чудеса. Здатна перемінювати світ», – просить замислитися вірних владика Богдан.

«Прошу, – закликав він, – щоб, вийшовши з храму, ви пам'ятали, що ви не самі, що ви з Ісусом Христом. Що Він дав вам свою ласку, свою благодать не задля вас самих, а щоб ви ділилися з іншими тією любов'ю, тим життям, яке ви отримали в храмі від Господа».

Єпископ пригадав, що діла милосердя бувають дуже прості щодо тіла і щодо душі. Попросив вірних відкрити вдома молитовник і почитати, щоб не тільки собі пригадати, а й жити цим: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого одягнути, навідатися до в'язня, хворого відвідати, подорожнього в дім прийняти, померлого похоронити. А щодо душі: грішника навернути на правильну дорогу, у сумніві дати добру пораду, сумного потішити, кривду терпеливо переносити, образу з серця прощати, за живих і померлих молитися. «Ці діла милосердя є універсальними, бо всі ми потребуємо уваги до наших власних тілесних і духовних потреб. Будьмо вразливі одні на одних. Не даймо спаралізувати себе байдужістю, бо байдужість вбиває, вбиває передусім наші людські почуття, нашу людську вразливість. Байдужий перестає бути вповні людиною. Натомість людина, яка має вразливе, співчутливе і милосердне серце, живе повнотою Божого життя. Цього вам усім бажаю», – наголосив проповідник.

Джерело:   Департамент інформації УГКЦ

18.10.2015р. Б. / У головному соборі УГКЦ Донецька відзначили храмове свято

14 жовтня парафіяни катедрального собору Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ відзначили храмове свято.

 Цього дня прихожани помолилися разом на Божественній Літургії, яку служили о. Михайло Заверчук, настоятель парафії святого Миколая м. Донецьк, та  о. Ярослав Лис, декан Донецького деканату УГКЦ. Після богослужіння зачитали Привітання від владики Степана, Екзарха Донецького УГКЦ, до парафіян катедрального собору Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ.

Після богослужіння віряни разом із священнослужителями спілкувалися разом за трапезою, пригадуючи те, як відзначення відбувалося до військових дій на цій території.

За словами, о. Михайла важливо те, що собор в Донецьку став чи не єдиним  місцем, де люди, незалежно від конфесійної приналежності, можуть спільно молитися, розраджувати один одного, спілкуватися один з одним.

Прес-служба Донецького екзархату УГКЦ

Джерела:  Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

16.10.2015р. Б. / На Золочівщині відкрили маршрут УПА (+VIDEO)

14 жовтня 2015 року у селі Вороняки відбулося відкриття та освячення маршруту УПА.

Усією громадою  старалися аби впорядкувати це місце та увіковічнити історію.

Отець Михайло Смолінський розповів  скільки праці тут вкладено, та що ще планують зробити.

Детальніше про все дивіться у відео:

Джерела:   zolochiv.net

Воїни Христа Царя