Шлях до церковної єдности українських християн східного обряду завжди
заводитиме нас на манівці, якщо не прямуватиме до відновлення спільної,
київської (або, може, «києво-галицької») ідентичности. Адже
конструювання єдиної конфесійної структури обертатиметься на профанацію,
якщо не буде складником ширших духовних пошуків. А духовний пошук
залишатиметься гонитвою за примарами, і що гірше – за штучно створеними
міражами, – доки ми чітко не усвідомимо власної ідентичности як суб’єкта
цього пошуку. Не зрозуміємо самих себе.
Внутрішня роздвоєність людини – це важка психічна проблема.
Аналогічною проблемою виглядає й непримиренне протистояння в єдиному
національно-релігійному тілі двох відгалужень історичної Київської
митрополії: Української Греко-Католицької Церкви вкупі з Мукачівською
єпархією та кількох православних юрисдикцій, не вельми дружніх, але
зазвичай солідарних в одному – протиставленні себе греко-католикам. Вже
понад 400-річний досвід цього фатального протистояння залишив нам цілий
корпус полемічної літератури, традиції котрої не згасають донині.
Драматично долаючи політичну міфологію «русского міра», пересічний
православний українець продовжує жити в країні історико-релігійних
міфів, що компенсують брак об’єктивних знань з історії Церкви. Блукання в
полоні міражів заколисують і паралізують волю до руху вперед, до
духовного пошуку, до виходу з протиприродного конфлікту, нав’язаного
давніми й новими міфотворцями.
Міф 1. Русь прийняла за Володимира Великого не католицьку, а православну віру.
Навернення Руси-України на християнство тривало не одне сторіччя і
було плодом праці як візантійських, так і латинських місіонерів. До 1054
р., попри різницю обрядів і епізодичні конфлікти між Римом і
Константинополем, не існувало протиставлення «православ’я» і
«католицизму» як двох різних напрямків християнства. Вся неподільна
Церква називала себе «православною» («ορθόδοξος»), бо визнавала вчення
семи Вселенських соборів та засуджувала іконоборництво, та «католицькою»
(«καθολικός»), тобто соборною – єдиною в багатоманітності обрядів і
юрисдикцій. Український переклад слова «католицький» ми наводимо в 9-му
члені Символа віри: «В Єдину, Святу, Соборну i Апостольську Церкву»
(«Εἰς μίαν, Ἁγίαν, Καθολικὴν καὶ Ἀποστολικὴν Ἐκκλησίαν»). А Московська
Церква до катастрофи ХХ ст. вживала зросійщений варіянт слова
«католицький» – «кафолический» – у власній назві: «Православная
Кафолическая Восточная Греко-Российская Церковь». Взагалі ж слово
«католицька церква» («η καθολική εκκλησία») вперше навів для позначення
всієї християнської спільноти один із перших Отців Церкви,
священномученик Ігнатій Богоносець, загиблий 107 р.
Міф 2. Київська Церква відкинула Флорентійську унію з Римом
Насправді ж київський митрополит Ісидор був одним із найбільш
активних прибічників об’єднання Церков, декларованого в Флоренції 1439
р. Ідея унії не зустріла в Україні опору й тільки Велике князівство
Московське відкинуло Флорентійську унію й скористалося цим, аби
проголосити 1448 р. автокефалію Московської Церкви. Саме відтоді почала
реалізуватися месіянська ідея «Москви – третього Риму», що згодом
переросла в доктрину «православної Російської імперії» («русского
мира»), ворожу щодо західного християнського світу. Київські ж
митрополити, що прийшли на зміну Ісидорові, до кінця XV ст. продовжували
керуватися підписаними в Флоренції ухвалами.
Міф 3. Берестейську унію 1596 р. прийняла лише Західна Україна
Іронія в тому, що саме обидва західноукраїнські єпископи, Гедеон
Балабан і Михайло Копистенський, під тиском мирян зрештою ухилилися від
спершу підтриманої всіма православними владиками Київської митрополії
ідеї відновлення єдности з Римом на засадах Флорентійської унії. Але
коли 1686 р. Київська митрополія всупереч канонам була підпорядкована
Московському патріярхові, Львівська, Перемиська та Луцька єпархії
визнали таки зверхність римського архиєрея. Решта ж єпархій Київської
митрополії – Волинь, Наддніпрянщина, Поділля, Білорусь, згодом –
Чернігівська й Смоленська землі – стали тереном поширення ідеї з’єднання
з Римом вже в першій половині XVII ст. Інша річ, що після приєднання до
Російської імперії / СССР унія на захоплених росіянами землях насильно
ліквідувалася: спершу на Правобережній Україні, потім на Холмщині, а вже
в ХХ ст. – в Галичині й на Закарпатті.
Міф 4. Козацькі війни XVII ст. були реакцією на насильницьке запровадження унії.
Козацькі повстання, що зрештою обернулися визвольною війною на чолі з
Богданом Хмельницьким та драмою Руїни, були викликані насамперед
прагненням козацтва здобути станові привілеї, аналогічні правам шляхти.
Але політична риторика козаків щедро визискувала релігійні гасла. Хоча
український і білоруський православний єпископат на чолі з митрополитами
Петром Могилою, Сильвестром Косовим, Діонісієм Балабаном активно
прагнув до порозуміння з королівським урядом. Саме Православна Церква
бачила загрозливі наслідки легковажного союзу з Москвою та застерігала
від цього союзу.
На межі Середньовіччя й нового часу не було в Європі держав, що
керувалися б засадами свободи совісти. Скрізь надавалися привілеї
державній релігії, а іновірці зазнавали обмежень. На цьому тлі ситуація в
Речі Посполитій вигідно відрізнялася від решти європейських держав, а
тим більше від ксенофобічного Московського царства, де навіть
православні українці й білоруси опинялися під підозрою в недостатній
чистоті віри.
Королівська адміністрація Речі Посполитої спершу зацікавлено
підтримувала проєкт Берестейської унії, розраховуючи на інкорпорацію
уніятів латинською церквою. Але коли стало очевидним, що з’єднана з
Римом Київська митрополія твердо зберігає східну ідентичність і
адміністративну окремішність, влада втратила інтерес до неї. Державною
була католицька Церква латинського обряду, уніятська ж Церква після 1632
р. формально мала права, аналогічні православній. Певні переваги вона
здобуває вже після кривавої для католиків Хмельниччини.
Міф 5. Гайдамацький рух був викликаний порушенням прав православних українців
На середину XVIII ст. величезна більшість церковних громад (близько 2
тисяч) на Правобережній Україні належала до з’єднаної з Римом Церкви.
Православними лишалися кілька десятків парафій. Але, як і в наш час,
російська влада намагалася використати гасло підтримки одновірців за
кордоном для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. Навмисне для
цього було утворено прикордонну Переяславську єпархію, з 1733 р.
незалежну від Київської. Емісари, які засилалися на Правобережжя,
провокували селян на протести, обіцяючи підтримку Російської імперії.
1761 р. архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, призначений управителем
церков і монастирів на Правобережжі, очолив рух за перехід громад на
православ’я. Це посилило суспільний конфлікт і виявилося суголосним
зростанню настроїв соціяльного протесту, що вилилися в Коліївщину.
Поширилися чутки про «золоту грамоту» Катерини ІІ, яка нібито дозволяла
нищити католиків і євреїв.
Жертвами Коліївщини 1768 р. стали не тільки представники суспільних
еліт, але й десятки уніятських священиків і монахів. Як і нині на
Донбасі, росіяни використали спровокований ними конфлікт у сусідній
країні, аби ввести туди свої війська. Потім вони самі ж жорстоко
розправилися з ошуканими гайдамаками й використали конфлікт на
Правобережжі для знищення державности Речі Посполитої.
Чи всі міфи виникали спонтанно?
Деякі з них – можливо. Але поширювалися вони цілеспрямовано, маючи на
меті зруйнувати єдність української християнської спільноти й залучити
її найбільш вразливу частину в московську цивілізаційну орбіту, завжди
позначувану месіянськими рисами. То Москва визнавала себе альтернативним
центром православ’я, то столицею прогресивного людства, а тепер ось –
захисницею традиційних цінностей і оплотом радикально правих партій.
Міфи активно використовувалися після польських повстань 1830-1831 та
1863-1864 рр., які проходили під гаслами захисту права на сповідання
католицької віри й спрямовували до українців заклики боротися «за вашу і
нашу свободу». Імперія прагнула перетворити православних українців на
заручників антикатолицької міфології, сліпе знаряддя в руках цинічної
влади, яка з XV ст. і досі нещадно визискує «православний проєкт». Серед
творців цього міфу – наш земляк Микола Гоголь, літературний персонаж
якого став символом непримиренного захисту «русского мира», коли вбив за
його цінності власну дитину. Та хіба він один…
Шлях до відновлення єдности Київської Церкви пролягає через складний і
відповідальний етап деміфологізації стосунків її поділених нині частин,
через звільнення від риторики ненависти й психології взаємних підозр.
Бо ж міф як замінник реальної історії поневолює нас, перетворює на
маріонеток політичних жонглерів, відбирає в нас свободу вибору –
неодмінний чинник духовного зростання. Міф обкрадає нас, позбавляючи
справжньої християнської любови, підміненої її імітацією – патетичною,
але духовно порожньою. Відкриваючи реальні цінності один одного, ми,
православні й греко-католики, в здобутті науки любови відкриваємо власну
ідентичність, ідентичність Української Церкви, а водночас – Христа,
який чекає на нас, справжніх, автентичних і згуртованих у спільноті
однодумців.
+Архиєпископ Ігор Ісіченко
Немає коментарів:
Дописати коментар