Військовий
шпиталь у Черкаському давно став точкою уваги волонтерів та звичайних
людей, які допомагають у міру своїх можливостей. Як і в інших
лікувальних закладах, куди потрапляють поранені українські бійці, там є
безліч історій героїзму, які часто є дивовижними й неймовірними.
Але завжди є те, що може перевершити всі попередні дива та
неймовірності. Дніпропетровщина, Новомосковський район, смт. Черкаське
стала першою в Україні місцевістю, де служить військовий капелан-жінка.
Монахиню Симеону бійці називають найпозитивнішою людиною, яку
зустрічали останнім часом і додають «а на гітарі як вона грає!».
Монахиня або, як її ще називають, сестра Симеона уже майстерно
використовує військовий сленг, називаючи гелікоптери «вертушками»,
мимохіть визначає Дніпропетровську область як теж зону проведення АТО.
Два місяці і 19 днів (на момент підготовки інтерв’ю) монахиня Симеона служить у Черкаському шпиталі.
Історична подія відбулась без додаткового розголосу і далеко від
столиці й уваги центральних телеканалів і не на передовій, куди монахиню
просто не пустили.
Але ми пропустити повз увагу новий соціальний феномен просто не
змогли. Більше того, розмова з сестрою Симеоною стосувалась не лише її
теперішнього заняття. Ми встигли поговорити і про сучасну політику, і
про її особистий вибір. Але це буде у другій частині, яку ви зможете
прочитати вже після Нового року.
А зараз знайомтеся, капелан військового шпиталю в Черкаському сестра Симеона.
Доброго дня. Розкажіть, будь ласка, про себе і як ви тут опинились.
Я є капелан шпиталю. Мене направило Міністерство оброни України на
служіння. Звати мене монахиня Симеона (або сестра) Свято-Введенського
монастиря Української греко-католицької церкви.
Як сталось, що ви стали капеланом?
Колись давно я здобувала освіту, відповідно була військовозобов’язана, і з огляду на це прийшла повістка.
Хто ви за освітою?
Їх багато. Дві вищих освіти. Перша освіта психолог-викладач, я
закінчила філософський факультет Львівського університету, а друга –
богослов, закінчила Люблінський католицький університет у Польщі.
Психологи і богослови є військовозобов’язаними?
Ні, але коли я вчилася, ми проходили курси медичної допомоги, щоб
вміти надавати допомогу в екстремальних випадках. Тоді ми підписували
згоду, що у разі потреби, у випадку війни, хоч тоді ніхто про це не
думав, ми готові послужити.
Я це тоді підписувала, і цього року отримала повістку.
Де ви територіально знаходились у цей час?
Я знаходилась у духовному Марійському центрі, село Зарваниця,
Теребовлянський район, Тернопільська область. Це – велике Марійське
місце. Ми називаємо його українським Єрусалимом, куди з цілої України і
світу з’їжджаються паломники. Це місце багато років було закрите,
переслідуване, бо сама Українська греко-католицька церква була
переслідувана 40 років, як та, що зберігає свій етнос, традицію і
культуру.
Востаннє у 2007 році багато людей, які прийшли на прощу, біля джерела
бачили прозору постать жінки – Богородиці – яка рукою хлюпала по воді.
Там реально цілюща вода, багато чуд Господь робить, звичайно, що по вірі
людей. Про це місце, чудо Божої присутності можна багато розповідати…
І вам прямо туди прийшла повістка?
Мені прийшла повістка за місцем прописки, до родинного дому. Я
звернулась до військкомату. Коли там побачили, що я монахиня,
запропонували написати відмову.
Але я не могла відмовитись від реальної допомоги. 27 травня на горі
Карачун, під Слов’янськом, був збитий гелікоптер з генералом Кульчицьким
і там був мій брат.
Я не можу стояти осторонь від біди. І сказала, що готова послужити. Мені відповіли, що це можна через церкву, як капелан.
Але ж жінки не можуть бути капеланами?
Це вперше в історії нашої української армії, коли є жінка-капелан.
Сама історія капеланства полягає в тому, що у IV столітті святий
Мартин побачив хворого голого солдата, відрізав половину свого плаща і
ним накрив того солдата. І накривши плащем, наступного дня йому наснився
сон, що цей самий солдат, але з ликом Христа, дякує йому за допомогу. І
святий Мартин пішов до капели, тобто маленької церквушки, які були при
військових частинах. Завжди, коли йдуть війни, народ стає побожний. Тоді
йде боротьба між злом і добром. І він почав молитися за всіх солдатів і
так розпочався молитовний рух за військових.
І тому його та наступних священників назвали, які молились за солдатів у капелі, капеланами.
У нас, в Україні, капеланство тільки розвивається.
Але все колись є вперше. Це історичний елемент капеланства, а духовний елемент капеланства набагато ширший і важливіший.
Як Міністерство оброни пішло на це, все-таки це закрита і дуже регульована інструкціями та наказами структура?
У наш час Міністерство оброни тільки розвиває співпрацю з Церквою.
При нашій церві в Києві є капеланська служба, яка запрошує інші конфесії
до співпраці, усіх, хто може і має бажання та освіту. Для мене це був
довгий процес з документами, але від нашої Церкви звернулись до
Міністерства оброни, і там дали документ, де мене призначають на
служіння в зону АТО.
Я могла бути будь-де, але мені випав жереб саме на Дніпропетровську область. На передову, у польові шпиталі мене не пустили.
Скільки ви вже тут?
Безперестанку я тут 2 місяці і 19 днів по сьогодні (станом на час підготовки інтерв’ю – прим. ред.).
Як вас тут зустріли?
Дуже добре. Спочатку було незвично, тому що вперше побачили монахиню
як таку. Тут немає умов церковних та інших. Спочатку трошки не знали, як
все буде. Але реально зустріли добре, тому я дякую і командиру, і
всьому персоналу, який так привітно, приязно мене прийняв.
Коли я приїхала сюди, я теж не знала, що тут буде. Війна – це не те, що ми бачимо і чуємо по телевізору. Я не могла собі уявити, що тут буде насправді.
Перших два тижні, якщо я скажу, що було легко і просто, то це
неправда. Настільки було важко, коли я бачила всіх хворих, коли
привозять на «вертушці» по 10-20 поранених, і ти це бачиш, і не знаєш, є
контузія чи немає… Я приходила до келії, до кімнати, у якій я тут живу
(палата № 1, хірургія – прим.ред.), я брала ікону, яка у мене є, тулила
до себе і казала: «Дай мені сили це винести».
Я ж ходжу по палатах, розпитую, як, що, де. Знаєте, те, що хлопці бачать, це дуже важко.
Хлопці йдуть на контакт?
Хлопці йдуть на контакт, коли бачать, що їх приймають. Я їх всіх
просто люблю. Для мене немає значення, хто він є, ні конфесія, ні те, чи
віруюча людина взагалі.
Вони повертаються зі страшних місць, і коли бачать, що ти просто
сидиш біля них, просто гладиш по голові, питаєш, як справи, кажеш, що
він уже тут, уже в безпеці, тоді вони відкриваються. Я ніколи не говорю
нічого про Бога, поки мене не запитають. Я просто їм служу.
Для мене є важливим правило 5 пальців матері Терези з Калькутти. Коли
великий палець – «Я», вказівний – «все», середній – «роблю», безіменний –
«для», мізинець – Ісуса. Я все роблю для Ісуса.
Власне, капеланство і є елемент служіння, це – жертовність, це –
реальна практика слова Божого. Можна багато говорити «я люблю», але не
робити діла любові.
Тому вони це відчувають. Вони руки цілують, обіймають і кажуть:
«Побудь зі мною ще». Багато є таких хлопців, про яких і рідні не знають,
що з ними. Є молоді, є старші, різні.
У такі моменти знання, які мав до цього часу – психологія та інше –
воно залишається далеко позаду. Воно тут не діє. Тут діє твоє серце,
твій досвід минулого, твоя глибока людяність і твоє прийняття.
Зранена душа відчуває фальш. Це питання духа, тому я їх люблю. Вони всі мої, кожен є мій.
Коли людина відкривається, коли бачиш, як вони плачуть... А вони
плачуть, бо кажуть: «А ми вбивали», «А того вже з нами нема». І ти
просто поряд, плачеш разом з ними.
Це збуваються слова Євангелія: «Плачте з тими, що плачуть, і смійтесь з тими, що сміються». І ні в якому разі не переконуйте.
Ви швидко адаптувались до нових для себе умов?
Я приймаю з вдячністю з Божої руки все.
Я така вдячна Богові за цей досвід, за те, що я тут, що він привів мене сюди.
Я поїду на трохи додому, на Різдво, але, думаю, що це буде тяжко, їх залишити. Вони дають мені реальну силу.
Добро повертається сторицею. Побігаєш по палатах, одна-дві-три
розмови, хоча яких три розмови, тут же до ста людей. І кожен знає, що я з
ним, 24 години на добу, 7 днів на тиждень, на сніданку, на обіді, поза
ними. Кому важко, з тими і вночі. Мене кличуть медсестри, кажуть:
«Сестро, ми вже все зробили, прийдіть». І ти приходиш, сідаєш, починаєш
говорити і слово за словом, і холод серця, образи на хвильку починає
топитися. Дуже важко їм пережити це все.
А ще найважче пережити це рідним, коли хлопці приходять додому.
Рідні також приходять з вами спілкуватися?
Так. У нас був такий випадок, проте він далеко не єдиний. Коли у
чоловіка було кульове поранення через гортань. Куля пройшла навиліт, але
не зачепила важливих судин, артерій. Він був сам з Одеси. Вночі
приїхала його жінка, медсестра. Я вранці заходжу до палати, а вона
сидить над ним і плаче, плаче.
Я дивлюся, а йому так важко, що вона так побивається, страждає, а сказати він нічого не може.
Я її запросила на чай до себе. Ми поговорили. Наступного дня його переводили до Одеси, а вона обіймала мене і дякувала.
«Ви мусите бути сильні, не робіть йому ще більш боляче вашими емоціями, він вас любить. А ви будьте жінкою сильного чоловіка, яким він є», - говорила тоді я їй.
Ви за цей час встигли поспілкуватись з величезною кількістю
людей. Хтось із хлопців потім повертався до вас, ви з кимось підтримуєте
зв’язок?
Повертались. Хтось із тих, хто тут був, уже знову на передовій, але
коли повертаються, обов’язково зайдуть, вигукують здалеку «Матушка
Симеона!».
Багато мені дзвонять, хтось під Авмросіївкою, під Дебальцевим,
Волновахою, кажуть, як справи. Іноді вони не можуть щось таке сказати
своїм, що можуть сказати мені. І я дуже вдячна кожному за цю довіру.
Вони не забувають, іноді пишуть смс-ки. Іноді я дарую хрестик тому, хто
не має, але хотів би. Кажу, що Бог його любить, бо ти ще не готовий до
нього. «Ти не переживай, знаю, що це важко, але й ти знай що є люди, які
тебе люблять, і серед них я», - кажу я їм.
Як поставились до вас лікарі? Все-таки це дуже незвично, коли в шпиталі присутня монахиня.
Після того, як я тут переночувала, наступного ранку командир
представила мене всьому медичному персоналу. Я трохи розповіла про себе,
чому я тут і для чого, вони послухали мене і стали мені рідними, моїми.
Медики приходили до вас за духовною підтримкою і розрадою?
Немає такого, щоб у людини не було якоїсь нерозв’язаної проблеми,
якогось питання. Кожен, хто це відчуває, знає, що може прийти і
поговорити зі мною. Кожен знає, що це залишиться конфіденційним. Я
зовсім не зацікавлена особа у чомусь своєму особистому. Така
незацікавленість народжує довіру. Я люблю людей і готова допомогти
будь-кому.
Ви любите людей, але вирішили стати монахинею і присвятити себе Богу. Як це у вас узгоджується?
Правдива монахиня чи монах, чи будь-яка богопосвячена особа, яка не
має в собі любові до людей, яка не забула за себе, бо, власне, це є
жертва, вона ніколи не зможе бути правдивою монахинею без любові до
інших.
Я відійшла від світу заради Бога, але я живу у світі, приносячи у світ Бога, якого я переживаю реально.
Ми зустрілись з вами напередодні цілого циклу зимових свят, напередодні Різдва. Що ви побажаєте нашим читачам?
Я бажаю кожному добра, а найбільше віри, живої віри у живого Бога. І
Божого благословення. Пам’ятайте, що добро ніколи не проходить, тільки
воно одне дає ріст і родить. Зло – тимчасове. Воно завжди набирає
великої нібито сили, але воно ніколи не є стабільне. Кожен на своєму
місці має заробити собі небо.
Тому, будьте добрими за будь-яких обставин вашого життя і будьте вдячними.
Немає коментарів:
Дописати коментар