Коли
життя летить на шаленій швидкості, потрібно мати місце, в якому можна
зупинитись, відпочити, зібратись думками. Саме таким місцем для сотника,
який переломив хід історії, і депутата України Володимира Парасюка є
василіянський монастир Святого Онуфрія у Львові. Користуючись такою
можливістю, ми поспілкувались з Володимиром про віру у Бога і життя.
Пане Володимире, відомо, що Ви - практикуючий християнин. Хто Вам прищепив любов до Церкви? Ким Ви мріяли стати у дитинстві?
Найперше, це мої батьки, які перейняли релігійне виховання у своїх
батьків. Також потрібно сказати, що у нашому домі під час підпілля УГКЦ
відправлялись богослужіння. А вже коли я став дорослішим і свідомішим,
ходив на Літургії до Крехівського монастиря, що знаходиться недалеко
мого родинного села. Там я черпав духовність, з якою зростав.
Взагалі, я завжди молився і просив Бога, щоб відіграти важливу роль у
своїй державі, можливо це смішно, але це реальнісь. Я казав: «Боже! Дай
мені такий шанс, а я його точно використаю на добре». І як бачите,
Господь дослухався до малого хлопця і дав йому цей шанс. А те, що
сталось на майдані, не було просто так, я це знаю точно. Нашій країні
потрібно перетерпіти теперішні важкі хвилини, а дальше, я впевнений, нас
чекає дуже світле майбутнє.
Знаємо, що у Вашому житті був період перебування у
Крехівському монастирі Отців Василіян. Поділіться своїми враженнями. Як
це вплинуло на подальше життя?
Кожна людина переживає труднощі у житті, а у таких моментах головне
не падати духом. І я мав такий період. Тоді о. Пантелеймон Саламаха,
ЧСВВ, запропонував мені пожити у монастирі. Він казав мені, що ніхто
мене ні до чого не змушує, хочеш - залишишся, а хочеш - поскладай свою
бібліотеку і лети. Пригадую смішний випадок, коли ми їздили на схід
України. Там ми молились на одному цвинтарі, а замість хрестів на
цвинтарі було багато радянських зірок. Я ті зірки відламлював, а о.
Пантелеймон розвішував вервички замість них.
Перебування у монастирі - це найпрекрасніші миті мого життя.
Монастирська гармонія прекрасна, але це мало хто розуміє. Я дякую Богу
за таку можливість, і тепер завжди стараюсь, хоча б раз у рік вирватись
на кілька днів, щоб побути у монастирі. Я від цього набираюсь енергії і
завжди розумію, що маю робити дальше.
Розкажіть історію про нагрудний хрест, котрий врятував Вам життя у ворожому полоні?
Коли я вперше їхав на майдан, до мене підійшов мій похресник Северин і
сказав: « Візьми мій хрестик». Мама взяла цей хрест і, знявши з
хлопчини, одягла мені на шию. Відтоді я з ним не розлучаюся.
Коли ми попали в полон в Іловайську, чеченці старались усі
християнські атрибути в нас позабирати. Коли вони підійшли до мене, щоб
зняти хрест, то я відповів: «Можете відрубати голову, але хрест я не
зніму». У цей момент я зрозумів, що моя віра набагато сильніша. Фізичне
насилля - це їхня слабкість! Морально я переміг.
Хочу розповісти ще один цікавий випадок про хрестик. Найперше скажу,
що я людина не забобонна, але є такі речі, про які задумуєшся дуже
серйозно, вони стосуються конкретно тебе. І так, я прокидаюсь одного
ранку, а хрестика нема. Тут я зрозумів, мені потрібно зупинитись,
незважаючи на те, що переді мною стоїть нове життя, і навіть, як дехто
каже, «карˈєра». Не знаю чому, але я це дуже чітко зрозумів. В цей
період я набрав номер телефону і сказав, що виборів не буде, я
повертаюсь до спокійного життя. Я розумів, що це знак від Бога. І тут
через короткий час я знаходжу хрестик, і мені стає зрозумілим те, що Бог
перевіряв мою покору.
Україна – християнська держава, ми це повинні чітко розуміти.
Сьогодні Церква допомагає фронту матеріально і духовно, відсилаючи священиків у зону АТО. Як до цього ставиться держава? Яке майбутнє капеланської служби в Україні?
Дуже шкода, що на державному рівні до військового капеланства
серйозно не відносяться. Дбають про тіло, а не про душу. Держава має
дуже цікаве відношення до цього: вона не сприяє і не допомагає.
Перебування священика серед наших хлопців дуже необхідне, знаю це з
власного досвіду. Ідучи на бойові завдання, я дзвонив до отця і просто
хотів поговорити, бо страшно вмирати з грузом на душі. Взагалі, церква
дає відповіді на питання, які на війні дуже потрібно знати нашим
хлопцям. Солдати просять сповіді і просто бажають поплакати. Я вдячний
усім капеланам і волонтерам, котрі, незважаючи на труднощі, їдуть у зону
АТО, щоб допомогти нашим захисникам.
Неодноразово Ви згадували, що пишете власну книгу. Що б Ви хотіли донести до людей через цю книгу?
Бій в Іловайську - це історичний бій. Він прирівнюється до відомих
боїв ХХ століття і навіть часів козацтва. У своїй книзі я хочу описати
все, що відбувалось там, навіть похвилинно, оскільки кожна хвилина на
війні дуже особлива. Емоційні стани війни дуже непрості. Сидячи в окопі,
в бліндажі, тримаючи периметр, ми спілкуємся один з одним, а тут через
хвилину мого співбрата уже немає в живих. Феномен українського
військового - це щось нове, це людина, яка надзвичайно хоробра, мужня і
щира. В Іловайську загинув мій друг, про нього я хочу розповісти. Також я
опишу історії людей, які є героями, незважаючи на те, що не отримали
жодних нагород і пільг, як ті «паркетні генерали». Я опишу своїх
побратимів, яких повинна оспівувати історія.
Ваші побажання…
Я хочу побажати усім нам великого терпіння. Не потрібно казати, що
майдан нічого не змінив. Неправда, майдан змінив багато, потрібно до
цього ставитись із розумінням. Я хочу, щоб у цій країні ми вже почали
жити і розвиватись.
Закінчуючи, хочу поділитись своїми роздумами. Коли я їду у своє село,
приходиться їхати дуже поганою дорогою, вкритою ямами і брудом. Але
завжди тішить одне, що незабаром буде хороша асфальтована дорога. Так і в
нашому житті, незабаром настане мир і спокій. Цього усім бажаю.
Розмовляв бр. Роберт Ленів, ЧСВВ
Немає коментарів:
Дописати коментар