У замітці «Православ'я і крива доля» я писав про фатальний, на мій погляд, вплив православ'я на російську долю.
Але ось ще тема: православ'я мало не погубило європейську цивілізацію.
Я про падіння Константинополя в 1453 році.
Константинополь упав через православ'я. Православ'я було каменем
спотикання в його відносинах з католицьким Заходом. А без підтримки
Заходу Візантійська імперія, до того часу зіщулившись мало не до
розмірів своєї столиці, не могла протистояти натиску турків*.
Це розуміли і в самій Візантії: ще в XIV столітті Варлаам
Калабрійський - мислитель, православний монах, а пізніше католицький
єпископ, друг і вчитель Петрарки - за дорученням імператора намацував на
Заході ґрунт для об'єднання церков. Як всі знають, ініціаторами відомої
Флорентійської унії, поряд з Римом, виступили імператор Іоанн VIII
Палеолог і константинопольський патріарх Йосиф II. Активну участь з боку
православних приймав і митрополит Київський і всієї Русі Ісидор, який
схоже, симпатизував європейському гуманізму. Саме Ісидор, кажуть, схилив
імператора і патріарха до укладення унії. Пізніше він піддався суворим
гонінням з боку московської влади, яка вже тоді бажала мати свою
кишенькову церкву - придаток держави. Ісидор проте відмовився відректися
від унії і зміг втекти в Рим, де став кардиналом. Незадовго до початку
облоги Константинополя він був призначений в столицю Візантії папським
легатом. У грудні 1452 Ісидор служив у Святій Софії уніатську літургію.
З католицької сторони в підготовці Флорентійської унії брав активну
участь видатний мислитель Микола Кузанський. У 1437 році він працював у
Константинополі у складі відповідної папської делегації.
У 1438 у Феррарі відкрився вселенський церковний собор, що продовжив
роботу у Флоренції - культурному центрі італійського Відродження: за два
роки до цього Брунеллески закінчив зведення свого колосального купола
над храмом Санта Марія дель Фьоре, де і відбулося жадане, але настільки
крихке возз'єднання східної і західної церков (1439). Православні
визнавали католицькі догмати, католики погоджувалися на збереження
православними своєї обрядовості, особливостей богослужіння грецькою,
церковнослов'янською та ін. мовами, причастя під обома видами,
одруженого духовенства, церковної естетики та ін.
На жаль, унія, яка могла б стати основою для військово-політичного
союзу, здатного вплинути на долю всієї Європи, проіснувала недовго.
Простолюддя в основній масі унію не прийняло. Пристрасті активно
підігрівав фанатик Марк Ефеський, який розсилав по країні свої
антиуніатські послання (по суті, це він торпедував унію, відмовившись її
підписати у Флоренції). На настроях позначилися і поразки під Варною і
на Косовому полі хрестоносців, які виступили проти турків з
благословення Риму (1444 і 1448 рр.). У 1450 року уніатський
Константинопольський патріарх Григорій був позбавлений влади. Це стало
черговим самогубним кроком Візантії, оскільки це справило несприятливе
враження на Європу, в якої вистачало і власних проблем.
Вже давно у Візантії були прихильники діалогу з ісламом і навіть
союзу з турками. Православно-патріотичні настрої, близькі до нашого
євразійства з його антизахідництвом і татарофілією, ємко висловив
останній перший міністр Візантії Лука Нотарас: «Краще тюрбан султана,
ніж шапка кардинала». Принади султанської влади Нотарас скуштував
відразу ж після падіння Константинополя: султан Мехмед II побажав
забрати в свій гарем його 14-річного сина. Нотарас, зрозуміло, рішуче
чинив опір і був негайно обезголовлений разом з сином і своїм зятем.
Останній імператор Візантії, доблесний Костянтин ХI Палеолог
(Драгаш), брат Іоана VIII, був прихильником унії, проте сильний опір
церковників-мракобісів, що сіяли смуту в народі, не дозволив йому
переламати ситуацію. Грецький історик Дука, сучасник тих подій, так
описує поборників православного «благочестя»: «І ось безладний і п'яний
натовп, вийшовши з огорожі монастиря в харчевні, з келихами, повними
незмішаного вина в руках, став анафемствувати там уніатів і пити на
честь ікони Богоматері, закликаючи її бути заступницею і захисницею
міста, - як колись проти Хозроя і Хагана, і арабів, так і тепер проти
Магомета: "Бо, - говорили вони, - ні допомоги латинян, ні унії ми не
бажаємо; нехай віддалиться від нас богослужіння азімітів! (Тобто
католиків - О.Ш.)"».
І хоча в грудні 1452 у Святій Софії, незважаючи на тиск «чорної
сотні», як уже сказано, відбулася уніатська літургія, західний світ
бачив реальний стан справ. Тим не менш, Захід не залишився байдужим до
долі великого міста: на заклик Риму Венеція направила до обложеного
Константинополя флот, однак він вийшов занадто пізно. В обороні міста
активно брав участь ударний генуезький загін чисельністю 700 бійців,
яких очолював кондотьер Джустініані Лонго - як пише про нього Дука,
«чоловік майстерний, а в сутичках і в військових боях зімкнутим строєм
вельми досвідчений» - а також загони венеціанців, каталонці і знову ж
генуезці. Це не так уже й мало, враховуючи, що число захисників міста
становило приблизно сім тисяч. Крім того, за рік до початку облоги папа
Микола V найняв для Константинополя на свої гроші 200 лучників - вони
прибули в місто восени 1452 в якості ескорту кардинала Ісидора.
Західні християни билися відважно, а внесок Д. Лонго в оборону міста
величезний - по суті він був правою рукою імператора, ключовою фігурою
всієї оборони (невипадково, що саме фатальне поранення Лонго, що
виявилося для нього смертельним, стало однією з причин успіху турків 29
травня 1453). Незаперечний факт, що якщо хтось і надав хоч якусь
допомогу Константинополю, так це Захід - на відміну від православних,
які навіть брали участь в облозі, будучи - хай і не по своїй волі - у
складі турецької армії (серби).
Додам, що з 26 кораблів константинопольського флоту лише 10 були
власне грецькими. 13 кораблів були генуезькими і венеціанськими
(включаючи три кораблі з Криту, що належав Венеції). Їх моряки проявили
високі бойові якості. Крім того, по одному кораблю дали італійська
Анконська республіка, Каталонія і Прованс. Незважаючи на нейтралітет,
заявлений офіційною Генуєю, до обложеного Константинополя прийшли три
генуезькі галери з продовольством і зброєю, найняті папою. З'єднавшись з
візантійським кораблем, вони з боєм розмели турецькі судна і прорвалися
в місто, після чого султан в нападі сказу наказав бити свого адмірала
палицями.
Константинополь, майже не маючи гармат, відчуваючи гострий брак
вогнепальної зброї, героїчно оборонявся сім тижнів - дивно, що на Заході
досі про це не створена масштабна кіноепопея в стилі Рідлі Скотта або
Пітера Джексона (на відміну від турків, які вже оспівали свої діяння в
фільмі «Завоювання 1453»). Увечері 28 травня жителі Константинополя
перебували в одній реальності, а вранці, 29-го, опинилися в іншій. Це
був локальний кінець світу. Напередодні, 28 травня, у Святій Софії
відбулося останнє християнське богослужіння, що зібрало і православних, і
католиків: греків, генуезців, венеціанців, каталонців ... Наступного
дня християнська історія цього храму закінчилася.
У січні 1454 новий константинопольський патріарх Геннадій Схоларій
(зрозуміло, переконаний противник унії і взагалі Риму, який виступав
проти місії кардинала Ісидора і не припинив агітації навіть під час
облоги) отримав свої регалії - облачення, посох і наперсний хрест - з
рук султана. Навряд чи Схоларій був шокований цією церемонією: всі
патріархи проходили через неї, тільки раніше на місці султана сидів
імператор. Відомі слова Схоларія: «Я не називаю себе елліном, бо я не
вірую в те, у що вірили елліни. Я міг би назвати себе візантійцем, тому
що я був народжений у Візантії. Але я волію просто називати себе
християнином». Коротше, яка різниця, хто господар - імператор, султан,
було б кому дупу цілувати ...
Взагалі позиція грецької церкви по відношенню до турків багато в чому
повторює позицію російської церкви по відношенню до татар. Багато хто
тоді вважали, що турецька «залізна завіса» рятує греків від західного
«нечестя» - подібно до того, як татари ізолювали Русь від впливів
«латинства». «Краще турки, ніж католики», - казав той же Схоларій. Таких
як він не бентежило, що грецька церква молиться за
султана-мусульманина, який проливає потоками християнську кров, а в
самій церкві панує заохочуване турками моральне розкладання у вигляді
симонії - зведення в сан за гроші. Таке ось «просто християнство»,
кажучи словами Схоларія. Зате «чистоту віри» зберегли ...
До речі, призначення патріархом супротивника об'єднання церков
красномовно говорить про те, що турки побоювалися союзу Візантії з
Заходом. Виходить, численні противники Флорентійської унії напередодні
неминучої війни з османами виступали як їх п'ята колона. Цікаве питання:
наскільки турки сприяли зростанню антизахідних і ортодоксальних
настроїв у Візантії? Адже вони були в них явно зацікавлені. Безсумнівно,
що і в період облоги Константинополя антиуніатські настрої, що
підігрівалися фанатиками, мали деморалізуючий вплив на населення, яке
вбачало в навалі турків «божу кару» за об'єднання з католиками.
Після захоплення Константинополя турки остаточно утвердилися на
Балканах, використовуючи їх як плацдарм для свого наступу на Європу.
Наступні двісті з гаком років європейської історії - це історія боротьби
з турецьким натиском, що загрожував поглинути континент. Уже в 1529
році турки вперше опинилися біля стін Відня. Попереду була оборона
Мальти (1565), битва при Лепанто (1571), нарешті, Віденська битва
(1683), в якій об'єднані війська християн під командуванням польського
короля Яна Собеського поклали край турецької експансії. У цій битві, до
речі, плечем до плеча із західними християнами билися і православні
запорізькі козаки. Падіння Константинополя, безсумнівно, позначилося на
тому, що турки були зупинені лише в самому центрі Європи. По суті, їх
привело туди православ'я. Воно відкрило туркам ворота в Європу.
По суті, завдяки православ'ю турки, що володіють захопленим колись
ними клаптиком європейської землі, претендують сьогодні на членство в
Євросоюзі, створюючи масу проблем.
По суті, завдяки православ'ю зник Константинополь і виник Стамбул.
Прагнення зберегти «особливий шлях» - ні Захід, ні Схід - призвело Візантію до того, що вона виявилася поглиненою Сходом, Азією.
Чи не чекає подібна доля і Росію, яка так любить порівнювати себе з візантійськими лекалами?
Жовтень 2012
---------------------------------------------
* Відносини між Візантією і Заходом були, зрозуміло, непростими.
Православні донині люблять, наприклад, нагадувати про взяття і
розграбуванні Константинополя хрестоносцями в 1204 році (4-й хрестовий
похід). Але не варто забувати про масове і звіряче винищення (по суті,
геноцид) католиків в Константинополі в 1182. У 1204-му пам'ять про це
була досить свіжа, пройшло всього 22 роки. Крім того, хрестоносців
дратувала вельми, м'яко кажучи, двозначна політика Візантії (скажімо, її
таємні угоди з султаном Саладином проти 3-го хрестового походу).
Нарешті, вони рушили на Константинополь (проти волі папи, підкреслимо)
не просто так, а за призовом царевича Олексія, сина поваленого
імператора Ісаака. Олексій же потім не захотів повністю розрахуватися з
хрестоносцями за надану йому допомогу, і ті зрештою в дусі середньовіччя
вирішили «взяти своє» самі. Захоплення Константинополя було однозначно
засуджено папою Інокентієм ІІІ
Олексій Олексійович Широпаєв (* 23 серпня 1959,
Москва) — російський поет, публіцист, політичний діяч, ідеолог
неімперського розвитку російської національної держави, заступник голови
Народної національної партії Росії. Разом з Петром Хом'яковим та
Вадимом Штепою представник так званого "нового російського
націоналізму".
Немає коментарів:
Дописати коментар