Отець
Андрій Хомишин військовий капелан Гарнізонного храму святих апостолів
Петра і Павла у Львові. Двічі їздив на схід України, де тривають бойові
дії. Зараз опікується пораненими військовослужбовцями, що перебувають у
військовому госпіталі, а також спільно з волонтерами організовує збір і
передачу найнеобхіднішого в зону АТО. "Кана" порозмовляла з отцем
Андрієм про християнську надію, яка допомагає витривати і перемогти.
– 3 наближенням свята Воскресіння Христового частіше говоримо про надію. Що для Вас означає надія?
– Надія – це очікування обіцяної зустрічі з Богом. – Не можна
сказати, що я не бачу Бога у своєму щоденному житті й тільки чекаю
чогось у майбутньому.
Що є надія в контексті сьогоднішньої війни? Зараз ми всі очікуємо
Божого вироку, який Він запланував для нашого краю і народу. Водночас
важливо, щоб сам народ не тільки надіявся на Бога, але й робив щось·для
того, аби це очікування пришвидшити.
– Надія мала б долати зневіру. Де Ви бачили більше зневіри:
тут, де не стріляють і не ллється кров, чи там, де зараз триває війна?
– Напевне, все-таки більше зневіри я відчуваю тут. Хлопці, які
повертаються зі сходу, кажуть, що завдяки Богові вони, хоч і зазнали
серйозних травм, залишилися живими і вийшли з того пекла. І багато з тих
бійців почали інакше ставитися до Бога і правди, яку Він нам доносить.
У них зараз більше надії.
Тут я бачу навіть не так зневіру, як докори до Бога, що Він допускає
такі кривди, чую різні запитання до Бога. Я не скажу, що це погано,
напевне, так і має бути. Ми шукаємо істину через сумніви, і в тому теж є
позитив. Таким чином людина намагається собі пояснити те, чого вона не
розуміє. В результаті це скріпить нашу надію і віру.
Очевидно, є багато причин для незадоволення наших
військовослужбовців, через що вони зневірюються. З іншого боку, ті, хто
зараз воює, мають найвірніших друзів, які всіляко підтримують їх, і це
також допомагає пробиватися променеві надії через темряву. Цей дух
загальнонародної підтримки веде воїнів на позиції, де вони захищаю:rь
Україну.
– Про що Ви, священик, розмовляли з військовослужбовцями на сході?
– Я пригадую розмови з одним дуже освіченим чоловіком, який знав
Святе Письмо, думаю, навіть краще за мене. Під час наших дискусій мені
доводилося не раз захищати Бога. Потім я побачив, що переконувати ту
людину нічого не дасть, бо в неї були свої "залізні" аргументи. Але
пізніше інший священик, який перебував із тим чоловіком в одному місці
довший час, розповідав мені, що згодом у нього змінилося розуміння
присутності Бога в нашому житті.
Хлопці, які повертаються зі сходу, мають кращі стосунки з Богом, ніж
це було доти. До мене якось підійшов хлопець, який просив помолитися за
Богдана й Олександра, які загинули, рятуючи життя його і побратимів.
Також у цій кімнаті, де ми спілкуємося, був один боєць, який пережив
страшні речі, перебуваючи близько трьох місяців у полоні терористів.
Він розповідав, що молився до своїх померлих побратимів, щоб вони були
заступниками перед Богом за нього і за інших хлопців.
– Віра відкриває двері до надії...
– Для мене очевидний знак цього – вервиці, які носять наші військові.
Це вже стало атрибутом форми. Я бачив, що навіть курсанти, які відбули
в АТО, також носять при собі вервиці з надією, що Бог їх оберігає.
Можливо, це не до кінця правильне бачення ролі вервички, але в такий
спосіб вони наближаються до Бога.
Я мав зустріч із жінкою, яка пожертвувала кошти на те, щоб наші
поранені військовослужбовці поїхали до храму св. Юра у Львові, де був
виставлений Нерукотворний образ Ісуса Христа. Я запропонував їй
компенсувати ці витрати, а вона дала таку дуже просту відповідь: "Отче, я
сплю в теплому ліжку". І ця відповідь пояснює все. Якщо такий підхід
буде в багатьох людей, то це помножить нашу спільну надію на перемогу.
Напевне, ви чули багато випадків, коли іконка чи молитвенник, які
військові тримають під одягом біля серця, рятували їм життя. На Майдані
теж були випадки, коли все навколо горіло, а Святе Письмо залишалося
неушкодженим і ним далі можна було користуватися.
– Надія – це Божий дар. Але чи кожен готовий його прийняти?
– Чимало людей звикли робити все самі, і їм тяжко прийняти думку, що
їм ще хтось потрібен, хто буде допомагати. З цієї людської гордості люди
не хочуть прийняти надію Божу. Бог є милосердний, але і справедливий.
Якщо ти приймаєш від Нього надію, ти повинен приймати і Його правила. А
люди не дуже хочуть "грати" за Його правилами.
Черпати з джерела – означає дбати, щоб це джерело було чистим,
доглянутим. Отже, надія – це і відповідальність. Якщо людина не готова
до цієї відповідальності, то вона сторониться надії й очікування, що
надія сповниться.
– Як нам не занепасти духом сьогодні? Як плекати надію?
– Ніхто не є гарантований від коливань віри, і я також. Не кажу
– занепаду віри, бо то було би вже зовсім страшно. Звичайно, сьогодення
впливає на наш внутрішній стан, тому треба старатися добачати у своєму
житті і в житті інших людей прояви Божої дії. Поставмо собі запитання:
якщо Бог мені зараз допоміг, то чому б Він не міг допомогти мені в
майбутньому? А як інші чинили тоді, коли мали такі ж випробування?
Для мене завжди є прикладом Митрополит Андрей Шептицький. Ця людина
пережила дві війни, постійно перебувала під перехресними вогнями і все
одно зберігала надію. І на смертному ложі Митрополит сказав, що наша
Церква розквітне, що настане в Україні воля, але це потребує багатьох
молитов і праці всього люду й кожного зокрема. Цей приклад людей, які
достойно перейшли через тяжкі випробування, підживлює мою надію
сьогодні.
Ще одне – ми повинні рости у своїй вірі. Не може бути так, що ми
навчилися від бабусі "Отче наш" і на тому зупинилися. Це літепла віра.
Той стрес, який зараз переживає наш народ, це як краш-тест. Багато
автомобілів розбиваються, але ті, які пройшли цей краш-тест, є міцними і
безпечними. Зараз у нас теж багато втрат. Ці втрати незворотні, але
віримо, що загиблі своєю жертвою вже є в небі. Всі інші жодним чином не
повинні змарнувати тої жертви.
– Багато сталося за рік часу. 3 чим Ви зараз вступаєте у піст і як переживаєте наближення цьогорічного Великодня?
– Вже майже рік часу Церква закликала нас постити в наміренні за мир
і спокій у нашій державі. Для цього було вибрано окремий день
– вівторок. Тепер ми маємо постити всі 40 днів у цьому наміренні,
пам'ятаючи, що наша перемога над особистим гріхом – це перемога над тим
страшним гріхом, який і спричинив війну. Надіюся, що мої мікроперемоги
влиються у загальну перемогу над агресією.
Розмовляла Христина Дорожовець
За матеріалами: Журнал "Кана", № 4, квітень 2015
Немає коментарів:
Дописати коментар