Не
встигла Україна натішитися Рівненським Меморандумом, як з УПЦ МП уже
надійшов десант: а ніхто тих владик не уповноважував це підписувати, і
взагалі КП – розкольники, нерони, які переслідують
московсько-православних. Ну, Богу дякувати, хоч цього разу уніати
невинні. Хоча ще все попереду, всяке може ще бути. Ще уніатів туди
можуть причепити, адже був там якийсь уніат.
І в цьому нема нічого дивного. Усе цілком закономірно. Розчарування могло вдарити тільки тих, хто ще продовжує плекати ілюзії.
УПЦ МП – це просто та сама РПЦ, тільки з іншою вивіскою. Її архиєреї у
своїй більшості – люди «русскаґо міра», сформовані в московських
духовних учбових закладах. Сама система функціонування УПЦ МП –
продовження системи РПЦ. Заради справедливості варто зазначити, що й УПЦ
КП – калька з РПЦ, щоправда українська. Це система глибоко
більшовицька, совєтська, хоча й вибудувана для релігійних потреб.
Для московитського православ’я, чи то РПЦ чи УПЦ МП, екуменічний
діалог з католиками зводився завжди до чергової порції закидів на адресу
уніатів, які хроном в носі стоять московитському православ’ю.
Екуменічний діалог з московитським православ’ям за визначенням є
неможливий. Адже сама природа РПЦ, заснованої Сталіном, так і залишалася
совєтською, збудованою на лицемірстві й брехні та обслуговувані
політичних інтересів Кремля.
Виступаючи проти «уніатизму» і тлумачачи цей термін по-своєму, РПЦ у
той же ж час ніколи не засудила ганебний і нахабний уніатизм, проведений
за допомогою сталінського терору на Львівському псевдособорі 1946 року.
У підготовці й проведені цього злочинного дійства РПЦ брала активну
участь. Говорячи про потребу історичної справедливості РПЦ не перестає
нахабно брехати про те, що вона є начебто церквою-матір’ю Київської
Церкви. РПЦ до сьогоднішнього дня не перестає брехати про розгромлені
уніятами єпархії в Галичині. Хоча тепер з’явилися чергові оббріхування –
тепер вже УПЦ КП, яка начебто насильно захоплює храми РПЦ в Україні.
Додати до цього нахабну брехню очільника Московського патріархату та
його «міністра закордонних справ» Алфєєва на адресу УГКЦ, брехню про
ситуацію в Україні, обережне підспівування їм в УПЦ МП та ще й
благословення для терористів, батюшок-українофобів, батюшок-терористів,
горезвісне дітище московитського православ’я «Русскую праваславную
армию», то виникає закономірне питання: який діалог можна вести з
структурою брехні?
Ну, звісно, «вбивчих» два аргументи захисників московитського
православія в Україні: «УПЦ МП – ц українська церква» і «там також є
добрі люди, там також є українці».
Якщо УПЦ МП є дійсно українською, то чому вона до сьогоднішнього дня
на місцях є і надалі джерелом поширення московитської шовіністичної
пропаганди? Це дуже нагадує ситуацію з РФ в ООН, де цій державі
неодноразова заявляли: «Не варто вірити словам Росії, потрібно дивитися
на її діла».
А те, що там є добрі люди, хіба це міняє, щось дуже у справі? Хіба не
було добрих людей в NSDAP і в КПСС? Хіба не було українців у КПСС? Але
чи це міняло характер цих структур?
Потрібно сказати чітку правду: УПЦ МП – це інтегральна частина усієї
системи Московського патріархату, створеної Сталіним, яка функціонує на
тих самих принципах, що й уся совєтська система. Діалог з цією системою –
неможливий. Ця структура збудована для обслуговування інтересів
кремлівського режиму. Це структура в першу чергу політична – релігійний
відділ Кремля. Про екуменізм тут не може бути й мови.
Зараз в Україні популярно говорити, що домайданна Україна – це УРСР
тільки зі зміненою вивіскою. Це в повній мірі стосується й УПЦ МП. Це –
типово постсовєтська структура, яка заточена на обслуговування інтересів
Кремля. Вона не може бути українська, бо не може засудити брехню свого
московського начальства, засудити агресію Москви. Вона не може бути
дійсно релігійною, бо вона не створена для таких цілей. Вона не здатна
вести щирого діалогу навіть з православними конфесіями в Україні. Тим
більше вона нездатна бути учасником екуменічного діалогу. Вона нездатна
бути об’єднавчим началом українського суспільства, оскільки вона не
відповідає інтересам цього суспільства, будучи структурою сотвореною для
обслуговування інтересів московитської політики.
УПЦ МП, така яка вона зараз є, це не тільки екуменічна проблема, це – проблема усього українського суспільства.
У цьому контексті Рівненський Меморандум – не більше як чергова
іграшка екуменічних гравців. Він може стати добрим інструментом для
пропагування політичних інтересів українського православ’я, можливо, він
спричинить якісь рухи в середині УПЦ МП, але не більше.
Потрібно розпрощатися з будь-якими ілюзіями стосовно екуменічного потенціалу УПЦ МП, але й московитського православ’я в цілому.
На превеликий жаль, у ситуації яка склалася з православ’ям в Україні
перспективи екуменічного діалогу в реальності рівні нулю. З одного боку,
скоріш за все, УГКЦ не наважиться на екуменічний діалог з УПЦ КП та
УАПЦ, щоб не дратувати зайвий раз римських не зовсім розумних бюрократів
від екуменізму. УПЦ МП є цілком і повністю несамостійною структурою,
яка нездатна до екуменічного діалогу. Хочемо ми цього чи ні, але
екуменізм в Україні – це всього-на-всього прагнення, але не реальність.
І потрібно собі чесно у цьому признатись. І що скоріше це буде сказане в
голос, то меншим буде гріх брехні. Адже всі, хто знає ситуацію, це
усвідомлюють, правда продовжують створювати ілюзію, що все «ок». А це –
брехня – вмисне введення інших в оману. Українські церкви мусять
перестати брехати про екуменізм, зближення між церквами і перестати
видавати бажане за дійсне. Прийшов час сказати самим собі й суспільству
правду: екуменізм в Україні мертвий.
В Україні є унікальний інструмент міжконфесійного діалогу –
Всеукраїнська Рада церков і релігійних організацій. Це – громадський
інструмент. І його потрібно максимально використовувати. Можливо, з
часом в українського екуменізму з’являться можливості почати бути
реальністю, а не фікцією.
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар