24.09.2014р. Б. / Християнин у часі війни

Наприкінці минулого тижня у інформаційно-практичну центрі безпеки міста, на пл.. Ринок, відбулася зустріч з о. Юстином Бойком, монахом-студитом, на тему: “Віра у час війни. Мобілізація духу”. Чи вважається гріхом вбивство людей під час воєнних дій? Як трактувати ухиляння від мобілізації? Що робити нам, християнам, у час цієї війни? На ці та інші питання пропонуємо пояснення з уст о. Юстина Бойка.

Соціальна доктрина Католицької Церкви – про дії держави, яка зазнала агресії

Наша країна зазнала агресії. У такому випадку кожна країна має право на самозахист. «Необхідність захисту виправдовує у державі існування збройних сил, які повинні слугувати миру. Збройні сили не служать для того, щоб воювати, а саме для того, щоб у країні панував спокій і мир. Це покликання збройних сил у першу чергу» – йдеться у соціальній доктрині Церкви. Кожен з нас хоче миру і не може зрозуміти для чого ця війна. Кожен, хто служить у збройних силах, морально зобов’язаний не виконувати злочинні накази, що порушують право народів і його загальні принципи.

Що робити звичайним християнам у час війни?

Зараз наш народ проходить тяжкий період історії. Тому дуже важливо зберегти віру і пам’ятати, що володарем історії є Бог і Він всім провадить. Закликаю Вас не бути байдужими та об’єднатися у молитві за наш народ – всім, незалежно від конфесії, і навіть тим, хто просто вірить у Бога, але не знає Церкви. Молімося, щоб Бог допоміг нам встановити мир у нашій країні. Той, хто хоче пережити ці часи, повинен надіятися на Бога і тривало йти вперед, не боячись.

Чи вважається гріхом вбивство людей, яке відбувається під час військових дій на сході України?

Саме вбивство є гріхом. Каже нам заповідь: «Не вбий». Це за нормальних умов, коли в країні існує мир і хтось посягає на життя людини. В даному випадку йдеться про справедливу оборону, згідно навчання церкви, коли ми ні на кого не нападаємо, а захищаємо наше. Факт залишається фактом – вбиваються люди. Але з моральної точки зору це є виправдано. Хоча, є ще духовна сторона, коли дуже вразливий і чутливий солдат не може собі вибачити. І це вже є праця для священика, який має допомогти йому пережити цю рану. Є різні солдати. Є солдат з покликання, коли ви зустрінете його, то побачите одразу, що це військова людина з народження. Він розуміє моральні поняття і те, що він не нападає. Якби він нападав на когось, на іншу державу, це було б страшним злочином проти Бога і людства. У даному випадку він захищає нас із Вами від агресії. Сама війна є гріхом, адже війну породив не Бог, а людський гріх.

Як відбувається праця священиків на сході України, наскільки активно військові беруть участь у молитві, а невіруючі люди приходять до Бога?

Донедавна служба священиків у війську була нелегальною. Це все проводилося на підставі домовленості з командирами частин або приватних домовленостей наприклад з академією Сухопутних військ, де існує Церква Архистратига Михаїла і є капелан Степан Сус, хоча самого інституту капеланства не було. Почалися військові дії і самі священики поїхали на Схід. Їх є там досить. Вони є у більшості випадків при штабах і роз’їжджаються по блокпостах. При штабі є капличка, де раз на день священик здійснює Службу Божу, молиться зранку і ввечері і благословляє тих, які йдуть на завдання. Є різні випадки. У спецбатальйоні «Айдар», наприклад, немає священика і вони попросили вислати їм миро і почали самі себе помазували хрестом на чолі, коли виходили на завдання.

Також солдати сповідаються, але в більшості наші контакти відбуваються у вигляді розмови, щоденної молитви і молитви за померлих.

Є випадки, коли бійці приймають хрещення, однак частіше це трапляється ще на полігонах, коли їх тільки мобілізують. Хтось приймає хрещення, хтось вперше дізнається про Бога.

Солдати приходять до Бога через різні причини. Наприклад, вони бачать, що священики допомагають матеріально, що вони просто є з ними і, що навіть волонтерам, простим християнам, не байдуже до їхньої долі. І такі люди стають твоїми приятелями. От я маю одного приятеля, командира роти. Він далекий від Церкви, і каже, що тільки тепер починає вірити у Бога, коли пережив ці страшні події. Він став моїм приятелям тоді, коли ми почали рятувати його колег з полону. Це довга дорога. Я нікому не кажу: «ти мусиш одразу стати християнином, католиком чи православним і тоді я тобі буду помагати». Просто, де є людина – там є поміч.

Тепер процес перебування священиків легалізували, але в радянському руслі, коли священик повинен підпорядковуватися політруку. Тому й далі ведуться переговори Церкви і держави, щодо зміни розуміння служби священиків у війську.

Зі слів священиків, з приїздом капеланів, участь солдатів у молитві стає активнішою. Сповідь настає пізніше, коли той чи інший солдат пройде етап свого сприйняття Бога через ті чи інші події. Але щоденна праця священика полягає у молитві і розмові.

Ухилення від мобілізації – гріх?

Питання мобілізації є питанням національної свідомості. Його не можна вміщувати в категорії гріха не гріха. Бо гріх це свідоме й добровільне переступлення Божої заповіді. Тут заповідь Божа не переступається, але є ухиляння від громадянського обов’язку у час, коли існує небезпека для народу і держави. І це правна площина, бо кожен свідомий громадянин зобов’язаний бути таким, щоб у певний момент стати до лав війська і захистити свій народ. А з іншого боку є людський момент, коли не кожен є готовий до цього. Неготовність буває з  різних причин: хтось хворий, хтось боягуз. Командири частин вже говорять, що є певні люди, які ніколи не бачили війни і коли побачили то отримали психо-неврологічні розлади і через це на полігонах були випадки самогубства. Тож командири частин зараз вимагають від воєнкомів, щоб ті, добираючи людей, дуже  ретельно дивилися чи вони надаються до військової служби.

І ще, є люди, які просто звикли жити ще за старою системою – «все зроблять за мене».  Отут уже є початок гріха. І тут доречне прислів’я: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Я є прихильником того, щоб кожен дуже чітко робив свою справу. Звичайно мобілізація була і є потрібною, бо військо впродовж  23 років знищувалося. Можна тут сказати, що це держава винна і нехай вона тепер забезпечує армію, але якщо ми хочемо будувати нову державу, то тією державою є ми з вами і кожен повинен вносити свою лепту.

Героїзм чи геройство?

Зараз створюється дуже багато батальйонів спеціального призначення. Більшість із них підпорядкована МВС, деякі діють самостійно. Туди  масово йдуть ідейні хлопці, переважно молодь віком від 18 до 25 років. І перше, що я намагаюся зробити, коли дізнаюся, що є такі хлопці, які хочуть іти, – стримую молодечий запал. Бо на війні не всі герої. Є героїзм – чеснота, а є геройство – необдуманий вчинок. Тож від такого геройства я особисто, як священик, застерігаю молодих людей. Героїзму, мужності – треба вчитися, він є даром Божим. І всю молодь ми маємо виховувати, згідно із наукою митрополита Шептицького, у покорі, мужності та любові. Це 3 чесноти, які дуже важливі у виховному процесі молодого покоління. Я молюся за добровольців, благословляю і надіюся, що ті, які приймають їх у свій спецбатальйон нададуть їм належну підготовку. Бо кожен має виконувати свою місію, а іноді виникають проблеми. Не може бути такого, щоб водій БТРу на полігоні ставав кулеметником у зоні АТО. Щоб мати фахову армію, треба фахово її вишколювати. Адже кожен має свій талант. На мою думку, фаховий підхід у формуванні армії це запорука перемоги.

Місія священика для невіруючих

Наша місія як священиків полягає в тому, щоб бути з військовими людиною віри. Я не можу силою когось навертати, людина сама має прийти до Бога. Присутність священика у війську для невіруючих або далеких від віри людей це присутність свого роду психолога, який у першу чергу вислухає. А потім  з ними треба молитися, а вже потім вони приходять до Бога. Але після всіх цих бойових дій байдужих до віри не залишиться. Байдужих до віри немає, навпаки вона зростає навіть у тих, які були далекі від неї взагалі.

Хто потребує нашої допомоги після останніх подій на сході України?

Ми маємо солдат, які воюють, солдат, які загинули, солдат у полоні, а також родини тих, які воюють, родини тих, які втратили своїх рідних та поранених і їх родини. І всім їм потрібна наша допомога. Найперше нам потрібно вірити, і робити добре свою справу. Коли кожен буде на своєму місці робити свою справу, тоді буде результат.

Солдатам на передовій особливо потрібна моральна підтримка. У Львові поширюється акція напиши солдату листа, або намалюй малюнок. І коли солдатам привозять продукти, речі першої необхідності, листи та малюнки. Найперше, що вони роблять – беруть читати листа або розглядають малюнок. Вони хочуть знати мотивацію: задля чого вони там є. Моральну підтримку доповнює духовна. Потрібно молитися за них.

Крім того, армію потрібно підтримувати волонтерством, відвідувати поранених, дзвонити їм, але не надто часто.  Щодо поранених також потрібно зрозуміти: після того, що вони пережили – смерті людей, побратимів, –  максимально кому вони відкриються у серйозних справах це священику і щодо здоров’я – лікарю. Але це не означає, що вони не потребують допомоги. Вони потребують нашої присутності навіть якщо не надто багато розмовляють.

Наступна група людей яка потребує підтримки –  військовополонені. Про них почали говорити активно тільки місяць тому, хоча ця проблема існує вже з березня. І вже тоді почали створюватися волонтерські групи, які зайнялися визволенням полонених. Зараз діє кілька таких груп. Деякі з тих волонтерів їздять і надають перше забезпечення полоненим. А після повернення полонені потребуватимуть юридичної допомоги, про це також треба пам’ятати.

Найтяжче зараз родинам загиблих. Волонтери не знають як з ними працювати. Той, хто втратив близьку людину у часі війни, ніколи її не забуде. Війна для цієї людини буде тривати навіть тоді, коли вже буде мир. Але дуже важливою для таких людей є підтримка суспільства. У першу чергу – присутність на похоронах. Дуже недоречним є, коли триває похорон, виносять труну, а у кафе поряд, грає музика, люди навколо веселяться і таке враження, що нічого не відбувається. Ми далеко. Ми не можемо бути байдужими, бо для когось це втрата рідної людини. Ці речі несумісні. Ми мусимо поважати героїв, які зараз борються за мир, свободу у нашій державі і віддають за це своє життя. Не можна переводити війну у математичний розрахунок, бо для когось вбита людина це – батько, чоловік або брат.

Процеси об’єднання Церкви на прикладі діяльності Церков у війську

Коли йдеться про військове капеланство то серед капеланів є представники різних конфесій: протестанти, греко-католики, православні Київського і Московського Патріархатів. Всі є разом. Щодо кількості, то одна конфесія має більше представників інша – менше, але всі присутні. На рівні священиків пішла дуже активна співпраця по визволенню військовополонених. Наприклад, у Донецькій області найбільший авторитет має УПЦ МП і там знаходиться багато військовополонених, яких визволяють різними шляхами, у тому числі і церковним. Тобто залучається священик як переговорник процесу. І деякі православні священики Московського Патріархату також ідуть на співпрацю та допомагають визволяти полонених. Зрештою деякі з них є родом із Самбірщини. Там, виявляється, є село, яке має понад 600 священиків. Тож на рівні священиків єдність існує, натомість процес об’єднання Церков займе довший час. Але те, що він триває – без сумніву. Я вірю, що прийде такий час, коли ми станемо свідками тієї  Церковної єдності.

Джерела:    сайт "Духовна велич Львова"

Воїни Христа Царя