26.08.2015р. Б. / Гостра потреба євангелізації українського суспільства

Новий тиждень Україна розпочала з новими надіями, святкуючи день Незалежності. Але і з сумом за втраченими в обороні Незалежності життями найкращих своїх синів і дочок. Для багато кого ці святкування також стали і причиною суму та гніву.

Суму, бо усе ще немає дійсно української держави, яка би шанувала Божі закони: усе ще законно вбивають мільйони ненароджених дітей через аборти і штучні запліднення, роблять спроби відкрити двері законодавчому знищенню сім’ї, усе ще немає правосудної та правоохоронної системи, суспільство усе ще далеке від справедливого.

Гніву, бо в часі коли одні кладуть своє здоров’я та життя в обороні Батьківщини, інші набивають грошима кишені; держава майже не дбає про героїв цієї війни, залишає напризволяще вимушених переселенців, обдирає неймовірно завищеними тарифами і без того бідних громадян, усе ще не покарано жодного реального винуватця розстрілу Небесної Сотні, котлів у яких знищували добровольців й інших патріотів, держава знову полює за націоналістами.

Але сумно також і за українське християнство. Жодна конфесія в Україні так і не стала трибуном українського народу. Окремі несистемні спроби стати в обороні прав народу робилися з греко-католицького та з римо-католицького боку. Але це лише окремі спроби. І чи не саме це є однією з серйозних причин падіння авторитету релігійних організацій в народному середовищі. Церква в Україні і надалі практично залишається Церквою Мовчанки. Вона багато робить, багато піклується про постраждалих у цій війні, але її голосу майже не чути в суспільстві. І це на тлі практично галопуючого секуляризму та лібералізму, що заливають українське суспільство.

Українські церкви усе ще поводяться так, як церкви у пострадянських суспільствах: мовчимо, але робимо. І це працює проти християнства в Україні, в якій не те що нема серйозної політичної консервативної сили, нема навіть якогось більш-менш пристойного pro-life руху. Опинившись перед лицем ідеологічної гендерної колонізаторської політики Заходу, українське суспільство просто буде не здатним йому протистояти, як, до прикладу, це роблять польське, італійське чи хорватське суспільства.

На превеликий жаль, українці прагнучи увійти в коло цивілізованих народів Заходу, здається, не зауважують, що сучасна західна цивілізація скотилась до рівня ханаанців-фінікійців та ацтеків. Як колись ханаанські народи, так тепер у більшості країн Заходу народні маси обожествили сексуальну насолоду та проголосили сексуальну вседозволеність. Більше того, як і ханаанці Старого Завіту, так і теперішня цивілізація, розвинула не лише конвеєр сексуальних збочень, але й жертвування дітей ідолам. З одною значущою відмінністю, ханаанці усе ще приписували своїм моральним злочинам якусь вищу, божественну ціль – плідність землі, стада і жіночого лона, порятунок народу перед лихами, а сучасні суспільства усе це звели до одного єдиного ідола – егоїзму.

Скандальні викриття проти «Planned Parenthood» свідчать про повернення практик старих народів Центральної Америки: виривання серця живим людям. Щоправда, ацтеки, майя, запотеки, знову ж таки, вершили такі жахливі обряди з переконанням, що це єдине, що може продовжити життя сонця, і вірою, що рятують світ від знищення. Теперішні ж виривачі людських сердець виривають їх безпомічним немовлятам на честь одного єдиного ідола – заробітку, тобто того ж таки егоїзму.

За своїм егоїзмом українське суспільство уже наздогнало, а навіть і перегнало народи Заходу. І єдине, що може зберегти українське суспільство від повного морального краху – тотальна євангелізація. Але тут виникає питання, яке кожен мусить собі поставити: а чи готове українське християнство до такої євангелізації, чи є люди, які готові взяти на себе тягар цього завдання? Від відповіді залежить подальша доля українського суспільства, але, як кажуть: «Вільному – воля». 

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя