Парох
греко-католицької парафії у Бартошицях о. Юліан Кравецький наприкінці
минулого року два тижні був капеланом у добровольців спецбатальйону
«Львів». Працював у Северодонецьку, Мирній Долині та Лисичанську.
Говорить, що там є правда…
«НС»: Вас тут, у Бартошицях, від тих подій відділяє вже трохи
часу і майже 2 тис. кілометрів. Які образи здаються найсильнішими після
повернення?
Отець Юліан Кравецький: Першого місяця я відчував
сильний неспокій. Не йшлося про мене, а хлопців, які там залишилися. Я
не міг спати, переживав, щохвилини заглядаючи в Інтернет. Коли все ж
засинав, мені снився один і той самий сон: щось там діється, я десь
поблизу, але не маю як допомогти. Це зовсім інший світ. Там я вперше
відчув, чим є війна – блокпости, контроль документів тощо. Важко
сказати, що це нормально, коли ти йдеш вулицею Лисичанською, а ззаду б’є
артилерія. Або бачиш малих дітей, які в руках тримають автомати.
Відразу хочеться їх вирвати і поламати. А для тих дітей – це
суперзабава. Такий малий Афганістан. Це показує, що матимемо фраґмент
суспільства, яке буде згадувати своє дитинство мілітаризованим. Тому
якнайскоріше потрібний мир. Не штучний, а справжній. Найбільше мене
хвилювало те, що там я майже не бачив української держави. На мою думку,
але також на думку добровольців, з якими доводилося розмовляти, не
видно там опіки Києва. Властиво, там не було нічого – мінімальна
кількість патронів, дуже мало зброї, бронежилетів, касків тощо.
Катастрофа. Не може так бути, щоб на базі, де є два батальйони, не було
пального. Щоб їздити на блокпости, хлопці мусять самі собі здобути це
пальне. Часом його здобувають, як відповідник штрафу за якісь порушення.
Коли, як кажете, не видно держави, то звідки в людей береться бажання ризикувати за цю державу життям?
Це чистий патріотизм. Коли нема держави і її допомоги, то
прокидається в людині відповідальний і справжній громадянин. Ми, умовно
кажучи, представники західного світу, сьогодні не були б до цього
здібні. Ми трохи вже спимо. Нам це байдуже, хоч будемо й переживати. З
іншого боку, деякі хлопці часто говорили про те, що складається
враження, що стан війни офіційному Києву відповідає. Коли йде війна, то і
ціни, і податки можна підносити, ніхто не буде протестувати, бо гроші
потрібні. Сам Орвел писав колись, що «війну ведуть не для перемоги, а
для того, щоб тривала». На жаль, так теж і тут може бути.
Чому Ви туди поїхали?
Коли все починалося на Майдані, моя дружина не раз звертала увагу на
те, як міцно там потрібні священики. І я з тим погоджувався. Звичайно,
мав також свідомість небезпеки. Після Майдану мене мучило, що я туди не
поїхав. Потім наша парафія однією з перших привезла на лікування двох
поранених. Серед них був Іван Раповий, потерпілий 20 лютого на вул.
Інститутській. Його називали «помилкою снайпера». Куля пройшла два
сантиметри від Іванового серця, бо щит поміняв траєкторію. Після
лікування він зразу хотів повернутися в Україну. Бачив, що діється в
Криму. Попросив, щоб у випадку війни я зайнявся його родиною, бо він
може не повернутись. Я погодився, при чому подумав, що він трохи
перебільшує. Але, помічаючи його відвагу, я подумав, що й мені треба
їхати на схід України. По-перше, це послідовність, бо коли Батьківщина в
небезпеці, треба щось робити. Не можна сидіти, плакати, або
заспокоювати сумління, передавши 100 зл. на допомогу. Я дізнався також,
що там дуже мало священиків і потрібні капелани. Батальйони про них
просили й охочих забирали з собою. Статистики кажуть, ще там один
капелан на 8 тис. військових. Водночас, наприклад, відповідно до
польських стандартів, один капелан повинен бути на 2 тис. військових.
Приблизно таку кількість людей обслуговує й парох на парафії. З цього
взялося моє справжнє бажання туди поїхати. Я сидів у Польщі і розумів,
що як священик повинен бути там.
Чи Ви відчули, що добровольці дійсно потребують духовної особи?
Між іншим, ідеться про сповідь. Часто це сповідь про все життя. Там,
коли є небезпека, ніхто нічого не вдає. Я був у батальйоні особливого
призначення «Львів», але мене возили й до інших формувань, бо хлопці
хотіли сповідатися. Я навіть сповідав людину, яка за свої 60 років
робила це вперше. Це такі моменти, які показують, що там є правда, що
сьогодні є так, а завтра може бути інакше.
Чи бажання сповідатись бралося зі страху?
Багато що вони взагалі до голови не беруть. І це власне цікаво.
Водночас кажуть, що якби не «пильнували москаля», то пішли б на Київ. Не
раз ставлять собі запитання, чому Київ так наражає їх життя? Чи йому
потрібно більше крові патріотів?
Отже, знову-таки з’являється запитання щодо мотивації тих людей?
Вони воюють за смішні гроші – за місяць служби дістають відповідник
польських 400 зл. Був я з ними на блокпостах і сам бачив, що не беруть
взяток. Розповідали, що коли прийшли служити, то люди самі вкладали в
документи по 500 гривень за переїзд із Северодонецька до Лисичанська.
Таку ставку встановили сепаратисти. Тому хлопці просили мене купити малу
відеокамеру, щоб могли документувати те, що дійсно не беруть взяток.
Потім вони дістали наказ зайняти позиції в Луганській станиці. Я там мав
бути місяць, але змушений був повертатися вже після двох тижнів. Вони
посадили мене в поїзд і казали вертатись, бо в новому місці вже було
надто небезпечно. Не дозволили поїхати туди навіть на кілька днів.
А чому їх перемістили?
Вони почали виконувати дуже добру роботу тут, де перебували. Це
околиці Луганська і Лисичанська. Зокрема, зупинили контрабанду, ввели
рівне трактування чиновників тощо. Це не сподобалося місцевій міліції,
яка у 80% є давньою міліцією Луганщини. Керівництво батальйонів не могло
відмовитись від переміщення, бо тоді їм поставили б закиди, що не
підпорядкувалися зверхникам. Коли хлопці дізналися, що йдуть у нове
небезпечніше місце, почали стригти коротко волосся. За серце хапало те,
що вирішували брати по одній формі, бо як загинуть, то решту буде можна
передати тим, що залишаться. Приїхали воювати, але не мали ні одної
снайперської гвинтівки. Мали підніжки та не мали кулеметів до них і т.п.
Домовилися, щоб телефоном не повідомляти дружин про виїзд, але хтось не
витримав. Потім мусили заспокоювати своїх дружин, які добре розуміли
небезпеку. Остаточно виявилося, що під обстрілом повинні переміщуватись
120 кілометрів цивільним автобусом, маючи із собою всю зброю. Так не
пересувається військо. Вистачило б якесь маленьке джерело вогню і 50
чоловіків вилітає з автобуса, мов «попкорн». Щоб здобути більше
ґранатометів, мусили торгувати з військом, яке мало їх значно більше.
Були й бартери – ґранати за бронежилет.
Якісь незрозумілі відносини, адже у всіх – місія одна.
Ніби так, але батальйони підпорядковані Міністерству внутрішніх
справ, а армія – це окреме відомство. Нерівність, наприклад, є й у тому,
що поранений член батальйону не має статусу учасника бойових дій. Але
вже за дезертирство карають так, як військових. Те, що постійно вдаряє у
випадку батальйонів, це саме невідповідне обладнання. Варто відзначити,
що там несамовиту роль виконують… собаки. Ті бездомні, яких багато
вештається по всій Україні, були й там, а хлопці їх пригортали. За це
вони віддячуються бреханням завжди тоді, коли поблизу з’являються чужі.
Одна собака мала несамовитий хист відчувати «ґради». Як «Суха» під час
артилерійського обстрілу йшла до бункера, то всі за нею.
Як виглядала дійсність, з якою Ви зіткнулися?
Зміна, з якою я приїхав, почала організовувати своє життя. Був
розподіл людей на блокпости. Вони поїхали, а я лишився на базі. Думаю,
що робити? Спочатку пішов привітатися з хлопцем на варті. Виявилось, що
це був православний священик Київського патріархату. Для мене це був шок
– священик зі зброєю! Пізніше ми зустрічалися на спільних молитвах у
невеликій капличці, яку він сам зробив. Виїжджаючи, я залишив йому свій
молитовник, просфору та інше. Він дуже втішився. Це був наш такий
спільний екуменізм.
Побачивши дуже запущені туалети, я почав їх чистити, бо ж Україну варто
поправляти і з цього місця. Культура народу – це також культура туалету.
Мою працю оцінив і командир, і хлопці. Таким чином я хіба здобув їх
довір’я. І ми почали говорити, як рівний з рівним. Першого дня, коли
хлопці дізналися про мій приїзд, до сповіді стали всі ті, що мали їхати
до хати. Думаю, що вони свої воєнні гріхи хотіли залишити, а не везти з
собою. Там я відправив тільки дві недільні Служби Божі, але сам за них
молився на ранніх і вечірніх молитвах. Перед першою літургією сказав, що
освячу машини, вервиці тощо. Тоді був зворушливий момент, бо хлопці на
освячення принесли свої найцінніші речі: ідентифікаційні жетони, обручки
жінок, вервиці, фотографії дітей. У такому моменті видно, що для людини
є цінне. Їдучи з Польщі, я привіз теж листи з молитвами і побажання від
наших дітей. Хлопці це взяли й почепили на стіні. І так поруч висіли
бронежилет, ангелик, вервиця, лист з побажаннями та «калашников». Я сам з
часом почав звикати, що під ліжком лежить скринька ґранат. Коли навіть
ми джипом їздили на сповіді в окопи, то позаду за сидінням були дві
«мухи» (ґранатомети) та інша амуніція. Відомо, що на фронті не можна
мати при собі нічого замало. Був, наприклад, мир. Але він полягав у
тому, що практично щоночі в районі Мирна Долина було чути важкі машинні
карабіни, трохи артилерії і часом «ґради». Це було в таких моментах,
коли наші хлопці пробували робити розвідку, або робилося це для
відведення уваги від переходу диверсійних груп. На моїх очах була
інформація, що з якоїсь гори сходить група людей. Наші, щоб це
перевірити, мали тільки одне авто, на яке гроші дав наш Карітас, і я це
авто там завіз. Вони заскочили в цей джип, а решта побігла пішки. Потім
говорили, що якби була ще одна машина, то тамтих могли б піймати. Це
драма, яка показує, що нема чим воювати. До речі, у польських торгових
інтернет-мережах сьогодні важко знайти дешеві джипи до 10 тис. зл., бо
Україна все це викупила. Отже, якби не те, що дарують люди, то
батальйони ходили б пішки.
Найчастіше говоримо про них – герої, але насправді маємо мало
можливостей з ними познайомитися. Ви, натомість, були дуже близько.
Зміна, з якою я був, це перш за все дуже хороші люди. Всіх близько 120
осіб. Був один хлопець, який знав чотири іноземні мови, включно з
китайською. Інший – це чудовий комп’ютерний графік, який залишив працю і
пішов до батальйону. Був і спортсмен. Траплялося й таке, що хтось не
мав роботи і тому сюди приїхав. Багато було міліцейських пенсіонерів.
Але теж були міліціонери, які відійшли зі служби. Вони не надавалися до
хабарництва. Нашим комбатом був актор, за освітою юрист, який працював у
польсько-українській фірмі. Коли після Майдану довідався про створення
батальйону «Львів», то кинув усе і пішов. Вони всі відчувають
відповідальність за свою державу. Я з ними прибирав, мив на кухні
казани, але теж розмовляв. Часто самі мене питали, коли буде сповідь. Я
їм завжди відповідав: «Коли захочете». У всіх є сім’я, діти. Всі мені
пояснювали, що, як раніше на Майдан, так тепер ідуть в АТО заради своїх
сімей і нормального життя. Що цікаво, коли почалася Пилипівка перед
Різдвом, вони не вживали алкоголю. Читали книжки. З цього приводу я
жартував: «А що це за армія?» З хлопцями завжди були цікаві дискусії.
Вони хотіли дізнатися про Польщу. Багато з них говорили про свої мрії. З
історії відомо, що навіть у концтаборах теж багато говорилося про те,
хто і що робитиме після виходу. Просто мрії дають надію. Хлопці мають
зв’язок з сім’ями, але, наприклад, у Луганській станиці їм тільки раз на
день дозволяли вжити телефон. Він може зрадити розташування батальйону.
Григорій Сподарик, Павло Лоза
Фотографія з архіву о. Юліана Кравецького
Немає коментарів:
Дописати коментар